МУЗОВАНО

ДжорданоФішизацію не зупинити Новий альбом Northlane отримав назву Anemoia й побачить світ 30-го жовтня.

#anniversary Здається, Спотіфай мене обманув, вказавши дату виходу цього альбому. Насправді, він зарелізився 22-го липня. Пардон. Коли у виконавця з'являється робота, яку легко сприйняти за візитівку - це наче добре. Бо це вже показник, що музиканти, зрештою, щось у себе надумали для того, щоб набути впізнаваності. Звичайно ж, подібне також приносить разом з собою нові виклики: як для музикантів, котрим, мабуть, хочеться все ж не припиняти розвиток, дивувати самих себе й оточуючих; так і для фанатів, які вже почули хороше, й не факт, що готові це хороше від себе відпустити, аби рушити далі, слідом за творцями. Я багато де бачив, що "Periphery III" не користується особливою популярністю серед фанбази. П'ятий (так, п'ятий) альбом американців гордо носить в просторах мережі оцінку 7/10, чим говорить про себе, що він цілком непоганий, але... Крізь призму десяти років, цей вердикт зберігається серед поціновувачів: "Він цілком непоганий, але я краще піду послухаю Periphery II" "Він цілком непоганий, але я краще піду послухаю Джаггернаут" "Він цілком непоганий, але я краще піду послухаю Periphery IV" "Він цілком непоганий, але я краще піду послухаю Ікарус" "Він цілком непоганий, але я краще піду послухаю Periphery V" І що ж залишається сказати про тебе, начебто філерний Select Difficulty? Кумедною виявилася у тебе назва, немов обрана тобі доля - виступити апетайзером, перед тим, як слухач визначиться для себе з рівнем складності й перескочить на монументальну "Reptile" або "Erised". Яким є саме твій рівень складності, "Periphery III"? Таким, який робить тебе візитівкою творчості гурту. Виключно моя думка, але на Select Difficulty зосереджений найбільший концентрат того, що я в цьому проєкті обожнюю. Прогресив метал, що ризикнув спробувати стати мейнстрімно привабливим, принісши до звуку багато кінематографічності і, на перший погляд, нехитрих структур, які стали на противагу звичному ньорд-підходу серед учасників. Його неможливо вилучити з колоди, якщо почати говорити про творчу еволюцію гурту - бо відлуння звідти чутно й сьогодні. Донести музикою про серйозне крізь несерйозне, добряче розважитися, залишити пасхалку, розчулити - це все буде в дискографії гурту далі, але також було й тут. Воно крокувало на цьому альбомі приголомшливою серією з 5 треків, які в мене рука не підніметься скіпнути - тому, коли я починаю слухати Marigold, то закінчую його слухати на Flatline. Такий вже тут Спенсер емоційно хуковий, так гарно тут під нього підлаштована гітарна синергія між Мішею, Марком і Джейком, а також Ноллі (так, тут ще був учасником Ноллі Гетгуд). Ну і граф барабанного бою, Мет Галперн, без якого шлях гурту вже не уявити. Ніби й буде далі в історії гурту не один хайлайт, але, за спробою зробити виражено різносторонню роботу, Перифері наче вперше почали функціонувати, як єдиний організм, здатний за потреби змінюватися, та й разом з тим, сяяти так, як тільки їм самим цього хотілося, без остраху не бути зрозумілими. Ну і куди ж без одного з найбільш улюблених мені куплетів, які я зустрів у музиці: Tears march to lullabies and beat me like a drum That's not your average fucking misery This song has chords, but not a single one sounds new or fun So long to sanity For now it's how it goes Завдяки цьому альбому.

Не побачив, що б Static Dress промоутили альбом єдиною гіперлінкою на стрімінги й на фоні цього згадалося, як минулого року під обмеженим доступом вони випустили "death to the overground" - щось типу критики великих стрімінгів. Кумедно, що сам трек був викладений також на великому стрімінгу, aka Ютуб. Але як же любо в мене літала кабіна від почутого. Та й літає досі. Можна сказати, що емоційно до цього хвилинного треку я прив'язався більше, ніж до альбому. 📹 death to the overground.

Виходу альбому Loathe також мушу подякувати за вирішення дилеми стосовно травневого релізу від Static Dress. З рукою на серці - цей альбом став моїм головним (від слова голова) болем в цьому році соу фар. Так багато сумнівів стосовно оцінки в мене ще не виникало. Бо, з одного боку, "Injury Episode" віє канонічністю розвитку творчості Static Dress. Ті ідеали, на які орієнтується група, прослідковуються тут, як ніколи: "ми будемо робити постхардкор, навіть якщо весь світ забуде про його існування" "ми наситимо нашу творчість купою ARG-шних ребусів, залучивши фанатів до розвитку усього нашого лору" "ми візуалізуємо цю музику так, щоб ваш мозок не розумів, але серце приймало такий відеоряд". Самим учасникам здається, що в порівнянні з дебютним "Rogue Carpet Disaster", софомор став куди складнішим в структурному плані. Ось він - розвиток під впливом сумлінно докладених зусиль. Привід спокійно спати ночами, з відчуттям виконаної задачі. Втім, Оллі Епплярд викликає вайби людини, котра взагалі не спить. І ось тепер, коли я почув Loathe, мені нарешті дійшло, від чого щодо "Injury Episode" в мене виникають полярні думки. Бо, що Loathe, що Static Dress зіткнулися з проблемою, коли власний успіх зловісно шкіриться їм у відповідь. Обидва гурти оволоділи свого часу течіями, котрі привели їх до визнання. Рішення триматися цих течій надалі - зрозуміле, як і ризик спроб вирости в цих течіях. Мені реально цікаво, а що б сталося, якщо видатні альбоми у Static Dress і Loathe помінялися місцями зі своїми наступниками? Чи викликала б перестановка знаменників бодай якісь зміни? Розумію, що зараз прозвучу грубо й мабуть буду згущувати фарби, проте Loathe й Static Dress, коли підписалися на авантюру з ревайвалом обраних жанрових напрямів, також влетіли в те, що ці ревайвали ще з них пожартують. Обидва гурти зорієнтувалися в цих умовах по-різному, й мені наразі здається, що Loathe більш вдало до цього підготувалися, з очевидної причини - у них було більше часу. Static Dress же, з жагою далі робити фірму, вирішили на другому альбомі в один флакон помістити купу відтінків емо-звучання. Слухач у результаті згадав купу гучних імен цього жанру, і замість нового альбому Статіків пішов слухати їх 🤭 Тож, коли я можу погодитися, що "Injury Episode", як самостійна робота, дійсно робить багато і робить це гарно - мені водночас здається, що для цього результату Static Dress пожертвували частинкою, котра могла б довезти до альбому вагон креативних рішень. Натомість, тут в своїй переважній більшості продовжує домінувати ностальгія-кор, але його одного тут буде замало. Ця думка навряд мене полишить в найближчому майбутньому. Але не будьте, як Гедоніст - не вигадуйте навколо того, що вам подобається, фіктивних проблем. Слухайте і насолоджуйтеся. Вітринні експонати: human props / Nostalgia Kills Особисті фаворити: Adapter / lip critic / Male-bomb / Treading ➿➿➿➿➿➿➿➿➿ 🐳 Injury Episode: 🎵 Spotify 🎵 Apple 🎹 YouTube 🎹 Deezer

Можливо учора ми отримали альбом, важливість якого стане зрозумілою через декілька років. Але поки що я не розцінюю новий реліз від Loathe, як цілком вдалу роботу. Перше ознайомлення принесло з собою явне розчарування, котре підштовхувало до думок, що гурт досі невиправдано женеться за привидами з ILIIAITE, що гурт перетримав паузу між лонгплеями, та й загалом міг зловити рикошетом зірочку від того фурору, що викликала їх робота 2020-го року. Трек "Fortress Down" невиправно буде мені й надалі нагадувати про "Screaming". Це може бути проблемою порядку пісень, бо коли "Block Of Flats" добре розганяється, вносить в звучання Loathe дещо нове - третім треком на альбомі слідує ось така сильна калька на вже знайомий мотив. Тому питання до цієї платівки почали вискакувати доволі рано. Затишшя між релізами Loathe пояснюють досить просто - хотіли зробити дійсно хороший матеріал. І виходячи з офіційного опису нового альбому на більшості платформ, гурт вдосконалює свою шейпшифтерську природу, хизуючись, як в них вийшло урізноманітнити наповнення: з десяток різних напрямів на одній платівці, й разом з цим удосталь запрошених імен. І виходить так, що Loathe забажали переписати вже сформовану про себе легенду, замість того, щоб написати ще одну, відійти дещо в бік, де не буде падати тінь від ILIIAITE, і розцінити вікно можливостей. Але наразі, вся агресія, яка збереглася на "A Stranger To You" - нагадує мені саме про ILIIAITE. Кожен натяк, навіть фантомне відчуття ось цього характерного "нойзу" на фоні - флешбечить. Найбільш дотепно, напевно, в цьому всьому, це те, що подібного не можна було уникнути. ILIIAITE наразі завис у творчості колективу величезною фігурою, та ще й закарбував себе чимось незворотним, коли після своєї появи гурт втратив зі складу одного з засновників (який теж зараз свідомо чи несвідомо реалізує в своїй творчості ностальгію за ILIIAITE). Сьогодні послухав альбом ще раз. І начебто вже сприймається краще. Подобаються їх джазові елементи. Гадаю, якби джазу дали на альбомі ще більше місця, то це б пішло йому на користь. Але поки відчуття, що цей вектор вони тут не дотиснули. При цьому, в роботі, за відчуттями, ніби залишається ще багато чого, про що поки не вдається написати. Саме тому думаю, що час розсудить. Вітринний експонат: Gifted Every Strength Особисті фаворити: Block Of Flats / The Way It Breaks ➿➿➿➿➿➿➿➿ 🤩 A Stranger To You

"Відверто кажучи, нас заїбало тупе наслідування трендів без заглиблення в контекст. Усі збіги та відсилки тут абсолютно не випадкові" - заявили учасники Volaj і зробили ось такий хитрий референс на Дефтонс. Volaj люблять Дефтонс. Volaj росли на їх музиці. Проте вирішили ось таким чином зробити карикатуру на погоню індустрії за трендами дев'яносто-нульових. Чи це розвиток їх villain- або hero-arc, втім така поведінка виглядає цікаво, враховуючи, як ще рік тому гурт промоутив себе у якості українських Дефтонс 😁 Але будьте краще українськими Volaj, аніж чимось, що світу вже відоме. Якщо потрібно зробити це таким чином, підійнявши руку на свого абстрактного ідола, то так тому й бути. Отже, цей трек розповідає про незавершений акт. Зближення між ліричним героєм і певним образом, котрий викликає водночас романтичний потяг, нав'язливу фантазію та здається сном - ну це ж тупо Чіно на початку нульових, бродить весь собі такий загублений, підкумарений, не викупає де він, що він - тільки аби зайвий раз завити чи заверещати, бо лібідо нема куди подіти. Брейкдаун у вас хороший вийшов. Мабуть, найкращий, який я в вашому репертуарі чув. ❤️ Білий поні

Сьогодні взагалі прокинувся з думкою, що в мене реально вже свиснула фляга. Бо ранній ранок, крізь сон ловлю спів птахів, як завжди вельми жвавий у цю пору доби. І серед цього цвірінькання пробивається низький, в чомусь механічний, гаркіт. Думаю "Ну ок, може якийсь крук пролетів або грак, залишив своє повідомлення, та й рушив далі". Але з іншого боку - "та ніфіга, птаха так не може, це ніби хтось у рупор говорить". А що говорить? Або щось на кшталт "Перша - була повільніша за другу, друга - коли живіт відчув напругу..." Ну ви зрозуміли. Або ж то була реклама єдиного осіннього туру Антайтлд: ось прямо велика вусата голова в поліцейському картузі й окулярах-авіаторах літала по Василькову й оголошувала місця та дати. А потім, напевно, полетіла по трасі на Київ, і продовжила там. Сон вже не хотів повертатися, тому вирішив, що час написати про Антайтлд. Мені дуже імпонувала підвищена інтернет-активність навколо діяльності гурту, а саме її мемність. Це дозволяло писати про новинки від гурту в експериментальній манері, від чого я отримав свого часу багато фану. Втім, коли я замислився, як можна написати про новий реліз, то дійшов висновку, що мабуть найкраще зараз буде це зробити без трікстер-стилістики. Ось просто взяти і написати про враження, якими вони є. І #металкор подарував найкращі враження, які в мене викликала творчість гурту, з моменту появи треку "повільна". Бо це... металкор. Такий простенький, мелодійненький, з римуванням, яке ніби з себе іронізує, а ніби й ні. Я люблю металкор. Отакий, олдовий трошки. Самі Антайтлд звуть його "металкором другої хвилі", але чуваки, вибачайте, я дещо не в темі таких хвиль, мені умовна лінія в ньому проходить до того, як його тегом почали юзати усюди, і після того, як його цейво. Думаю, головною силою пісні є репетативність приспіву. Перший для знайомства, з другим підключаються беки, з третім змінюється риф, з четвертим це все об'єднується разом і аж до фейд-ауту... п'ятий ви почуєте на лайві, шостий також. Перший - був повільніший за другий, другий - коли живіт відчув напругу... Ну ви зрозуміли Звернув ще увагу, що трек цікаво маскується під начебто історію, де ліричний герой прощається з другою половинкою. Проте мені воно звучить, як прощання саме з весною. Дивлю на обкладинку і органічно підходжу до думок, що Антайтлд, як задум, також колись був на якомусь схожому кресленні, а потім раптом взяв і вискочив з цієї площини. Далі все рухається за чуйкою. Чому б не продовжувати його робити, поки робиться? Зараз у мене є припущення, що в цьому зміщенні акцентів на ностальгія-кор, проєкт також набув якоїсь... серйозності? Це доволі дивне, може й хибне, відчуття, зважаючи, що й раніше музика проєкту передавала не зовсім кумедні меседжі. Але тепер вона наче відійшла в інтроверсивну фазу і через це стала не такою "кусючою", як була. І якщо там в планах цілий альбом, то очікування, що там скрізь буде ось такого роду металкор - поки що двоякі. Наче і круто, а наче й чути цілий альбом навколо ось такого вайбу може бути забагато. А може це буде ностальгія одразу за декількома напрямками. Або не ностальгія взагалі. Пальцем до неба, коротше кажучи. Цікаво спостерігати, як колектив росте в своїй кількості і зараз нараховує 6 чоловік. Не всі, правда, мають змогу брати активну участь в створенні пісень, проте все ще залишаються в ростері. Чи не стануть Антайтлд, в результаті, чимось схожим за концептом на гурт The Armed, де на кожну нову платівку збирається нова комбінація імен? Матимете змогу побувати на концертах гурту восени. Обирайте найбільш зручний для себе варіант тут: https://faine.events/antaytld/ #️⃣металкор

Я маю згадати про Еллію, бо це, як мінімум, мій фаворит на найкращий міні-альбом у цьому році. Дуже порадувало співвідношення вже відомого й нового матеріалу, на користь останнього. А також перезведені сингли, де вже не чутно проблем з гучністю вокалу. Звичайно ж, і сама "вдалість" нових пісень, їх хуковість, на мою думку, втілена на відмінно. Викликає такий же ого-ефект, як свого часу зробив на прем'єрі сингл "Темно". Не буду приховувати - переживав, коли в гурту була радіотиша. Думав, може щось сталося. І насправді, сталося - гітарист Діма Козачук отримав досить неприємну травму руки, яка несла з собою ризики відтермінувати релізні плани гурту на ще довший період, аніж вийшло. Але Дмитро вирішив дещо "прискорити" своє відновлення, й продовжив грати на інструменті вже через декілька місяців після операції. Можливо десь в архівах гурту є альтернативна обкладинка, де зображений інший рентген (не цибулі !!!), але залишимо це на рівні чуток. Міні-легенди завжди пасують рок-групам. ⚪️ Без будь-яких дорікань, але при погляді на обкладинку, мені згадується альбом одного зарубіжного гурту, в звучанні якого панувала емо-ностальгія, а саме The Requiem - A Cure To Poison The World. Може бути так, що над емокор артистами висить окреме сузір'я, яке впливає на їх арт-рішення? Обрана для ЕР назва трішки коле мені з робочих причин. "To Whom It May Concern" я звик бачити у чомусь надформальному, позбавленому емоцій, наповненні. А тут у нас насичений життям та болем лист з прикріпленою аудіокасетою, адресований будь-кому і нікому водночас. Надісланий і не надісланий. Хто прослухає і вподобає - той і є його отримувачем. Але останнім часом я думаю про нього, як про лист, котрий колись прочитає лише його автор, особливо після коментаря вокалістки Саші Врубель про хронологічну послідовність створюваних пісень, а також значення, яке для неї має заключна пісня "Сонце". Весь ЕР сприймається, ніби спроба запрезервувати душевний стан, зафіксувати його зміни в моменті, коли окрема частинка була принесена в жертву, задля руху далі. ⚪️Оупенер "Шукай мене у снах" рифом нагадує мені заключний трек з альбому гурту Story of The Year - Wolves. Сумніваюся, що це був прямий референс, тут скоріше просто збіг, але прикольно. Загалом, коли мова заходить про емо-напрям, то вербально не так вже просто описати почуте, адже це робота зосереджена на тому, щоб передати емоційність слухачам саме музично, застосовуючи потрібні акценти. Як скринька, в яку неможливим чином помістилося багато всього. Так само і з піснями тут - навіть при своїй любові побурчати стосовно тривалості пісень, я не можу цього зробити зараз, бо попри свою лаконічність в 13 хвилин, мінік дарує багато вражень. Зосереджуючись на тому, як гурт продовжує вдало комбінувати почерки різних кумирів, що рухали емо-звук раніше, я найбільше задоволений тим, як éllia нагадує мені про Paramore епохи "Brick By Boring Brick". ⚪️Вважаю класним рішення додати до лірик-відео "Це була я" повідомлення: "Не шукайте у снах того, що було раніше. Кожен кінець це новий початок. Як би темно не було раніше, і що б не відбувалось у вас в голові, пам'ятайте: Ніч минає, бо зранку завжди сходить сонце." Тільки для цієї пісні. В інших лірик-відео таких звернень немає. Коли вперше це усвідомив, то відчув якийсь особливий вайб. Ну вони ✨ Особисті фаворити: Шукай мене у снах / Темно / Це була я ➿➿➿➿➿➿➿➿➿ 🦋 Тим, кого це може стосуватися

Пів ночі сидів дивився на проставлений вихідний і не міг зрозуміти, завдяки якому святу він взагалі є. 🇺🇦 О шостій ранку дійшло. Вітаю всіх з Днем української державності. Бажаю вам спокою та наснаги робити те, що ви вважаєте важливим. Коли день дарує нагоду посидіти на каналі, то потрібно нею скористатися. Кажуть, що післязавтра буде прямо "день музики". Заінтриговано наляканий такою новиною, але зараз не про це. Якщо хтось тут пам'ятає про певне хронологічне збочення, властиве Музовано - то вам варто вручити шоколадну медаль. А саме те, що рік в українській музиці канал оновлює наприкінці серпня. Отже, скоро почнуть з'являтися підсумки стосовно того, яким був рік №35 для нашої сцени. І релізи, що вийдуть вже після 24.08, будуть віднесені до року №36. А нахіба так зроблено? Я вже й сам не пам'ятаю, проте встиг звикнути до такої парадигми. З нею буде зручно також пригадати релізи, про котрі з різних причин я не встиг відписати в їх релізному сезоні. А поки, крокуємо у звичному темпі. Тобто, дивимося що там було у червні 🫠

#anniversary Повертаєшся зараз послухати такі альбоми й поволі підводиш себе до думки, що раніше емоція в музиці існувала з іншим набором параметрів. Немов виконавцям не треба було сильно викручувати себе в ліриці, застосовувати гру слів, наділяти ці ж слова подвійними сенсами, а також робити на них окремий наголос. Робити так просто й зрозуміло - ніби майстерність й дилетанство водночас, і якщо мене попросять тут щось обрати, я краще оберу "й". Звісно ж, ці думки про "ось раніше було..." - просто ілюзія, зараз за такою формулою роблять багато, більше, ніж робили в 2006-ому, воно нікуди не подінеться ще довгий час. В розквіт ось цієї темки про divorced dad music, Three Days Grace з цим альбомом будуть чи не одним з китів, що тримає цей мем на спині у черепахи (Nickelback). І мені, в позитивному сенсі, смішно з того, що, наприклад, ту ж Animal I Have Become радше почуєш або під статичну картинку з накачаним вовкулакою, який рве на собі клапті одягу, або ж на відео, де чувак заливає в себе яєчні жовтки, навіть не ковтаючи. І це усвідомлення, що так з цією музикою було не завжди... дарує цікаву емоцію з унікальним набором параметрів. Це не deus vult заради того, щоб запевнити нове покоління слухачів в тому, щоб до One-X знову ставилися серйозно, але в той же час, якщо мене раптом колись покличуть на молодіжну рок-вечірку - я заїду туди на Вольво 850, де в динаміках буде хрустіти Riot, і напевно люди після цього мене вже нікуди кликати не будуть 😂 Зі сподіваннями знайти цікаві матеріали про One-X, котрих я ще не бачив, мене підкинуло на обговорення альбому на Реддіті. І в коментарях люди всі до одного писали щось на кшталт "Я народився через рік-два після релізу One-X, але ця платівка дуже добре в мені відгукнулася". Від цих відгуків стало якось тепло. А говорячи про невідомі мені факти - вдалося відшукати лише ось це: на радіо пісню Never Too Late довгий час крутили зі зміненим рядком "Still, I hear you say you want to change your life". В альбомній версії замість change буде end - і тепер я сиджу й пригадую, що справді на початку частіше чув цензурну версію, хоча ніколи не звертав на цю відмінність особливої уваги. Зазвичай, ця ювілейна рубрика будується навколо обширної тривії про створення культових альбомів, але цього разу я більше валю від себе - бо One-X досить бідний на цікаві факти, ну так, це перша робота, де Грейси заявили про себе, як квартет; ну так продюсером тут був Говард Бенсон, напевно хрещений батько ось такого радіо-бум періоду для альтернативного року в США та Канаді (проте він тоді також встигав брати участь в записі альбомів Хіміків та Саосінів); ну так, це найуспішніший альбом гурту, і це вже навряд зміниться, враховуючи, як самі Three Days Grace зараз виглядають, ніби їх сюжетна арка відшукала своє хороше закінчення. Але тоді, приблизно за рік до випуску платівки, Адам Гонтьє тільки розпочав шукати для себе кращу долю. Перебуваючи в одному з рехабів Торонто, в намаганнях подолати опіоїдну залежність, він почав писати тексти, які стануть ядром One-X: про самотність, адикцію, непорозуміння, розлуку і намагання рухатися далі, щоб років через 5 якийсь український підліток слухав, розумів десь відсотків сорок від лірики, і думав "твою мать, ну це реально про мене, жесть". В 2018 році, коли Гонтьє завітав до Харкова, полабати на акустиці, хлопець з натовпу кричав йому, щоб той виконав Animal I Have Become. Так наполегливо, що Адам навіть швиденько випалив у відповідь "No", та зарядив натомість кавер на Кріса Айзека. Справа дійшла до закінчення, Адам вже пішов зі сцени, проте люди не збиралися йти додому. Не дарма, бо Адам повернувся і зіграв. Animal I Have Become. Люди розходилися ще більше задоволені, ніж планувалося. З днем народження One-X. В які б пригоди інтернет-культури ти не потрапив згодом, я завжди буду повертатися до тебе з вдячністю. Особисті фаворити: It's All Over / Never Too Late / Get Out Alive / Over and Over / Time of Dying ❌ One-X

Кривий Ріг годує новими рок-гуртами: на горищі одного з дахів цього великого міста заспавнилися хлопці, що звуться Лезо Оккама. З цим дебютним вльотом на сцену, вони подарували слухачам також і кліп, де помітні намагання спалити приміщення дим-машиною. Проте, жарти геть - я приємно здивований, що в відео навіть зробили коротенький сюжет за участі акторів. І виглядає це непогано. Обраною назвою (гурту, не синглу, ніхто слухачів ще не зібрався добивати) колектив прагне передати власний підхід до музики "відсікати все зайве й залишати тільки потрібне". Тож, і мораль їх першої композиції водночас філософська й проста: якщо стосунки вигорають - вони вигорять. У мене стабільне враження, що приспів виник від натхнення не зарубіжним матеріалом, а більше чимось з нашого сегменту, котрий був модним років десять тому. Я, насправді, гадав, дивлячись на назву гурту, що трек навалить чогось екстра-екзистенційного і буде більш жорстким у звучанні. Та може це ще попереду. Може Лезо ще встигне порізати

Awoken from the inside Взагалі без будь-яких очікувань був стосовно цього альбому, та й не планував ознайомлюватися. Майже дві декади сценічної діяльності Емі Лі створили навколо неї своєрідний "ореол" відсутності присутності, коли вона наче щось і робила, проте це все виглядало блідо й вимучено, що мимоволі вірилося, що душою Еванесенс був Бен Муді, котрий вистрибнув з гурту ще хрін зна коли. Була доволі дивна спроба поєднати себе з оркестром, а потім ще й альбом з пігулкою, про який банально забуто - тоді він ніби знаменував, що проєкт повністю вичерпав себе, як творча одиниця. "Sanctuary" звучить, ніби Емі нарешті зібрала раму та пригадала, що дарувало її творчості визнання в першу чергу. Продакшен цього альбому найкращий, який був з моменту "Fallen", легко запевнити себе в тому, що дискографія гурту реально складається лише з цих двох платівок, бо вони обидві випромінюють власне те, що Емі є в музиці тут і зараз, вона крутиться і лутає профіти. Наскільки цьому допомогло вірне рішення зробити саундтрек до нетфліксівського мультика, а потім виступити з ним на Game Awards 2025, й паралельно затусити з двома сучасними метал-дівами - питання риторичне. Але факт є фактом - Evanenscence в своїй найкращій формі за багато-багато років, навіть попри те, що "Sanctuary" зроблений вельми стерильно. Альбому не нашкодила б відсутність повільно-ліричних композицій, бо з таким Емі вже встигла усіх втомити. Але таке тут є, на жаль. Як і кумедний вибір для обкладинки. Особисті фаворити: Tell Me When You've Had Enough / Afterlife ➿➿➿➿➿➿➿➿➿ ⛪ Sanctuary

Травень - найкращий місяць літа, тому я ще трішки побуду в ньому. Якраз розкажу по три речення про сингли, які встигли в ньому опинитись. 🔊 squallofyoursilence - Heartbreakcoredotcom Ось цей період, коли металкор оспівував серцезламні душевні стани, характерні здебільшого для постхаки. І хлопці все ще добре відчувають, як таке можна відтворити: новий трек розмотує на совість, хоч в другій його частині трішки втрачає фокус, як мені здалося. Також, майже всю пісню вокаліст вдало маскує той факт, що він не нативний носій англійської, але наприкінці це все ж чутно. 🔊 Стас Корольов - Добре, що це є 👍 З такими сенсами можна виграти не тільки Нашебачення, але й Ваше. Не знаю, за місяць пісенька встигла побігати в обговореннях, посмішити, розчулити, що, власне, мені мало є що додати. Але, враховуючи тенденції суч.укр.музу, Стасу варто задуматися, щоб узяти псевдонім KOROLIOV - кажуть, це значно бустить тебе до "Новинок щоп'ятниці". 🔊 Lady Aphina - Нічого 📹 Має стильний та вайбовий кліп, знятий на аналогову камеру. Чутно, що лірично в основу пісні закладено вірш, котрий збереже в собі силу навіть за відсутності музичного супроводу. А з музикою - це непогана спроба робити гранж, додаючи туди не зовсім тривіальні рішення. 🔊 Arhat & Sidus Artum - Sto Dzerkal 📹 Тут також сильний вірш, автором якого є Василь Стус. Взагалі, гарно, що навколо такої класики також будують представники не зовсім радіо-френдлі жанрів, як дез та грув. Мені дещо не вистачило барв, я неначе прослухав куплет-куплет-куплет. 🔊 Tom Mars - Міжсвіт Так дивно по каналам розташовано інструменти... Але це вельми приємне інді, з добре продуманими акцентами. Прикро бачити таку кількість слухачів у виконавця - їх має бути більше. 🔊 18 School - На Паузі Знову показують хороше відчуття вайбів стріт-тінейдж-року нульових, коли ще не мазафака, але й без метеликів зі шкільної шафи. Дещо цікаво, звідки вони беруть натхнення, щоб робити такі кетчі приспіви. *Доукс_cпостерігає_з_машини.gif*. 🔊 Season of Melancholy - Inmate Романтик метал. Насправді, доволі непогано, не губиться в виконанні нерідною мовою, на відміну від багатьох інших митців. Хоча, модуляції на фінальному приспіві здалося замало, аби наділити пісню "вау-ефектом". 🔊 Recone & Love, Mary - Нецілі Нео-романтик метал(кор). Хоча, після цієї пісні виникає питання, чи потрібно Рекон далі робити металкор: приспів вірусний, фіт вдалий, і все це без жорстоких рифів. Так багацько зроблено шортсів на підтримку релізу, що дивно не бачити на пісню кліп - він був би в нагоді. 🔊 Bojevilla & lumosback - Стадна Ідея 📹 Люмосбек добре освіжив своєю участю Божевіллу, забравши на себе вокал і виконавши все без спроб у екстрім. Трек створений на основі епізоду оборони Азовсталі в 2022-му. Третього речення не буде, але воно є. 🔊 headachee - соу хард Там є укулеле? Чи там нема укулеле? Хоча, є воно там, чи його нема, а трек доволі седативний, і я не дуже впевнений, що він добре покаже себе в ролі навіть просто calm melody-core представника. 🔊 Досвід & radiokit - Шукай мене ⭐️ Спочатку вухо ні за що особливо не чіплялося, але трек добре продемонстрував навіщо йому треба було 6+ хвилин тривалості. Зловив себе вже десь на другій половині, коли до приспіва додалося більше построковості і слова почали натурально в'їдатися до голови. Обох виконавців знаю не дуже, тому зрозуміти де тут Досвід, а де Радіокіт - ще на порядку денному. 🔊 U2U - Час Хороша вокальна синергія, хороша меланхолія. Але ті два інструментальні вибухи, що тут присутні - неначе ту мач, їх роль би набагато краще зіграла електроніка. А так, здається, що цей 🤘рок🤘тут просто, щоб бути.

Розлука, море та вишні. Виключно приємні враження отримав від дебютної платівки цих киян. Джаз, фанк, ф'южн - все це тягнеться до року й барвисто хоче зіграти про етап життя людини, котрий витягує на якийсь час з неї всі барви. Майже кожен трек на альбомі оспівує наближення ліричної героїні до розриву з партнером, і навіть інколи може здатися, що вcі озвучені нею переживання ходять по колу, аж поки раптом на фінальному акорді альбому не вимальовується вже інша проблема й інші обставини. Хоч це й зроблено мешканцями столиці, проте "L'eau Nouvelle" нагадує мені про Одесу, з її вечірньою Дерибасівською, де висіли (а може й досі висять) великі скляні бульби, що називаються лампочками, і огортають перехожих теплим, застарілим світлом. Десь там я й готовий почути такий репертуар, молодих хлопців та дівчину, які збираються й грають про свої хороші та погані дні так, що це просто заворожує - тільки так, як це вміє робити рок, просякнутий джазом або джаз, просякнутий роком, де кожен інструмент чекає, аби на декілька секунд стати головним героєм цієї історії, видаючи офігезний соляк або влітаючи в фіналочку з барабанними прострілами майже як на марші. А ще саксофон - але, вас, напевно вже не здивувати в 2026 році саксофоном, чи не так? На альбомі часто згадується вода, вона також є і в самій назві, як натяк на оновлення, переродження. Це ще один жетон, аби думати, що саме прибережне місто увібрало в себе драму життя головної героїні платівки. А ще тут неодноразово згадані вишні. Чому саме вони - нехай то буде енігмою, яка грайливо буде кепкувати зі слухача. Bah-Bah Genesis вражають цією роботою. Це сумлінно зроблена справа, яка дає змогу почути, як молоді люди палають цим захопленням. Можливо, це буде моїм альбомом джазу року на укр. сцені. Серед претендентів він вже опинився. Особисті фаворити: Shores / The Sea / Blind / Cherry Jam ➿➿➿➿➿➿➿➿ 🤩 L'eau Nouvelle

Новий сингл у Sick Solution нагадає слухачу, як Knocked Loose два роки тому наказали металюгам танцювати. Колись я наче бачив коментар Артема про те, як йому сподобався альбом американців, то ж так - ав-ав-ав далі бродить по українській тяж-сцені і нагадує про себе в різного роду референсах. "Церемонія (Прощання)" конструкцією мені дужче відсилає до Хардкор Якудзи, ніж до поворотного в творчості Сіків ЕР "1995". Характерні для гурту повні зупинки посеред композиції, як переходи між її різними фазами, на секунду змусили повірити, що Тьома або зараз знову зробить вокально щось на кшталт Лавсік Боя (але натомість, є момент, де він доволі схожий на Сад Новеліста), або ж подарує фанатам черговий панчлайн, котрий розберуть на меми. Та насправді, з мемами тут ситуація склалася інакше. Я от Хардкор Якудзу найбільше запам'ятав саме за його мемність - бо це був акт цілковитого флексу, і навіть найпохмуріша за текстом пісня Сіків звідти (Трунар), сприймалася, як щось, від чого самі автори обережно відійшли вбік, щоб краще роздивитися. В новому синглі повертається, мабуть, найперша коронна фраза Сіків, досхочу випробувана, перевтілена і цілком адаптована в лор нашої метал сцени. Але те, як Артем її промовляє - зробило її центром тяжіння, навколо якого про Церемонію зібралася решта думок. "Вінницька школа хардкору" тут звучить глузливо, немов гурт озирається на своє минуле, і кепкує з тодішньої версії самого себе. Був би на цю пісню кліп - то в цей момент Тьома б, скоріше за все, вихопив би в оператора апарат, і в тремтячий об'єктив на фул зумі оголосив би про "танці з Сіками". Так, бразильський ритм у цьому треці прикольний, але мені не вистачило в ньому ще пари повторів перед фінішем. Чи хотіли цього Сіки, чи ні, але саме крізь призму цього крилатого вислову, я відчув, як багато в них встигло змінитися. Попереду чекаємо вихід максі синглу, що додасть ще пару треків, створених під враженнями від військової служби учасників. ⚰️ Церемонія (Прощання)

Дуже безпечна зміна звуку від Holding Absence постарається подати їх мелодраматизм в більш електронній обгортці. Відчуття двоякі - наче й відбувся рух в інший бік, але в настільки бліду стилістику, що апріорі не гріє ніяких очікувань. Ну новий лейбл (Самеріани), ну новий візуал, навіть новий дрес-код і анонс нового альбому на кінець серпня. Колись гурти за спроби в такий радіо-френдлі мотив отримували від фанбази прочухана, хтось приходив до тями та повертався до більших ризиків, а хтось From Ashes to New. Чи дозволить це гурту розширити ряди своїх слухачів? А хтозна, ну раз обрали цей вектор, значить щось знають, може навіть вірять в успіх. І тепер, туди його мать, плот-твіст - адмін захавав дженерік і сидить задоволений. Трек відшукав мене в настільки вдалий для себе момент, що нормально так зарепітився. Вище по повторам лише Heaven on High від Періфері, сидить та лупцює ногами, усіх, хто намагається до нього підлізти. Гадаю, якщо альбом буде мід, то це вже для нього перемога. 📹 Reflection

5 років тому «Кленсі помер», і світ побачив найбільш дивний альбом Twenty One Pilots. привіт, Scaled And Icy. #згадати_все

Арахнофоби, пробачте. Харківський музикант, який творить під псевдонімом Vyr Muk, випустив на початку травня новий ЕР, зосереджений на проблемах ПТСР, викликаних війною. Подача такої теми через блек-метал звучання особисто мене наштовхнула на роздуми - наскільки успішно в обрамленні цього стилю слухач зможе зрозуміти для себе, що це міні-альбом про ПТСР? (без допомоги коментарів автора або музичних оглядачів). Найбільше тут можна покластися на лірику, вона більш прямолінійна, й навіть певною мірою "побутова", ніж зазвичай, а для блекодезу це вже дещо нехарактерно. А от музично, при поверхневому знайомстві, легко повірити, що тематика не надто спрагла до конкретики: як і потрібно блеку, про щось погане, темне, безнадійне, не важливо про що саме. Тому виходить так, що для повного занурення, треба спочатку прочитати про суть, а вже потім цю суть постаратися почути. Проте, маю визнати, що третя композиція викликала в мене дуже рідкісний тип дискомфорту - від неї дійсно стало моторошно, і це не в мінус матеріалу, бо такого спектру відчуття від музики я не отримував дуже давно. Раджу також вдивлятися в цей момент на обкладинку, в спотіфаївському канвасі вона анімована. Особистий фаворит: Outro ➿➿➿➿➿➿➿➿➿ 🕷 Mens Devastata

Хороших каналів про музику в нас багато не буває, тому підпишіться на ще один. Знаючи Павла особисто, можу сказати, що контент сподобається людям, котрих виховали музичні тренди нульових, особливо з такого напряму, як пост-грунге, та всіх відтінків альтернативного року, в яких тоді купалася сцена. Ось, будь ласка, як приклад, можете поглянути, як автор пригадав про гурт The Exies. Заслуховували ж таке свого часу? 📹 Поза Радаром: THE EXIES Але не ностальгією єдиною - канал також слідкує за оновленнями сьогодення, особливо за тим, що сьогодні їв Кріс Моушенлес, кого Самеріан Рекордс візьмуть до себе в ростер наступними, або на якому альбомі цього разу відмітився Зак Сервіні. І навіть це не кінець: час від часу там ви зможете побачити контент від музикантів для музикантів. Я в тому особисто не мастак, мені воно зазвичай на слух, як балачки фізиків-теоретиків - звучить незрозуміло і розумно Дісторша, окрім ютубу, також присутня: 📩 в Телеграмі 🥳 та Тікструмі

Слова й досі не можуть утворити необхідний опис, щоб передати те, як свого часу "Periphery V" перезібрав мене докупи та знову намагнітив мій внутрішній маятник три року тому. І поки я тягну це одкровення невідомо на коли, Periphery вже випустили новий альбом. Іронія. Давно для себе зрозумів і прийняв очікування, що яка б не була нова робота Періфері - моя щелепа ще в кулдауні, я не зможу і не буду порівнювати восьмий альбом з тим, що було від них минулого разу. Головне, щоб A Pale White Dot не виявився поганим, бо яким би хорошим ти не був лижником - припорошений снігом пеньок помітиш не одразу. Спочатку здавалося, що платівка легко потрапить до когорти "жовтих" рев'ю: гурт тут нехарактерно уникає крос-референсів на власну творчість, не найяскравіше використання електроніки, дивна ізольованість вокалу, дивний вибір на фіт і, в принципі, серед 12 нових пісень, нічого нового від Periphery тут немає. А ця група протягом свого забігу завжди знаходила способи втілити щось нове, необов'язково з точки зору технічності, фріковість також стоїть у заліку. Можна було б просто насолоджуватися треками, на які я вже закинув якір, такі, на щастя, вже є. Та, все ж, не давала спокою думка, що не могло для гурту, який роками формував своє власне кредо, бути все так просто: записати, випустити, покрутися з-півроку в ротаціях радіо та стрімінгів, бажано через три роки повторити. І сьогодні я побачив інфу про те, що "A Pale White Dot" - концептуальний альбом. Десь місяць тому, гурт влаштовував декілька сесій закритого прослуховування, коментуючи кожен трек окремо. APWD - наразі єдиний альбом в дискографії гурту, де концепт сформувався раніше за музику. Головна тема платівки - самотність, на відміну від попереднього сторітелінгу в "Juggernaut: Alpha & Omega", подається на іншому рівні. Саме через неї, композиції альбому не пересікаються одна з одною, саме через неї група вперше порушила традицію "трьох крапок" на обкладинці й, напевно, через цей концепт самотності, вокал Спенсера звучить по-іншому, з засиллям ехо в його доріжці. Дванадцять поглядів на самотність, де кожен з учасників гурту встиг покерувати процесом. Наприклад, оупенер "Obsession" - переважно робота барабанщика Метта Галперна, який подав проблему самотності через боротьбу з обсесивно-компульсивним розладом; за "Heaven on High" найбільш відповідальний гітарист Джейк Боуен, зробивши з пісні присвяту своїй минулій версії десятирічної давнини; "Carry On" взяв на себе вокаліст Спенсер Сотело, пригадавши, як за часи ковіду йому довелося також пройти крізь розлучення; гітарист Марк Голкомб подав "Malevolent" з перспективи закинутого вікторіанського будинку, який сто років простояв в самотності, аж поки з його підлоги не полізла нечисть; фронтмен Міша "Бульба" Мансур вирішив, що "Neon Valley" має бути про чоловіка, який їхав з півночі Америки аж до самого ЛА й раптом потрапив до лап смертоносного культу (ахах, ну привіт знову, Джаггернауте); а на "Everyone Dies Alone" вплинув фронтмен Beartooth Калеб Шомо, котрий працював над її демкою. Зрештою, те, як завершується ця платівка, дає слухачеві поставитися до самотності з оглядом на власний досвід, бо для когось з учасників ця акустика є нагадуванням про сварку з матір'ю й сором, що виник після неї, а дехто дивиться на цю пісню, як на момент підкорення вершини, коли на самотність вдається поглянути не як на свого ворога, й остаточно прийняти факт її неминучості в людських життях - і тому на обкладинці це єдине коло, яке не порожнє всередині. Такій філософії від мужиків, які розміняли десь четвертий, а десь вже п'ятий десяток, я охоче вірю. Ну і повертаючись до іронії, варто зазначити слова Міші про те, що саме ця робота стала для Periphery найбільш "спільною" за увесь період існування гурту, бо дала музикантам змогу побути "цілителями" одне для одного. ❔ З відомою фанам любов'ю цього гурту до відеоігор, якою є ймовірність, що трек "Blackwall" є сайлент-триб'ютом до Cyberpunk 2077? Вітринний експонат: Talk Особисті фаворити: Heaven on High / Malevolent / Carry On ➿➿➿➿➿➿➿➿➿ ⏺️A Pale White Dot