Психологія від Данилюка

✅Нідерландський теософ і педагог Якоб Йоганнес ван дер Леув свого часу заявив: «Таємниця життя не є проблемою для вирішення, а реальністю для переживання». Її можна тлумачити на кількох рівнях. 🧩По-перше, ван дер Леув протиставляє два способи ставлення до світу. Перший — інтелектуальний, коли людина прагне все пояснити, розкласти на складові, знайти остаточну відповідь. Другий — екзистенційний, коли життя не лише осмислюють, а й проживають. Не все, що є справжнім, можна повністю описати словами чи довести логічно. 🧩По-друге, ця думка перегукується з багатьма філософськими традиціями. Подібні ідеї знаходимо у Серена К'єркегора, який наголошував, що істина стає справжньою лише тоді, коли вона пережита особистістю. Мартін Бубер писав про справжню зустріч із «Ти», а Віктор Франкл вважав, що сенс життя не винаходять, а відкривають у конкретному людському досвіді. 🧩Для психології ця фраза також має глибоке значення. Вона нагадує, що людське життя не можна звести лише до діагнозів, теорій чи тестів. Любов, радість, страждання, творчість, втрати, народження дитини, зустріч із красою природи — це не задачі, які потрібно «розв'язати». Це досвід, який формує особистість. 🧩Можливо, саме тому ця думка звучить особливо актуально сьогодні: у світі, де ми звикли шукати швидкі відповіді, життя продовжує ставити не стільки запитання, скільки запрошує нас до глибокого переживання власного буття. 🧩Цю цитату добре доповнюють слова, які часто приписують Райнер Марія Рільке: «Живіть зараз своїми запитаннями. Можливо, тоді одного дня ви непомітно для себе вживетеся у відповідь». Разом вони нагадують, що найважливіші істини не завжди відкриваються через пояснення — інколи вони народжуються через саме життя…

✅Гнів і ненависть — це не одне й те саме! 🧩Найцікавіше зараз — дослідження, яке розводить гнів і ненависть як дві окремі еволюційні системи, а не два ступені інтенсивності однієї емоції. Автори підходять до давньої дискусії через адаптаціоністську рамку: гнів мотивує людину домагатися кращого ставлення до себе через переговори, тоді як ненависть скеровує на нейтралізацію чи усунення загрози. Це не риторична різниця — в побутовій мові й навіть у науковій літературі гнів і ненависть часто трактують як варіації одного стану, хоча психологічно це різні механізми, і це має практичний вихід: розрізнення гніву й ненависті дозволяє підбирати різні інтервенції в конфліктах — у стосунках, на роботі, у міжгруповій ворожнечі. ❗️Опубліковано в Evolution and Human Behavior, автори — Ландерс, Селл, Скрівнер, Лопес.

✅У збірнику матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції «Paris Science and Education Forum» вийшла наша стаття «Психологічні чинники бойової стійкості військовослужбовців». 🧩У статті представлено результати емпіричного дослідження ролі базових психологічних потреб, мотивації до військової служби та сприйнятої організаційної справедливості у формуванні бойової стійкості військовослужбовців. 🧩У дослідженні взяли участь 166 чинних військовослужбовців Національної гвардії України з безпосереднім бойовим досвідом. Було проаналізовано рівень їхньої психологічної стійкості, задоволення потреб в автономії, компетентності та пов’язаності, сприйняття справедливості військової системи, а також особливості мотивації до служби. 🧩Результати показали, що більшість учасників мали середній або високий рівень бойової стійкості. Провідним позитивним чинником виявилася професійна компетентність, тобто впевненість військовослужбовця у власній підготовленості та здатності ефективно виконувати службово-бойові завдання. Важливе значення також мали справедливий розподіл навантаження і ресурсів, усвідомлення особистої значущості служби та внутрішньо прийнята відповідальність перед собою і підрозділом. https://www.researchgate.net/publication/411101722_Psihologicni_cinniki_bojovoi_stijkosti_vijskovosluzbovciv

✅У журналі EAST EUROPEAN JOURNAL OF PSYCHOLINGUISTICS (Scopus – Q2) вийшла наша стаття «Афективні, когнітивні та соціальні предиктори медіатравматизації молоді українських університетів під час війни: емпірична модель». 🧩Дослідження спрямовано на побудову емпіричної моделі медіа-індукованого психологічного дистресу та посттравматично-подібних симптомів, пов’язаних із впливом воєнного медіаконтенту, а також на аналіз внеску афективних, когнітивних, соціальних і поведінкових медіафакторів серед української студентської молоді в умовах російсько-української війни. 🧩У дослідженні взяло участь 128 респондентів із двох українських університетів. Використано модифіковану версію шкали PCL-5, адаптовану до умов медіаекспозиції, опитувальник OPANA (українська адаптація PANAS), Шкалу базових переконань, Опитувальник конструктивного мислення, Коротку форму континууму психічного здоров’я та Шкалу соціального благополуччя. https://www.researchgate.net/publication/408506295_Afektivni_kognitivni_ta_socialni_prediktori_mediatravmatizacii_molodi_ukrainskih_universitetiv_pid_cas_vijni_empiricna_model

✅А тут можна коротко ознайомитися з основними тезами нашого розділу "Bearing the Burden: The Consequences of War for Ukraine" у міжнародній науковій монографії «Socioeconomic Challenges Amidst a Global Triple Threat of Conflicts, COVID-19, and Climate Change. Part 1 War-tornCountries». 🧩Повномасштабне вторгнення Росії в Україну, розпочате 24 лютого 2022 року,спричинило глибокі та масштабні наслідки, що торкнулися практично всіх сфер життя українського суспільства. Перед обличчям безпрецедентної військової агресії українці продемонстрували виняткову стійкість, рішучість і національну єдність. На початковому етапі війни Збройні Сили України успішно зірвали спроби російських військ захопити столицю, завдали значних втрат силам вторгнення та не допустили швидкої окупації країни. 🧩Водночас російська військова кампанія супроводжувалася широкомасштабним насильством щодо як військовослужбовців, так і цивільного населення. Окрім інтенсивних бойових дій, задокументовані воєнні злочини, зокрема катування та вбивства мирних жителів, сексуальне насильство на тимчасово окупованих територіях, а також цілеспрямоване руйнування житлових районів і критичної інфраструктури за допомогою ракетних і безпілотних атак, спричинили колосальні людські страждання та були спрямовані на підрив волі українського народу до опору. 🧩Війна поклала на Україну надзвичайно важкий соціальний та економічний тягар. Масштабне руйнування інфраструктури, багатомільярдні економічні втрати,військова мобілізація, внутрішнє переміщення населення та вимушена міграція, тяжкі поранення, людські жертви, а також тривале перебування в умовах хронічного стресу істотно позначилися на добробуті окремих людей, сімей ігромад. Ці виклики супроводжуються зростанням поширеності хронічних захворювань, порушенням функціонування системи профілактичної охорони здоров’я, зокрема програм рутинної імунізації та вакцинації проти COVID-19, суттєвим збільшенням кількості психічних розладів, а також посиленням напруженості усімейних взаєминах і зниженням рівня соціальної згуртованості. https://www.researchgat e.net/publication/410827991_Free_Samplepdf

Дуже важлива ініціатива! Поява газети «Шлях воїна» є особливо актуальною в умовах війни та післявоєнного відновлення України. Видання покликане стати фаховим інформаційним майданчиком для висвітлення питань психологічного здоров’я, реінтеграції ветеранів, їхньої адаптації до цивільного життя, соціальної підтримки та поширення успішних практик подолання наслідків війни. Водночас газета сприятиме формуванню суспільної поваги до ветеранів, розвитку культури пам’яті та зміцненню єдності українського суспільства. https://www.instagram.com/p/DbTBSqUI-SU/?igsh=dng4ODNodzUxZ25r

✅Сьогодні про кібербол-парадигму! 🧩Кібербол — це, по суті, найбільш успішний методологічний трюк соціальної психології за останні тридцять років: гранично проста, майже примітивна маніпуляція (три персонажі перекидаються віртуальним м'ячем, і в певний момент двоє з них просто перестають кидати його третьому учаснику), яка надійно й відносно швидко відтворює психологічний стан остракізму в лабораторних умовах. 🧩Американський соціальний психолог Кіп Вільямс запропонував цю парадигму в кінці 1990-х саме тому, що реальний соціальний остракізм важко етично й практично викликати в лабораторії — а тут досить браузерної анімації. Він дослідив, що ігнорування так само болюче для людини, як і фізичний удар, незалежно від її характеру. 🧩Теоретична рамка, під яку Вільямс її підвів — need-threat model — стверджує, що виключення загрожує чотирьом базовим потребам: належності, самооцінці, контролю та відчуттю значущого існування. Ефект напрочуд стійкий: навіть коли учасникам прямо кажуть, що м'яч кидають боти, а не люди, або що виключення відбувається за випадковим алгоритмом, суб'єктивний дистрес все одно виникає. 🧩Це і є головний аргумент прихильників парадигми — вона зачіпає щось дуже базове, майже рефлекторне, а не когнітивну оцінку соціальної ситуації.

✅Сьогодні маємо приємну професійну новину. 🧩Вийшов друком наш розділ "Bearing the Burden: The Consequences of War for Ukraine" у міжнародній науковій монографії «Socioeconomic Challenges Amidst a Global Triple Threat of Conflicts, COVID-19, and Climate Change. Part 1 War-torn Countries». 🧩У розділі проаналізовано багатовимірні наслідки російсько-української війни для України, зокрема її психологічні, соціальні, демографічні та економічні виміри. Особливу увагу приділено впливу війни на психічне здоров'я населення, соціальну згуртованість, вимушену міграцію, освіту, систему охорони здоров'я та перспективи повоєнного відновлення країни. 🧩Дякую співавторам Антону Курапову і Тетяні Траверсе за плідну співпрацю. 🧩Сподіваюся, що результати нашої роботи будуть корисними для дослідників, практиків і всіх, хто прагне глибше зрозуміти масштаби викликів, які постали перед українським суспільством. https://www.researchgate.net/publication/409448214_Bearing_the_Burden_The_Consequences_of_War_for_Ukraine

✅Про феномен FOMO! 🧩Термін FOMO ввів у обіг Патрік Макгінніс у статті для Harvard Business School 2004 року, а масовим він став приблизно з 2010-х завдяки роботі Пшибильські та колег, які створили однойменну шкалу вимірювання. Але тут варто одразу зняти популярну ілюзію: соціальні мережі не породили цей механізм, вони лише знайшли спосіб його експлуатувати. Те, що ми називаємо FOMO (синдром втрачених можливостей), — це похідна значно старішої архітектури: моніторингу коаліцій і статусних позицій у групі, який в еволюційному минулому мав пряму ціну виживання. Остракізм у малій групі мисливців-збирачів дорівнював різкому падінню репродуктивних та виживальних шансів, тож психіка, яка гостро реагує на сигнали "мене можуть виключити з важливого", отримувала перевагу. FOMO — це, по суті, сучасний костюм на давньому детекторі соціального виключення. 🧩Це явище нерівномірно розподілене за статусними позиціями.Люди з нижчою суб'єктивною соціальною позицією або нестабільним статусом демонструють вищі показники FOMO — це узгоджується з теорією соціального рангу (Гілберт, Прайс), де тривога функціонує як сигнальна система для моніторингу власної позиції в ієрархії та ризику пониження. У цьому сенсі FOMO — близький родич статусної тривоги і навіть має спільні нейроендокринні кореляти з дослідженнями соціального виключення (наприклад, робота Айзенбергер про cyberball-парадигму й активність передньої поясної кори при остракізмі (поясна кора (лат. cortex cingularis) — це ключовий компонент лімбічної системи головного мозку, який оточує мозолисте тіло. Вона відповідає за обробку емоцій, регуляцію поведінки, прийняття рішень, концентрацію уваги та больових відчуттів). Це також відкриває контраверсійне, але емпірично небезпідставне припущення: інтенсивність FOMO може бути непрямим маркером інтрасексуальної конкуренції за статус і партнерів, а не просто "тривогою з приводу гаджетів". 🧩Значна частина дискурсу про FOMO — це форма медикалізації нормальної соціальної поведінки. Бажання знати, що відбувається в референтній групі, не є патологією за замовчуванням — воно ставало проблемним лише в специфічному сучасному контексті, де обсяг доступної соціальної інформації перевищує когнітивну й емоційну пропускну здатність, розраховану еволюцією на групи в 150 осіб (число Данбара). Тобто проблема не в наявності механізму, а в неспівмірності масштабу стимулу і масштабу, під який цей механізм калібрувався. Патологізувати варто не саму реакцію, а середовище, яке довело її інтенсивність до дезадаптивного рівня — постійний доступ, алгоритмічне підсилення саме тих постів, що викликають найгостріше порівняння, і бізнес-модель платформ, яка прямо зацікавлена в підтримці цієї тривоги, бо вона конвертується в утримання уваги.

✅У журналі Maltrattamento e Abuso all'Infanzia вийшла наша стаття «Психотипологічні детермінанти потенціалу ресоціалізації неповнолітніх правопорушників в умовах покарань, не пов'язаних із позбавленням волі». 🧩Громадські санкції дедалі частіше розглядаються як пріоритетна альтернатива ув'язненню для неповнолітніх правопорушників, проте результати їх застосування залишаються вкрай непослідовними. Це дослідження висуває припущення, що психотипологія — визначена через рефлексію, прогнозування/цілепокладання, ціннісну орієнтацію, суб'єктність (агентність), мотиваційну установку та копінг-стиль — детермінує потенціал ресоціалізації в умовах покарань, не пов'язаних із позбавленням волі. 🧩Вибірка з N = 600 неповнолітніх, що перебувають на пробації в Україні (умовне засудження), була обстежена за допомогою проєктивних завдань на майбутнє («Мій день через п'ять років»; «25 бажань»), тесту досягнення мотивації Хекхаузена, методики вимірювання асертивності в умовах фрустрації, а також структурованих індексів цінностей та агентності. 🧩Виявлено чотири психотипи: ситуативний (n = 160), контекстно-залежний (n = 220), особистісно зумовлений (n = 150) та імпульсивний (n = 70). Ситуативні підлітки поєднували суб'єктність і мотивацію досягнення з помірними дефіцитами рефлексії та прогнозування і виявляли каяття; за показниками рефлексії та прогнозування вони перевершували всі інші групи (p = 0,01). Контекстно-залежні підлітки демонстрували відсутність суб'єктності, мотивацію уникнення, низький рівень рефлексії та прогнозування, а правопорушення вчинялися ними під впливом групи — все це свідчить про найнижчий потенціал ресоціалізації. Особистісно зумовлені підлітки вирізнялися вираженою суб'єктністю та орієнтацією на досягнення, однак егоїстичними цінностями, низькою рефлексією та частими проявами агресії, що обумовлює амбівалентні прогнози щодо ресоціалізації. Імпульсивні підлітки характеризувалися слабким прогнозуванням, низькою суб'єктністю, мотивацією уникнення та агресією, спричиненою фрустрацією. У всіх профілях рефлексія та проспективний контроль постали як основні індикатори готовності до змін. https://www.researchgate.net/publication/408089252_Psychotypological_determinants_of_the_resocialization_potential_of_juvenile_offenders_under_non-custodial_sentences

✅Сьогодні про акронім WEIRD: W — Western (західний); E — Educated (освічений); I — Industrialized (індустріалізований); R — Rich (багатий); D — Democratic (демократичний). 🧩Акронім позначає вибіркову демографічну базу, на якій побудована переважна більшість психологічних досліджень — переважно студенти університетів із країн Північної Америки та Західної Європи. 🧩Проблема не лише в репрезентативності вибірки, а в тому, що ця вибірка десятиліттями видавалась за універсальну норму людської психології. 🧩Термін набув популярності після дослідження антрополога і психолога Джозефа Генріха (Joseph Henrich) у 2010 році, результати якого були опубліковані у Behavioral and Brain Sciences — "The Weirdest People in the World?" у співавторстві з Стівеном Гейном і Арою Норензаяном. 🧩Щодо самого акроніму: Western, Educated, Industrialized, Rich, Democratic — він влучний риторично, але дещо самовикривальний як науковий інструмент. Категорії в ньому різнорідні: "освічений" — це характеристика індивіда, "індустріалізований" — суспільства, "демократичний" — політичного устрою. Вони не на одному рівні аналізу. Це радше полемічний жест, ніж таксономія — що не применшує реальної проблеми, яку він позначає.

✅У часописі «Психологія і суспільство» вийшла наша стаття «Ідеї Володимира Роменця і тенденції розвитку психології в Україні (до сторіччя від дня народження)». 🧩Стаття підготовлена за підсумками роботи міждисциплінарного круглого столу всеукраїнського масштабу, присвяченого сторіччю від дня народження видатного українського філософа і психолога, історика і методолога, фундатора вітчизняної історико-психологічної науки, теорії вчинку і канонічної психології Володимира Андрійовича Роменця (1926-1998), що відбувся 20 травня 2026 року в дистанційному форматі на платформі Zoom на базі факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 🧩Узагальнено зміст виголошених вітальних слів і ключових доповідей на пленарному засіданні відомих в Україні і за кордоном науковців, більшість із яких особисто знали проф. Роменця або як колегу, або як лектора, або як учителя. Ідейно-тематичне рубрикування всього напрацьованого під час круглого столу різнопредметного наукового матеріалу, а також переосмислення новаційних здобутків творчого шляху українського мислителя дали змогу обгрунтувати щонайменше шість напрямків його самісно-креативних, головно культурно-психологічних, узмістовлень: 🧩а) психологію творчості, а у її дисциплінарному форматі формування та виявлення творчих здібностей людини на різних етапах життєвого шляху – від дитячої грайливости до особистісної зрілости, від паростків спонтанного фантазування до вчинкової моральної творчості; 🧩б) теоретичну систему історії всесвітньої психології, що створена методологічними ресурсами авторського вчинкового підходу як взаємодоповнення мережива таких засадничих епістемологічних форм, як предмет, принципи, методи, підходи і поняттєво-категорійні засоби довершеного історикопсихологічного дослідження; 🧩в) філософсько-психологічну теорію вчинку, в якій він постає і найдосконалішим способом людського буття, і каноном ковітального існування натхненної особистості, і водночас екзистенційним актом єднання поцейбічного і потойбічного, реального та ідеального, індивідуального й усезагального, людини і світу; 🧩г) канонічну психологію як перспективний напрям і новітній етап розвитку психології як людинознавчої науки, що вивчає суб’єктивність у найбільш повноцінному життєвому контексті – у безмежному багатоманітті взірцевих психічних феноменів, витлумачених через логіко-структурну оптику вчинку; 🧩д) психософію вчинку як епістемологічний перехід авторської теоретичної системи у методологію дослідження джерел, сутності і вершин людського буття; 🧩е) методологію гуманітарного пізнання, яка відкриває людству вчинково-канонічну оргсхему рефлексивних розмірковувань на будь-який предмет, що охоплює сув’язь форм, методів, способів і засобів миследіяльності. 🧩Більшість промовців указаного наукового заходу погодилися з тим, що Володимир Андрійович Роменець – це талановитий мислитель другої половини ХХ століття, культурно вагомі здобутки і відкриття якого вартують світового визнання, а його наукові твори мають бути перекладені на мови інших народів. https://www.researchgate.net/publication/407466094_Idei_Volodimira_Romenca_i_tendencii_rozvitku_psihologii_v_Ukraini_do_storicca_vid_dna_narodzenna uh

✅Вийшли наші тези: «Арт-терапія як засіб творчого самовираження тасамопізнання особистості». 🧩Зазначається, що арт-терапія є сучасним напрямом психотерапії, що ґрунтується на використанні творчої діяльності як засобу самовираження та самопізнання особистості. 🧩У процесі арт-терапевтичної роботи забезпечуються можливості невербального вираження внутрішнього досвіду через художні образи, що сприяє самоусвідомленню, осмисленню та кращому розумінню власних переживань. ✅Центральне значення в арт-терапевтичному процесі має терапевтичний потенціал мистецтва, який допомагає людині переосмислювати внутрішні конфлікти, активізувати особистісні ресурси та розширювати власний досвід. Завдяки цьому арт-терапія сприяє гармонійному розвитку особистості, розширенню можливостей творчого самовираження та поглибленню самоусвідомлення. https://www.researchgate.net/publication/407295717_Art-terapia_ak_zasib_tvorcogo_samovirazenna_ta_samopiznanna_osobistosti

До попереднього повідомлення)))

⬆⬆⬆ З еволюційної точки зору це нагадує, наскільки поцілунок як еротичний акт — річ дивна і аж ніяк не універсальна. Британський етолог, антрополог, автор бестселера «Гола мавпа» Дезмонд Морріс колись зауважив, що він, можливо, виник як пережиток ротового годування, практики пережовування їжі матір'ю для дитини. Чимало антропологів фіксували культури, де поцілунку в романтичному розумінні просто немає — є дотик носами, обнюхування, потирання щоками. Губи до губ — не інстинкт, а навчена поведінка, переплетена з конкретною символічною системою злиття, довіри, інтимності. 🧩Але Сепульведа пише ще й про владу. Шукач золота — людина маргінального суспільства, яка звикла купувати тіло за горілку — несвідомо вчиняє щось гірше за звичне насильство: він нав'язує власний код близькості. Поцілунок тут —колоніальний акт у мініатюрі. Не просто тілесне вторгнення, а насамперед символічне. Жінка інстинктивно це відчула і відповіла єдино адекватно — пісок в очі й втеча. 🧩Що тут найцікавіше з психологічного погляду: її реакція демонструє, що відраза як емоція реагує не на об'єктивну "небезпечність" стимулу, а на його невписаність у власну систему значень. Пол Розін – американський психолог, професор Пенсільванського університету показав, що відраза — це охоронець меж "я", того, що допускається всередину — буквально і метафорично. Поцілунок незнайомця, незрозумілий і незапрошений, порушив межу ідентичності глибше, ніж будь-яке звичне насильство. 🧩Сепульведа, звісно, не читав лекцій з антропології. Але він написав сцену, яка чесніша за більшість академічних текстів про культурний релятивізм тілесності.

✅Поцілунок як культурний код 🧩Луїс Сепульведа в романі "Старий, який читав романи про кохання" писав про відносність поцілунків: шукач золота одного разу повалив на землю жінку племені хібаро. Будь-хто міг оволодіти нею, почастувавши її горілкою. Цього разу пройдисвіт зваливши її на пісок, намагався її поцілувати. Жінка зреагувала як тварина, скинула з себе чоловіка, жбурнула йому в очі жменю піску і побігла геть, не перестаючи блювати від огидливості. 🧩Сепульведа тут торкається чогось набагато глибшого, ніж просто екзотична антропологічна замальовка. Сцена — це майже лабораторний експеримент з культурної психології, поставлений у джунглях. 🧩Жінка хібаро не відреагувала на спробу зґвалтування як на зґвалтування — принаймні не в тому сенсі, який пережив би хтось із "цивілізованого"світу. Сексуальне насильство в її досвіді, мабуть, мало зрозумілий, хоч і жорстокий, контекст — підкорення, захоплення, ритуал. Але поцілунок — це щось принципово інше, незнайоме, моторошне. Вторгнення в зону, якої просто не існувало в її карті тілесності та близькості. Блювота тут — не метафора, а фізіологічна відповідь на справжній відчувальний жах. Тіло відреагувало чесно.⏬⏬⏬

✅Це один із найточніших діагнозів Юнга — і один із найменш почутих, попри те що написаний майже сто років тому. Він тут б'є в саме серце парадоксу сучасної ідентичності. 🧩Юнг не засуджує наслідування як таке. Він чітко розмежовує два рівні: колективна функція наслідування є не просто допустимою, а необхідною. Ле Бон і Тард говорили про це раніше, але Юнг додає психодинамічний вимір, якого в них не було: проблема виникає не тоді, коли людина наслідує заради колективної координації, а тоді, коли вона наслідує заради ілюзії власної відмінності. Це вже не соціальна функція — це психологічна підміна. 🧩І тут є цікавий еволюційний підтекст, який Юнг не розгортає, але який чітко проглядається. Імітація — один із найпотужніших механізмів соціального навчання у приматів. Ми наслідуємо автоматично, дорефлексивно, як Bandura показав значно пізніше. Але у людини виник вторинний рівень: ми наслідуємо і одночасно конструюємо наратив про те, що ми — не такі як усі. Це не лицемірство в моральному сенсі, це когнітивне сліпе місце. Механізм настільки непомітний для самого суб'єкта, що Юнг цілком справедливо називає залежність від оточення несвідомою і компульсивною. 🧩Слід звернути увагу на те, що він говорить про результат: «поза». Це не випадкове слово. Поза — це форма без змісту, перформанс без внутрішнього референта. І тут Юнг, по суті, описує те, що ми сьогодні бачимо в соціальних мережах у найбільш концентрованому вигляді — масове виробництво індивідуальності за шаблоном. Мільйони людей «виражають себе» через однакові естетичні жести, субкультурні маркери, риторику «бути автентичним» — і чим більше вони це роблять, тим більше схожі одне на одного. 🧩Але найбільш радикальна думка у цьому уривку — остання. Юнг каже, що справжня індивідуація вимагає «глибокої рефлексії» і що ми «раптом усвідомлюємо, наскільки надзвичайно важким є відкриття власної індивідуальності». Це принципово інша позиція, ніж романтичний індивідуалізм, який стверджує, що кожна людина природно є унікальною і треба лише «знайти себе». Юнг говорить протилежне: індивідуація — це не знахідка, це важка робота. І більшість людей її не виконують, тому що наслідування як стратегія виживання в соціальному середовищі є незрівнянно дешевшим.

❗️«У людей є одна здатність, яка, хоча й становить величезну користь для колективних цілей, для індивідуації виявляється найбільш згубною. 🧩Я маю на увазі здатність до наслідування. Колективна психологія не може обійтися без наслідування, адже без нього були б не можливими ні масові організації, ні держава, ні навіть суспільний порядок. 🧩Насправді суспільство значно меншою мірою організовується законом, ніж схильністю до наслідування, яка однаковою мірою передбачає навіюваність, навіювання та психічне зараження. 🧩Проте ми щодня бачимо, як люди користуються, а точніше — зловживають механізмом наслідування задля особистісної диференціації: вони задовольняються тим, що наслідують якусь знаменитість, яскраву рису характеру чи певний стиль поведінки, досягаючи таким чином зовнішньої відмінності від кола людей, серед яких перебувають. 🧩Навряд чи потрібно говорити, що покаранням за таку мавпоподібну поведінку стає те, що й без того відчутна одноманітність їхнього внутрішнього світу з найближчим оточенням переростає в несвідому, компульсивну залежність від нього. 🧩Зазвичай ці показові спроби індивідуальної диференціації завершуються тією чи іншою позою, а наслідувач залишається на тому самому рівні, на якому перебував завжди, лише стаючи ще безпліднішим, ніж раніше. 🧩Щоб відкрити те, що в нас є справді індивідуального, потрібна глибока рефлексія, і тоді ми раптом усвідомлюємо, наскільки надзвичайно важким є відкриття власної індивідуальності». Карл Густав Юнг «Відносини між Его та несвідомим» (Die Beziehungen zwischen dem Ich und demUnbewussten, 1928).

✅Вийшли наші тези «КОГНІТИВНІ УПЕРЕДЖЕННЯ ЯК ФЕНОМЕНОЛОГІЧНИЙ СКЛАДНИК КРЕАТИВНОГО МИСЛЕННЯ». 🧩Креативність і консервативність мислення є взаємопов’язаними, але недостатньо концептуалізованими характеристиками пізнавальних процесів. 🧩Недооцінка співвідношення творчого переосмислення та відтворення усталених когнітивних схем уповільнює формування гнучких епістемологічних підходів. 🧩Актуалізація ціє їпроблеми є необхідною для поглибленого осмислення креативності як багаторівневого феномену. 🧩Креативність є динамічним багаторівневим феноменом, що формується під впливом когнітивних стилів, викривлень та зовнішніх умов. 🧩Когнітивні упередження мають амбівалентний характер: вони обмежують і водночас стимулюють творчі процеси, сприяючи ментальній гнучкості. https://www.researchgate.net/publication/407139489_Kognitivni_uperedzenna_ak_fenomenologicnij_skladnik_kreativnogo_mislenna

✅Сміх - це привілей богів і людей❗️Демокріт 🧩Демокрітів афоризм цікавий саме тим, наскільки контрінтуїтивним він був для своєї епохи — для давньогрецької культури, де сміх часто асоціювався з нижчим, тваринним, з втратою контролю (досить згадати, як Платон у "Державі" застерігав від надмірного сміху як проявлення нестриманості душі, негідного правителя чи стража). А тут — сміх як ознака божественного й людського одночасно, тобто як те, що відрізняє і піднімає над тваринним станом, а не опускає до нього. 🧩Демокріта взагалі прозвали "гелосіном" (сміхотливим філософом) на противагу Гераклітові-"плаксію" — це маркер двох протилежних філософських темпераментів щодо людського стану. Гераклітів плач — це реакція на трагічність плинності й конфліктності світу. Демокрітів сміх — це реакція на ту саму картину світу (атомізм, механістичність, відсутність провіденційного сенсу), але з позиції дистанції й навіть певної іронічної відстороненості від життєвої суєти. Цікаво, що обидва бачили світ як хаотичний і позбавлений вищого сенсу — але реагували протилежно. 🧩Якщо взяти формулу буквально — "привілей богів ілюдей" — то напрошується питання: чого позбавлені тварини, що мають боги і люди? 🧩Відповідь, яку імпліцитно дає вся наступна філософська традиція (від Аристотеля з його "людина — єдина тварина, що сміється", до пізніших ліній аж до Бергсона), — це здатність до рефлексії, до метапозиції щодо власного досвіду. Сміх вимагає здатності побачити невідповідність, контраст, розрив між тим, як мало бути, і тим, як є насправді. Тварина, занурена цілком у безпосередність стимулу й реакції, цього розриву не бачить. Боги — за визначенням стоять над усім, бачать загальну картину. Людина — десь посередині, і саме сміх є одним із проявів цієї проміжної, "межової" природи: ми застрягли в ситуації, але здатні на мить вийти з неї поглядом.