tgindex

Освітарня

описание

Тут, в ОСВІТАРНІ, вчимо нашу мову, л-ру, історію та багато дечого іншого. https://www.youtube.com/channel/UCCpiroqLt0WifzjDZFb3ClQ https://www.instagram.com/osvitarnya/

← к каналу@osvitarnya
489
подписчиков
Охват к подписчикам
149,7%
ERR
Реакции к просмотрам
2,96%
787 на 49 постов
Пересылки к просмотрам
0,23%
60
Постов в день
0,0
всего 97

Где отзываются чаще

доля реакций к просмотрам
  • 1 янв. 2025 г.#щоденник 31.ХІІ (вівторок) Учора ввечері я повернувся в частину. Моє звільнення тривало трохи менше двох діб. У суботу в обід по мене приїхала мама і відвезла в Київ; у понеділок в обід я вже чухрав назад. Їдучи, слухав музику і думав про жінку. Якусь конкретну, певно, але й загалом про жінку, як протилежну чоловікові стать, як обʼєкт його змагань та прагнень. Уперше за довгий час я відчув гостре бажання володіти жінкою, володіти тілесно, але володіти ніжно. Це відчуття сягнуло глибоко, його відрухи розлились по всьому тілу. Вперше за довгий час облада жінки не асоціювалась у мене із чимось низьким і тваринним. Навпаки, од неї віяло чистотою та легкістю. Мені не хотілось стискати її тіло, я хотів його ледь торкатися. Пестити її волосся, торкатися вушка, запрокидати їй голову і цілувати шию, пити її запах. О, цей запах жіночого тіла..! Обіймати долонею її обличчя, пальцями ковзати по її тілу, відчувати, як воно тремтить від приторків, цілувати її, всюди… Тут згадується Катулл: Яким числом твоїх цілунків неоцінних Украй і через край задовольнився б я?.. Ах, скільки є піщин у золотих краях Кірени дальньої, де сильфію багато, Від гробовищ царя шанованого Батта І до Юпітера лібійського святинь, І скільки зір — очей з нагорених склепінь Глядять на людський рід, мовчанням ночі вкритий,- Цілунків стільки жде і твій Катулл неситий, Щоб заздрісник урвав той незліченний лік, Щоб горя не вшептав лукавий чийсь язик... Прихаївши в частину, я повечеряв і мене почали вводити у курс справ. Попервах я займатимусь паперами нового підрозділу. У майбутньому це запевно зміниться: увесь час бути діловодом не те, чого я хочу. Сьогодні вже був мій майже повноцінний робочий день. Дуже зручно, що я на машині — це дозволяє мені вирватись куди завгодно і коли завгодно. Цей перший час, здається, я інколи матиму можливість відкривати для себе Гетьманщину. Хочеться поїхати в Харків. Кажуть, він найкраще вбраний цієї зими. Зяє вирвами від бомб, але радіє — чи істерична це радість? Ні, просто ми люди такі. Дніпро та Київ у цьому плані понурі. Київ узагалі на вихідних був порожній вітряний та сірий. Сьогодні останній день року. Не памʼятаю вже, коли я святкував новий рік. Я хочу в цей день свята, але ніколи сам не докладаюсь до цього. Чи це не моя риса: чогось хоттіти і нічого не робити для цього? Ні, я, певно, зараз перебільшую. Зранку не бігав, пізно встав (6:40!), тому пішов у зал з 17 до 18, а потім виїхали з двома пациками-западенцями, “чьоткими тіпами” в ближнє містечко. Ринок був уже закритий, але працювало кафе, недобиток кінця 90-х — початку 2000-х. Зайшли. Всередині нікого, крім патрона та жінки, певно, його, а ще телевізор сипав “Квартал”, від якого тхнуло втраченим минулим. Хлопці замовили по піці, я — борщу та пельменів, плюс дві пепсі, томатний сік та два шматочки батона — от і наша святкова вечеря. Як усе було зʼїдено, і голі тарілки лежали на голубій з візерунками цераті (клейонці), бракувало лиш трьох чарок та слоїка з сивухою, і було б ідеальне фото. Повернувшись, я допрацював на компʼютері і вернувся в бліндаж, заварив кави і сів за щоденник. О чверть на одинадцяту мене почало морити і я ліг спати. Мої співмешканці якраз розставляли стіл (за нього правила верхня койка, перенесена на підлогу, на яку поклали деревʼяну дошку): піца, ковбаса, сир, сало… Мене припрошували, я тихо відмовив: “Уже повечеряв, мовляв, і спати хочу, дякую”. Закутався в спальник і відчалив у сон. Так кінчився для мене рік 2024-ий.6,65%
  • 15 янв. 2025 г.#щоденник 15.01 У нашій армії немає расизму. Але жінкам ми ходу не даємо. Ми огортаємо їх у лукаву форму патерналізму, ми їх бережемо, ми відмовляємо їх бачити війну, бо вони ж жінки, бо їм же дітей народжувати, сімʼї створювати: “Куди тобі воювати, — кажемо ми, — ти ж така молода!” І ми ставимо їх діловодами, бухгалтерами ще чортзнаким, але не медиками, дронарями, піхотинцями. Ми навіть не даємо шансу. Власне, це “ми”, дуже обмежене і в масштабі всієї армії геть не репрезентативне: лиш один батальйон, що в стадії формування. Але це те, що я бачу. Дівча (ось уже дещо сексизму) каже: “хочу бути штурмовичкою”, ми (тут вже я) сміємось. Я дивлюсь на неї і думаю, пані, які штурми, ви про що?! Але заразом, я не бачив її навичок, а я б обовʼязково подивився її навички володіння зброї та фізичну кондицію. Вправна зі зброєю і витривала, чому б ні? Я вже не кажу про стабік, де жінки можуть завиграшки працювати. Може, вони у нас і працюють, але поруч зі мною діловодствує одна, молода-молодесенька, сливе дитина, рветься в бій. Встає зранку і бігає до сніданку, хоче бути бойовим медиком. Не певен щодо бойового, але зі стабіку точно могла б почати. Натомість її маринують діловодством. Вона хоче в бій, її звʼязують паперами, вона кричить: “не хочу, відпустіть”, їй затикають рот обіцянками: за пів року, мовляв, підеш, а зараз ти нам тут треба… Та за пів року хто зна що буде, а вона навмисне собі вік завʼязала армією щоб бути корисною хлопцям!.. З діловодами в нас узагалі прикольно: обидва хочуть воювати, обидва займаються бумажками. Але то таке. Це теж відповідально і не так легко. Колись із Пʼєром писали (писав, власне, він) статтю про жінок в армії, в одної діючої, а поза тим поетки, спитали щодо складності жінці здобути собі місце в армії, на що вона нам байдуже мовила щось типу: “з кожним роком проблем для жінок стає все менше”. Ну, це брехня. Жінок в армії багато. Але, з того, що я тут бачу, мене складається враження, що вони тут просто прикрасою, аби мило було оку. Адже ж файно, коли жіночки швендяють поруч, ще й коли гарні. Ммм, ням-ням… На швидку пишу, бо часу катма, та й це всього лиш щоденник. Бувайте здорові. Пробачайте, що так рідко цими тижнями дописую — робота…) За хоботами і світу не бачу) Антоша зайнятий по вʼязи. Ахххх, як-то з мовою погратись хочеться! Слова пожмякати, з фігурами потанцювати, обійняти, огорнути, відшпурити і назЗзад вернути… Посмакувати, словом. Чао!6,00%
  • 8 дек. 2024 г.#щоденник 7.ХІІ Перший день поросячого життя: їмо і лежимо. Попереду таких ще кілька. Ми вже «дємбєля» і чекаємо, коли нас заберуть далі. Сьогодні здали зброю. Перший взвод дрочили на чистці. Перевіряли кожен калаш і, який не достатньо почищений, вертали назад. Таким робом перший взвод здавав 3 години. Тоді стало ясно, що з таким методом автомати здаватимуть ще й завтра. І метод змінили: у решти взводів автомати на чистку вже не перевіряли. Я був серед решти. Майно (броню, каску, лопатку тощо) — завтра (хоча ніхто не заважав усе здати сьогодні). Тут люблять «задоволення» розтягувати якнайдовше. Крім цього, двічі ходили їсти (скоро буде третій раз), решта часу сидима в казармі. Кажу собі: це твій день відпочинку, відпочинь повністю. Подивимось, наскільки з мене вистачить такого недвижного життя. Погода сприкрилась. Весь день од самого ранку з короткими перервами мжичить. Як нам пощастило, що навчання закінчились учора! Приїхав Даня, наш взводний, з навчань у Німеччині. На вигляд такий же пикатий, якщо не більший. Їх там учили чи випасали?.. Манерами такий же понтовитий. Особисто не вітались. Роздали опитувальники. Написав щиро — ачей потрапить у руки когось за межами цього кодла. Спитав у хлопців, дехто теж написав по правді. Підібʼю підсумки тут за кілька днів, як буду вже поза стінами. Галовна проблема: цей КМБ замість надихати солдатів воювати за Україну, викликає відразу до війська як інституції і позбавляє бажання воювати за цю державу. А це, як ви можете подумати, досить печально… По обіді забрав посилку. Прийшла кава (багато), цукерки (шоколадні), ліки та… книжка: томик Винниченкового Щоденника за 29-31 рр. Отримавши посилку, зрадів як малий — 10 днів пролежала у відділенні. Лимони просять, щоб їх зʼїли. Почав читати Щоденника. У передмові отримав відповіді на запитання, чи повернувся архів Винниченка в Україну (запис за 1.ХІІ). Відповідно до передмови (це видання 2012 р.) — ні. Повернулась більша частина його художніх творів (про Винниченка-художника згадував у тому ж дописі), а от щодо літературних вочевидь він і досі у Штатах. Натомість архів і бібліотека Костюка перевезені повністю року 2000. На друге питання, чи хтось займається повним виданням творів Винниченка, відповідь, гадаю, я теж маю. До видання цього тому Щоденника долучився Інститут літератури НАН України. В його стінах і слід шукати дослідників творчості письменника, але, знаючи рівень фінансування у нас таких інституцій, шансів на скорі видання нових томів дуже маленькі. Тим менші у час війни. Хоча яка це мізерна річ, книговидання, проти витрат на війну! Є питання до передмови. Я звик, що в сучасних виданнях передмова — це огрядна стаття, що дає контекст, відомості про автора, історію написання твору, історію його публікації тощо. Тут же це куценька статейка на непристойних сім сторінок, з яких на більше як половині автор розводиться про історію шельмування Винниченка-письменника в СРСР з 1930 року, а тоді на двох сторінках швидко пробігається долею архіву Винниченка, творами, що повернулись, внеском Гр. Костюка у його збереженні та опрацюванні. А де історія написання Щоденника, де ширший контекст про життя автора у Франції в період, що його охоплює цей том (1929-31 рр.), де про історію архіву, де про твори, що були опубліковані в діаспорі, де про ті, що досі не побачили світ? Де, зрештою, про Комісію для вивчення спадщини В. Винниченка і її роботу? Де про історію повернення архіву вже за незалежної України? І таких «де» у цій передмові дуже багато. Треба вертатися до запису на папері — скучив за ручкою і шурхотом білих аркушів.5,59%
  • 29 дек. 2024 г.#щоденник 23.ХІІ (понеділок) — Дивишся на ці мармизи і думаєш: «Єб*ть це армія!..» — кажу я Тьомі, проходячи повз офіцерську палатку і бачачи стару худу шорстку і збрижену від не одної чарки пику солдата-сердеги у формі. — Нас в армії ще чекає багато розчарувань, — відповідає він мені. — Головне — після цього всього лишитись людиною. — Думаю, для мене це не складе проблеми. — Ммм, все таки коло спілкування багато на нас впливає. Мене це не переконало. Досі коло спілкування, що мене оточувало, було незавидне, але мене не змінило. Я не почав курити, не замінив слова матами, не зледащів, не зіслизнув на жарти типу: «Сонце світить; я їбашу булочку з маком, а її — раком», хоч і посміхаюсь, несхвально хитаючи головою, як чую цей солдатський фолькльор. Мені вдається органічно триматись осторонь, не впадаючи у відлюдькуватість. Та й що таке «лишитись людиною»? Я, наприклад, думаю, що вбивати російських солдат на фронті мені буде просто. Чи це думка «людяної людини»? Хай там як, а я далеко не самотній так думати. На днях прочитав у Маркуса, що він відчував, вбивши перший раз ворога (то було на початку 14 року біля Крама): «Кілька днів я думав про це (що вбив людину — А.Б.), немов би змушуючи себе відчути хоча б щось, але мені було абсолютно байдуже». Досі мені вдавалося знайти людей, вищих за цей бруд. Вдаватиметься й далі. Сьогодні половину нашої групи забрали у перший бат, серед них був і Дімас, з яким ми подружились ще на бзвп. Свою лояльність до мене він показав на ділі, коли Тесли та Жеки назвали мене довбой*бом, а взвод тихо вищирився на мене, він сказав: «Я з тобою згоден». Ми завжди їли разом, а прийом їжі в армійському житті — важлива подія. Це момент, що нагадує звичайне життя, момент, коли ніщо не нагадує про армію (ніщо, крім пластикового посуду, але то дрібниці). Взагалі, по-справжньому цінувати трапезу і ставитись до неї особливо я почав лиш в армії. І за це я їй вдячний. Але вертаюсь до Дімаса. Він, як і я, йшов у Хартію, тож тут, на кмб, ми і далі спілкувались. СЬогодні його забрали в перший бат (який серед тут присутніх має сумну славу). Щемко стало. Він мав іти на РЕБ, а чи потрапить туди, чи опиниться в піхоті, поки невідомо. Дімас був одним із небагатьох тут, хто читав та слухав інтервʼю на теми культуру та літератури. Сьогодні за обідом, він спитав у нас із Тьомою, який топ книжок ми б порадили його пʼятнадцятирічній доньці та двадцятирічному сину. І тут я побачив, як мало книжок читав. Окрім Бальзака, Мопассана, Цвейґа та Ремарка я нікого не читав. Яке духовге убозтво!.. А література — це ж частина нашої людяності. Хоча більшість людей з цим не погодяться, а я не знаходжу аргументів, щоб переконати їх у тому, що читати важливо. Письменники для них дармоїди, які щось там собі пишуть, а трудар на заводі, що виплавляє метал, який далі іде на виготовлення чогось там, чим усі ми користуємося, — це той, хто робить діло, лиш про нього ніхто не дізнається і живе він зовсім не як письменники. Що на це скажеш?..5,29%
  • 3 янв. 2025 г.#щоденник 1.І (середа) Кажуть, путь до серця мужчини лежить через шлунок. Це звучить старомодно і, як на мене, більше личить російсько-радянській культурі, як нашій. Не памʼятаю, щоб я його колись вживав цей вислів. А сучасне “woke” покоління (до якого я себе не зараховує), побачить тут натяк на сексизм, мовляв, жінка, щоб подобатись чоловіку, має вміти готувати. Втім цього нового року я згадав цей вираз і трохи інтерпретував його: шлях до серця солдата лежить через шлунок або, якщо хочеш задовольнити солдата, дай йому трохи смачнішу “хавку”. Над тим, як її усмачнішити не треба багато сушити голову: змінити метод приготування (замість пюре запечену картоплю зі скоринкою та якимсь білим соусом, замість вареного яйця — омлет, а коли туди ще й сиру вкинути — взагалі бомба), або ще простіше — до салату додати майонезу. Останні три дні нас готують справді святково: олівʼє, шуба, навіть холодець був (смачний, але не такий закляклий, звісно, як у бабусі). Кухарі, взагалі, у нас красені. Не міняючи продуктів зажди втрапляють приємно здивувати. На кухні, як на війні: не так важить, AR-ка в тебе чи 74-ий, важливо, як ти ним орудуєш. Я вам не казав, але атмосфера свята в їдальні в нас панує вже кілька тижнів. Сьогодні ввечері ще й Франка Сінатру слухали, а в куточку ялинка стоїть і тішить око. Вдома немає, так тут є, чим це не дім?5,23%
  • 3 июн. 2025 г.#щоденник 31.V (субота) О 15:00 ми перейшли кордон, одразу стало видно — Європа. Подумати, триста метрів від нашого пункту пропуску зі сторони Польщі і вже чутно цивілізацію: охайна нова будівля митниці, лавочки, порядок. Перевірили наші речі і посадили в автобус. Щойно сівши, ми зараз же його зламали (один чоловʼяга смикнув за люк, який, як він думав, відкривається на провітрювання — насправді це був екстрений вихід — і вирвав його з петель), водії курвились і лаялись, тупцяли коло тої діри і фотографували її, а тоді нам прислали новий автобус, там ми вже нічого відкривати не наважувались. Ми пересіли і прождали ще півтори години (в одного додіка знайшли патрон, і ми мусили чекати, поки з ним розберуться) — по двох пригодах було точно знати: їдуть українці, найкращий нарід у світі… Нарешті ми рушили. Дорогою я дивувався чистоті та охайності всього: узбіч, полів, будинків, навіть ґрунтові путівці і ті рівні — скільки ж нам іще простувать до тої Європи..! Паркани тут більше для прикраси, як захисту. Найчастіше вони з охайних кущів, майже ніде немає суцільного бетону. Ми приїхали на перевалочний пункт — великий ангар десь у містечку неподалік од аеропорту. Тут були польські військові та офіцер з Литви. Та, був ще перекладач: тонкий штрих жіночих пропорцій у червоній сорочці. Наскільки я люблю цей колір на нігтях у дівчат, настільки тут він був недоречний. Ми зайшли в ангар. Тонка чорна переділка відділяла невеличку, проти розміру всього приміщення, адміністративну зону, де провели перекличку та перевірили документи, від зони очікування або «почекальні» та місця прийому їжі. Нам довели правила та подальші дії. Хто мав багаж, здав його, і ми пішли вечеряти. Усім хотілося їсти. Гарячий гороховий супчик, три здоровенькі голубці, сік, батанчик і бізлімітова кава та чай. Почекальня містила зону відпочинку — з сотню шезлонгів з коциками, щоб можна було покуняти; зону дозвілля з двома столиками для пінпонгу та зону для споживання їжі. За годину нас відвезли в аеропорт, не проходячи жодних протоколів, ми сіли в наш літак і полетіли в Британію. Стюардеси мають свою особливу привабу. Можливо, це через їхню форму, яку хочеться…розірвати. На небі білів молодик. Три автобуси їхали вервечкою по вузькій двосмужній дорозі у неправильному для нас напрямку. Я їхав в останньому, попереду бачачи червоні ліхтарі двох інших. З салону раз-у-раз чулися жарти про можливість зʼїбатися з прекрасної Британії. Від свого народу за кордоном мені завжди хочеться тікати — це позорище, що не має ні сорому, ні меж. На жаль, це правда: жодної поваги навіть до українців у формі, що нас тут зустріли. Де ми? Мені не цікаво. В цивілізації, цього достатньо. Коло першої ночі приїхали на логістичний вузол. Тут ми переночуємо, завтра отримаємо форму і вирушимо в табір. Одразу нам видали каремат, спальник і мішок з мильно-брильним приладдям. У мішку було ще два рушники, три наметові костюми, якими я толком не знаю, як користуватися, фляга з чашкою, прикольні капці та косметичка. Остання не порожня, як у Нацгвардії, але з щіткою, пастою, два гелі для гоління, три одноразки і гель для душу! І це лише початок! Завтра буде докладний перелік усього, що отримаємо. Аліні я принагідно зауважив, мовляв, бачиш, Європа (відколи ми в Європі, я не перестаю їй про це нагадувати, а вона пручається, мовляв, не так тут вже й добре). Тоді вона спитала, який їм сенс так нас вдягати? «Бо вони знають, що ми голодранці, і що на батьківщині нам ніхто нічого такого не видасть, — одповів я, — тож хоч вони тут дадуть нам те, що ми мали б отримати в себе». Тут же в ангарі ми випили кави з батончиком та о другій лягли спати. Завтра (насправді, вже сьогодні) підйом о 04:30. Бувайте.5,00%
  • 3 июн. 2025 г.#щоденник 30.V Знову заснув і знову прокинувся — 16:30, зупиняємось на ОККО. «ОККО! хочу морозива в ріжку!» — кажу про себе. Підходжу до каси, замовляю, у відповідь чую жіночий голос із західним акцентом — всміхаюсь, усередині стає тепло: вже на заході. Дивлюсь на карту — ми під Рівном. До того були чотири дні в Києві, тоді автобус знов до Харкова, день чекання там і, нарешті, двацятидвохгодинний автобус через Київ до Львова. Хіба не простіше було одразу зустрітись у Львові? Але повернусь до дівчат. Обожнюю західних дівчат за їх акцент. Залюбки просто б слухав їх. Ще мені здається, вони мʼякші вдачею і більш хазяйновиті, але наддніпрянки гарніші. Втім, що я в цьому тямлю? Приїхали коло девʼятої вечора у військову частину у Львові. Заїжджати в наші в/ч — відчуття не з приємних: одразу відчуваєш, як твоя свобода зіщулюється, а права жужмляться. «Можете піти в магазин до того, як зайдете, бо, зайшовши, вас ніхто не випустить», — прекрасне ставлення до солдата. Ми пішли в Сільпо, раді, що вкрали яких 20 хвилин на вільному повітрі. Зайшли в казарму — а там таких як ми, бурлак, що їдуть за бугор більш, як сотня. І кожен другий з кравчучкою. Це мене усміхнуло: які передбачливі, наперед думають, як будуть везти речі з собою. Ми переночували, наступного дня поснідали і коло 10:00 виїхали на кордон із Польщею.4,97%
  • 8 июн. 2025 г.#щоденник 05.VI 5:00 — пробіжка, далі душ, сніданок та виїзд на відпрацювання тактики. Вчора відпрацьовували реакцію на контакт відділенням у різних бойових порядках (лінією, клином, колоною), сьогодні наша задача була зреагувати на контакт, відійти в укриття і провести контрнаступальні дії. Усе це координував командир (Аліна) і його заступник (я); відпрацьовували з холостими набоями. Що вчора, що сьогодні перш як почати, професійні військові провели нам демонстрацію того, що вимагалось від нас. Це дуже корисно, бо наочно розумієш набагато краще, ніж словами або навіть на папері. По тому, наш інструктор взяв нас на відпрацювання елементів всієї вправи: реакцію на контакт і відходу, а також штурму. Рівно о 12 почався обід, випили кави, перепочили і почали справжнє заняття. Найкращі дії в нас вийшли першого разу, коли командували Аліна та я. Ми зреагували на контакт, розбилися на дві групи: групу прикриття (моя) та штурму (її) і провели наступальні дії. Звісно, багато чого можна покращити, але для першого разу непогано. Був план, були накази. Далі я підрахував набої та втрати, ми поміняли командирів і вирушили далі. Таких відпрацювань у нас було 3. Ми були в екіпі та кожен мав по рюкзаку на плечах. За дві години роботи втомлюєшся чимало. О 16:00 ми вже сиділи в автобусі дорогою назад. Організація на вищому рівні. І це при тім, що нас на занятті було коло 130 людей. Ніяких затримок, запізнень, втрати часу. Усе чітко та за графіком! Я уявляю, яка дезорганізація була в Україні при такій кількості людей! Європа — це планування, хто б що не казав.4,96%
  • 21 дек. 2024 г.#щоденник 16.ХІІ (понеділок) Армійський гумор пошлий, грубий і мусить мати алюзію на секс. Утім, часто він і досить дотепний. Зайшовши ввечері в бліндаж, почув, як хтось говорить про Жозефіну Джексон. — Хто це? — спитав один. — Українська порноактриса, — відповів Скала, — яка допомагає нашим військовим. — Я бачив її, — всунувся я, але не закінчив фрази. — Антон! — з показовим подивом каже Скала, — ти що дивишся порнуху?! — Він дивився, як вона фотографувалась з пораненими військовими, — виручає мене Тьома. — Та, як плавала з ними, — всмішки додаю. — Хай сюди приїде, — каже Скала, — ми тут з нею такий фільм влаштуємо! — Ага, — додає третій, — ще й дамо пиздатий донат… Моя рука досі відновлюється. Сьогодні зранку було холостіння, відчував себе інвалідом! Не можу правою рукою на гачок натиснути, автомат тримати не зручно: стиснути руківʼя не можу, зняти запобіжника правою рукою теж не можу. Все ж якось відмучився. Відчуття вертаються, думаю, ще два дні треба. Довго. Ввечері була прекрасна лекція з історії. Читав історик і воїн Володимир Бірчак. Залишу тут перелік імен та подій, що ми згадали за дві години: Микола Міхновський, Юліян Бачинський, Дмитро Донцов, Українська революція 17-21, Володимир Винниченко, Семен Петлюра, Євген Коновалець, Січові Стрільці 4 універсали, Брест-Литовська конференція, бій під Крутами. У суботу ввечері кілька хлопців напилися і прийшли з найближчого смт пʼяні. Хтось сказав, що їх «попаяло». Не розумію цього. Зрозумів би, якби вони були на нулі щойно з позицій або перед тим, як на них вийти, але тут, в учєбці — come on! Їм тут ніщо не загрожує, а вони вже себе накручують, і цей страх стає їм за виправдання, щоб напитися і розслабитися. А найгірше, ці люди ніяк не готують себе до сектору (так військові називають зону бойових дій). Вони кажуть «це і так там не допоможе» або «як це врятує від дрона?», або «що це зробить проти арти?» Позор. Спальник — це наша гавань, куди ми неодмінно причалюємо щовечора. Що б ми не робили протягом дня, якими б брудними, як от сьогодні, не повернулися з занять, увечері ми розвернемо спальник і залізимо в нього, як у затишну шкаралупу, застібнемо над собою, і нам буде тепло й затишно. Учора я вперше за довгий час зняв верхню термушку і спав у футболці та підштаниках — майже як удома.4,82%
  • 26 июл. 2025 г.Він марив Кульчиками. “Я почав у батальйоні Кульчицького, я в ньому і закінчу,” — казав він. І закінчив. На початку березня, коли я вже був у секторі, на нього прийшла телеграма про перевід, коротко він уже був у щойно відновленому баті Кульчицького. Я теж хотів перевестися до нього. Він і в списки мене подав, на мене і телеграма прийшла, тільки я написав, уже в секторі будучи, відмову. Так склалися обставини. Він почав тренування в батальйоні. Йому подобалось, Тані приїжджала до нього, у них все, здається, було добре. Я набрав його в кінці квітня, перед своїм першим виходом. Він казав, що скоро мають вирушати. На початку червня я побачив його роботу — красень. Зачищали якусь посадку. Він робив те, що хотів. Його бісило бути в тилу, він хотів їбашитись з братіками. Їм було важко, роботи було багато, відпочинку між задачами мало. Так у нас виходить: ті, що їбашать, їбашать постійно, ті, що ні — ніколи. Його вбило скидом. Для кулі він був недосяжний — надто хороший був у рівному бою. Впевнений, він загинув з усмішкою на обличчі, бо загинув за добру справу, загинув за Україну. Слава герою! Якщо будете колись на Франківщині біля Коломиї, спиніться на хвильку на кладовищі в селі Ценява, знайдіть заквітчану могилу Андрія “Бабака” Томенчука і віддайте йому честь. Подумайте про нездійснені мрії, непрожиті дні, нестворену сімʼю, ненароджених бабачат. Але також надихніться. Надихніться його вибором. Він міг би далі скніти на базі сержантом, далеко від бою і смерті, але вибрав вернутися в бій. Він обрав шлях воїна, шлях до свободи, що надихає інших продовжувати боротьбу тепер уже не заради самої країни, а й заради Бабака.4,63%
  • 1 июн. 2025 г.#щоденник 22.V (четвер) Хороший був день, спокійний, якби Скорп не підірвався на чорт-батька-зна-чому... Увечері вже підходив до джерельца, щоб помити себе та білизну. Віддалеки пролунав вибух — ще один, скільки їх тут не лунає? — подумав: «Наша мінометка». Розвʼязав шнурки, зняв майку, розстібнув штани, ммм… романтично, вийняв капці. Коли чую в рацію «Скорп 300». Спантеличило. «Повтори». «Скорп — 300». Питаю як. «Лєпєсток». Вдягаюсь, зашнуровуюсь, злий на нього, що не дав помитися, і бігом до нього. Прибігаю, лежить, коло нього медик. На ступні бандаж, на нозі під пахом турнікет. Побіч розірваний, скривавлений «Талан». Маленький Скорп лежить і стогне. «Я по воду йшов.. Вже не хотів, казав, завтра краще…». Перемістили турнікет нижче. Спробували на литку, підтікало, наклали вище коліна. Евак… «Коробочка», як тут кажуть, їхатиме, як стемніє, а зараз кінець травня, дні, собака, довгі, темніє пізно, а час йому повзе трохи не назад. Година, дві. Турнікет тисне, він стогне: «No aguanto, yo no aguanto más! Este turniquete me está matando, quítale una vuelta solo por un minuto, que pueda respirar…». Попускаємо за годину, пів оберта зняли, тече. Закручуємо. Благає послабити. Відмовляємо. Нарешті наповзає ніч, коробочка вирушає. Вже чуємо. Благає послабити — ні! Взагалі, він своїм стогнанням задовбав нас. Стисни зуби і терпи — ти мужик. Пʼятку цьому сіромі добряче розірвало, кажуть, відріжуть. Сподіваюсь, що вище щиколотки усе залишиться ціле.4,46%
  • 5 сент. 2025 г.Дякую, мамцю😘)4,25%