still not the tea ☕

У моїх улюблених 1Granary вийшла Substack-розсилка про те, як біль формує карʼєру у модній індустрії. Чому біль? Очевидно, модна індустрія — одна з найтоксичніших індустрій у світі, адже тут усе про візуал, картинку, емоцію, красу та зовнішнє зображення. Авторка розсилки, Шона Маршалл, кураторка та письменниця з фокусом на моді та сучасному мистецтві, працювала з різними музеями та допомагала створювати міжнародні виставки. Вона також почала вивчати гештальт-терапію й інтегрувати її у модну індустрію для глибокого розуміння цієї сфери, а не лише картинки. Адже модна індустрія — це несправедлива оплата, виснажливі години, дискримінація, расизм, класизм, сексизм… Список можна продовжувати без кінця. Але чому стільки з нас узагалі приходять працювати в моду і продовжують хотіти цього? Для молодої людини мода може стати розрадою й втечею — способом самовираження, пошуком себе й відчуттям приналежності. Вона здатна підняти тебе вище за бідність, цькування, самотність, нудьгу, зневагу чи навіть фізичне й емоційне насильство — і перенести просто на сторінки глянцевого журналу. А сама авторка каже, що в багатьох сенсах саме мода врятувала її, оскільки її реальність була занадто важкою, щоб залишатися в ній. У розсилці Маршалл питає людей, чому вони вибрали працювати в моді попри негативні відгуки про цю індустрію, і ось що ми маємо: «Я виросла у домі, де любов була складною, а тиша — важчою за слова. Моя мати віддавала всю себе братові з інвалідністю, і в її самовідданості я часто почувалася прозорою. Саме тоді я відкрила для себе моду — не як тренди чи бренди, а як спосіб вижити. Одяг став для мене мовою без слів, свободою, бронею й крилами водночас. Через нього я могла говорити, грати, вигадувати інше життя. А коли взяла до рук камеру, мода стала мовою моїх історій — способом не лише змінювати себе, а й бачити світ інакше. Вона подарувала мені відчуття видимості — дзеркало, у якому я нарешті впізнала себе». «Я виросла в Олдгемі, неподалік Манчестера, де будь-яка «інакшість» одразу кидалася в очі: тут цінували показну жіночність і мужність, а я відрізнялася — без макіяжу, у штанах і зручному взутті. Любов до моди мені передав батько: для нього гарний одяг був шляхом до впевненості й соціального поступу, знаком гідності, що дозволяв піднятися над обставинами. Під час співбесіди в Central Saint Martins я сказала, що хочу до Лондона, бо там можна бути ким завгодно. Переїхавши, я носила лише чорне — не через стиль, а через брак грошей і бажання не виділятися. Цей уніформний чорний став моєю бронею, способом сховатися, навіть якщо в глибині душі я прагнула бути поміченою». «Я виріс актором дитячого театру й більшість часу проводив у шкільній формі чи костюмах, не маючи права вибору. Тому вдома завжди перевдягався в яскраві, химерні речі, що ламали суворість уніформи. Згодом, коли я продовжив акторську кар’єру в коледжі, мій образ постійно оцінювали, і любов до моди перетворилася на одержимість тілом. Під час пандемії я вперше перестав грати — і зрозумів, що театр мене виснажує, а розлад харчової поведінки зруйнував роки життя. Одужуючи, я боявся змін свого тіла, адже одяг колись був моїм способом самовираження, а став мірилом фігури. Тоді я почав щодня фотографувати свої образи на полароїд і записувати, як вони змушували мене почуватися. Це допомогло повернути одягу справжній сенс — не як засобу контролю, а як простору для прийняття. Мода дозволила мені знову побачити тіло не як щось, що треба зменшити чи покарати, а як частину себе, гідну любові». «Я виросла в маленькому містечку в Індії. У дитинстві мене дражнили через зовнішність і незвичне ім’я, тож друзів у мене було небагато. Гуляти з іншими дітьми я майже не могла, тому проводила час вдома, гортаючи журнали матері. Годинами розглядала сторінки з покупками та редакційні матеріали, занурюючись у деталі для власного задоволення. Я робила скрапбуки, як багато дітей, і любила випадково відкривати сторінку, закривати очі, вказувати на продукт і вигадувати, як носила б його сама. Для мене, школярки, журнали були порталом у зовсім інший світ, далекий від того, де я росла».

Деколи просто хочеться взяти й вчинити так, як мисткиня Агнес Мартін: різко покинути своє місто, вісімнадцять місяців подорожувати країною, а потім поселитись на самоті й пожити простим життям у глушині. В її картинах на перший погляд нема нічого особливого: якісь лінії, квадрати чи ледь помітні кольори. Але коли дивишся довше, то починаєш розуміти, що це — своєрідна спроба зрозуміти світ, забравши всі відволікаючі елементи. Тому коли я розглядаю її полотна, то відчуваю той самий спокій, якого так не вистачає у сучасному світі, де все навколо навколо змушує тебе кудись бігти. Чим довше дивишся – тим більше бачиш, а чим більше бачиш – тим менше хочеться поспішати. А ще мені просто подобається те, що в картинах та в біографії Мартін відчувається свобода. Свобода бути собою, втекти – і повернутись, коли будеш готова, а ще – творити так, як тобі цього хочеться. Ну краса! On a Clear Day, 1973 Night Sea, 1963 Drift of Summer, 1965 White Flower, 1960 With My Back to the World, 1997 The Harvest, 1965

Якщо ви думали, що романтики в цьому жорстокому світі уже не існує, то Chanel точно зможе переконати Вас у протилежному. Адже у новій колекції бренду Метью Блазі вирішив не просто показати одяг, а нагадав, що навіть банальна біла сорочка може стати символом кохання. Для свого дебюту він зробив справжню данину спадщині, додавши до колекції легендарну сорочку паризького ательє Charvet – ту саму, яку обожнювала носити сама Коко Шанель. Вона купувала їх для себе, але найчастіше – у подарунок своєму коханому Артуру "Бою" Капелю, який носив сорочки виключно від Charvet. Артур став її творчою музою і саме йому Коко присвятила свої перші успіхи в моді. А коли Бой загинув у автокатастрофі 1919 року, вона сказала: Усе закінчилося. Я втратила все”. Але (як не парадоксально) саме тоді вона створила Chanel таким, яким ми знаємо його сьогодні. І ось тепер, через століття, Блазі вирішив нагадати нам про те, що таке романтика. Білу сорочку можна носити із сенсом! 📸 Chanel Spring-Summer 2026 Collection

У час швидкоплинних трендів, засилля соцмереж та економічної нестабільності дедалі складніше ідентифікувати, що ж означає слово “розкіш”. Адже для когось це виключно матеріальні речі, типу нової сумки, квартири чи прикрас з діамантами, тоді як інші ж вкладають у це поняття ширше значення: від регулярних відпусток у теплих краях до можливості проводити час офлайн. Звичайно ж, усе залежить від соціального бекграунду та матеріального становища кожної окремої людини, проте в одному сходяться всі: розкіш — це те, що недоступне більшості простим смертним. Те, чим можуть насолоджуватися лише обрані люди, здатні підтримувати певний lifestyle. І водночас те, чого прагне кожен, навіть якщо трактує це слово по-своєму. Саме ця багатозначність і зацікавила журналістів The Washington Post. Тому вони вирішили розпитати діячів моди, мистецтва та літератури, що вони мають на увазі під “розкішшю”? Адже хто, як не вони, щодня працюють у середовищі, яке асоціюється з виключно з цим поняттям. Їм поставили одне просте запитання: “Так що ж таке розкіш?” Зібрала найбільш цікаві відповіді нижче: “Розкіш — це змога відкласти телефон бодай на 72 години. Я хочу відпустити відчуття постійного тиску часу та обов’язку відповідати комусь. Для мене розкіш — це мати поруч близьких, у затишному домі серед природи, з безліччю смачної їжі під рукою. Це повне очищення від метушливого, гучного світу традиційної “розкоші”, у якому я зазвичай перебуваю” – Чіома Ннаді, головна редакторка British Vogue “У 2025-му розкіш багато в чому пов’язана з втечею від реальності. Це може бути поїздка без електронної пошти, година для масажу чи день у магазині. Далі — більше: екзотичні мандрівки, відпочинок у розкоші руху без перешкод. У найвищій точці — повне відчуження від реальності. Але я шукаю іншу розкіш — свободу від конвенцій: спати до полудня чи їсти десерт перед вечерею” – Емілія Петрарка, письменниця. “У 2025-му “розкіш” — це радше бізнес-термін. Категорія високого ритейлу з високою ціною, спадком і ремеслом, спрямована на певного споживача” – Вілл Велч, GQ і Pitchfork “Справжня розкіш — це якість, індивідуальність і сенс. Вона більше про зв’язок і досвід, ніж про статус” – Джозеф Альтузарра, дизайнер “Для мене розкіш — це купання в Північному морі влітку й кашеміровий светр узимку” – Маргарет Гауелл, дизайнерка “Щоденний денний сон — моя найвеличніша розкіш” – Рік Оуенс, дизайнер “У цій економіці будь-що, що ти можеш собі дозволити й що робить тебе щасливим, — розкіш” – Лоу Роуч, стиліст “У 2025-му розкіш — це день без тривожних новин, співати з донькою й бачити її щасливу” – Сесілі Стронг, акторка “Найвища розкіш для людства сьогодні — просто мати майбутнє. Усі інші розкоші коштували нам душ багатьох людей” – Мішель Ламі, дизайнерка Що ж є розкішшю для мене? Я думала над цим питанням майже два тижні: настільки цікавим воно для мене видалось. Адже я, як і всі, хотіла б насамперед закрити свої матеріалістичні потреби: мати якийсь безпечний дім, в який не прилетить ракета, теплу куртку на зиму й повний холодильник їжі. Проте пороздумувавши, я прийшла до трішки інакшої відповіді. Мабуть, для мене розкіш – це можливість робити все у власному темпі. Мати час на роздуми й приймати рішення без поспіху. А ще – мати право на паузу, яка в подальшому не зруйнує твою кар’єру, фінанси чи стосунки. Ось це і є справжня розкіш: не поспішати жити. А що є розкішшю для вас?

Пропоную взяти на озброєння одне класне правило сестер Олсен: «Ні — це повне речення». Не треба жодних виправдань і довгих пояснень. Спершу мені здавалося, що це надто просто. Надто різко. Тепер я розумію, що це слово — не про відмову іншим. Воно про відмову собі бути кимось, ким не хочеш.

Якщо вас уже поволі починає накривати осіння хандра, то варто замислитися над тим, які дрібнички роблять ваше життя приємнішим. І ні, це не одна з моїх безпідставних ідей, а цілком науково підтверджена психологічна практика. Розумними ученами доведено, що коли люди регулярно згадують маленькі моменти радості, це позитивно впливає на їхній рівень відчуття щастя, знижує симптоми тривожності й депресії. Особисто протрималась у цьому експерименті два тижні, але це вже зовсім інша історія 🙃 Але якщо ви все-таки хочете спробувати, ідеї для натхнення можна підглянути у моделі Паломи Ельсессер: Бабуся, яка сміється з моїх жартів. Ідеальний сендвіч. Мить між засинанням та сном. Спів у машині. Бабусі, що гуляють групами. Дзвінки FaceTime. Гарна історія аутсайдера. Незручне, але чудове взуття. Доброта. Фраза "Це нагадало мені про тебе". Чисті простирадла. Запах олійної фарби. Тиша, яка здається безпечною. Повільний ранок Справжня життєва ідилія! 📸 Paloma Elsesser for Vogue Germany September 2025 by Noni Julia