Маржела Мовчить

У Vogue Business вийшла чергова крута стаття — You Can’t Be Messy on Social Media Anymore. Where to Next — і вона спровокувала в мене багато думок та рефлексій про моє ставлення до соціальних мереж і про те саме коротке зникнення із систематичного постингу в цей канал. Мені здається, що одна з найцікавіших тез статті полягає в тому, що колись інтернет був просто місцем, де ти був, а зараз він став місцем, де ти постійно щось із себе транслюєш, презентуєш і (нове Gen-Z слово) — перформиш. Я зараз упевнено можу сказати, що інтернет можна описати однією фразою: «Big Brother is watching you». Те, наскільки майстерно працюють алгоритми, вся ця система, штучний інтелект, аналітика даних, фіктивна приватність і швидкість, з якою все рухається, останнім часом мене насправді почало дуже лякати. Все настільки швидко, настільки low-content, що в якийсь момент просто хочеться все вимкнути, пропасти й дати собі час на те, щоб оновитися. Мабуть, саме тому сьогодні люди все менше хочуть щось публікувати. У статті є статистика: 55% американців кажуть, що постять у соціальних мережах менше, ніж п’ять років тому, а більше половини відчувають, що підтримувати свою онлайн-присутність уже «схоже на роботу». І це, здається, дуже точне формулювання. Соціальні мережі, які колись мали бути продовженням нашого життя, самі стали окремою роботою. Ти маєш думати, що опублікувати, як опублікувати, коли опублікувати, чи буде це цікаво людям, чи спрацює алгоритм, чи відповідає це твоєму персональному бренду, чи не виглядатиме це недостатньо професійно. Тобто ти вже не просто живеш і ділишся частиною свого життя — ти постійно думаєш про те, як це життя буде сприйняте. І, можливо, саме тому зараз так багато людей переходять на менші платформи й шукають ті самі куточки інтернету, де алгоритм слабший. Reddit, Tumblr, Substack — усі вони трохи про інше споживання культури. Там люди не просто дивляться контент, а обговорюють його, критикують, рекомендують, створюють навколо нього свої маленькі ком’юніті. Але тут у мене теж є певний скепсис. Тому що, з одного боку, зараз дуже багато креаторів і користувачів переходять на менші платформи, особливо Substack, у пошуках чогось більш змістовного. А з іншого — мені здається, що Substack теж поступово переростає у велику медійну історію, де кожен може назвати себе журналістом. І в якийсь момент це теж починає перетворюватися на чергову форму суто персонального брендингу. Звичайно, варто не забувати, що ми живемо в капіталістичному світі, де все підв’язано під результат або бажання заробити більше грошей. Але, з іншого боку, повна дурня — забивати на якість і думати лише про гроші. І тут я повертаюся до книги Дани Томас «Deluxe: How Luxury Lost Its Luster», яку почала перечитувати. Буквально з перших сторінок зрозуміло, наскільки дійсно люкс втратив свою цінність, коли Бернар Арно aka «Вовк в кашемірі» почав безжально скуповувати бренди й перетворювати їх передусім на джерела заробітку. І важливий момент: він має на це повне право. Так само, як Джефф Безос має повне право зняти всю Венецію, а Дуа Ліпа — Сицилію. Вони мають на це повне право: у них є кошти, можливості й ресурси. Але тут є відчуття, що просто втрачається частка адекватності й усе переходить певну межу абсурду. Що відбувається з цінністю речей, коли ми можемо купити буквально все? І тут я знову повертаюся до соціальних мереж. Ти більше не можеш бути messy, тому що кожна платформа має свої правила, алгоритми й стандарти успішності. Ти маєш усе прорахувати. Чи дійсно мені потрібно написати аналітичний матеріал? Чи можна просто написати якийсь bullshit, який сподобається більшій кількості людей? Чи потрібно мені показувати цей момент свого життя? Чи він достатньо красивий? Чи він відповідає моєму образу? Чи це набере достатньо лайків? І, можливо, саме тут для мене зараз і виникає бажання відступити на крок назад. Не зникнути назавжди, не сказати, що соціальні мережі — це зло. А просто дозволити собі не бути присутньою всюди й завжди. Не все показувати й не все автоматично перетворювати на контент.

Я вчора сиділа й писала статтю з цитатами Хусейна Чалаяна, оскільки сьогодні в нього день народження. І раптом побачила, що останній пост у каналі я опублікувала рівно місяць тому — 12 липня. Чомусь подумала, що це досить символічний збіг. І що, мабуть, варто повернутися до регулярного ведення каналу саме з посту про цього легендарного дизайнера. Хусейн Чалаян змінив саме уявлення про те, чим може бути мода. Його випускна робота «The Tangent Flows» 1993 року взагалі змінила сприйняття одягу. Він закопав речі на декілька тижнів у землю, посипав їх металевою стружкою, щоб вони окислилися, а потім одягнув їх на моделей, які вийшли на подіум. Або ж його іконічна колекція «After Words» 2000 року — одна з найвидатніших колекцій в історії моди, де чохли зі стільців перетворювалися на сукні, стільці — на валізи, а стіл — на дерев’яну спідницю. Я зібрала 21 цитату Хусейна Чалаяна, які вважаю глибокими, цікавими й важливими — такими, до яких хочеться повертатися й перечитувати їх знову. А нижче ділюся своїми улюбленими. «Я ідеаліст, а це може бути виснажливо». «Мода — це форма мистецтва, яка постійно розвивається й відображає зміни в суспільстві». «Я думаю, що саме досвід ізоляції, відчуття, що ти не вписуєшся, породжує бажання досліджувати світ». «Мої меблі доволі буденні, а будинок майже порожній. Найважче знайти диван, який був би одночасно зручним і красивим. Ті, що мені подобаються, ніколи не бувають зручними». «Питання в тому, як нове покоління навчиться цінувати речі. Адже насправді потрібно знати, як їх цінувати». «Я був досить бунтівним у ставленні до авторитетів. Я хотів, щоб вони чогось мене вчили, а не просто вказували, що мені робити». «Це як постійно відточувати одну й ту саму ідею. Я не люблю речі, які надмірно продумані в дизайні. Мені здається, що коли щось перевантажене дизайном, можна дозволити собі більше недоліків — їх легше приховати. Так простіше створити ефект, ніж за допомогою чогось стриманішого. Відредагувати ідею набагато складніше, ніж просто додати до неї щось нове».

Одна з моїх останніх ікон стилю — дружина засновника бренду Lemaire Сара Лінн Тран. У ній поєднуються та сама паризька невимушеність і азійський консерватизм. І, мені здається, саме в цьому криється один із головних секретів самого бренду. Адже тут переплітаються різні культури, які в результаті створюють надзвичайно красивий і стильний продукт. Тільки що, гортаючи Pinterest, я натрапила на її фотографію, де вона їде паризьким громадським транспортом. Саме такі моменти подобаються мені найбільше. Тому що, коли ти постійно користуєшся приватним водієм або таксі, це, безумовно, має свої переваги. Насамперед — безпеку. Однак, коли час від часу виходиш зі своєї бульбашки й занурюєшся у звичайне міське життя, починаєш помічати навколо себе безліч джерел натхнення. І мені дуже імпонує, що такі впливові люди у світі моди не відгороджуються від реальності, а живуть простим, звичайним життям.

Нещодавно почула дуже цікаву думку від Джо Еллісон, головної редакторки HTSI Financial Times. І вона дуже відгукнулася мені, адже останнім часом я надзвичайно рідко ношу спідниці. Причина проста: знайти спідницю, яка дійсно ідеально сідає по фігурі, дуже складно. Вона має комфортно сидіти на талії, не підскакувати вгору під час ходьби, не сковувати рухів і мати правильну довжину саме для вашого типу фігури. Усе це значно складніше, ніж може здаватися. Спідниця — це справді одна з найскладніших речей гардероба: її непросто підібрати, непросто стилізувати, непросто знайти саме «свою» модель. І якщо ви розумієте, що не хочете витрачати на це час, сили й ресурс, цілком нормально просто прибрати її зі свого гардероба. Не тому, що «не можна», а тому, що вам так комфортніше. Ба більше, спідниця традиційно вважається дуже фемінною річчю. Однак жінки зовсім не зобов’язані носити її, якщо вона викликає дискомфорт. Замість цього можна обирати чудові штани, шорти чи сукні — те, у чому ви почуваєтеся впевнено й комфортно. І мені дуже подобається ідея, що можна чесно прислухатися до себе й дозволити собі відмовитися від певної категорії одягу. Просто сказати: «Я не буду це носити».

Період моєї відсутності тут був надзвичайно насиченим і мав на це свої причини: дуже багато роботи та, відверто кажучи, певна апатія до того, що відбувається в модній індустрії останні сезони. Постійне переосмислення архівів, обережні й часто нудні колекції, а також перетворення моди на жертву капіталістичної машини, у якій кількість важливіша за якість. Проте вчорашній кутюрний показ Chanel ніби повернув мені подих і надію на те, що не все в моді втрачено. Звичайно, йдеться про високу моду. Не всі матимуть можливість володіти цими речами, адже вони створені для ультразаможного відсотка населення та червоних доріжок. Але те, що Матьє Блазі робить із французьким будинком моди, — це щось неземне, неймовірне й майже казкове. Недарма Кеті Горін у своєму матеріалі для The Cut та в інтерв’ю для System Magazine виокремила три ключові постаті сучасної модної індустрії, які сьогодні наймайстерніше формують власну візію та естетику. Це Фібі Файло, Даріо Вітале та Матьє Блазі. Просто подивіться на ці деталі з показу: сукні, сумочки-боби — нефункціональні, але неймовірно красиві. Туфлі з шаленими каблуками. Я вже другий день переглядаю фотографії з Vogue Runway й уперше за довгий час отримую таке щире задоволення від настільки кропіткої, тонкої та деталізованої роботи. Браво, Матьє Блазі. Бельгійська школа дизайну знову нагадує про себе, доводячи, що її представники часто відчувають моду глибше, сміливіше й водночас більш футуристично.

Не завжди потрібно витрачати тисячі євро на сумку аби виглядати стильною. @josephinehj — гарний тому приклад: вона обрала модель лондонського бренду Hai за £98.

Ще кілька місяців тому я спостерігала за Кариною Мазяр і тим, як вона підкорює світові подіуми провідних брендів модної індустрії. А вже у квітні цього року в мене випала неймовірна можливість взяти в неї інтерв’ю через Zoom і поспілкуватися про її кар’єру, реалії тижнів моди, українську ідентичність та досвід роботи на подіумах таких брендів, як Saint Laurent, Prada, Dior та Louis Vuitton. Після розмови Каріна сказала: «Якщо раптом будеш у Мілані — буду рада зустрітися на каву». Ми зустрілися в Мілані на початку травня, разом сходили на каву, і я познайомилася з її прекрасною собачкою Лулу та хлопцем. Ми провели неймовірний час. І, якою б складною не була робота в модній індустрії чи журналістиці, саме заради таких моментів хочеться продовжувати свою кар’єру та створювати подібні матеріали. Це інтерв’ю вийшло для спільного проєкту Кудрявки та Друку — серії друкованих випусків Personal Papers, присвячених представникам сучасної креативної спільноти.