груша всохла

інакше я не знаю, як пояснити це: "Коли ти залишиш вершину, де дмуть холодні вітри, і спустишся вниз кручею, то відразу відчуєш, як пече сонце в нерухомому повітрі, і після пʼятихвилинного спуску помітиш, як міняється клімат, а разом із ним і рослинність. Тобі майже хочеться вірити в диво, коли ти бачиш, як на горобині з одного боку ростуть яблука, а з іншого — груші, як на кущах глоду рожевіють райські яблучка, тобі здається,що ти потрапив на зачарований острів, де зараз рватимеш смокви з лопухів. Коли ти спустишся на леваду і підійдеш ближче до хати, то можеш, якщо тобі пощастить, побачити й самого чарівника крізь відчинене вікно,де в дротяній клітці з-поміж листків салату показує свої червоні груди коноплянка. Він сидить якраз за коноплянкою, на розкладному столі, схрестивши ноги, і приметуе якусь картату бавовняну одежину, що затуляє нижню частину його тіла й лишає на видноті тільки верхню. Але там не дуже є на що дивитися: живота цьому чоловічкові бракує, і здається, ніби він зняв із себе грудну клітку й поставив її просто на столик, а на грудній клітці одразу лежить голова, без шиї. Це і є кравець, якого жорстока природа здавила в горб, тому батьки й вибрали йому сидячу роботу. Щоб виправити природу, якою кравець мав причину бути невдоволеним, він виробив у собі добродушність, став веселим жартуном і завжди знав безліч історій та пісень. І, немов бажаючи показати природі, як вона повинна поводитись, узявся з великою любовʼю її прикрашати. Тому він посадив собі садок і, не вдовольнившись поліпшенням давніх солодких яблук та кислиць, почав прищеплювати вишукані фрукти на диких деревах; так, кисла горобина родить у нього яблука, а терпкий глід світиться чудесними райськими яблучками з рожевими й білими щічками, схожими на дитячі личка. І, немов відчуваючи, що такий поганий рід не має більше пускати у світ нащадків, він садить на землі дерева. Приходячи до якоїсь садиби шити, він приносить у кишені кілька насінин і крадькома садить їх або, якщо сприяє пора, прищеплює між кору й деревину вічко. І його зернята проростають, і вічка приймаються, і коли ніхто вже не носитиме прізвища кравця, його ще довго згадуватимуть чужі онуки, слухатимуть, сидячи під дідовою яблунею, про те, як на цю голу скелю прийшло прекрасне й добре диво, — навіть іще тоді, коли з тих піджаків і штанів, які шив кравець, зроблять ганчірʼяні килимки чи валянці." оповідання "Кравець влаштовує танці"

авґуст стрідберґ — прямий онук андерсена

якби мене просили описати це літо одною картінкою

десь у паралельному всесвіті

кали виросту, то переназву грушу так:

розумію, важко вирішитись. тим паче, людині українцю

з цьої зими (і особливо після поїздки в ніжний ніжин) не можу перестати вдивлятися в гоголя. шо в вас любіме його?

Now, where to begin? Ah, yes. Concerning Hobbits. Hobbits have been living and farming in the four farthings of the Shire for many hundreds of years, quite content to ignore and be ignored by the world of the Big Folk. Middle-Earth being, after all, full of strange creatures beyond count, hobbits must seem of little importance, being neither renowned as great warriors nor counted among the very wise.

«А коли трапиться ще й гарна сусідка тобі — Спершу до святощів ночі звернись, до Ніктелія-батька, Щоб од вина не було шкоди твоїй голові. Далі — багато чого, хоч не навпрост, їй можна сказати: Що не домовиш їй ти — в думці домовить сама. В очі — очима дивись, хай жагу твою бачить, бо часто, Хоч і німують уста, мову обличчя веде. Келих, що з нього вона надпила, поспіши перейняти Й де ще тепло її губ — там його й ти пригуби, Візьме шматочок якийсь — туди ж сягнувши рукою, Пальцями пальців її мов ненароком торкнись. Ще постарайсь, щоб її чоловік тебе теж уподобав: Дружба ця їй і тобі стане в пригоді не раз.» з «мистецтва кохання» овідія

«Трагедія нашого часу — загальний тваринний страх, у якому ми перебуваємо так давно, що вже звиклися з ним. З усіх питань людського духу залишилося одне питання: коли нас знищать? Тому сучасні молоді письменники забули про проблеми боротьби людського серця із самим собою — а лише вони породжують справжню літературу, тільки про них варто писати, і тільки це варте праці і мучеництва. Письменнику треба згадати про них. Йому слід зрозуміти, що страх — нице почуття, і, зрозумівши це, назавжди забути про страх, забрати зі своєї майстерні все, крім правди серця, крім старих і вічних істин: любові, честі, жалості, гордості, співчуття, самопожертви, без яких будь-який твір ефемерний, приречений на забуття. І поки письменник не вчинить так, над його працею буде висіти прокляття. Він буде писати не про любов, а про похіть, про поразки без втрат, про перемоги без надії і, що найстрашніше, — без жалості і співчуття. У його горі не буде усім зрозумілого горя, воно не залишить шрамів. Він буде писати не про людську душу, а про тілесні відправлення. Поки письменник не зрозуміє цього, він буде, як сторонній спостерігач, писати про загибель людини. Я відкидаю думку про загибель людини. Легко говорити про те, що Людина безсмертна просто тому, що вона все витримає: коли віддзвонить і згасне останній передзвін дзвону долі із самотньої скелі, що безцільно зависла в червоній заграві на краю пітьми, — навіть тоді залишиться ще один звук: слабкий, але незнищенний голос Людини. Я не визнаю цього. Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона вос-торжествує. Вона безсмертна не тому, що ніколи не вичерпається голос людський, але тому, що за своїм характером, душею людина здатна на співчуття, жертви, непохитність. Обов'язок письменника, поета писати про це, допомогти людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість, самопожертву — про те, що становить споконвічну славу людства. Голос поета не може бути простою луною, він повинен стати опорою, основою, що допомагає людині вистояти і восторжествувати.» з нобелівської промови вільяма фолкнера