Marika

Він - не ворог. Він той, хто зі мною кохання ділив, Не таке, як у фільмах, а справжнє, гаряче, живе, Воно ще десь досі, напевно, по венах спокійно тече, Маленькою тихою річкою. Без вітру шаленого й злив Він - не суперник. Він той, хто здавався першим, Хоч сил вистачало точно хоч на десять таких боїв, Він віддавав перемогу і битися він не хотів, Аби лиш моє життя було хоч на трохи легшим Він - не минуле. Він - відголос в кожну днину, Прекрасна історія, де разом поставили крапку, І я б не хотіла зовсім, щоб ми починали спочатку, Та в серці моєму він завжди - прекрасна і світла людина Він - не помилка. Він обдуманий часом вибір, Від якого літали метелики. А часами боліло в грудях, Я навчилася поряд з ним, до кінця розбиратись в людях, Він - назавжди частина серця, скажу йому просто: «Спасибі!»

І як нажитися нам того життя в укритті? Як дихати літом, коли затягає димом? Коли після обстрілу, ти виживаєш дивом, А хтось в кількох метрах від тебе - ні І як то нам планам мітку давати - «на потім»? Як «потім» грає в рулетку, де правила дуже складні, Для когось тих «потім» багато, для когось - лиш лічені дні, Отак ми і варимось якось у цього жахіття компоті І як нам когось кохати під місячним літнім сяйвом? Кохання боронить кордони, лягає в суху траву, Кохання на лінії фронту в атаку іде чергову, Коханню, здається, ніколи. Кохання, здається, зайве Куди нам іти? Чекати чого з тобою? І як нам вціліти й рости між сирен виття? І як нам нажитись отого крихкого життя? Поки не знаю…Головне дочекати відбою

І колись так рано прокинусь, Поки світ ще нудиться спати, Щоб темряві світанку не віддатись, Згадаю завчені відомі цитати. Заварю собі каву з вершками, Аби подарувати мозку трішки кофеїну. Візьму до рук записник із віршами І створюватиму нову «перлину»… Колись не любила світанки, Та тепер віддала б життя За тихі та мирні ранки Для таких, як ТИ І Я! Авторка @vesnianochka_18 Підписуйтесь на канал, там багато цитат і віршів https://t.me/writing_these_lines

Мене обійняла дитяча версія, Звучить нереально, та все ж, - «Нам досі так світло, яскраво і весело? І в диво ми віримо теж?» І я обіймала цю крихітку світлу, Тулила до себе цікаве дівча, - «Ми трохи менше віримо світу, Та й віра у диво не така вже значна» Вона дивувалась, дивилася пильно, Але не змовкала, вела діалог - «А віриш? Так само рішуче і сильно, Що маму і тата придумав сам Бог?» Я теж не мовчала, тремтіли лиш губи, І в горлі збирався зрадливий клубок - «Я вірю. Я знаю. Мене дуже любить Куди б я не йшла - попереду Бог» Вона із цікавістю далі питала Боялась забути про щось головне «Скажи, чи пишаєшся тим, ким ти стала? Скажи, чи щаслива? Чи любиш себе?» Я витирала вологість на щоках, Обіймала її уже другу годину, «Я віднайшла рівновагу і спокій І точно не втратила в собі людину»

Я гордо йшла, тримала рівно спину, Ні краплі сліз, тверда, немов граніт, А десь всередині вже рухнув цілий світ І я чекала, що мене хтось врешті спинить За кроком крок, переставляла ноги, Не було погляду, що б кинула назад А серце билось абсолютно невпопад, І ти стояв - задуманий і строгий Я відчувала погляд твій пекучий, А я ішла, робились менші тіні, Я йшла чужа, як не в своєму тілі, Мене той погляд справді дуже мучив Я довго йшла, аж сонце сіло в гори Не зупинялась, в мене був маршрут, Тепер ти там, а я тепер десь тут Тепер назавжди порізно дороги

Так гарно тінь спада на твої плечі, Кістки ключиць такі вирАзні й гострі, Я все чекаю, що мене покличеш в гості, Як в сутінки запеленає літо вечір Волосся пасма, що закручуються в хвилі, Танцюють танець і мене до себе кличуть, Моя любов тобі безмежно личить І хай там що, а ми закохані й щасливі Ці стиглі губи, як налита слива Шепочуть тихше, ніж говорить вітер, Нас познайомив того року квітень Тепер весна для мене особлива І світлі очі, що з відбитком мʼяти Сміються так наївно й винувато Мені лишається не так уже й багато - Зробити все, щоб я тебе не втратив

А потім, уявляєш, полетіли метелики з живота, Усі до одного. По черзі. Без слів пробачень, Ну а я відпускала, дивилась їм вслід терпляче, І в області ребер приблизно ширшала пустота Вона розтікалась по венах, впивалась в шкіру, Пробиралася аж до кісток, до молекул й атомів, Зрівняла мені всі дні, вони були тупо однакові, Вона вже зі мною вічність, а я все ніяк не повірю Тримала мене в заручниках. Вона - цілковита влада, І я піддавалась покірно, боротись не було сил, Десь в області ребер - битва. Метелики здали тил, Знялись і крильми полетіли. То зрада, суцільна зрада Пустота розповзалась по нервах, вони аж було рожевіли, В пустоти було твоє обличчя і твої рухи, Приблизно у області ребер все ж чула я тихі стуки, А що то було - не знаю. Метелики ж точно злетіли

Такий звʼязок вкладає небо особисто, Його не видно іншим, він для двох, Я так бува дивлюся в небо чисте Й запитую: «Чому отак все, Бог?» Чи думає так само він про мене? Чи крутить мою постать перед сном? Чи проживає найтепліші сцени? Чи відчуває, наче звʼязані вузлом? Коли всередині все тягнеться до нього Почути голос чи вдихнути аромат, Мені шепоче хтось у міру строго «То все було, та ми не вернемось назад» Я без підстав, без логік, без причини Про тебе згадую, відкривши свої очі, Напевно, ти - моя улюблена людина, І спогади з тобою найдорожчі Мої питання ллються через вуха, Для чого нам вʼязало небо долі? А Бог мене усе-таки послухав: «Вдихай на повну, з тебе вже доволі»

Ти любиш гори і смак терпкої вишні, Ти довго спиш, закутавшись у ковдру, Приймаєш рішення обдумано і довго, Оце в тобі, здається, трохи лишнє)) Ти любиш світ, ти був в пʼятьох країнах, Які там пʼять. Помножити на десять, Ти на землі десятки світлих весен І кожна з них по-особливому важлива А на сніданок ти їж сирники солоні, Ну а мої ти сипав щедро цукром, Ти був мені щитом, ти був притулком Як мої руки клав собі в долоні А в чому сенс, що памʼять не стирає, Нікому не потрібні зовсім факти? Мені би їх давно забути варто, А я їх в голові тримаю зграю І в чому сенс, що ми були, як ціле, Якщо тепер забуті всі адреси? Я просто крізь роки цю памʼять несу, Хоча усе давно вже зрозуміле І в чому сенс не вміти відпускати? І в чому сенс триматись за минуле? Його нема, мене тримають ґрати Пустих надій, що все почнеться вдруге

Ти мені пишеш прозу, я тобі пишу вірші, Ти ненавидиш грози, я їх люблю найбільше, Ти довіряєш людям, в мене завжди дистанція, Ми один одного любимо, та таки накладаєм санкції Знаємо місце болюче, бʼєм туди часом навмисно, Ми один одного мучимо, ми один одного тиснемо, Ти серце лелієш дівчаче, подаю тобі свіжу вечерю, Прикидаємось добре все наче, та від себе, на жаль, не втечемо Робим вигляд, що все по плану. План крихкий, так як лід весною, Ти не злазиш з свого дивану, я на ліжку лежу німою, Ми кохаємо так, як вміємо. Або так, як із часом звикли, Я моргаю на тебе віями, ти придумуєш новий виклик Я говорю до тебе реченням, ти до мене двома словами, Ти обожнюєш заходи вечером, мені ж зранку вони такі самі, Наша любов покалічена трохи, в когось є хоч якась методичка? Я не знаю чому, та тримаємось поки - то любов в нас чи просто привичка?

Мрії і плани на потім. У мене ж ти, Плече міцне, опора, завжди збоку, До нового життєвого уроку Лишилось трохи. Раз, два, три… Мовчання дре у горлі хижим звіром, І звір упертий - ні прогнати, ні змести, Куди тепер сховатись чи піти? І де тепер шукати давню мрію? Вона лишилась у старій шухляді, Припала пилом, загорнулась у папір, І зараз хочеш вір, а хоч не вір Вона назавжди лишиться позаду Вона лишилась там, а ти окремо, Маленька мрія і така доросла ти, Тепер ій поруч теж дозволь рости, Не зрадь її, пообіцяй… за свідка - небо

Нас тримало щось більше, ніж просто розмови, Ми вставали, ми падали, підіймались і йшли, Додавали до всього чайну ложку любові І вона розчиняла усі гострі кути Нас єднало щось більше, ніж просто обійми, Ми не раз помилялись, але з тим ми росли, Ми любов додавали до всього постійно Тому гордості враз руйнувались мости Сполучало щось більше, ніж спільна кімната, Один одного ранили, але клали бинти, Ми привикли до всього любов додавати І вона лікувала, лікувала завжди І тепер як ми порізно в інших державах, І мовчання між нами коли тягнеться шов, Ми знаємо точно у чому тут справа Ми чомусь перестали додавати любов….

Наввипередки із ракетами птахи, Летять до нас що тільки є в них сили, Моря долаючи, поля й високі схили До краю рідного вертаються таки У них єдині правила, один маршрут, Усе, що їм назустріч - неважливе, Їх рідний край пульсує міцно в жилах, Тому птахи вже майже знову тут Птахи не знають, що планета, як сірник, Який щодня всі хочуть підпалити, Птахи не знають, їм би просто жити Так, як раніше. Так, як кожен звик Птахи не знають про війни страшенний гул, Вони курличуть пісню урочисту, Так хочеться, щоб небо було чисте, Щоб без шахедів, без ракет. І щоб без куль Щоб кучеряві хмари і птахи І літаки, щоб пасажирські білі І щоби люди всі лишались цілі, А не ставали «цілями» війни

Після роботи сидиш у кавʼярні, Вдома занадто пусто і тихо Люди приходять - усміхнені й гарні Певно, вони всі щось роблять велике Певно, в кавʼярню приходять із ціллю Макбуки, статистики, плани, задачі, А я розбавляю чорну каву із сіллю (Я не навмисно, просто я знову плачу) Кавʼярня простора, на стінах картини, Тут кожен сидить із якоюсь метою, Тут друзі, сімейства, тут цілі родини І я за столом тут сиджу із собою Тут пахне інакше, тут час своїм ходом, Я пʼю каву міцну, хоч вночі не засну, Повторяю собі з кожним гостя приходом: «Я поверну себе, я себе поверну»

Підпишіться на прекрасний канал @sshheeet Я співавторка того треку)

Все до болю банально і так очевидно, Так просто і тупо, тупо і просто, Та, знаєш… Закоханим, кажуть, не видно, Тим самим великим й серйозним дорослим Так само, як два у квадраті чотири, Так само відомо, що буде вкінці, А я тебе знову чекаю в квартирі, А я тобі смажу гарячі млинці Усе вже написано прямо на лобі, Усе вже кричить мені прямо в лице, А я даю шанс якійсь «енній» вже спробі, А потім вже думаю нащо це все Усе зрозуміло, нічого не скрито, Та й ми вже не діти, ми справжні дорослі, Та досі не можу собі пояснити До крапки чому малювала я хвостик