Old York Times / OYT

🇯🇵Тематичний матеріал після чергової балістичної ночі у Києві — новий подкаст The Daily від The New York Times розповідає, як Росія обходить санкції і масово ввозить контрабандою електроніку для балістичних ракет та іншої зброї з Японії. У російському ГРУ є окремий директорат, який займається контрабандою військових технологій. Японія особливо вигідна для них з двох причин: 1. Це розвинута країна, яка виробляє високотехнологічні компоненти 2. Це «шпигунський рай», бо там немає окремої сильної розвідки: її розформували переможці Другої світової війни після поразки Японії, і з того часу японці її так і не відбудували Для української і західних розвідок контрабанда технологій з Японії не новина, але японська влада поки нічого суттєвого з цим не зробила (на відміну від, наприклад, Німеччини, яка значно серйозніше бореться з контрабандою). Нова прем'єр-міністерка Японії працює над тим, щоб побудувати розвідувальне агентство, але це повільний процес. Після публікації розслідування NYT місяць тому офіцер ГРУ Максим Фільченков, який працював під прикриттям працівника російських авіаліній і грав ключову роль у налагодженні контрабанди, був змушений втекти з Японії і повернутися до Росії. Утім, він є лише одним гвинтиком, хоч і важливим, у значно більшому механізмі.  Оригінальне розслідування можна почитати текстом тут, але версія в подкасті детальніша й оновлена.

Трохи статистики до дискурсу про кондиціонування від Our World in Data: ▪️У Японії і США 90+ відсотків домогосподарств мають кондиціонування ▪️Що цікаво, у Китаї вже майже 80% ▪️У Європі 23%, в Індії 16%. Звичайно, у Європі через історичні/кліматичні причини, а в Індії через нестачу грошей.

Що поєднує лівих і правих у поляризованій Америці? Нелюбов до дата-центрів для ШІ. Вчора вийшла дуже цікава розмова у подкасті Езри Кляйна від The New York Times про зростання ШІ-скептицизму у США. У центрі цього скептицизму не антиутопічні сценарії про ШІ-апокаліпсис чи економічні побоювання про масове безробіття, а нові величезні дата-центри, які будуються по всій країні. Хоча загалом проблема не лише в дата-центрах як таких, а в тому, що великі ШІ-компанії занадто далекі від народу і не розуміють, що цікавить і хвилює звичайних людей. Тож виглядає, що якщо завтра ШІ не винайде нам ліки від раку, то скептицизм буде лише зростати.

Звіт із довгого липневого відрядження — встиг прочитати три цікаві статті із ранньочервневого випуску The New Yorker: 1. Величезне розслідування про Ендрю Тейта і його брата Трістана — скандальних американських інфлюенсерів, яких підозрюють у зґвалтуваннях і торгівлею людьми. Вони улюблені блогери інцелів, яких поєднує прагнення знайти собі дівчину і зневага до жінок через те, що не можуть цього зробити. У 2024 році Тейти вміло спозиціонували себе як прихильників Трампа, що дозволило їм довго ховатися в Румунії, подорожувати світом і уникати арешту. У цій історії багато тем, але одна з головних — як певний рівень комбінації публічності, спритності і близькості до Трампа дозволяє уникати відповідальності за навіть серйозні злочини. (Уже після виходу статті Тейтів заарештували; хоча ще не факт, що їм не вдасться якось вийти сухими з води). 2. Мало хто любить звук ремонту в сусідній квартирі чи гучний плач дитини в поїзді — але є люди, для яких навіть незначні звуки створюють дискомфорт чи біль. Цей стан називається мізофонія. Репортерка Нью-Йоркера поговорила з кількома такими людьми про те, як їм довелося адаптувати своє життя, і як вони борються за більшу обізнаність про мізофонію та включення її до офіційного каталогу хвороб та розладів.  🗣«Мізофонія — нейрофізіологічний розлад, який загалом характеризується двома речами: сильною відразою до звуків і боротьбою за те, щоб переконати інших у серйозності цієї відрази. Цей стан не мав назви до початку нинішнього століття, коли подружжя нейробіологів Павел і Маргарет Джастребофф запропонували цей термін, — а за останні роки він став незрівнянно відомішим. У 2024 році дослідження під керівництвом Університету Міссісіпі показало, що критеріям мізофонії відповідають 4,6% дорослих американців. Loop, виробник берушів, просуває цілу лінійку варіантів для споживачів із цим розладом». 3. Розбір ініціативи обмежити населення Швейцарії 10 мільйонами. Як ви можете пам’ятати з міжнародних новин, Швейцарія — це країна з прямою демократією, де незвично багато питань вирішується на загальних референдумах. У червні швейцарці розглядали пропозицію не допустити збільшення населення до понад 10 мільйонів (зараз ~9 мільйонів), що було би безпрецедентним для будь-якої сучасної держави. Спойлер: уже після публікації статті референдум відбувся й ініціатива не пройшла; але все одно здобула неочікувано високу підтримку.

💸ШІ-нувориші і відродження ефективного альтруїзму Якщо ви читаєте мене вже (страшно сказати) років п’ять, то можете пам’ятати мої пости про ефективний альтруїзм — філософію і субкультуру Кремнієвої долини, яка фокусується на тому, щоби займатися благодійністю максимально математично й неемоційно. У 2022 році після гучного арешту Сема Бенкмена-Фріда, який був poster child цього руху, вони трохи вийшли з моди і стишили свою медійну активність. Утім, зараз ефективні альтруїсти повертаються — завдяки тому, що у США скоро стане значно більше ШІ-магнатів: засновників і ранніх працівників великих ШІ-компаній, які цього року виходять на IPO. З тусовкою ефективного альтруїзму пов’язані багато людей з каліфорнійської ШІ-бульбашки, а особливо з Anthropic, оцінка якої вже виросла до майже трильйона доларів. Недавній блог-пост оцінює, що ШІ-нувориші можуть додати до глобальних витрат на благодійність 37–100 мільйонів доларів щорічно. ▪️Детальніше про відродження ефективного альтруїзму — у недавній статті журналу New York. ▪️Про основи ефективного альтруїзму можете почитати українською у Вікіпедії; ту статтю також я писав🙂 Звичайно, повернення ефективного альтруїзму — це лише один з багатьох аспектів ширшого суспільного феномену появи кількох десятків ШІ-мільярдерів і тисяч ШІ-мільйонерів. Трошки більше про цей феномен можете почитати в цій короткій замітці New York Times.

До речі, раджу послухати (або почитати) інтерв'ю з істориком Генрі Вільямом Брандсом, одним із сучасних біографістів Джорджа Вашингтона. З базових фактів про Вашингтона і ранню американську історію — у нього були дві різні ролі в історії США: спочатку головнокомандувач революційної армії, потім перший президент. При цьому друга роль не була прямим наслідком першої. Після закінчення війни за незалежність був кількарічний період, коли США були конфедерацією без сильного загальнонаціонального президента. Але ця модель не спрацювала, тому написали нову конституцію, яка зробила державу більш централізованою і ввела потужний федеральний уряд. До речі, в певному сенсі стратегія Вашингтона у війні за незалежність була схожою до того, яка зараз стратегія України. Немає можливості і потреби перемагати у кожній битві і повністю знищити противника — але потрібно зробити війну занадто дорогою для нього. «У будь-який момент жителі Великої Британії могли вирішити, що війна в Америці обходиться занадто дорого і завдає занадто багато клопоту, і просто її припинити». Що, власне, і сталося.

🇺🇸Завтра 250-річчя незалежності США — тож майже професійне свято для Old York Times: Америка з’являється в наших текстах частіше, ніж будь-яка інша тема. Сьогодні ловіть підбірку кількох моїх архівних матеріалів про американську історію. У дусі часу почнемо не з тексту, а з шортсу. У цьому хвилинному відео розповідаю про те, як США знадобилося майже 200 років, щоб втілити ідеали своєї незалежності і дійти від рівності для всіх білих чоловіків-землевласників до рівності для всіх. А ще три тексти: ▪️Про ранню історію — як президентські вибори у США стали такими, якими ми їх знаємо ▪️Про модерну історію — коли і як у США узаконили міжрасові шлюби (спойлер: відносно недавно) ▪️Про найбільш новітню історію — шість спостережень про внутрішню політику США за Трампа 2.0 ❓Що ще вам було б цікаво почути чи почитати на тему? Пишіть у коментарях.

Ще останні кілька днів хочу написати окремий пост про американсько-європейські культурні війни на тему кондиціонування, які зараз загострилися на фоні рекордної спеки в Європі. Часу на детальний розбір не вистачає, тому тезово: Любов до кондиціонерів у певних колах, від твіттеру до більш «реального» життя, стала ознакою американської ідентичності і навіть американського патріотизму — разом із підколюванням або й щирою критикою європейців, у яких кондиціонування значно менш поширене. Очевидно, що справжній предмет суперечки тут не кондиціонери, а ставлення до технологічного прогресу. У цьому дискурсі стереотипні європейці за антизростання і безглузді персональні обмеження заради боротьби зі зміною клімату, а стереотипні американці за економічне зростання, особистий комфорт і віру в те, що проблеми можна вирішувати новими технологіями.

Рандомний факт на честь 35-градусної спеки у Києві — батько-засновник Сінгапуру Лі Куан Ю вважав кондиціонування повітря важливим фактором успіху його країни. Сінгапурці настільки залежать від кліматичного контролю, що один сінгапурський журналіст використав його як метафору усієї країни — заможної автократії: «Вважайте Сінгапур “кондиціонованою нацією” — суспільством з унікальним поєднанням комфорту та централізованого контролю, де люди опанували навколишнє середовище, але ціною індивідуальної автономії та ризику нежиттєздатності». Хоча я цілком їх розумію — складно уявити, як в такому кліматі жити без кондиціонерів.

UPD: змогла

Хвилинка медіабізнесу: Дерек Томпсон опублікував статтю про те, як пройшов його перший рік як незалежного Substack-автора після двох десятиліть роботи у великому традиційному журналі. Якщо коротко, це історія успіху, до якої прагнуть багато американських журналістів, які за останні кілька років покинули класичні медіа і запустили власні розсилки: ▪️110 тисяч підписників ▪️З них ~6 тисяч платних підписників ▪️Отже, можемо порахувати, що орієнтовний річний заробіток із розсилки — понад 400 тисяч доларів ▪️Найпопулярніші статті набрали 200-300 тисяч переглядів Більше фактів і рефлексій — у повному дописі.

​​📚10 книжкових рекомендацій за 10 років Я регулярно ділюся оглядами цікавих книжок, але цей матеріал особливо амбітний — розповім про 10 із книжок, які мені сподобалися за минулі 10 років. Список ідіосинкратичний і суб'єктивний. Головний критерій — щоб книжка і сподобалася мені в моменті, і витримала випробування часом через роки або й десятиліття після того, як її прочитав. Для більшості позицій тут є посилання на мій детальніший огляд. Більшість книжок я читав українською, але дві (ще) не перекладені з англійської. 🟢Нонфікшн  1. “The Years of Lyndon Johnson” Роберта Каро Моя улюблена нонфікшн книжка. Це чотиритомник Роберта Каро про американського президента Ліндона Джонсона і його епоху. Навіщо читати чотири великі книги про Ліндона Джонсона (і чекати на п’яту)? Бо це майстерний наративний нонфікшн, і Джонсон тут є тлом для ширшого проєкту: дослідити природу політичної влади. 2. «Як писати добре» Вільяма Зінссера Найкраща книжка про те, як писати хороші тексти. Я прочитав її у 2018 році, коли лише недавно запустив Old York Times, і вона надихнула мене писати більше і краще. 3. «Смаки раю» Вольфґанґа Шивельбуша Чудовий зразок доступного, але якісного історичного нонфікшну. Книжка про те, як різні спеції та субстанції (прянощі, кава, алкоголь тощо) впливали на економічний і соціальний розвиток Європи.  4. «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» Радомира Мокрика Найкращий український нонфікшн за останній час. Блискучий наратив про те, як талановиті студенти, висхідні зірки української радянської літератури кінця 1950-их—початку 1960-их, які працювали у межах тоталітарної системи, перетворилися на дисидентів і борців із цією системою. 5. «І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія» Девіда МакКіна Друга світова війна — це невичерпна тема, про яку можна читати книжки ціле життя. Але конкретно ця особливо цікава мені з двох причин: 1) поєднує погляд на Європу із перспективою американської політики; 2) це неможливо читати не проводячи тематичних паралелей із російським вторгненням в Україну. 🟢Художка і мемуари 1. “Free: Coming of Age at the End of History” Леї Юпі Леа Юпі народилася у соціалістичній Албанії в останні роки правління Енвера Ходжі. Це мемуари про її дитинство і юність, які припали на останні роки соціалізму і турбулентні дев’яності — чудове поєднання особистої історії із портретом епохи. 2. «У злиднях Парижа і Лондона» Джорджа Орвелла Я читав «1984», але саме ця книжка Орвелла — моя улюблена. Найкращі книжки розширюють коло доступного нам досвіду далеко за межі прожитого; у цьому випадку це зображення стану крайньої бідності, коли немає навіть за що поїсти. 3. «Компот із патисонів» Ольги Карі Збірка есеїв про дитинство і дорослішання в Чернігові в останні роки совка і після його розвалу. Дефіцит і бідність, перебудова соціальних зв’язків та ієрархій після розпаду СРСР, арелігійність, «каральна гастрономія» совкових садочків, мода і бізнес дев’яностих… 4. «Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка У мене є слабкість до альтернативної історії, а це класика жанру в Україні. З одного боку це такий собі ескапізм, де Україна — потужна імперія, яка у 1940-их роках перемогла спочатку в українсько-російській війні, а потім в українсько-німецькій. Але це не ура-патріотизм, а майстерно написана книжка з доброю дозою тонкого гумору й самоіронії. 5. «Хрещений батько» Маріо П’юзо У цьому списку мало бути одне місце для guilty pleasure — і його зайняв «Хрещений батько», якого я читав у підлітковому віці, але кілька років тому перечитав у новому гарному виданні «Лабораторії». Фільм Копполи — це, звичайно, класика, яку теж всім варто подивитися, але оригінальний роман нічим не поступається. Фото: Peter Thomas, Unsplash

Цікаво подивитися, що було в політичних новинах того випуску The Economist 21-річної давності. Наприклад: ▪️Сенатор Джон Маккейн закликав ввести більше американських військ в Ірак. Джордж Тенет, який відповідав за розвідку перед американським вторгненням в Ірак, отримав Президентську медаль Свободи. ▪️Австрійські лікарі підтвердили, що Віктора Ющенка отруїли перед президентськими виборами раніше того року. Ющенко висловив впевненість, що він переможе на додатковому турі виборів через тиждень. ▪️Чилійський суддя висунув колишньому диктатору Августо Піночету обвинувачення у порушеннях прав людини. ▪️Президент Бразилії Луїз Інасіо Лула да Сілва провів через Конгрес свою давно очікувану реформу системи банкрутства.

Нішевий лонгрід вам на вихідні: довга стаття про історію Одеси з 2004 року від The Economist Тут Київ все ще Kiev, а Одеса все ще Odessa (на жаль, вони досі пишуть Odessa, треба добити зміну в їхньому стайл гайді), але стаття цікава як сама по собі, так і погляд в те, як писали про українське місто 20 років тому. https://www.economist.com/christmas-specials/2004/12/16/city-of-faded-charms

Чи треба дозволити дітям голосувати на виборах? #OldYorkTimes_архів [з 2021 року] У більшості країн люди отримують право голосу із 18 років. Останнім часом деякі держави знизили віковий ценз до 16 років — але мало хто серйозно вважає, що його треба робити ще нижчим. Утім, так вважає американський демограф Лайман Стоун. У своїй колонці для New York Times він пропагує неочевидну ідею: знизити віковий ценз до нуля. Серйозно: Стоун пропонує дати право голосу навіть новонародженим дітям. Звісно, за найменших дітей голосували би батьки, але, зростаючи, дитина поступово б почала робити власний вибір. Одна з причин, на думку Стоуна — проста справедливість. Наше суспільство позбавляє дітей права голосу із розрахунку на те, що вони не здатні зрозуміти комплексні проблеми — але ми не проводимо IQ-тестів чи перевірок ментального здоров’я для дорослих виборців. Але право голосу для дітей було б корисним поза питанням базової справедливості, вважає Стоун: «Якщо ми долучимо до електорату дітей — і батьків, яким небайдужа довгострокова перспектива життя їхніх дітей — це допоможе компенсувати надмірну (і часто деструктивну) політичну владу пенсіонерів. Наші політичні принципи корострокові там, де вони повинні бути спрямовані вперед. Якщо ми надамо дітям право голосу, це полегшить побудову політичних коаліцій навколо інвестицій у майбутнє». Найочевидніший приклад — зміна клімату. Зараз політичні рішення про боротьбу з нею приймають здебільшого ті виборці і політики, яких вона зачепить найменше з огляду на їхній вік. Право голосу для дітей, стверджує Стоун, дозволить частково компенсувати це. ▪️Читати повну статтю (~5 хвилин, 🔒 пейвол)

👨‍💼«Як побудувати кар’єру за диктатури» Ми в Україні любимо нагадувати іноземцям, що не Путін фізично запускає ракети по українських містах і викрадає дітей. Для диктатури потрібні тисячі, десятки тисяч бюрократів, які її підтримують. Інтуїтивно ми завжди розуміли, що на службу до диктаторів у першу чергу йдуть посередні й некомпетентні працівники, які не могли б просунутися в кар’єрі іншим способом, але тепер цьому є наукове підтвердження завдяки детальній базі даних усіх офіцерів аргентинської армії починаючи з кінця 19 століття. 🗣«Стимули, які спонукають еліти зберігати лояльність, досліджено всебічно, проте рядові виконавці досі лишалися чимось на кшталт чорної скриньки. За браком реальних даних дослідники схильні були припускати, що вони співпрацюють через ідеологічний екстремізм, страх переслідувань або якесь поєднання обох. Нове дослідження, що спирається на унікальний масив даних часів аргентинської Брудної війни 1970–80-х років, пропонує зовсім інше пояснення. Виявляється, що кар’єрний тиск, добре знайомий найманим працівникам усюди, — бажання оживити кар’єру, яка зайшла в глухий кут, чи здобути незначне підвищення — цілком може спонукати посадовців нижчої та середньої ланки порушувати професійні обов'язки, фундаментальні норми і навіть елементарну мораль. Люди, які ухвалюють такі рішення, як свідчить дослідження, — не екстремісти й не жертви. Найчастіше це просто посередні працівники, які шукають способу просунутися. “Як побудувати кар’єру за диктатури” (Making a Career in Dictatorship) — нова книжка двох німецьких політологів, Адама Шарпфа і Крістіана Ґлесселя, — читається так, ніби хтось схрестив ідеї Ганни Арендт про “банальність зла” з посібником бізнес-школи про те, як отримати максимум із неефективних працівників. Їхнє детальне дослідження аргентинської армії за доби переворотів і насильницьких зникнень показало, що саме неефективні працівники — яких автори називають людьми “під кар’єрним тиском” — поповнювали лави таємної поліції. Така служба, як показано в книжці, дозволяла їм “обійти” звичайну військову ієрархію й досягти підвищень та кар’єрного успіху, яких інакше вони нізащо б не здобули». Настільки детальні і хороші дані у нас є лише для Аргентини, але свідчення підтверджують, що схожа ситуація була, наприклад, і в гітлерівській Німеччині чи сталінському СРСР. 🗣«Сценарій, за яким лідер може створити лояльну службу безпеки, за словами [авторів], полягає в тому, щоб заснувати або перепрофілювати установу, здатну стати “другими сходами” для кар’єрного просування, щедро забезпечити її ресурсами й подбати, щоб бар’єри для працевлаштування там були низькими, — сигналізуючи, що вона пропонує кар’єрні можливості тим, хто не може знайти їх деінде. (Скорочення інших державних посад або урізання бюджетів може збільшити коло потенційних рекрутів.) Далі керівництво сигналізує про безкарність для людей на цих других сходах, запевняючи їх, що за скоєні зловживання вони не зазнають наслідків». Звичайно, посилений інтерес до цієї теми викликаний не стільки тим, що всі раптово зацікавилися новітньою аргентинською історією, скільки побоюваннями, що Трамп робить щось схоже у США. Міграційна служба (ICE) стає із маргінальної державної агенції одним із найпотужніших правоохоронних органів — і політичним інструментом президента.  🗣«…Водночас стати агентом ICE сьогодні легше, ніж будь-коли. Раян Шванк, колишній інструктор навчальної академії, у лютому свідчив перед Конгресом, що нові курсанти “закінчують академію попри поширене занепокоєння серед викладацького складу, що навіть в останні дні навчання курсанти не здатні продемонструвати впевнене володіння тактикою чи знанням законодавства, потрібними для виконання їхньої роботи”. Щоб випуститися з навчальної академії, новобранці ICE тепер мають скласти лише дев'ять практичних іспитів — порівняно з 25 іспитами, переліченими в навчальній програмі від липня 2021 року. Це непогана кар'єрна можливість для того, хто прагне просунутися». ▪️Читати повну статтю (~10 хвилин)

Хелоу! Це Захар, співзасновник цього каналу. Декілька років тому я перестав активно постити на цьому каналі, бо сфокусувався на роботі. Мій брат, Антон, продовжує його розвивати і регулярно змушує мене зберігати багато цікавих статей своїми цікавими постами. Останні чотири роки я операційний директор у Kyiv Independent. Основні напрямки, за які я відповідаю – доходи від читачів, product & tech, маркетинг та комунікації. За ці роки наша команда виросла вп’ятеро, а Kyiv Independent став одним з найбільших видань з України, і а в мене назбиралося багато нотаток про те як будувати та розвивати медіа бренди, а також просто багато думок про медіа, бізнес, менеджмент, міжнародку. Я давно мріяв про більш хаотичний блог з меншим обмеженням по форматах, тому очікуйте менше довгих постів і більше корисних лінків, коротких коментів, графіків. Якщо вам це цікаво, запрошую! https://t.me/zakharprotsiuknotes

Коли ШІ захопить Old York Times?  #OldYorkTimes_Insider У продовження попередньої замітки — мета-пост про те, як ШІ впливає на цей канал: глобально і практично. Вісім років тому ми із Захаром створили Old York Times для того, щоб робити короткі огляди і перекази цікавих англомовних лонгрідів. Але з розвитком генеративного ШІ стало очевидно, що він непогано справляється з тим, аби зробити короткий конспект основних ідей з індивідуальної статті. ШІ в більшості випадків зробить це не так якісно, як ми, але доволі близько. Тому останнім часом я намагаюся з цього каналу робити блог з особистою перспективою / оригінальними постами про теми, які: a) цікаві мені; б) виглядають недостатньо обговореними в українському медіапросторі. Тобто загальна ідея цього проєкту незмінна — приносити читачам важливі ідеї з англомовного медіапростору простою українською мовою — але зараз це видається кориснішим робити не через переказ лонгрідів, а через розповідь про ширші ідеї. Деколи ці матеріали прив’язані до конкретної англомовної статті на тему, яку я можу порекомендувати (наприклад, про занепад альтернативного м'яса), а деколи ні (наприклад, про те, чи зробить ШІ нас більш поміркованими, або про платформи прогнозів). Хоча коли іноді трапляється соковитий лонгрід, який цікавий сам по собі, то не відмовляю собі в задоволенні написати про нього. Наприклад, репортаж про романшську мову у Швейцарії. Публікувати тут тексти, написані з допомогою штучного інтелекту, не планував і не планую. Це хобі проєкт, який майже не приносить грошей (хоча у нас можна замовити рекламу), і 80% задоволення приходить від процесу написання. Допоміжні завдання, для яких я використовую ШІ (не вичерпний список, але основне): ▪️Головне — для перекладу цитат з англійської (звичайно, з моєю вичиткою), бо ШІ це робить вже так само гарно, як і я, або й краще. ▪️Зрідка для фідбеку до готових текстів (наприклад, чи не пропустив я якісь важливі теми у великому лонгріді). ▪️Я експериментував із ШІ-зображеннями давніше, але зараз практично не використовую їх — це вже відчувається не як цікава новинка, а як множення ШІ-слопу. Хоча не зарікаюся на 100 відсотків. Якщо маєте думки чи фідбек — пишіть в коментарях. Або просто поставте сердечко, якщо з усім погоджуєтеся :)

✏️До дискурсу про ШІ в текстах Гучна історія в англофонному літературному світі зараз — очевидно ШІ-генероване оповідання виграло престижний конкурс, тому було опубліковане у поважному літературному журналі. Це гарна ілюстрація до того, чому ШІ не пише хороші тексти, особливо художні. На перший погляд красиво сформульовані метафори виявляються порожніми і абсурдними, якщо спробувати вчитатися глибше, бо вони відірвані від людського досвіду. За стилістичними прийомами немає замислу автора, тому в нас як читачів немає жодного бажання заглибитися в них. Утім, це доволі очевидна теза. Що цікавіше в цій історії — те, наскільки мало людей, навіть на вершинах літературних олімпів, розпізнають ШІ в текстах. Частково тому, що для того, аби отримати чуйку на ШІ-тексти, потрібно самому багато працювати з ШІ-інструментами (це вже підтверджують перші дослідження на цю тему). Ще цікава деталь — якою була перша відповідь журналу на звинувачення. Серед іншого, вони сказали, що прогнали оповідання через Claude, і чатбот не підтвердив, що це точно ШІ-текст. Очевидно, що це поганий підхід. Клод хороший для багатьох речей, але точно не для цього. Загалом я часто помічаю підхід «підозрюю, що це ШІ-текст, тому піду запитаю в ШІ, чи це він написав»; так робити не варто. Ідеального способу визначити ШІ-шність текстів немає, але найближче до нього наближаються спеціалізовані сервіси, натреновані конкретно під це. P.S. Пару місяців тому у своєму телеграм-каналі я писав про основні ознаки ШІ; тепер також виніс у ФБ-пост, щоб всемогутній і милосердний алгоритм показав це якомога більшій кількості людей. Якщо не читали, почитайте. Якщо читали, все одно можете лайкнути / репостнути / надіслати батькам :) P.P.S. Цей текст написаний людиною, але, звичайно, нейрони мого мозку були натреновані на десятках статей і сотнях твітів, які я прочитав на цю тему за останній час :)

🇺🇸Рубрика «ви це точно не будете читати» — у журналі New York вийшов великий профайл чотирьох основних кандидатів в Конгрес від округу Мангеттена. Результати цих виборів ніяк не вплинуть на політичну ситуацію в країні: одне місце в Палаті представників не таке вже й важливе, і в будь-якому разі в цьому окрузі надійно обирають демократів. Але це глобальний центр грошей і впливу, тому цікаво подивитися на те, які профайли основних кандидатів, бо у певному сенсі вони представляють різні фракції Демократичної партії і різні течії в сучасній американській політиці. Власне, на номінацію від Демократичної партії (яка де-факто означає перемогу на виборах) претендують: ▫️Джек Шлоссберг — внук Джона Кеннеді і представник сім’ї Кеннеді, яка колись домінувала в американській політиці, але зараз може «похвалитися» лише антивакцинатором і союзником Трампа Робертом Кеннеді-молодшим. 33-річний Шлоссберг має небагато реальних досягнень, але він харизматичний і зірка соцмереж. ▫️Алекс Борес — вихідець із техносфери, який зробив центром своєї публічної платформи регулювання штучного інтелекту. Через це він став мішенню критики ШІ-гігантів, зокрема OpenAI, але також і національною зіркою в темі ШІ-регуляцій, яка зараз в центрі суспільного дискурсу (хоча не факт, що хвилює багато простих виборців). ▫️Джордж Конвей — зірка руху республіканців проти Трампа. Також має впізнаваний національний бренд. Утім, навряд чи від Нью-Йорка оберуть консерватора, який до того провів кілька десятиліть борючись із демократами. ▫️Міка Лашер — максимально традиційний політик: довго працював на теперішнього конгресмена від Мангеттена Джеррі Недлера (котрий іде на пенсію) й інших демократичних лідерів, зараз є членом парламенту штату. Попередньо саме Лашер виглядає фаворитом перегонів, тож питання тому, чи зможе традиційна політична машина встояти у протистоянні із більш національними брендами. ▪️Читати статтю (~25 хвилин, можливий пейвол)