най буде

Пісня осені Поль Верлен Листопадові скрипки Стогнуть глибоко в мені Бередять тугу Мою Монотонні Задихаюсь, блідну весь Я почую: день новий Продзвонив А згадаю давні дні Розридаюсь Хай мене вітри здіймуть І несуть Байдуже куди Мов осінній лист Мертвий

Писати нічого не збираюсь, може є сенс взятись до перекладів

Останній колос Віктор Гюго Все згасає помало пора, Здіймається тінь, вицвітає лазур. Так дме вітер з північних півкуль, Що дрижить все: і айстра, і птах. В боротьбі початок з кінцем: Алкіону не бачать моря, І втрачає хвилину щодень, Щосвітанок промінь зроня, Мов сльозу. На стелі моїй Завмер навіть злісний комар. Так, подібно льодинці якійсь, Тане й гасне літня пора.

blah! make brain drain pain like rain and stain the grain

*** В палатах вічних доль Сидить прекрасний Логос, Він міряє світи Своїм чолом. Замовкне серце і спиниться море, І часу не дійти, куди ішов. Шукаю золота на вічности краях – І потопаю в нових кораблях.

https://telegra.ph/Apokalіpsis-na-Rudih-Shilah-04-23 привіт хочу викласти першу частину з багатьох, аби була хоч якась мотивація дописати це і писати взагалі далі буде...

Христос Воскрес!

Коли Ісуса схопили, Марія хотіла вмовити Пилата відпустити Її Сина. Вона цілу ніч робила писанки й крашанки, щоб зробити правителю підношення. На ранок понесла їх у кошику Пилату, прохаючи, щоб він помилував її сина. Проте Пилат відповів, що тепер усе даремно, бо Ісуса вже вбили. Почувши це, Марія зомліла, а писанки покотилися по всьому світу. * Марія Магдалина прийшла до римського імператора Тиберія зі звісткою про воскресіння Христа й подала йому яйця в подарунок. Імператор не повірив, що Ісус воскрес, і промовив: “Скоріше це яйце стане червоним, ніж буде можливим воскресіння з мертвих”. І тут у всіх на очах яйце почервоніло. * На Київщині оповідають, що коли Ісус Христос ходив зі Святим Петром по землі, то вони проходили через одне село. Коли люди побачили Христа, то почали камінням та грудками жбурляти в Нього. І як торкнеться камінь Ісусової одежі, то зробиться з нього писанка, а як торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Святий Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав. З того й пішов звичай готувати писанки та крашанки на Великдень. * Олекса Воропай на Гуцульщині записав ще таку легенду: «Далеко в горах до високої, стрімкої скелі залізними ланцюгами прикутий страшний нехрист. І той нехрист має дванадцять своїх посланців, що ходять по селах та містах і придивляються, як живуть люди. Все, що вони побачать або почують, розповідають нехристові. Коли посланці кажуть, що люди живуть бідно і сваряться поміж собою, нехрист радіє і сміється так, що аж гори трясуться, а ланцюги його слабнуть. Якщо ж посланці кажуть, що між людьми згода й добро, нехрист сердиться, насуплює брови, а ланцюги міцніше стискають його погане тіло. Та найстрашніша для нехриста вістка, що люди ще пишуть писанки, що вони не забули цього звичаю: він тоді реве, як звір, рветься з усієї сили і б’ється головою об скелю так, що аж вогонь креше. З того постають грім і блискавка, а ланцюги його робляться тоді такі міцні, що годі їх розірвати».

Але воно не повністю моє його Настя в першу чергу переклала

Антоніо Мачадо – Наснилося хлопцю одному #переклад Наснилося хлопцю одному, Що був паперовий кінь. Очі відкрило хлоп'ятко – А коника слід простиг! Знову наснився коник, Білий жеребчик цей, За гриву вхопився хлопчик, Сказав: тепер не втечеш! Заледве його упіймавши, Прокинувся. Гриви нема. Тільки стиснуті пальчики – Пурхнув кінь в небеса! Хлопчик тоді став серйозним І вірив: вигадка все! Такий не існує коник, І снів не бачив уже.

The Egyptians, why, they built to last. Ten thousand years they planned for. Tombs, boys, tombs. Graves. Mummies. Bones. Death, death. Death was at the very heart, gizzard, light, soul, and body of their life! Tombs and more tombs with secret passages, so none might be found, so grave robbers could not borrow souls and toys and gold. You are a mummy, boy, because that was how they dressed for Eternity. Spun up in a cocoon of threads, they hoped to come forth like lovely butterflies in some far dear loving world. Know your cocoon, boy. Touch the strange stuffs. - Рей Бредбері, "Геловінське дерево"

[ Мʼятежного пориву крові дай, всевладний, всюдисущий вітре: сонця вклади в долоні тихі промені – сповна зазнати щастя й легкості дозволь нам. ] Сягни своїм невидимим плечем до дна зіниці, віджени прийдешність: гримить солоне небо прадощем, ступає тілом перший подих – теплий. Стікають краплі сумнівів – торкнись рукою усесильною до часу: спини його, приборкай і зломи, мов вовчу тінь, що надить пащу до памʼяті майбутніх недовір, отруює прощанням срібну чашу. Спізнай її сповна, спізнай її, відмір! Надпий – діткнись надщербленого краю узвишшям губ, спини й спинися – ти, заблуканий у снах, спинися і спини, допоки ще тривають блакитні хмари за повіками й роса: спини цей світ – не дай йому прокинутись, не дай-бо.

Тортіти - ставати тортом. Повільно і агонійно. #словодня

Селешлупезінка – внутрішні органи #словодня

*** Піськи теж об'єкти поетичні Піськи заслуговують уваги Їм співають всі на світі ізми І малюнками й словами Піськи це романтика і флер Всі ми врешті вийшли з них колись Ти на піську може подивись І скажи що це – naissance du monde

лист для жінки на мосту я і сам щоранку роблю суїцид це мені для профілактики про тебе майже не думаю весь місяць провів в збиранні гілок для сну і здобутті золота від тебе вислані крила забив давно – вітер в них не гуде але дякую за турботу ночами вслухаюсь як новонароджений лютий п'є молоко галактики от і всі новини я тільки від тебе попрошу не римуватись ні з ким крім мене бо ти дуже мені дорога

Лан золота лілея то канхвета і я суто через то люблю назву.... Бо канхвети.........

*** Все пройшло... Прощайте, Золоті лілеї. Все, що знав, був змушений Забути. І на все, що бачив, закрив очі – Був цей день останнім днем у році. Прощавайте, ви, кати прекрасного! Я б хотів не бачити вас зовсім, ніж Бачити, як в'янете... Зітхаєте... Як нема для вас уже щасливих днів. Господи! Коли ти возродиш весь світ Будь до мене теж, о всемогутній, милостив: Воскреси всі квіти, що Зів'янули...

** Все зливається в одне — земне й небесне, І іде з-під ніг уся реальність Все заховане від публіки завісою І чую я марш прощальний: До побачення! До побачення! Більше не буде мене І тебе теж не буде І все що ми знали його Зовсім не стане Воно розчинеться В тому чого ми б і не хотіли знати

*** Серед катів і деспотів Як вижити? Чи є душа в мені іще Чи уже й вигнила? А чи мені вмирати Ще подумаю... О, коби відповіли зорі дальнії Про те, що сонця дні Близькі несуть! Але мовчить туман, Чоло схиляє сивеє, І зір не бачу, Справи ж усі – марні. І запорошено, і наглухо, Й не чується – Не чується, чи є живий ще хто! У всьому світі мовби Лягли й вимерли Усі, хто душу мав іще. Лишились лиш Бродячі духи на міських дорогах. Чи вмерти час самому? Хто б сказати міг! Вмирать – це треба ще обдумати...