Пасторський щоденник

«Хай скажуть усі, котрі шанують Господа: Його милосердя вічне! У своєму утиску я заволав до Господа, – Господь мене почув і визволив. Господь зі мною – я не боюсь нікого, що може зробити мені людина? Господь зі мною й допомагає мені, – я спокійно дивитимусь на моїх ворогів. Краще покладатись на Господа, ніж надіятись на людину!» ПСАЛМИ 118:4-8

Вчора з Божою допомогою перейшли з дружиною 31 річницю з дня одруження. Озираючись, не перестаємо дякувати Богові за Його добрість до нас, за Його вірність і довготерпіння, і ще за внуків і дітей. Дякуємо, хто згадає й благословить нашу родину 🙏

«ШУКАЮ НЕ ВАШОГО, А ВАС» «Оце втретє я готовий прийти до вас, та не буду тягарем, бо шукаю не вашого, а вас. Адже не діти повинні батькам збирати маєток, а батьки — дітям. Я ж охоче потрачуся на вас і пожертвую собою за ваші душі, — і хоч дуже люблю вас, я менш улюблений.» 2 Коринтян 12:14-15 Ця Павлова думка, на моє спостереження, належить до складової фундаменту духовного лідерства. Тут бачу глибоке розуміння покликання і здорове ставлення до самого себе. Служитель, який не покликаний Богом, а лише призначений кимось або самим собою (чого правди таїти, якщо така реальність присутня не лише в баптистських церквах), ніколи не терпітиме «роботи в мінус». Він не змириться зі зневагою, не перенесе критики й гостро реагуватиме на відсутність поваги до своєї особи і посади. Для нього статус — це справжній щит, яким він не рідко прикриває порожнечу всередині. Але той, кого насправді покликав Господь, служить із любові до Бога. А тому — і з любові до людей. Його ціль — духовний добробут і ріст тих, кому він служить, а не власний комфорт і статусність. Такий служитель не «накручує» собі ціну, він байдужий до чинів і звань, бо його головна регалія — бути співпрацівником Христа. Покликаного Господом служителя неможливо по-справжньому образити чи принизити. Чому? Бо його ідентичність і самооцінка тримаються не на видимому успіху, не на повазі до посади і не на схваленні людей, а на Спасителі. Правдивий служитель не нав’язує себе, не маніпулює і не гримає ображено дверима, коли його не оцінили. Він не надає перевагу в служінні там, де вища зарплата чи більше пошани, звання чи значимості. Він байдужий до кар’єрного зросту. Його по-справжньому драйвують люди — бачити, як зрілішають ті, в кого він вкладає свій час, свої сили і самого себе. Бо він шукає вас, а не вашого. Що для тебе, служителю, є головним мотивом у служінні? Що/хто може зупинити тебе у твоїй праці у Христовому тілі?

«Ich habe genug» — кантата Йоганна Себастьяна Баха BWV 82. Бах написав її в Ляйпцігу до свята Стрітення. За розповіддю євангелиста Луки, цього дня Марія та Йосип принесли немовля Ісуса до Єрусалимського храму. Там старець Симеон узяв Ісуса на руки. Йому було обіцяно, що він не помре, доки не побачить Месію. Побачивши Ісуса, він промовив: «Нині відпускаєш Свого раба, Владико, згідно зі Своїм словом, у мирі, бо мої очі побачили Твоє Спасіння...» Луки 2:29-32 Саме цей момент лежить в основі кантати: Симеон уже отримав те, чого очікував усе життя, і тому спокійно готовий відійти з цього світу. Спочатку послухав кантату. Мелодія зачепила і зачепило й здивувало повторення однієї і тієї ж фрази «Ich habe genug» — «Мені достатньо». Знайшов текст і зачепило Бахове осмислення євангельської історії (особистості) ще глибше: смиренням, радістю у Господі, глибочезною вірою. Приставив до себе. Повторив. «Мені достатньо, Бо Спас мій зі мною — надія побожних, Кого у спрагнені я руки прийняв; Мені достатньо! Очі мої Його споглядали, Віра Ісуса до серця притисла; Тепер я жадаю у радості щирій Ще нині цей світ полишити. Мені достатньо».

Три критерії побожного служителя: на що треба завжди звертати увагу? «...Ми нікого не скривдили, нікому не нашкодили, нікого не використали» (2 Кор. 7:2). У свому другому листі до Коринтян Павло змушений захищати своє служіння від несправедливих звинувачень. Ця апологія відкриває нам приватну сторону життя Апостола: його побут у Коринті був прозорим, а кожен крок — публічним. Сьогодні ці три тези мають бути маркерами для нас при обранні пасторів та лідерів служінь. Це те, чого церква має право очікувати від своїх провідників. 1️⃣ «Ми нікого не скривдили» (справедливість) Справжній служитель поводиться з людьми гідно. Він не порушує прав членів громади та не зловживає владою. Замість авторитарного тиску чи маніпуляцій він обирає шлях наставляння та переконання. Хоча Павло мав величезний духовний авторитет (адже саме через його проповідь виникла ця церква), він ніколи не використовував своє покликання для самоствердження коштом інших. 2️⃣ «нікому не нашкодили» (збудування) У грецькому тексті використане сильне слово, що означає «руйнувати» або «зводити зі шляху». Павло протиставляє себе лжевчителям, за якими тягнувся шлейф морального і релігійного розбещення. Останні штовхали слабких у вірі на фальшиву дорогу, що вела до духовного краху. Натомість Божий служитель своїми словами, діями і самим способом життя будує церкву, підтримує і утверджує віру християнського народу. Він не принесе руйнації у вашу сім’ю чи громаду, а його вчинки не суперечитимуть його словам. 3️⃣ «нікого не використали» (безкорисливість) Грецький термін тут означає «шукати вигоди», «експлуатувати» або «обманювати». Мова йде про намагання збагатитися за рахунок іншого. Побожний лідер не служить лише заради матеріального прибутку; не маніпулює людьми задля власної користі; не грає на почуттях віруючих, щоб отримати матеріальний зиск; не використовує духовний авторитет, щоб здобути владу, гроші чи особисті переваги. Такий служитель ніколи не піде на використання і привласнення того, на що не має права, включаючи майно і тіло (сексуальність) ближнього (див. І Сол. 4,6-7). Павло мав найвищий апостольський авторитет, але ніколи не перетворював його на інструмент наживи. Його метою були не гроші, не контроль (влада) і не слава, а духовний добробут та спасіння людей. А як з цими маркерами у тебе служителю? У тих, кому ми довіряємо сьогодні?

«А Він помер за всіх, щоб ті, які живуть, більше не жили для самих себе, але для Того, Хто за них помер і воскрес.» 2 Коринтян 5:15 Жити для Ісуса, не для себе 🔺Це жити з любові до Розпʼятого в усвідомленні власної безнадійної зіпсутості й гріховності, категорично потребуючи дотику Божого Духа. Того Духа, який відроджує людину і дарує їй здібність вірити і любити Бога, шукати спільності з іншими. Бо відроджуючи, Дух хрестить занурючи нас в Христове тіло. 🔺Це жити з любові до Розпʼятого любовʼю до Триєдниного, пізнаючи Його безконечного у Його любові. 🔺Це жити з любові до Розпʼятого люблячи людей з якими обʼєднаний своєю і церковною родиною, оточенням, працею, дозвіллям, випадком. 🔺Це жити з любові до Розпʼятого перемагаючи самозакоханість вірним і тривалим служінням іншим даними нам дарами Духа на Божу славу. 🔺Це з любові до Розпʼятого багатіти любовʼю і благодаттю, виказуючи таким чином Богозакоханість.

«...Отець співчуття і Бог усякої втіхи, Який розраджує нас у всіх наших скорботах, аби і ми могли потішати тих, хто перебуває у різних скорботах, утіхою, якою Бог потішає нас самих. Наскільки в нас множаться страждання Христа, настільки через Христа множиться і наша втіха.» 2 Коринтян 1:3-5 У часи великого болю ми можемо звертатися до Бога як до «Отця співчуття» та «Бога всякої втіхи». Він нам не просто потрібен, а життєво необхідний. Бо Він є Джерело емпатії, Він розділяє наш біль. Віруюча людина через стосунки з Христом отримує доступ, «підписку» якщо хочте, до невичерпного ресурсу розради. Ця «підписка» на втіху є безлімітною, проте вимагає щоденної «активації» через розвинені особисті стосунки довіри та молитви і не лише коли обставини тиснуть. Божа втіха дієва — потішений хоче і може потішати: він стає інструментом у руках Бога. Він здібний не просто давати поради, він ділиться власним живим досвідом зустрічі з Отцем співчуття. Але наша здатність бути справжніми утішителями прямо залежить від міри нашого ототожнення з Ісусом. Чим глибше ми пізнаємо Його «і силу Його воскресіння... у Його стражданнях, уподібнюючись Його смерті» (Фил. З,10), тим справжнішою стає наша розрада для інших. Наше спільне богослужіння — це простір, де ми разом фокусуємо погляд на Триєдиному Богові. Це час і простір, де наша віра може зміцнитися спільною молитвою і прославленням, слуханням Слова і проповіді. І водночас це місце, де ми зможемо підтримати тих, хто мав надто важкий виснажливий тиждень чи безсонну тривожну ніч. Потішений потішає…

Повторно переслухав (через три місяці) проповідь/промову Федора Райчинця «Справедливий Бог і невиліковна хвороба імперії» — здалося що актуальність виросла... Опираючись на книгу пророка Наума можна буде нагадати собі Божий задум для пророчої літератури, порозмірковувати над діагнозом імперії що є категорично важливим для здорового виживання у час війни і розуміння звідки береться надія і сила. Отже настійливо рекомендую. Декілька цитат для апетиту: 🎯Кожен раз, коли ви в житті проходите почуття богозалишеності, ви відчуваєте це не тому, що вас Бог залишив, а тому, що всі ваші уяви про Бога перестали працювати. І вам треба їх поглибити. 🎯Є нації, які є морально невиправні. Є нації морально виправні, а є нації морально невиправні. Це з історії… 🎯Трансформація можлива завдяки меншості — більшість нічого не змінює. 🎯У великих народів є хибне припущення: оскільки вони великі, вони вважають, що вони мають всіх спасти. А як вони будуть це робити? Через примус і силу. 🎯Але Бог часом використовує великі народи (імперії) для здійснення Божих цілей (як це було наприклад з Вавилоном чи Кіром). 🎯Бог дає шанс навіть народу морально невиправному. Вони навіть можуть каятись, але це діє не тривало (Йона і Ніневія). 🎯Чому зʼявлялися пророки? Бо була проблема у Ізраїлю: вони мали бути світлом для народів світу, натомість вони копіювали навколишні народи. 🎯Ви в жодному з імперських народів не знайдете літературу постійного самокритицизму, тому що література постійного самокритицизму — це і є пророки в Біблії. Пророки — це постійна критика, що народ робить щось не так. 🎯Ми читаємо з вами есхатологію як? Куди втікати коли буде погано. А есхатологія не про це. Вона про те, як давати надію де тотальна безнадія, як бути острівцем надії, коли скрізь безнадія. 🎯Пророче мислення — це коли ми бачимо майбутнє Боже в людському теперішньому, від якого хочеться втікати. І таким баченням ми заражаємо оточення. Пророча надія — це мислити не завдяки обставинам, а всупереч обставин. 🎯Чому імперії не можуть існувати вічно? Тому що як каже пророк Наум: «Немає ліків для твоїх ран, – твоя хвороба невиліковна.» Наума 3:19. Ось чому імперії невиліковні — не існує ліків від імперськості. Тому що панує постійне насильство, культ сили та безконечна експансія як єдиний спосіб утримання влади. Вони не можуть утримувати владу, якщо вони не захоплюють, не грабують. Це постійний моральний розпад, деградація. Це побудова державної системи на крові, на обмані та системній експлуатації вразливих. 🎯Ось в чому різниця між імперією і народом: імперія експлуатує вразливих — народ покликаний служити вразливим. 🎯Невиліковна в імперії абсолютна гордість, обожнювання власної влади, коли вони напиваються власною владою сподіваючись що вона триватиме вічно. Хвороба імперії полягає у ії власній природі: сила позбавлена справедливості і смирення стає з часом системою, механізмом самознищення. Ось чому пророки — це про надію, яка не зникає і яка є силою жити і йти далі. Пророки малюють картину реальності, яка досить пригнічує, але зрештою вони скажуть: навіть якщо це відбудеться, і це, і таке — я буду і далі надіятися на Бога. Будь яке людське панування — тимчасове. Лише Боже — вічне.

Вітати зі святом Преображення — значить бажати вам і собі бути ближче до Ісуса. Він нам потрібний більше за усе.

«Плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12:15). Війна на виснаження... виснажує і притуплює як розум, так і емоції. Зосередженість на виживанні часом змушує нас замикатися в собі. А регулярні смерті й поховання військових та цивільних виснажують нашу здатність співчувати й співпереживати. Саме цього з нами не має права статися. Нам важливо зберегти здібність співчувати болю ближнього і на енний рік війни. Це нормально, коли нам боляче, коли чуємо й читаємо, що внаслідок чергового ракетного обстрілу загинули люди або були зруйновані підприємства. Дуже навіть нормально, коли ми не стримуємо своїх емоцій і виявляємо співчуття до людей, які переживають лихо. Апостол закликає нас не залишатися байдужими до болю інших, а розділяти його: «...плачте з тими, хто плаче» — цей заклик потрібен і нам сьогодні. Ми не можемо дозволити собі зачерствіти, перестати відчувати й збайдужіти до лиха, яке має потенціал зростати навіть на п’ятий рік повномасштабної війни. Якщо я можу читати чи чути трагічні ранкові новини — значить, я можу перетворювати почуте на молитву. Богові не потрібно розповідати, що сталося. Нам не варто розчаровуватися, що Він не захистив і не зберіг — у нас немає обітниці, що людське лихо нас не торкнеться. Молитва — це свідома залежність від Бога і спосіб виявляти турботу й співчуття до тих, до кого можеш прийти, і до тих, до кого не можеш. І я точно знаю: справжня, щира молитва наповнює серце співчуттям і спонукає людину допомогти, потішити, підтримати. Бездіяльність того, хто молиться, вказує на фальшиву молитву і фальшиве богослов'я — таке існує лише щоб виправдовувати бездіяльність.

«На третій рік свого владарювання він послав своїх можновладців: Бен-Хаїла, Овадію, Захарію, Натанаїла і Міхея, щоб вони навчали людей в Юдейських містах. Разом з ними були й левіти: Шемая, Нетанія, Зевадія, Асаїл, Шемірамот, Йонатан, Адонія і Товія. Левітів очолювали священики Елішама та Єгорам. Таким чином вони навчали в усій Юдеї, маючи при собі Книгу Господнього Закону. Отже, навчаючи народ, вони обійшли всі Юдейські міста. Господній страх був на всіх навколишніх царствах Юдеї, й вони не сміли воювати з Йосафатом.» 2 Хронік 17:7-10 Цікавий проєкт Йосафата — виїздне навчання «маючи при собі Книгу Господнього Закону». Але це все було значно більше за проєкт — Йосафат розпочав масштабну загальнонаціональну реформу, частиною якої і було всенародне системне навчання Божому Закону. Це не є готовою організаційною моделлю для сучасної церкви, але дає важливий принцип: духовне оновлення народу неможливо відділити від доступного, послідовного й церковно вкоріненого навчання Божого Слова. Можливо, це добра ідея для обласних об’єднань у співпраці із семінаріями та коледжами: організовувати локальні міжцерковні групи, у яких служителі та члени церков могли б вивчати Біблію та практичне богословʼя доступно, прикладно й системно. Для цього потрібні не лише викладачі, а й служителі-координатори, місцеві пастори, гостинні церкви та добра адміністративна підтримка. На жаль, саме по собі знання не робить людину побожною. Знання без любові та послуху може і навіть шкодить. Але зріла побожність не може рости без пізнання Божого Слова, віри в Бога та послуху Йому. Уривок також показує важливу взаємодію різних служінь: керівники починають, підтримують і впорядковують справу; левити та священики несуть відповідальність за навчання Закону. Для нас це нагадування, що міжцерковні керівники (ООЦ) повинні не лише адмініструвати, а й дбати, щоб Божий народ був добре навчений Слову. Для цього і їм, і пасторам й учителям необхідно самим постійно вчитися щоб зростати у здатності вірно пояснювати Писання. І як левити помагагали священникам у навчанні, так і різні відповідальні служителі у помісних церквах є першими, хто охочий і сам вчитися і домогти в цьому ближньому. А ще буде просто прекрасно як левити-музиканти домомагатимь божому народу вчити нові пісні хвали на прославлення нашого Бога. ...Бог дав Юдеї мир за того часу і він не був як автоматичний результат освітньої програми, а як Боже благословення. А от народ, сформований Божим Словом, послухом і страхом Господнім, безперечно є благословенням для своєї країни. Що треба? Команда: обласний чи регіональний координатор — авторитетний і заангажований служитель і толковий адміністратор(-ка), які формують за домовленістю з місцевими пасторами локальні групи з різних церков в одному районі та напрацьовують розклад та програму викладання у координації з найближчою семінарією/коледжом. Або все це можна робити на базі церкви, яка в районі має зручне приміщення, побожного пастора з біблійним баченням і хорошим адміністратором. P.S. Справедливости заради варто зазначити, що практично кожна баптистська семінарія в Україні уже відгукувалася допомогти обʼєднанню чи церкві, які відкриті приймати в себе студентів з багатьох церков. Тому досвід є — лишилося впорядкувати його найкраще, зробити його адаптивним до різних потреб і регіонів та масштабувати.

Є ще одне вкрай важливе спостереження з тексту: Господь не сказав юдеям сидіти дома і ховатися хто де може. Навпаки, Він тричі говорить вирушати назустріч ворогу. Тобто народ мав зібратися, вийти назустріч небезпеці, зайняти своє місце й послухатися Божого наказу, хоча саму перемогу давав Господь. Ми не беремо на себе Божу роль і не покладаємо надії лише на людську силу; однак ми вірно працюємо і воюємо на тому місці, куди нас поставив Господь, і виконуємо свої відповідальні обов’язки — кожен на своєму місці працює для перемоги. Ні, друзі, історія Йосафата не дає нам механічної формули перемоги, але вчить Божий народ як поводитися в час смертельної небезпеки. Ми визнаємо своє безсилля, не покладаємося остаточно на людські ресурси, шукаємо Господа в спільній молитві, поклонінні та покаянні. Ми просимо Його про захист і визволення, але не намагаємося наказувати Йому, яким саме способом Він має діяти. І точно наша довіра Богові не є ліцензією на бездіяльність. Як юдеї вийшла на зустріч ворогу, куди наказав їм Господь, так і ми маємо вірно виконувати наше щоденне покликання: воїни — захищати, церкви — молитися, служити, любити, родини — плекати вірність і виховувати дітей у вірі, робітники — чесно і якісно працювати, громадяни — підтримувати добро і правду. А Бог і далі робитиме чудеса...

«Боже наш! Зверши над ними Свій суд. Адже ми безсилі щодо цієї величезної навали, яка рухається проти нас, і ми не знаємо, що нам робити з ними, тому наші очі звернені до Тебе! У цей час усі Юдеї, і навіть їхні малі діти, їхні жінки та їхні сини стояли перед Господом. І ось серед цього зібрання народу Господній Дух зійшов на Яхазіела… і він сказав: Уважно слухайте, всі Юдеї, мешканці Єрусалима, – як і ти, царю Йосафате! Так говорить до вас Господь: Не бійтеся й не жахайтесь цієї численної навали! Адже це не ваша війна, а Божа! Завтра вирушайте проти них! Зараз вони підіймаються схилом Ціц, і ви їх зустрінете на краю долини перед пустелею Єруїл. Проте не вашою справою буде там воювати! Всі Юдеї і мешканці Єрусалима, просто там зупиніться, стійте і спостерігайте за Господнім порятунком для вас! Не бійтесь і не жахайтесь! Завтра вирушайте проти них, а Господь буде з вами! Після цього Йосафат схилив свою голову долілиць, тоді як усі Юдеї та мешканці Єрусалима впали перед Господом, аби поклонитися Господу.» 2 Хронік 20:12-18 Мені важко уявити собі в Україні таке всенародне поклоніння у безсиллі — «усі Юдеї, і навіть їхні малі діти, їхні жінки та їхні сини стояли перед Господом». Роки безбожного комунізму-атеїзму в минулому, сучасний бізнесовий нігілізм, практичне богоборство і релігійний атеїзм багатьох хто ідентифікує себе християнином з одного боку, міжконфесійна чужість і успадкований російський православний ексклюзивізм (є єдина спражня церква) робить будь які спроби марними. Та що говорити, навіть серед євангельських віруючих немає такого духу і розуміння для всенародного предстояння перед Богом. З другого боку я неабияк радію, коли кожна громада взяла собі за правило щонеділі звершувати молитви, які прославляють Триєдниного Господа, молитви покаяння за гріхи народу, молитви заступницькі за воїнів наших і їхніх командирів, за керівництво країною і за народ та їхнє богошукання. Вся громада як один з дітьми, підлітками і молоддю. І ось такі загальні молитви на всіх богослужбах мандрують у кожну родину, щоби перейти в щоденне невпинне хваління, сповідання і благання. Важливо нам і в приватних молитвах, про що б ми не просили для перемоги і миру, не забувати поклоніння Триєдиному Богові, покаяння — не лише за гріхи народу, а й особисті, молитви за військових і командирів, молитви за владу, прохання про спасіння, духовне пробудження й утіху стражденним, молитви про справедливість і припинення зла, подяку Богові навіть посеред тривоги. Даліі Господь робить диво-дивенне: «І от, щойно вони почали співати гімн хвали і слави, Господь став воювати з аммонійцями, моавійцями і мешканцями нагір’я Сеір, котрі виступили проти Юдеї, й вони були знищені. Спочатку аммонійці разом з моавійцями напали на мешканців нагір’я Сеір, й почали їх вбивати, дощенту всіх знищуючи. Покінчивши з мешканцями Сеіру, вони повстали одні проти інших і навзаєм знищили самих себе. Коли ж Юдеї підійшли до вартової башти, що на початку пустелі, й подивились на той натовп, то побачили самі лише трупи, що лежали на землі, – ніхто не врятувався.» 2 Хронік 20:22-24 Зважте, вони не просили, щоб Господь зробив саме так: юдеї упокорювалися перед Богом і ревно хвалили Його велич. А Бог діяв Своїм способом. Ось це і є момент хорошого прикладу: ні, нам не треба розказувати Богові як саме нас визволити від ворога (хоча постійно хочеться). Але ми маємо право благати Бога про конкретний захист, перемогу правди, збереження життя, мудрість для командирів і керівництва. Але ми не диктуємо Йому метод, час і форму відповіді та підкоряємо наші прохання Його добрій волі. Важливо друзі почути ще цю думку: текст не встановлює правила, що якщо весь народ щиро поклонятиметься, то ворог обов’язково знищить себе сам. Це була конкретна Божа відповідь конкретному завітному народові через конкретне пророче слово Яхазіела. Тому давайте не будемо поширювати не біблійних духовних «формул»: якщо народ... то Бог... Він абсолютний суверен і Його плани завжди здійсняться. А от з історії ми точно можемо вчитися смиренню, залежності від Бога, молитві, поклонінню, послуху, довірі Богу.

Господи Боже, у Києві і в багатьох містах і містечках України не добрий ранок… Помилуй нас грішних і подай визволення від жорсткого, більшого і сильнішого ворога який прийшов щоб вбивати, грабувати, руйнувати, палити, забирати життя… Зглянься особливо над тими, хто втратив рідних, пошли надприродною потіху. Лікарям подаруй вправність ранених рятувати. Захисти усіх, хто зараз розгрібає завали, відновлює, повертає дороги і комунікації для життя міста. Людям, які втратили житло дай знайти тривалий прихисток. Прошу, Господи, щоб у нашому народі зростала правдива віра, бо з нею Ти силу і витривалість даєш. Дякую за всіх милосердних і доброзичливих людей які допомагають постраждалим. Дякую за захисників що ворога стримують. Ми безсилі перед смертоносними ракетами, а тому надзвичайно вразливі — пошли нам Свого порятунку від російських окупантів. Подаруй, Господи, Україні мир.

Нинішнє щоденне читання про царя і пророка спровокувало ще багато думок… Ось наступна. «У той час прийшов до Юдейського царя Аси провидець Ханані, і сказав йому: Оскільки ти понадіявся на арамійського царя, а не довірився Господу, твоєму Богові, через це військо арамійського царя уникнуло твоїх рук! Хіба в кушійців та лівійців не було численного війська, з дуже великою кількістю колісниць і кіннотників? Але тоді, коли ти довірився Господу, то Він видав їх у твої руки! Адже очі Господні оглядають усю землю, аби підтримувати тих людей, чиє серце цілковито віддане Йому. Нерозсудливо в цій справі ти зробив і тому відтепер будуть у тебе війни! Почувши ці слова Аса розсердився на провидця й кинув його у в’язницю, бо його охопила за це провіщення велика лють. Це був час, коли Аса вже почав пригноблювати людей.» 2 Хронік 16:7-10 Читаю цю історію і розумію, що християнське служіння не менш пророче як у часи древнього Ізраїлю. Читаю і розумію, що воно зачіпає як простих людей так і систему влади. Тому пророче служіння дуже політичне. Політичне не тому, що пророки були партійними діячами, а тому, що вони говорили правду про владу, насильство, несправедливість і відповідальність народу перед Богом. Ханані викрив не лише неправильний зовнішньополітичний крок Аси. Він викрив спосіб мислення влади, яка на правду відповідає ув’язненням пророка та пригнобленням народу. А християнське пророче служіння яке? Чи пророче служіння — це воювати з тими, хто слабший, і мовчати перед сильними? — на жаль приклади цього в окремі епохи переважають в церковній історії. А як щодо суспільно-політичного пророчого служіння церкви? Тут нам варто вчитися у пророків і відваги, і готовності до самопожертви. Бо церква має свідчити перед владою про правду, мир, справедливість і зло агресії. Важливо, що пророчість у біблійному сенсі — це не тільки відвага сказати «ми проти війни». Це ще й мужність назвати агресію агресією; викрити брехню та ідолопоклонство (русскій мір про месіанськість російської нації це і єресь і ідолопоклонство); захистити тих, кого позбавляють голосу; закликати до покаяння і… бути готовим прийняти наслідки свідчення. От фантазую наївно якби на Росії було хоча б тисяч з пʼятдесят баптистів і пару сотень тисяч інших живих християн — вони всі разом зібралися б і пішли сказати свому царю, що вони проти війни з народом, який вони тривалий час пропагандистськи називали братнім. А їхні голови союзів, єпископи і широко відомі по конференціям і ютубам пастори і священники пішли на прийоми і представили позицію громад проти війни — оце було б біблійне пророче служіння. Але ж воно погано закінчиться — у когось реєстрацію заберуть, у тюрму посадять, за кордон не випустять, оренду заберуть: треба мовчати для збереження хоч якихось свобод, бо он Свідків Єгови там заборонили й переслідують... Тому вирішили сидіти по-пророчому тихо щодо своєї влади і мовчати, або ж шукати біблійно-богословське обґрунтування своєму мовчанню чи загарбницько-окупаційно-геноцидним діям своєї влада, або ж ... вчити українців і американців миротворчості. Ні, це не просто політична обережність. Це грішна спокуса назвати страх мудрістю, мовчання — миротворчістю, а лояльність до імперії — виваженою біблійною відповідальністю. Знаю, що є справді віруючі проти війни, проти вибудуваної системи влади, близькі і дружні до України, але... родина, безпека, церква... Доля Ханані неприйнятна. Зрозуміло, боляче і... огидно, особливо що стосується публічних служителів і керівників. Не дай Боже нам колись повторити їхній страхітливий приклад... Навіть у нацистській Німеччині були Бонгьоффер, Немьоллер і ціла Сповідницька церква, які попри власну неоднозначність і недосконалість не погодилися підпорядкувати Євангеліє державній ідеології, — але то німці, а тут «месіянський» народ, який світ спасає... від миру...

«Шукайте Господа і силу Його, завжди шукайте Його обличчя.»Псалом 105:4 Це не просто речення, а основа усього життя людини, яка вважає себе побожною. 🔺Така людина не чекає поки їй хтось щось скаже про Бога. І одного богослужіння їй дуже мало. Вона «шукає» — тобто проявляє постійну ініціативу, щоб більше довідуватися про Бога. Вона розмірковує над прочитаним, почутим і побаченим. Відсутність такого життєвого мотто виказує релігійність, яка Богу не цікава (читати Ісаї 1 і 58, Єремії 6, 7, 21-22, Осії 6, Амоса 5, Матвія 15 і 23, Луки 6 і 11). 🔺Така людина шукає «силу Його»: відкриття Божої сили і величі веде її до глибшого послуху і підкорення Богу. Коли в результаті теологічних знань не змінюються цінності, послух і поведінка — це фальшива релігія. 🔺Така людина шукає «Його обличчя», тобто вона робиться ближчою до Ісуса. Вона насолоджується Його благодаттю в усіх сферах починаючи зі спасіння, Його миром всупереч обставин. Кожен ближчий до Господа робиться ближчим до Його заповідей і Його людей. 🔺І це насправді побожна людина робить «завжди». Це вже не релігійна діяльність, а усе життя. Бо як зупинитися наближатися і пізнавати Джерело і Мету усього — Того, з Ким одного разу розпочали життєву мандрівку.

«Так сталося, що коли зміцніло царство Ровоама, і він відчув себе могутнім, то знехтував Господнім Законом. У результаті весь Ізраїль пішов услід за ним». 2 Хронік 12:1 🌀Ось так усе просто: риба гниє з голови. Як би нас не дратував цей факт, присутність лідера завжди не лише функціональна — тобто пов’язана з тим, як він виконує свою роботу, — а й символічна. Лідер впливає на людей не тільки своїми словами, а й власним прикладом — добрим чи поганим. 🌀Людина як соціальна істота постійно зазнає впливу інших людей. Оточення має потужний вплив на формування особистості. Можна сказати, що ми є сьогодні такими, якими є через власне формування, через людей, які мали на нас вплив в колі родини, навчальних інституцій, церкви, нашого робочого і суспільного оточення. 🌀Чим більша суспільна вага та символічна значущість людини — політичного чи релігійного лідера, лідера думок, відомої особи у сфері культури або спорту, — тим сильнішим є її вплив. 🌀Якщо лідер ціннісно цілісний або по-справжньому побожний — не показово, а щиро, — його вплив буде моральним, здоровим і конструктивним. Якщо ж ні, він поширюватиме аморальність, безбожність і різноманітні зловживання. 🌀Окреме питання: чому хороші лідери з часом псуються? Автор указує нам на корінь проблеми: «…коли зміцніло царство Ровоама, і він відчув себе могутнім, то знехтував Господнім Законом». Тут очевидна гордість і закономірний наслідок гордості — автономність, тобто бажання жити без Бога та незалежно від Його волі. А далі починається природний рух похилою: марнославство, владолюбство, жадібність, розбещеність і, зрештою, відчуття вседозволеності. 🌀Який висновок? Пильнуй, з ким і за ким ідеш. Пильнуй, кого читаєш і на кого підписаний. Здатність добре знати Боже Слово дає нам ціннісний критерій, який допомагає не помилитися у виборі орієнтирів і не впадати в численні спокуси.

Дуже важливий коментар на відомі слова Ісуса про хрест, який має взяти кожен Його учень (Марка 8,34). Вартий, щоб поміркувати про своє слідування… «Das Kreuz ist nicht das Unheil und harte Schicksal, sondern das Leiden, das uns aus der Bindung an Jesus Christus allein erwächst.» «Хрест — це не нещастя чи важка доля, а страждання, яке постає виключно з нашого зв'язку з Ісусом Христом.» — Dietrich Bonhöffer. Nachfolge