про це і поговоримо…💭

Почала читати книжку по рекомендації супервізорки. Спочатку не поняла, в потім як поняла)) Книжка про я те, як… …як перестати весь час доводити, що ти гідний свого життя, і почати по-справжньому його проживати.

Воть 🙂

Нещодавно на супервізії ми багато говорили про мою ідентичність як терапевтки, про мої цінності та про те, що саме я можу дати людям – і в кабінеті, і тут, у блозі. Зізнаюся, на якийсь час це запитання прижилось і зріло всередині. А сьогодні ввечері, поки я розмальовувала картину за номерами, прийшла дуже проста відповідь: Чесність і безумовне прийняття. Здавалося б, лише два слова. Але якщо замислитися – це величезна розкіш, яку мало хто з нас мав у житті. Більшість із нас зростали й жили в умовах, де прийняття потрібно було заслуговувати: гарною поведінкою, успіхами, стриманими емоціями і тд. А чесність часто замінялась очікуваннями чи правильними масками. Я – не виняток. I я безмежно вдячна своїй терапевтці за те, що дізналася, як це – коли тебе приймають повністю, з усіма страхами, сумнівами й неідеальністю. Тепер це те, що я можу давати далі. Чесність – це про можливість говорити про складне без прикрас, бачити реальність і не давати марних обіцянок. Безумовне прийняття – це про створення простору, де ви можете скинути всі обладунки, видихнути й знати: з вами все гаразд. Будь-якими. Будь-як. Це те, з чого починається зцілення, стосунок – і в терапії, і в людському контакті. Дякую, що ви тут і поділяєте цей простір зі мною. ❤️

Частинка статті про стосунки між терапевтом і клієнтом. Чому важливо бути людяним, емпатійним, щирими та співчутливими.

Якщо терапевти впроваджують межі знеособлено, відсторонено, без турботи, це потенційно може діяти проти користі терапевтичної роботи. «Якщо терапевти хочуть поглибити свої рівні стосунку з клієнтами, то, схоже, важливо, щоб вони дозволяли собі виражати щиру турботу й небайдужість до людей, з якими працюють».

Те, що стало звичним, не завжди є правильним.

Шалость удалась🧚🪄 Сирна запіканка з персиками та манкою Інгредієнти: кисломолочний сир — 500 г яйця — 4–5 шт. цукор — 2–3 ст. ложки (за смаком) манна крупа — 5 ст. ложок персики — 2–3 шт. вершкове масло — для змащування форми Приготування: Змішати кисломолочний сир з яйцями. Додати цукор і добре перемішати. Додати манку, ще раз ретельно перемішати. Залишити масу на 20 хвилин, щоб манка набухла. Персики нарізати невеликими шматочками. Якщо вони дуже соковиті — промокнути паперовим рушником, щоб у запіканці не було зайвої рідини. Обережно вмішати персики в сирну масу. Можна частину залишити й викласти зверху. Форму змастити вершковим маслом або застелити пергаментом і викласти масу. Випікати в попередньо розігрітій духовці при 175 °C приблизно 40–50 хвилин. Важливий момент саме з персиками: вони дадуть додаткову вологу, тому я б брала приблизно 200–250 г нарізаних персиків на 500 г сиру і не додавала їх разом із соком. А після духовки запіканці краще дати постояти 15–20 хвилин — гарячою вона може здаватися значно м’якшою й вологішою) 🙂🤭

Тим часом на кухні відбувалась кулінарна екзальтація. Якщо все вийде, дам рецепт! 😂

Зробила ревізію на книжковій полиці, а знайшла цікаве усвідомлення. «До»: перевантаженість, фоновий шум і роздратування від того, що немає місця. «Після»: порядок, простір і місце для нових книжок. Цікаво, як наочно це демонструє закон життя, нове ніколи не прийде туди, де для нього немає вільного місця. Спочатку розчищаємо простір - потім отримуємо нове.

Неочевидна думка з моєї останньої супервізії, яка дуже відгукнулася👇 Порівняння себе з іншими - це іноді про недовіру до себе. ХАХА ОТ ТАК БЛІН. БО щойно ми вмикаємо порівняння, ми втрачаємо позицію експерта з власного життя. Внутрішня опора каже: «Я бачу свої сильні сторони і свої зони розвитку. Я можу оцінити себе сама». Зовнішня опора каже: «Я зрозумію, яка я, тільки якщо дивлюсь на інших». Коли опора виключно зовнішня, власна цінність стає крихкою. Вона потрапляє в залежність від обставин, які змінюються щодня. Повертати довіру до себе - це вчитися оцінювати себе зі свого внутрішнього центру))) В кого ще, чужий результат розхитує власну цінність?

Зараз той момент, коли терапевт іде досліджувати терапевта 🤍 Буду розбирати свою роботу. На особистій супервізії…)

Дэвачкі, і певно шо мальчікі! Настав мій час, і кого є аплікатор кузоєцова? Скажіть мені, шо це за штука, і чому мені всі його радять😀

Я не хочу ненавидіти чоловіків, але нахуя вони такі? Розумію, що не всі, розумію, що це узагальнення, але жодного подібного коментаря від жінки

Було ще питання про ЕКЗ та стосунки, поділюсь, як буде якась визначеність в цій частині життя 🥲

ОТРИМАТИ позитивний досвід)))) якщо коротко, якщо ні, насамперед варто пам'ятати, що мовчання теж часто є способом впоратися з напругою. А значить не завжди- покаранням, байдужістю чи маніпуляцією. Для когось розмова зменшує тривогу. Для когось розмова під час сильних емоцій лише посилює її. Тому перш за все важливо зрозуміти, що стоїть за мовчанням саме вашого партнера. Страх конфлікту? Досвід, що за висловлену думку йду покарання? Потреба спочатку прожити свої емоції? Чи справді небажання щось вирішувати? Можна спробувати не переконувати, що "розмовляти правильно", а поділитися власним досвідом. Наприклад: "Коли ми не говоримо, я починаю додумувати, хвилюватися й віддалятися. А після наших розмов мені, навпаки, стає спокійніше й ближче до тебе." Це не звучить як вимога змінитися, але пояснює, чому розмова важлива саме для вас. Але водночас важливо пам'ятати, якщо людина все життя звикла мовчати під час конфлікту, вона навряд чи навчиться говорити після однієї розмови. Такі способи реагування формуються роками. Їх можна змінити, але не через тиск. Зазвичай це відбувається тоді, коли людина поступово переконується на власному досвіді, що розмова не руйнує стосунки, а допомагає витримувати близькість.

Коротка відповідь - не обов'язково. Але моя терапевтка теж так думає) Є думка, що найглибший доступ до раннього досвіду та почуттів може відкриватися мовою, якою людина вперше почала говорити й називати свої емоції. Для багатьох людей це справді так. Але це не правило для всіх) Є люди, які багато років живуть в іншій країні, думають, мріють і проживають важливі події вже іншою мовою. Для них саме вона може стати мовою близькості. В психотерапії важливіше якою мовою ви не лише можете розповісти історію, а й відчути те, що з вами відбувається. Іноді люди навіть природно переходять з однієї мови на іншу під час сесії. Це теж може бути важливою інформацією для терапевта, адже різні мови іноді пов'язані з різними переживаннями, ролями чи життєвими періодами.

Я б почала з кількох запитань. Що ви там шукаєте? Відповідь? Справедливість? Можливість усе виправити? Іншу версію свого життя? Що там є? Потім я б запропонувала чесно визнати свої рішення, їхні наслідки і, якщо були помилки, - теж визнати їх. Але не для того, щоб винуватити себе, а щоб взяти з них усе, що вони можуть дати сьогодні. Бо якщо урок не взятий, психіка часто повертає нас у минуле знову і знову. Далі - відгорювати. Відгорювати те життя, яке могло б бути, але вже не буде. Визнати, що деякі двері справді зачинені, і це боляче. Після цього поставити собі ще одне питання: Куди мене, попри все, привело це минуле? Бо навіть найболючіші ситуації стають великою частиною нашої історії й часто впливають на те, ким ми є сьогодні. І ще дещо, Що ви втрачаєте зараз, поки живете вчорашнім днем? Бо минуле вже не зміниться. А сьогодні минає просто зараз.