Ліс на Руїнах

Судовий поєдинок між рицарями Жаком ле Грі та Жаном де Каружем, відомий як "остання дуель". Документальні кадри в кольорі, 29 грудня 1386 рік. На відео присутнє класичне рицарське добивання лежачого |Ліс на Руїнах|

Це найбільший збережений середньовічний манускрипт Codex Gigas (Гігантська книга) (Книга Гігачед). Його, найімовірніше, створили в Богемії на початку XIII століття. Він містить близько 600 сторінок, важить 75 кг, а його розміри - 92 × 50 × 22 см. На нього пішло 160 шкур тварин, вирогідно ослів. Але гігантські в ньому не лише розміри. У ньому зібрали величезну кількість інформації: майже всю Біблію, історичні хроніки, праці Йосипа Флавія, енциклопедичні та медичні тексти, календар, молитви, заклинання та тексти про вигнання бісів. Книгу ще називають Біблією Диявола, за колоритну мініатюру власне Диявола Нині Кодекс Гігас зберігається у Швеції Читайте також: Середньовічна мініатюра |Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #книга #мініатюра

|Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #гумор

Єпископ Олівер Саттон із Лінкольна мав право гостювати в маєтку Нассінгтон 12 днів на рік. Під час візиту у квітні 1295 р. він провів там суд і дав 20-денну індульгенцію всім, хто обслуговував та ремонтував місцевий міст. Мається на увазі мінус 20 днів перебування в чистилищі. Саттон був трохи жлобом, бо інші єпископи за подібну роботу давали 40 днів. Наш пілігрим у далекому 2001 році вирішив заробити свої 20 днів. Разом зі своєю бандою він перекрив міст та під звуки волинки почав його підмітати та прибирати сміття. Потім вони пішли бухати в паб. А місцева газета згодом увіковічнила цей перформансний міст між епохами |Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #паломництво

Приговор - паломничество Стащил в лавке хлеба? Отправляйся из родного Лёвена в паломничество в Кёльн. Обозвал кого-то ублюдком? Марш на неделю к св. Йосу. Устроил пакость кому-то из прихожан по пути в церковь? Садись на корабль и плыви по святыням Кипра. Отдубасил кого-то палкой? Тебя ждет паломничество в Страсбург. А если что-то еще украл, то в Рокамадур. Продырявил ближнего так, что рана потом загноилась, бери суму и ступай в Милан. Замаливай грех, а заодно (временно) освободи город от своего присутствия, не марай собой улицы. В позднем Средневековье паломничество к ближним и дальним (вплоть до Иерусалима) святыням активно использовалось как санкция за различные преступления против нравственности и правопорядка. Чем тяжелее проступок, чем дальше следовало отправиться, чтобы его искупить (тем дороже обходилось такое странствие и тем больше невзгод подстерегало паломника по пути). Чтобы ссыльные пилигримы не жульничали, им требовалось принести назад письменное подтверждение того, что они действительно посетили святилища, к которым были приговорены. Никакой общей покаянно-географической сетки, само собой, не существовало, и каждый инквизитор или епископ сам решал, куда отослать того или иного преступника. Кто-то был настолько суров, что временно «ссылал» провинившихся в Константинополь, а то и к святыням апостола Фомы в далекой/мифической Индии, поди туда - не знаю, куда. В 1322 г. в Рочестере за браконьерство в своих угодьях епископ приговорил злоумышленника к троекратному посещению собора, босиком и в одежде из грубой шерсти. Санкция за прелюбодеяние была уже тяжелее. В 1325 г. грешная любовь обошлась одному рочестерскому сластолюбцу в ежегодное (в течение семи лет) паломничество к св. Фоме в Кентербери, к св. Эдмунду в Бери и к св. Марии в Уолсингем. Прелюбодеяние с кумой (почти что инцест) требовалось искупить уже за морем - в Сантьяго-де-Компостела (что на северо-западе Испании). Правда, от покаянного странствия часто можно было откупиться, и на каждый «маршрут» был свой тариф. Например, в Мехелене (что между Брюсселем и Антверпеном) в 1523 г. преступник, которого приговорили к паломничеству в Сантьяго, мог освободиться за 20 петерсов. Годовая "ссылка" на Кипр обошлась бы уже в сотню. Не-паломничество в Аахен, Кёльн, Трир, Париж или Страсбург было не столь накладно – чтобы остаться дома, требовалось заплатить от одного до пяти петерсов. Покаяние тоже любит счет.

І все одно це рахується за одного |Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #гумор

Мініатюра з манускрипту La Sainte Abbaye (Святе абатство) - французького морального та алегоричного трактату кінця XIII століття. Він описує духовні основи та ідеальне внутрішнє життя добре організованої релігійної спільноти, зазвичай пов’язаної з цистерціанськими монахинями. Як бачимо на мініатюрі, самі тендітні та молоді дівчата. Відать, чоловіків у цей час за статусом дуже не вистачало. На голові у них класичний горжет та чорна вуаль Читайте також: Вишивки на манускриптах авторства середньовічних монахинь Релігійні "психози" монахинь з матеріалів їх житій |Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #мистецтво #монастир

Монастир у середньовіччі Частина 10 Частина 1 Частина 2 Частина 3 Частина 4 Частина 5 Частина 6 Частина 7 Частина 8 Частина 9 Ти ще спробуй в той монастир потрапить Життя монахинь у середньовічних жіночих монастирях було в багатьох аспектах подібним до життя монахів у чоловічих монастирях. Архітектурно сама будівля жіночого монастиря була такою самою, тільки клуатр розташовувався з північного боку церкви, а не з південного, як у чоловіків. Різниця також полягала в соціальному походженні монахів та монахинь. Абсолютну більшість монахинь становили дворянки, до того ж не бідні. У чоловічих монастирях у цьому плані було більш демократично. Справа в тому, що дворянин мав багато місць, куди можна було влаштувати молодших синів, крім монастиря. Це була і кар'єра священника, і чиновника, і найманця, і бандита, і женіха багатої вдовушки, або навіть шеф-кухаря у графа. Ця посада вважалася доволі престижною і аж ніяк не ганебною. Два шляхи, які ти не обираєш З доньками шляхи було два. Або вона виходить заміж, обов'язково за рівного собі за титулом, або, якщо такого не знаходилося, йде в монастир. Культури, коли вона могла б усе життя сидіти в дівках у замку з батьками, тоді не було. До того ж для батьків це був плюс перед Богом, бо вони віддавали свою доньку йому на служіння. Плюс вона там усе життя буде молитися за благополуччя роду, тож можна було трохи зекономити на донатах церкві за ті самі молитви. Таким чином, на жіночі монастирі формувався високий попит. Вони це розуміли, тому брали до своїх лав переважно забезпечених дворянок. Як і монахи, черниці проходили новіціат, а деяких із них приймали ще дітьми як облаток. У монастир також могли вступати сестри-мирянки. Але це була рідкість. В основному жіночі монастирі покладалися на найману працю як чоловіків, так і жінок. Без нареченого ніхто не залишався Одяг монахинь складався з довгої туніки. Голову покривав уімпл або горжет (смужка білої тканини, що прикривала підборіддя), та чернеча вуаль, яка прикривала решту голови і плечей. Вуаль у той час була традиційним одягом для заміжніх жінок. Монахині носили її як символ того, що вони наречені Христа. Волосся вони стригли коротко. Ієрархія жіночого монастиря теж була подібною до чоловічого. Влада була зосереджена в руках абатиси, якій допомагали пріореса та послушниці. Головною відмінністю було те, що монахиня не могла бути священником через те, що вона жінка. Тому месу в них щодня повинен був проводити чоловік-священник. Але існував чіткий список приміщень, до яких священнику дозволялося заходити. Повсякденне життя монахинь було схожим на життя їхніх колег-чоловіків. День будувався навколо богослужінь, роботи по господарству, читання та письма. Оскільки вони були аристократками, то з дитинства вміли добре вишивати. Тому їм замовляли вишивку на одяг для літургій Далі буде... |Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #монастир

Шановні підписники тут стався інцидент. Після посту на російській мові від мене відписалося 8 людей та вилився шквал критики. Я усвідомив свою помилку. Тому від сьогодні репостів на російській мові стане більше. Ця акція буде проходити в рамках благодійного проекту. Вона покликана навчити людей з особливим сприйняттям світу звертати увагу на те що написано, а не на якій мові написано. Хіба я не мілосєрдєн?

(продолжение) В 1514 г. каготы из Наварры пожаловались папе Льву X на то, что их ущемляют в ходе богослужений, и понтифик распорядился покончить с таким безобразием. Однако презрение и отвращение к наследственным "прокаженным" настолько укоренилось в культуре пиренейских регионов, что местные власти долго саботировали попытки центральных инстанций освободить каготов от древних ограничений. В 1683 г. Людовик XIV распорядился покончить с изоляцией париев, но местные власти (и жители) продолжили подспудное сопротивление. Так что еще в XVIII в. парламенты (т.е. высшие суды) Бордо, Тулузы и По рассматривали множество дел, где каготы требовали допустить их до муниципальных или церковных должностей, добивались права хоронить своих мертвецов на общем кладбище или занимать обычные места в церкви. Тем не менее, в XVIII в. стена между каготами и "здоровым" большинством начала постепенно ветшать и рушиться – и смешанные браки стали намного чаще. Особенно, если семья каготов сумела выбиться в люди и разбогатеть - теперь (социальный) капитал мог пересилить традицию и древние предубеждения. Однако много где браки между cagots и "обычными" гражданами еще в XIX в. оставались редки, да и в XX в. память о том, кто родом из презренных, а кто – из "нормальных" семей, продолжала передаваться. И предки-cagots оставались постыдным пятном в биографии. PS. Похожие группы париев существовали и в других частях Франции, например, в Бретани, где их называли kakous или caqueux. PPS. Кроме того, кое-где в XIX в. cagots стали называть больных кретинизмом и т.д. И за этим словом закрепился шлейф медицинских ассоциаций, связанных с физическим и умственным вырождением, которого у термина изначально не было. В некоторых общинах каготов, которые долго были принуждены к эндогамии (бракам только среди своих), действительно могли возникнуть устойчивые особенности внешности и накопиться психические отклонения. Но это уже история производная - к исходной сегрегации каготов она отношения не имеет.

Cоциальная "проказа" В пиренейских регионах Франции и Испании в позднее Средневековье и Новое время существовала особая группа полу-неприкасаемых. В одних местах их называли cagots - "каготы" (под этим именем они в основном известны исследователям), в других - agots, capots, gahets или crestians (т.е. "христианами").  Дети каготов автоматически становились каготами. Их прикосновение считалось нечистым, а браки с ними - невозможными. И эта стигма передавалась из поколение в поколение. Важно, что такие парии не были ни иноверцами (как иудеи или мусульмане, жившие в христианских землях), ни потомками крещенных иудеев (как испанские марраны) или мусульман (как мориски). Последних все время подозревали в том, что они в тайне хранят веру отцов, а их кровь нечиста. Но каготы тоже были католиками, и не существовало никакой древней каготской веры, в которую они могли бы возвратиться и которую им приписывали бы. Их не считали ни еретиками, ни их потомками. Они не были пугающе странными чужаками (как цыгане), не отличались от своих соседей, гасконцев или наваррцев, по цвету кожи или чертам лица. Каготы говорили на тех же диалектах, что их соседи, и никакого каготского языка на свете не было.  При том их считали нечистыми, презирали и сторонились. Существовали разные объяснения для их сегрегации. Самое частое состояло в том, что они произошли от прокаженных. И хотя с виду cagots были вполне здоровы, в ту пору многие утверждали, что скрытая лепра передается в их семьях из поколения в поколение. А потому от них стоит держаться подальше. *** Настоящие истоки cagots и презрения к ним – темный лес. Тут существует множество теорий. Кто-то из историков видел в них потомков сарацин, кто-то - отпрысков еретиков-катаров, кто-то - каких-то еще переселенцев... В любом случае исследователи обычно исходили из того, что в высоком Средневековье в этих местах появилась группа чужаков, которых боялись, сторонились и отвергали. Их потомки (и люди, которых к ним причисляли) сохранили эту роль. При этом суть изначального конфликта была забыта и заменена на концепт наследственной проказы. Исключение чужаков превратилось в самостоятельную силу - и воспроизводилось из поколения в поколение.   *** . В одних пиренейских городках или деревнях было несколько cagots, в других жили целые общины наследственных "прокаженных". И на протяжении многих поколений всем было известно, кто из нечистых семей, а кто – из чистых. Чтобы скрыть свои "гнилые" корни, требовалось эмигрировать в другие части Франции или Испании. Сексуальные связи и браки между cagots и не cagots были строжайше запрещены – как местным законом, так и обычаем. Им обычно не дозволяли возделывать землю, а их главными (хотя не единственными) занятиями долго служило плотничанье и обработка металлов. Поскольку их считали нечистыми, в некоторых регионах им не разрешалось посещать общественные места - бани, трактиры, мельницы и пользоваться водой из коммунальных фонтанов (только – из своих), а также на рынках касаться продуктов. В пиренейских городках и деревнях cagots селились в отдельных кварталах, чаще всего на окраинах или вовсе на отдалении от других домов. Кое-где, чтобы их идентифицировать и помешать им скрыть свою стигму, их обязывали носить специальные знаки (некоторые источники говорят о нашивках в форме лапы утки или гуся, но мы точно не знаем, где и когда их в реальности применяли). В храмах для них часто делался отдельный вход, отдельная кропильница и выделялись отдельные участки на кладбищах. Во время служб и церковных процессий они должны были держаться позади "нормальных" соседей, им запрещали прикладываться к оскулаторию, не давали благословленного хлеба и т.д. Их крестили без звона колоколов, а в приходские регистры рядом с именами окрещенных младенцев ставили пометку cagot. *** В отличие от преследований марранов с морисками или еретиков, дискриминация cagots не имела доктринального обоснования, и церковная иерархия не требовала их изолировать от добрых христиан. Это была локальная традиция, устойчивые "перегибы на местах". (продолжение ниже)

Є В ГЕРАЛЬДИЦІ ТАКА РИБА... Середньовічний дельфін - це не тільки смачне м'ясо для шляхти в дні Посту, а ще і риба. Логіка тут залізобетонна. Живе в воді, замість лап плавці, форма тіла як в риби - значить риба! Це вам не бобер курва на рахунок рибної сутності якого ще можна посперечатися. Саме таке уявлення про дельфінів вплинуло на те як їх зображували в середньовічному мистецтві і, як наслідок, в геральдиці. Лускаті, вивернуті, іноді з бивнями на нижній щелепі і навіть з хоботами як в слона. Цікаву історію ця геральдична тваринка має в середньовічній Франції. В одного з графів В'єннських на гербі було зображено дельфіна, через що він отримав прізвисько "Dauphin", яке стало титулом його нащадків, а їх володіння стало відоме як Дофіне. Пізніше титул дофінів В'єннських було продано французькій короні і з тих пір його передавали найстаршому в черзі на французький трон. Так. В той час коли в усій іншій Європі були принци, у Франції були "дельфіни"🐬 #геральдика Тарабарщина Малоросійською

|Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #гумор

"Середньовічні монстри: жахи, чужинці, дива", Саймон Міттман

Я за дайвьорсіті драконів у серіалах |Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #укрбестіарій

1. Жалкая пародія 2. Нєповторімий орігінал |Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #мистецтво #гумор

Готичний шрифт і так гарний, але коли він складається з детально промальованих кольорових фігур рицарів, дам і наших улюблених диких людей, то це вже шедевр. Автор Джованні Грассі, 1390 рр, манускрипт (Ms. VII. 14). Це типу збірка ескізів з малюнками тварин, архітектури та літер |Ліс на Руїнах| |Instagram| |Facebook| #середньовіччя #мистецтво