Літкіт

Хороша людина іде на війну (І) За чорнокнижжя і за викрадання картин ти сидітимеш під слідством в Парижі, Гонконзі, Женеві або у Сан-Ремо. Твоя співкамерниця вигадуватиме дивних тварин, розповідатиме про властивості бузинового древа. Ти сам — неначе на древі висиш. За переступ або за надмір інтелекту, що став не на користь волі. У химерному сні — далекий-далекий перестук копит восьми, або пряхи долі — Ти, як кожна хороша людина, підеш на війну. Раґнарок чи там Армагедон — то вже справа десята. Із твоєю удачею тебе, звісно ж, закине на нуль: В епіцентр "кров-кишки-все-таке і сержантські мати". Або, може, ти будеш ще глибше, у ворожім тилу (Ворог і його тил — як тобі, партизанське серце?). Ти, як кожна хороша людина, підеш на війну. Ти, як кожна хороша людина, з війни не вернешся. #поезія #Микола_Радужан (тґк автора)

«Quis es tu carus?» Мадам замовляє неспокій — у слові ховається втома... Жести і погляд глибокий сплелись з відчуттям "Я не вдома". Ніби як постріл залізний, гуде щось на серці, мов бджоли. Шукаючи меду чи соти — вмираю, народжуюсь знову. Залежно від чого вмираю, залежить від чого живу... Впираючись ліктем за "знаю", ногами штовхаю " та ну"... Прямую в пітьму за порядком — індексом вольностей. І, з воску зелена печатка, рахує всі скарги журби... Номер три. Сума — нуль. Лише звуки променево мандрують по скронях. Від вчорашнього плачу забуте еспрессо тупоче на Долю. Ну й мода. Нічого не шкода — ні нервів, ні нових монет... Втопаючи в джунглях жалоби, дивуюсь: де мій силует? Я є? Що зі мною? А хто я? Я просто до Світу тулюсь. Ніби це вид допомоги, хоча я насправді тону... Я їду в мандрівку "Ніколи", квиток бронювала завчасно... Обмежена кількість посадок потягів. Ходять не часто. Припнувшись як лист до перону, дивлюся невтішно на час. "Тік-так", а за чвертку вже восьма скрипоче на числах. Так-так... Мій потяг прибуде за північ, вокзал обернеться на храм. Покаюсь за кожну літеру, що скніла колись на вустах... Табло миготить пересадками, стирає, як попіл, міста. Я — наче вагон безпорадний, котрий відчепили спроста. Мадам ця стискає пальці, чекає когось несмиренно... Межи всіх перелічених станцій, твою відмічає вишневим... #поезія #Ivelle_P (тґк автора)

рідні хрущі (Вірш №40) Погляд уперся у власні повіки. Скутість під ковдрою тисне на голову. Орди хрущів вітражують на склі. Чую — їх лапки стукочуть по вікнах. Через миттєвість їх крильця по голому тілу гудять вертикально, навскіс, горизонтально, і я, в результаті, переміщаюся ними зі спальні до залу. Вслухаюся в екзоскелети: — Друж-ж-же, нам варто тебе передати! — Все, що залишиться тут, буде спалено! Паралізовано чую під пледом. Руки хітинові вибили рами. Що відбувається? Дефенестрація! Рейс у майбутнє з країв іноземних. Три ескадрильї відправились вранці. Я покидаю комахами ґрати ці. Діва Марія та плюшева зебра журяться: думають — бачать востаннє. Смужки комах пронеслися крізь браму східної митниці. Це все всерйоз? Зараз ми вже в турбулентному стані. Кидають мене наліво-направо, наче збирають на скін в сабвей сьорфс. Раптом впустили. Я поворухнувся, парашутуючи пледом зі сну. Дивлюся в стелю, а не в коморебі*, думаючи про родину та друзів. Знову мене дивний спогад труснув: вишні в садку під гудіннями РЕБів. * — Коморебі (яп. 木漏れ日) — японське слово, яке означає сонячне світло, що проходить крізь листя та гілки дерев #поезія #Анатолій_Касперський (тґк автора)

Вежа вростала у землю як древо хреста. Тривав другий місяць облоги. Самотній стрілець ні за чим не тужив, бо нічого у світі не мав, окрім лука й молитви, і ще – запаху трав із химерних снів: верес, м'ята, полин, чебрець. Ворог ходив на штурм – чотири (чи сорок чотири) рази – і падав – перший, другий, восьмий, сто п'ятий. Перші чотири дні стрілець образ Її різьбив на стіні кинджалом. Потім почав прикрашати орнаментом із квіток і цитатами із псалмів, яких не пам'ятав до кінця, але вірив твердо в Сина, Духа Святого і Бога-Отця, і що тлінним є тіло, а дух – плоть від плоті неба, зберігаючи те на самому сердечному дні. Так тривали роботи його і дні, доки дружній загін оточення не прорвав. ...Коли його вивели і він перед королем стояв, той розпитував про нагороду. Стрілець мовчав. #поезія #Микола_Радужан (тґк автора)

Tenebris Акватично пірнаю в забуте, водочинно малюю кінець, за тяжкими словами утома креслить мій розстріл. І все, я віддала безодні. І всоте, моїм берегом ходить Тенебрис. За три кроки розтануло Сонце — моє вічне із нікелю серце. Та каркас ще на диво пружинить, і на місці уся шестерня. Я шукаю знайоме обличчя, але свічка сумливо слабка. Люстро закодоване пилом, не певне, кого відбива... Відбиток відлунює білим гіпнозом. Тік-так. Раз і два. Коливається світ за очима, криком-риком. У скронях — пітьма. У танцюючих тінях на стінах буде видно найкраще життя. А найкращим воно буде тільки, як у нього не гратиму я. Може розстріл не завжди убивство, може це все лишень в голові? А ти радше продовжуй іти. У дзеркал завжди є інший бік. #поезія #Ivelle_P (тґк автра)

Fake it till you make it Я — твій цукровий торт. Скуштуй, розріж. Із мене висиплеться скромність пудрою. Я все життя витріпую її на роздоріжжях* І виливаю морем глазурі спогади лампові. У закордоннику колекція із штампів. Мене спекли залежною, а не мудрою. Відміряй сім разів, тільки тоді розріж. Побачиш, що у голові лиш гра у дурня: Вони дістали туз — поїздку у Париж. Наш Джокер — це поїздка в Амстердам. Я натискаю плюсик в інстаграм. І т(а)оне у мерензі* із самообману моє судно. У боротьбі за драйвом зносять хвилі, От тільки не морські, а вибухові. Куштуєм краєвиди в ресторані «La Famiglia», Хоча самі навряд чи ми родина. В руках американська віза, а за спиною — судимість. Образ невинної, який ти сам мені вибудовував. Пост за постом, немов проходиш повз вітрини: Тебе люблять усі, поки не любиш себе ти. Реклами, сторіс, рілси — все так швидкоплинно. В цьому потоці ми — картина з пікселів, Хоча могли бути із акварелі, І не долати течію, просто плисти Замість сонця світить спалах камери айфону. Цукати на мені — погані звички. О, ніби ти не знав! Сховай свій подив! Краще розріж мене, я ж бо така солодка. Тільки не розколи крихку оболонку. Мені вона так неймовірно личить! А нічогенько так, ми справді слей. Щаслива пара відчайдушних довбойобів. Під пісню Måneskin — «I Wanna Be Your Slave». Останні гроші витрачати і вночі не спати. На рингу серед натовпу людей, як два гладіатори, З загонами своїми у двобої. * — існувало повірʼя, що не варто витрушувати пил, пісок на роздоріжжі. Там сходяться різні дороги, долі та сили. Разом із пилом можна “витрусити” власне щастя, здоров’я чи достаток. * —меренга — солодкий крем із яєчних білків, збитих з цукром або цукровим сиропом #поезія #Ніколь_Арден_Фенікс (тґк авторки)

Легкозаймисті нам з тобою спекотно від гніву безсилля обпалює обличчя ми з тобою розтеклися сороміцькою смолою змішались у нафтовий бітум наш фатум — стати асфальтом вірогідно, ним ми і станемо як лімфа лісистих долин розлитись у флакони парфумів розтанути лаком на нігтях засяяти на грудях міста бурштином запахнути ладаном але ми народжені з нафти посталі із планктону хіба що затопимо баки дизельним паливом підіймемо літаки нагодуємо самозакоханих титанів ТЕЦ і ТЕС можливо ми смола епоксидна клей для обтічників ракети не тої, якою єбашать, тої, що досліджує антуражі космосу як не як я з дитинства мрію про космічні враження ти ж з дитинства мрієш їсти з тюбиків так само вичавлюєш з себе спроби перетікати утікаючи з рідкого у напівтверде з ніякого в дорогоцінне застигнути голівкою вразливого сірника будувати і зводити сірникові будиночки зустрічаємо світанок «Станом на зараз можливі опади у вигляді підстав і відставок» — прогноз погоди ми спотикаємося об чергове ставлення бо два сірники в сірниковій коробці закриті в стінах картону не підпалять усе місто не розворушать легкозаймисте замінили запальничкою і ми з тобою залишимось асфальтом на нас стоїть хтось інший змінить форму підійме літаки засяє бурштином а ми розпалимось спекотним сонцем розплатимося прохолодою #поезія #Ніколь_Арден_Фенікс (тґк авторки)

УРСР 1956 У в'язкості червня нестерпно і сумно, Вода ніби чрево, компас на норд. Знов нависає сталеве судно І ненависний Херсонський порт. Тягнеться "біломорканал" папіроса, Так не хочеться жити, що аж мило померти. За оголошеннями набирають матросів Портові канцелярії, схожі на церкви. Швартується судно: початок, І причали стають відчалами, І причому сповільнився час, Малі чада питають про частку. Зрощені сонцем Херсонської області діти, Їх міць змозолених канатом долонь. І зеленоокий юнга вісімнадцяти років, Що розпалив в мені вічний вогонь. Сценарій цей вартий Кубрика, Ми розмовляли на перекурах, в перервах грали у доміно. Все частіше юнга бував у каюті штурмана, рідше - в матроському кубрику, Доля-дура сіла за рояль зіграти до мінор. В нас було лишень три чоловічі пакості, Та дотики, недовгі у своїй тривалості. Екіпаж дивився на нас упереджено, Я думав, що нас підозрюють, та судно вперед жену. Не забуду фантоми від заборони кохання, Пристрасть і страсть і бажанні вкусити за вушко. Мене пронесло звичайним звільненням, Зеленоокого юнгу закрили в психушку. Ці небиті обриси селі, Ці небесні узори із солі, Командирська небритість і горькії сльози, Я ніби сам, хоч в сімейній оселі. Та в ранковій самотності під співи півня, Я згадую цей проклятий рейс із півдня, Згадую його очі зелені і шкіру-фарфор, Юнго, нам залишився тільки цей клятий Херсонський морський торгівельний порт. #поезія #Софія_Скоропадська (тґк авторки)

«Vincere aut mori» Written to the song: Mandragora Scream — Child of the Moon Стрічки липневі зав'яжуть усю твою чесність хрестами. Бо ти не встигаєш за часом, не встигнеш за тим, що є далі. У море вливається тридцять, пропала давно одиниця — межи морськими китами колише загублену пристрасть. Вона вже зітліла... Від гніту лишилася змучена тінь. Дно склалося ножиком тричі, залізом відлякує риб. Смиренно занурена мова у чаші лиш бульканням плаче, грається калейдоскопом — клунком чужих віддзеркалень. У клацанні скелець — розвага, не треба доводити Світу, що ти — занадто ідеальний, маєш свій колір між сірим тунелем. Куди тебе мелють? Куди занесуть ще пізніше? Є досить закручені речі, та їх тобі знати не слід... За Сонцем зникає залежність. В обителі ночі — сліпий так ніжиться сном про могилу. Та ніби ж зарано іти? У бульканні шириться правда, у рибному світі простіше пливти... Крізь усі заїкання я чую... Не час нам іти. 30.07. #поезія #Ivelle_P. (Тґк автора)

Коли ми говоримо про книжки Ми говоримо про вогонь. Вогонь рим та  ура-вражень Але  сьогодні сумний  день уражень І ,коли ми говоримо про сторінки , Ми говоримо про паління. Кільца цигарок авторів та видавців ідуть у небо Кільця стають каблучками На пальців хмар Моє слово не згоріло Воно повінчано з небом Я все ще можу творити Навіть попри втрати #поезія #Анастасія_Рябенко

Я все частіше повертаюсь до лісу Посидіти коло спокою-дерева Цього разу воно посивіло оптоволоконним плетивом Я вітаю мурах та бродячих псів Вчуся наново дихати й слухати Розрізняти пташиний рух чи спів від польоту fpv між смугами у пікселі вечірнього коморебі Намагаюсь не плутати дзижчання комарів із роботою РЕБу Кожна стежка здається початком імпровізованого маршруту евакуації Спринтом між дерев Імітуючи підбитого зайця впадаю глибше Між коріння й моху Накладаю папороть-турнікет намагаючись спинити цю невидиму кровотечу пам'яті Чи зможу? Але ліс не лікує Стало зайнятий бо спокій-дерево благородно і трепетно тримає кругову оборону #поезія #СД (тґк автора)

ВИПУСК ПРОВУЛКУ ГРАФОМАНІЇ №4 — Який він? Наш випуск немає заданої теми. Але він про те, ким став «Провулок» за весь цей час і як він прогресував за останні 8 місяців. Химерні ілюстрації переплітаються з поезією та прозою, створюючи цілісний простір, який не опишеш ніяк, окрім як «химерний» чи «чудернацький». Всередині можна знайти роботи таких авторів та авторок, як Єва Верле, Алеф, Остап Кудлатий, СД та десятків інших авторів, а атмосферу випуску формують такі ж нішеві ілюстратори, як: #Gorkhhrebetguyt (Еріка Сабатина); #Юро_Кам; #Кагтава_Клиса; #Олекса_Ґудзик; #С_Буковицькі. 🗽 Передзамовлення триває до 1 серпня (включно) Після цього журнал вирушить у друк, а кількість примірників буде обмеженою та за ціною 300грн замість 250грн (225 при замовленні від двох екземплярів) Якщо давно хотіли познайомитися з «Провулком» — це, мабуть, найкращий момент 🗽 ПЕРЕДЗАМОВИТИ ВИПУСК 🫘 Ознайомитись з авторами #випуск

Вітаю! З 24 липня по 2 серпня у Літкотика невеличка перерва✨ Хочу звернути вашу увагу що ми нічого не публікуватимемо Дякую за розуміння 🫶🏻

«Емпат» За тритомним мовчанням зірок, журбовольним мовчанням алей. Місяць фарбований в скло, витягає в один бік білет. Лотерея зависла над містом, закидаючи в ніч жетон... На душі щось крикливо трісне... Самознищення ломиться в сон. 3:03 — половинки шістки, як додати — аркан любові. Як помножиш — аркан дев'ятки, "Відлюдник". Руйнація хворих. І шістка не так уже важить, як дев'ять у матриці долі... Мої три веселі дев'ятки, ганяють всі сумніви колом. На чай забігають до нервів, влаштовують свинство дай Боже... А потім крадуться до серця, віншують увесь його спротив. І твій. Ти ж там є. Вони знають, де найбільші дерева ростуть, обплітають корінням єство все, сковують всю баламуть... Дерева ці трохи притрушені, ну і я разом з ними. Проте... Я лежу вдосталь часу і думаю — чи туди це коріння веде? Зливи змиють кохання до тебе, я колись таки певно змирюсь. Я любила без жалю до себе, думала — точно наснюсь. Свідком всього буде небо, того, як у тобі гублюсь. Я думаю — може не треба, може, я знов помилюсь? Щось я хотіла б сказати, та вітер усе заглушив. Сказав: ,,Ну не треба шукати себе в ньому, він не любив!" Душі кольорову палітру мою, ти так зневажав. Думала — ніби все звично, одна з найбуденніших справ... Тим часом мінялись на зиму, промені Сонця у липні. Дощі стали плетивом снігу, вимерли майже всі квіти... Хотіла я, вірила звісно, що все поміняється з часом. "Знала" — ти також людина, маєш на помилку право. Ховала усі твої рани у білий, крохмалений крам. Побожно клеїла пластир на серце, а потім на шрам. Очі тобі зав'язала, щоб ти не злякався себе. Коли раптом побачиш в дзеркалах, що ніщо вже в тобі не живе... Так хотілось полегшити муки, бо з народження звуся Емпатом. Я ж так добре тебе лікувала. Але знову зробила не так... Я жаліла тебе через волю, пропускаючи кожну сльозу. Ну а ти собі, власне, дозволив, потонути у власнім страху... А я вірю осінньому вітру, колись правду тверезу сказав. Ну і тебе ж, і без фільтру, Всесвіт мені показав. Зливи змиють кохання до тебе, заберуть із собою біду... Ти живеш дві квартири від мене, та тепер я уже не прийду... А я більше там не живу. Я не хочу вертати біду #поезія #Ivelle_P. (тґк автора)

«Sun runs through your fingers...» Літери ллються руками, танцюють пліч-о-пліч зі снами, зникають щоразу на ранок, лишаючи присмак омани. Грація — плетиво ліній, малює мелодію білу, ніби химерна лоза, рахує всі роки до ста. Лічила очима ескізи, стиралась на плавності дива, лічила мірила мінливо нудного життя — зохабила. Скільки тобі ще лишилось? До котрої ти йому снилась? Чому заблукала у лісі? Кого не згадала би двічі? Смута сангрію саджала, сік упивався кинджалом, жилки вина потопали, лід ще ніяк не відтане... Склянка — Землі оболонка. Ніби відчужена зона, лилася солодка затока, змінила уявнії кроки... Нерівня. Не рівно. Не сталось. Невірний був хтось — і зосталась... суміжність п'янкого потопу. Salvation wasn't found. What do you have for? What do you have? Love? Screaming silence above . . . s s a a l l v v a a t i o n w a s n't found. #поезія #Ivelle_P. (тґк автора)

Прорахувався, але де? Нуль Рух, голоси чужі і руль. Вовтузитись в мотузках, розбиватися на друзки. Шукати собі друзів, коло пошуків звузити… Забути мрії, не знати міри, стрибати і ламатися, закритим зайцем у матриці. Вдихати пил і сморід у морі зітхань нервових. Як корова, мукати, знов вовтузитись… Жалитися медузами. Медузи — поштовхи. Молюся пошепки від страху, від такту… Клік! Немов окріп. Десятки дотиків, і заєць от-от втік. Нервовий тік одного з вовків. Вовтузилася я недовго… Для кожної тварини свій транквілізатор. Для мене — клофелін. Один Я їх окситоцин. Ламають мій цинк, подразнюють інстинкт. Мовчать занадто гучно, тестують мою гнучкість. Один зайвий рух — розмалюють вістря. Спробую вислизнути — дожене постріл. Вереск і виск обпалять воском. Ледве керую власним мозком. По тілу — змії. По тілу — лози. Що їм шепоче розум? З зайця здирати шкуру? Встромляти в мене вовчі зуби? Хтось щось закурить, проткне мене шампуром, як куру. Гудки, сценарій — я чую серед марень семизначне число. Для кожної тварини свій транквілізатор. Для мене — клофелін. Два Навколо пліснява, і серед цих стін я як у «Переслідуванні Аделін». От тільки переслідує адреналін. Романтизація розбитих колін, слів, що болять сильніше синців. Мій дух — мембрана. Жива ментально! Я сильна, я зірка. Жива, хоча вибили селезінку. Я — жінка. Я — … Для дівчат свій транквілізатор. Для мене — клофелін. Три Тижні — шматки. В підвалі я як за ґратами. Лінії малювати, гратися. Я десь прорахувалася. Позаду місяць, уколи. Попереду — прилив кортизолу! Біжи так, щоб були мозолі. Воля! Кілометри волі. Біжи до найближчої заправки «Око» чи «Воґу». Заради допомоги. Рахую дистанцію, одержима жаром. Вбиваю метри безжально. Для кожної тварини свій транквілізатор. Але я — людина. #поезія #Ніколь_Арден_Фенікс (тґк авторки)