сьогодні не твій день.

чи є в мене тіло горло моє чи живе житами колоситься поле водами русла повні я буду завмерла в памяті від посухи і до повені лежатиму каменем на полиці/на дні/на серці . . . . неживе не вмре/ не воскресне

кажуть, "скільки можна про тебе писати", ті хто не знають поняття розривної туги за домом, кому досі дозволено переступити поріг дверей скрипучих, знайомих, пошарпаних, з відмітками зросту тіла чорними напів стертими позначками, з фотографіями у рамочках – мовчазних свідках життя, що існувало колись я дивлюсь у люстерко пам'яті плесо деталей розпадається на краплі чи то сліз, чи то уламків життя, під пилом цегли і каменю полишеного ми беремо в борг у часу собі майбутнього, теперішнім платячи віддаючи засохлими спогадами, серцем перенасиченим, плачем стоголосим обернені в тіло зсудомлене, в голос надірваний, попри втоми вагу безупинний протест у праві відстояти цілісність, але біль не минає, біль не минає. вони кажуть припинити писати про тебе, а за сімейним столом в орендованій хаті нависає важка тиша при згадці слів "дім", "рідне місце", "щастя", "а пам'ятаєш , як дома...?", "вся родина у зборі", "сімейне свято". припинити писати, а вужем просковзує сум від дитячих фотографій інших, коли до своїх назавжди немає доступу припинити писати, коли з мапи стерта твоя ідентичність твої виходці по світу розкидані мов загублені ґудзики спільною ниткою травми об'єднані коли писати про тебе – це зазирнути за лаштунки маленького славного міста фортеці а біль не минає, біль не минає. лунає лишень в голові час від часу вибух, черга артилерії, фантазія про те, як в будинок влучила ракета, просто в твою кімнату, уявляєш, просто в дитячу кімнату, мапа зруйнованих будинків моїх подруг, наші улюблені поля, хребти териконів, вибух, фортеця Бахмут, твоє рідне любоненависне слово Бах мут, бах бах нема більше міста #літери серпень '26

з р е ш т о ю залежні лише від способу (спокою) передачі інформації задача тяжка хіба для ледачих влітку вигадливі носяться вітром а взимку кодуються в льодові головні герої стоять як королі голі вгору голосять, що сніг на голову, розраховуються не сріблом а оловом за столом спілкуються зміненим голосом зміїним волоссям кидають погляди гадають що змінені до невпізнаваності дволикі, як сила — сторона слабкості з якого боку не глянь — не виграти не програти, завмерти у подиві й замилуванні насмілитись впасти к а м е н е м

нетипографія заглядаю в рота ловлю, що випаде, витягуєм з архівів вміння дихати, метафору про гаки, сказала ж, поклади й відійди. заглядаю в майбутнє, (куди–куди??) ніби нема теперішнього що кінцівки шрамує травами травми тримають під шкірою як струмки найдрібнішої фракції розкрити які не судилося кидаємось словами–палками як кинжалами в цілі зіниць наче на мить хочемо влучити , наче єдиний спосіб торкнутися коли метал застрягає в деревині схоже, що ні, схоже, загубилася в двоїні особистість порожня, якою й була — кімната кривих дзеркал повна світлових сканів істот, що забрели їх лапки залишили сліди— квадрати й крапки — слова чи коди до них. верстальники–конспірологи, домалюють те, чого не знайшли

briskmint — вбити vershgggdnce (2026) звук. neverforever, tillstone, vino na akai. реалізація концепції 216 girlrilsligr. альбом п’ятого жовтня. добре побалувалися. чат.

у таємному колі стоїмо в масках, але оголені. 0,1 і жодних зобов'язань вічності

місяць без спогадів породжує внутрішню ніжність. ти стоїш у тій самій позі, наче гаком зачеплена, поміж люду і гамору - подалі від можливостей, подалі від вибору, подалі від буття / ким? / втуплюєшся у прожите кимось минулим, сценарій позичено десь під ранок опісля вечірки - прокурена кухня те свідчення не понесе до суду. хіба до якогось внутрішнього, на ньому не стануть питати зайвого, прокурор очевидно підкуплений, провина сумнівна, докази надумані... давайте зупинимо сю безглузду процесію. кам'ятниця серця більше не мусить берегти у собі притлумлене, "бе-ре-гти" значить щось у собі роз'ятрити раз у раз, себто по факту - суцільно втрачений час. кутки пам'яті обнишпорені. всі стежки можливого пе-ре-раховані. внутрішній аудит нарешті вдало зійшовся! ось моя ліва рука, і вона надміру реальна, ноги уперті в твердь, нарешті вони мої? праве плече більше не тягне лямку, тіло легке і розпружене, внутрішнє вухо не вловлює зайвої частоти. отож, кодую новий сигнал: радість і захват буттям нехай завжди в тобі прибудуть, крига скресне на серці, і буде тобі і тихо, і млосно, ласкаво, і чисто і трепетно-справжньо.

рука сумніву чорна лягає на серце а поряд немає нікого - нікого давно вже засохлі всередині води не радують нині ока порою так хочеться ліній знайомих а поряд немає нікого-нікого . згадати б про силу могутнього роду з якого походиш та спогади стерті, на розсуд кістлявій віддані смерті на яку і ти вже схожий . десь там, у тих впадинах, тих очищах-кратерах ще можна зчитати: жевріє любов а куди її діти, коли поряд немає нікого - нікого? рука сумніву чорна серце виснажила за горло взялась #літери

вибудовуєм міфологію пошепки нюансами розвитку морозиво стікає вгору пальцями, по зап'ястях намагаюсь жадібно не злизати. заразом досліджуємо карти тримаєм обітницю як ключі між пальцями поруч діти дойобуються, а потім пиздяться, за питання хто винен заламуєм руки. чарти смутку — відсотки туги забери мене м'яко ще разів три, а потім відпусти як випускники кульки з трьох хоча б одна переможниця за кожен вдалий порух дають монету/ срібну ложечку метаспостерігачі закочують очі ходять назирці з маленьким ножичком жменями роздають фломастери й подорожники життя почнеться з жовтого, так каже пророцтво назви знімаються з уст і передаються далі паркани стоять між постатей, ніби на варті простір викроюється ножицями підвали досліджують, а потім закривають через аварійні стани деревяними хрестами карти сканують і спалюють, або переробляють. взуйся, хулі ти босий? справжні поети пишуть одразу, як і справжні художниці із написів струменіє сукровиця хтось пив, щоб зробилося краще, а стало гірше хтось з узуфруктів тішиться, собаки зализують рани. добре, що ми не справжні всі, хто тут зявляється, ніяковіє і виходить відразу глибокі особистості стоять наповнені, як порожні зали на зло топчу стежку, руйную приватність за рогом достатку накривають столи для вальгали слова за значенням як розпальцьовки — перші лише прикраса часу, другими псують простір. від'ємне наповнення як щось, що не влізло в слоїк. — не візьмем на острів за гострим — зіпсоване, за шумним — злиті в одну частоти висока атака — відпускання по трошки трощить поверню шкіри сухе сонце грошей соплі, кіт в наручниках, успіх беруть руками довшими хвилі розносять сусідки–переживальниці як вони нас зайшли? наярюють, харяться. нахрапом викочують правду, як непрохані гості під час посту. витягуєш з памяті спогади, як зі зливу волосся надбудови здогадів — жарти, але не зовсім

Сам-бо відаєш: тих, що любив, а тоді - перестав, відпускають, мов ситцевих лебедів, за течією. В орхідей і тюльпанів розімкнуті чорні вуста. Я не можу заснути і вкотре рахую до ста: серед саду сердець спотикатимуся на твоєму. Я не можу заснути: довкола вода і вода. Аж тяжкі од вільготи мальовані квіти на стінах. Аж на серпику місяця лущиться фарба руда. Ти ж мене приручив, прив'язав, то навіщо віддав цій холодній ріці, ніби смерті пустій, напостійно? Сам-бо відаєш: хто приручив, той колись прирече. І не викроїш - викричиш птаха із ситцю чи болю... Річковою водою кімната заповнена вщерть. Видивляюся в темряві берег: ножі - із очей. І до ранку - ні віршів, ні сну, ні сирени відбою. 15.05.2025

коли прямо на мене дивишся, так трохи ліниво, і неприховано, і трохи невиховано, я про вихід із тіла лише думаю, а могла б думати, що тобі би личило позувати, а мені би личило бути за мольбертом впівоберта, вивчати би вектор твого погляду я помітила би ідеальну пропорцію ширини голови і шиї і легкість, з якою тобі личить розслаблення яке тільки дещо зовсім трішки змушує моє серце скорочуватись а твоє підборіддя підійматися

Мені байдуже, на який потяг сідати, мені байдуже, куди він їде і чи доїде, сидіння незручні, пружини тикають в спину, в голову і трохи в горлянку. мені байдуже, чи видана постіль в плямах, чи вона мʼята, чи випрасувана маминою долонею - цей потяг занадто голосно стогне, коли я притискаю голову до подушки, подумки в пошуках найбільш зручної позиції, але зручна позиція протирічить моїм принципам, але я мітингувала за незручні позиції, але незручні позиції швидко стають фікцією, коли їх вимовляють на марафоні новин. трохи огидно. краще не притискати так сильно голову до подушки. за вікном не змінюються краєвиди, потяг їде кожного дня, але руху не видно. тільки чашки чаю стучать на складному столику. вкрасти б собі підстаканник, принести б його до дому. але дому не буде, але до дому ще не проклали колії, мій потяг життя по колу катається навколо Львова. це не прям хєрово, але і не те щоб я купувала квиток в одну сторону. просто в зворотню сторону квиток ще не компастований. мені байдуже, що це вже про трамвай, в цьому вірші я не обіцяла вам правдиву історію. серед чотирьох ліжок я завжди обираю найвище, щоб бачити більше і щоб мене ніхто не побачив. пачка серветок, щоб витерти пальці, коли випадково доторкнулася до реальності. коли випадково доторкнулась до залізної ручки, що робить ілюзію, наче ти не йобнешся з верхньої полички. наче ти не йобнишся, поки їдеш по маршруту свого життя. мені би хотілось сказати більше, можливо навіть поставити танець як імітацію, як алюзію на рухи вагона. замовити хор. тільки в проході не вистачає місця для хору. вибачте. продовжувати жити - це найкращий перформанс, який я здібна видати вам. Та й по тому. 2026

1 — вірш–дармовис 2 — вірш–дукач 3 — вірш–монета

куди прямують потяги речень, коли невідомість на плечі? не знають куди відвезти. бурланять землю траєкторіями, де не тому кінці сховище спогадів, а цьому — все, що буде опісля. дні — швидкотічна пісня, психіка — вразливе місце, тіло — домашній кисляк. сорі, та в мене реальність просіла. бачили ж бо — кути в павутині, мороки очі водою слинить, провисає тональ. схоже, кленуть атмосферні стовпи. давай відчувати текстуру невидимого. змінність хідці міряють стопами, а долі врізають лиш кожному сотому — тікати із вулиць, де страшно й надимлено і небо від звуків виття стомлене. смуток в’ється візерунками по стелі, він довго впевнено мовчить, а потім м’яко стелить, в глеках людей несе лушпинь порожні теми, холод. темно. ймовірно, я тут не зможу залишитись, займається розпадом корозія досвіду, зі слідів виростають нові топоніми, мовчать пантоміми рядків, бо їм соромно, круки прокльони за тілом викрикують, тіла вкриваються битими пікселями. страх не змогти. страх злякатися. якби раптом шо, страх дізнатися, що сталося з тими, хто був тут до тебе, і як вони всі пішли. це їх силуети ідуть по периметру темряви поховати попіл. а місця то обмаль. і ти з усіма заходиш в підвали, звуків у тиші насправді навалом. ви б’єте серце свого прийдешнього, ущільнене скотчем зсередини, щоб не розбивалось, а так, іноді, заходилось тріщинами. ночами виходимо слухати весну, світити у вись неозорими сенсами, місяця роги такі, що вколотися, горбів контрфорси підтримують простір, так просто звірятись природному росту, так просто покластись, що око не втомиться. вода солодка аж так, що їй байдуже. м’якість чомусь не змивається на ніч, котичок ночі треться об кисті, що стиснули нерви малого міста. пульсують м’яко люди-судини, граються блискавками. відбувається систола. заходимо на територію снів. я тут взагалі-то може ховаюся, пролазять скелети заховати секрети, на відстані пташиного лету, на березі тропіків, на тому, де ґрунт вологий, комах сонми. ми помремо з ними разом. і не спитали, чи я не проти, бо це, взагалі-то, приватна територія водять підпільні екскурсії сталкери, від кроків цих будяться звуки дослідників, влаштовують рейви під аритмію гейгера. зуби в них пожовтіли, сенсори затупились, тупу тупу ногами, вколю тебе рогами, ніжками затопчу, хвостиком замету, як попіл розвію за південним вітром, щоб не лізли, або не так невміло, баффі не може заснути, допоки не вб’є вампіра. щоб ніхто, хто міг, руки собі не нагрів, не залишив по собі гніту гріб, бо, в принципі, і так тепло, зустріньмось на місці снів. де женуться стада корів, і мурма птахів їм услід, і розчахнуте навстіж літо, і вічність розтягнута в мить. там сонце мріє світити прямо, місяць — забрати собі усю воду. давай вигинати мову — вона незламна

3.