tgindex

На полях у психоаналітика

описание

Психоаналітичний ескапізм, переклади, нотатки. Я пишу на ру і на укр. Домовитись про зустріч (психоаналіз, психотерапія) можна тут: @bartosh_alena

← к каналу@psychoanalytic_fields
467
подписчиков
Охват к подписчикам
36,6%
ERR
Реакции к просмотрам
2,97%
374 на 50 постов
Пересылки к просмотрам
1,05%
132
Постов в день
0,0
всего 90

Где отзываются чаще

доля реакций к просмотрам
  • 15 июл.Как Instagram эксплуатирует желание человека? Жак Лакан писал что желание человека это желание Другого, но что из себя представляют социальные сети, в частности Instagram? Когда человек публикует очередной stories или reels, он знает, что будет увиден Другим, что таким образом он выставляет на показ себя перед тем, кто его оценит. Взгляд Другого играет фундаментальную функцию во влечении к демонстрации (скопическое влечение). Каждый человек будучи ребенком искал взгляда матери, более того он бы хотел чтобы ее взгляд никогда не отводился в сторону, всегда был привязан к нему (не зря у детей в определенном возрасте такая тяга к демонстативности: «смотри, как я могу!»). Но у матери есть свои цели и желания (нехватка), она не может всецело посвятить свой взгляд ребенку. Ребенок в свою очередь видит в этом отведении взгляда не естественное желание матери (в его мифе мать абсолютна и полна - она безупречный Бог, у нее не может быть недостатков), она отводит взгляд потому что он не идеален. Таким образом он пытается найти ответ на вопрос: чего хочет мать, чтобы ее взгляд был только на мне, а значит и их связь были тотальна (в абсолютном наслаждении). Ответ прост - «она будет смотреть на меня если я буду безупречным, если я буду соответствовать ее ожиданиям.» Для ребенка взгляд матери - это не просто одобрение, это одобрения самого Бытия ребенка. До 6 месяцев ребенок не воспринимает себя как единое целое, именно глаза матери (зеркальная стадия) становится тем метафорическим зеркалом которое собирает отдельные части в единый целостный образ ребенка о себе. Без ее взгляда он как бы исчезает. Из этого возникает необходимость показывать лишь те свои черты, которые будут соответствовать идеальному Я, потому что это идеальное Я в мифе ребенка и есть ответ на вопрос: «Чего от меня хочет мать?» Отсюда и «глянцевость» Инстаграма. Люди выставляют на показ лучшее что в них есть, чтобы получить максимальный заряд признания материнской фигуры, в фантазии об утерянном абсолютном наслаждении которое они смогут когда-нибудь получить если будут идеально соответствовать ее требованию (желанию). Подобный глянец может создавать у нас ощущение, что люди вокруг живут в идеальном изобильном мире, а с нами что-то не так, раз у нас не так же. Но такое ощущение это всего лишь дань, теперь уже нашей фантазии, тому, что в мире как будто существует идеальный Другой у которого нет изъяна и нехватки, а нам лишь остается стремится стать выше, быстрее, сильнее чтобы однажды получить свое абсолютное наслаждение…7,50%
  • 6 июл.2026-07-06. Помню свои ощущения, когда несколько лет назад рф уничтожила целый подъезд многоэтажки в Днепре. Это случилось вскоре после Нового года. Даже на расстоянии пятисот километров, в роли онлайн-свидетеля, переживать это было очень тяжело. Неделю не хотелось разговаривать, есть, вся жизнь казалась неуместной на фоне такой трагедии. Подобные события трудно с кем-то обсуждать: хороших слов просто не находится, а остальные — из ярости, мести или сочувствия — и так всем известны. Действия тоже понятны: донаты, любая помощь пострадавшим. Всё это необходимые реакции, направленные вовне. Они буквальны. Вопрос же в том, что с этим делать внутри себя? И что там "делается" само собой все эти годы — когда нет больше тех пятисот километров, всё катастрофически близко, а чувству при этом остаётся совсем мало места? Война подошла так близко, что её последствия уже трудно разглядеть. Или наоборот — это тот фон, на котором замечаешь любое движение, но сам фон уже слишком привычен, чтобы его охватить. У Бертрама Левина есть очень эстетичная концепция "экрана сновидений". Он предположил, что сны мы смотрим на большом внутреннем экране, который как бы разворачивается, раскручивается перед засыпанием, чтобы на нём могли проявиться сюжеты. Сам экран — тонкая плёнка, защищающая нас от чрезмерного возбуждения и губительной травмы. А образы, возникающие на нём, — это то, что требует психической переработки, чтобы сон мог продолжаться. Позже Бернард Пачелла добавил к этому "экран бодрствования" (куда ж без бинарных оппозиций) — пустой фон восприятия, который складывается в первый год жизни, когда младенец глазами и кожей считывает маму и всё вокруг. Повторяющиеся запахи, цвета, прикосновения образуют невидимую текстуру самой жизни. Со временем в неё вплетаются родные места, дороги, здания — вместе со всеми их чувственными оттенками. Этот привычный фон удерживает на себе любые психические события, мы отталкиваемся от него, меняемся, тогда как он остаётся неизменным, и благодаря ему ощущаем себя непрерывными. В наших условиях невольно возникает ощущение, что оба экрана оказываются под угрозой. Салман Ахтар, писавший об эмиграции, говорил об этом так: при большом географическом перемещении рвётся постоянство реальности. Жизнь продолжается, но что-то в её подлинности пошатнулось — будто идёт фильм, а кто-то сделал на экране разрез ножом. Можно продолжать смотреть драму, но само переживание уже нарушено. Ахтар говорил о тех, кто уехал. Но этот разрез появляется и без перемещения, когда двигается сама среда: исчезают окна, улицы, целые куски привычного фона. Что с этим делать? Готового ответа нет. У Ахтара дальше появляется мысль о ремонте: разрывы постепенно склеиваются средой, надёжным окружением. Думаю, на самом деле это может быть всё, что остаётся с человеком достаточно долго, чтобы вновь стать фоном жизни, будь то человек рядом или дело, которое не бросаешь. Не обязательно что-то особенное — скорее то, что связывает прошлое с будущим и постепенно возвращает ощущение непрерывности собственного существования. #заметки7,14%
  • 7 июл.Луїз Буржуа. "Дівчатко", павуки "Мама"5,88%
  • 27 июн.Что значит любить в психоаналитическом понимании? Каждый автор, часто не прямо, даёт свои ответы; но когда речь идёт про некоторые действия, предпринимая которые ты «любишь», можем услышать следующее: - Винникот: любить - это иметь возможность свободно играть, быть спотанным; - Бион: любить - это принимать все проекции другого человека, быть радикально открытым к нему; - Кляйн: любить - это заботиться, бояться потерять, репарировать; - также Винникот: любить - это не мстить и оставаться рядом, когда на тебя нападают; - Мельцер: любить - значит выстраивать и переживать состояние близости. Интересно, что порой эти «любовные акты» становятся фотонегативом центральной катастрофы, зафиксированной в теории. То есть успешным прохождением того, что теория считает опасностью. Например, если я думаю что человек деструктивен с младенчества, и то и дело наполняется завистью или злобой, то особенно важным будет его способность восстанавливать нанесённые «повреждения», и так далее. Любопытный момент: Фройд нигде не озвучивает, что именно он считает любовью, зато говорит, что если любовь в жизни человека есть, то психоанализ ему не нужен. Красивая идея принадлежит Лёвальду: любить - это обращаться с человеком как с тем, кем он ещё только может стать. Исходя из его потенциала, а не симптома. Потому что мы становимся собой будущими отчасти потому, что кто-то уже относился к нам как к этому будущему «я». К примеру, родители видят младенца не таким, какой он прямо сейчас, а чуть впереди - как более целостное, более организованное существо, чем младенец есть на самом деле. Ребёнок не дотягивает до этого образа, так что между тем, какой он есть, и тем, каким его уже видят, возникает разница, натяжение. Это позволяет развиваться, постоянно подтягиваясь к той позиции. Но важно, чтобы образ был реалистичным, а не состоял из завышенных пустых ожиданий. #заметки5,67%
  • 28 янв.без подписи5,67%
  • 21 мая 2025 г.В контексті інтересу до всіх цих машин та роботів натрапила на дуже людяну інтерпретацію тесту Тюрінга. (Як ми знаємо, він датується 1950-м, та має в основі просту ідею — якщо «суддя», що є учасником інтеракції, не може сказати, взаємодіяв він з людиною, чи з програмою — тест пройдено. В принципі, ми керуємось цією логікою і понині.) Попри всі вражаючі відкриття, життя Алана склалося катастрофічно. В 1952 його засудили за гомосексуальність, яка вважалася протизаконною, і запропонували або ув'язнення, або примусову гормональну терапію. Вчений «обрав» друге, після чого невдовзі отруїв себе цианідом. Під таким кутом, тест Тюрінга — в буквальному прочитанні, як тебе розпізнають інші, до якої категорії віднесуть — таке собі випробовування, чи зможе він сам прикинутись гетеросексуальним чоловіком, і чи визнають його зрештою як людину. #нотатки@psychoanalytic_fields4,95%
  • 23 июл.Вчора сталася завершальна зустріч сезону Реляційного Клубу. Була в фораті рефлексії. Чулися різні теми, тривожні і надихаючі. Як крокувати полем психотерапії зберігаючи себе, не втрачаючи особистість. Визначаючи для себе, що має значення і яке воно має значення. З’явився фонд золотих цитат - «Люди, які стають фахівцями і фахівці, які стають людьми». Взагалі нам вдалось за ці 11 місяців поговорити про: - Приватний простір аналітика - Страх розпаду, розігрування та терапевтична дія - Завершення аналітичної роботи - Чи тривале кохання? (доля романтики в часі) - Компульсивний потяг до порнографії на прикладі статті Роберта Гроссмарка А ще, як і обіцяли допомогли бійцям ЗСУ в купівлі техніки. Тож дякуємо за те, що були цього навчального року з нами. Всі презентації у вільному доступі за посиланням в закріпленому повідомленні. Чудового продовження літа!4,90%
  • 17 июл.Ніна Колтарт. Як вижити психотерапевту Мені часом трапляються молоді аналітики, які ще не осягнули принципу парадоксу і які стурбовані тим, що почуваються шахраями. Для них — а часом і для багатьох із нас — виглядає так, ніби потребувати власного особистого аналізу, цієї базової опори всієї навчальної структури, було чимось гріховним. Ось ми, тепер уже кваліфіковані, виставляємо себе людьми, яких потенційні пацієнти вважають мудрими і гідними довіри, озброєними навичками, що допоможуть їм розплутати їхні проблеми. А проте ми знаємо, що досі тривожимося, досі схильні до тривоги, непевності й депресії, і що всі труднощі, з якими ми прийшли до власних аналізів, — хоч вони й полегшали і стали керованішими, а деякі й зовсім зникли, — можуть досі нас мучити. Наприкінці навчання ми максимально усвідомлюємо, наскільки ми недосвідчені і як мало знаємо. Ми навіть цілого Фройда ще жодного разу не прочитали; а погляньте на все те, що безперервно ллється з журналів, — і в нас немає часу прочитати й соту частку; а в кабінеті все насправді виглядає геть інакше, і… Мене значно більше непокоїло б професійне майбутнє щойно кваліфікованого випускника, який не почувається так. Той, хто приходить в аналіз без сильного відчуття особистої потреби і кому цей досвід не є співзвучним, навряд чи стане на виході з нього добрим терапевтом. Вийти з навчання, переповненим самовпевненістю, певним, що маєш відповіді і для себе, і для своїх пацієнтів, — означає справляти стійке враження, що ти ще навіть питань не знаєш. Тут ми підходимо до парадоксу в самій серцевині справи: психотерапевтів навчають від їхніх слабкостей; усі інші професії будуються на сильних сторонах. #цитата4,90%
  • 19 сент. 2025 г.Уявіть, що ви психіатр у великій лікарні. До вас звертається людина, яка скаржиться на голоси. Каже, що чує слова «порожній», «пустий», «глухий стук». Ніяких інших симптомів. Жодної попередньої психіатричної історії. В решті — цілком адекватна людина, що розповідає правдиву історію свого життя, сім'ї, роботи. Ви ставите діагноз і госпіталізуєте її. Наступного дня цей пацієнт каже, що голоси зникли, і більше ніколи на них не скаржиться. Поводиться цілком нормально, спілкується з іншими пацієнтами, веде щоденник, читає. Персонал відзначає, що він «дружелюбний» і «співпрацює». Коли би ви його виписали? У 1973 році Девід Розенган поставив саме таке питання, і вирішив це перевірити. Він і сім інших «псевдопацієнтів» — троє психологів, педіатр, психіатр, художник і домогосподарка — справді звернулись до різних психіатричних лікарень у п'яти штатах США. Всі вони скаржились на ті самі три слова-галюцинації. Кожного госпіталізували. І всі, крім одного, отримали діагноз «шизофренія». Як тільки їх прийняли, псевдопацієнти припинили симулювати будь-які симптоми. Вони починали казали правду про своє життя (змінивши лише імена та професії), спілкувались, приймали ліки (але не ковтали), робили нотатки. Медперсонал ставився до них як до хворих, при тому, що деяка частина інших, «справжніх» пацієнтів швидко помічала неспівпадіння. Учасники експерименту перебували в лікарнях від семи до п'ятдесяти двох днів, у середньому — дев'ятнадцять. Усі вони були виписані з діагнозом «шизофренія в стадії ремісії» (хоча таке формулювання психіатрична література не містила). Коли результати опублікували, одна з лікарень запропонувала Розенгану надсилати до них псевдопацієнтів протягом якось найближчого часу, щоб довести, що їх діагностика досить точна. За наступні три місяці там виявили сорок однин «підозрілий» випадок, серед яких дев'ятнадцять точно видавалися підробними. При цьому Розенган не посилав жодного пацієнта-актора. Цікаво, що в межах психіатричної лікарні будь-яка поведінка навіть псевдопацієнта розцінювалася як патологічна. Якщо той полюбляв робити нотатки — казали, що в нього обсесія до записування; якщо від нудьги ходив коридором туди-сюди, персонал розцінював це як прояви тривожності. Фактично, отримавши діагноз (й стігму) вже ніби неможливо зробити щось, що б в неї не вписувалось. Це все, звісно, можна тратувати по-різному, в тому числі як те, що лікар вірить на слово (про ті ж галюцинації), і це виправдано; але, в свій час, це також заклало основу для багатьох інших схожих експериментів і соціальних обговорень. #нотатки@psychoanalytic_fields4,89%
  • 28 июл.Автор починає з того, що в кожну епоху є свої провідні хвороби. І якщо бактеріальний період завершився з винайденням антибіотиків, а вірусний з імунологічними технологіями, то зараз маємо якраз засилля нейрональних захворювань. Так-так, ковід-пандемію в цій праці не передбачали, а то й знехтували такою вірогідністю! Проте заманливо описано, як можна подивитись на цілу епоху (минулу) через цю імунологічну оптику. Дотримуючись принципів «імунології» ми діємо як імунітет: чітко маркуємо де є Інший, розмежовуємо друга і ворога, власне та чуже, внутрішнє і зовнішнє. Все, що чуже, — відкидається без розрізнення. Воно лякає. Це стратегія, яка дозволяє обирати, відділяти, будувати кордони, стіни і так далі. Яскравим прикладом такого Іншого є горгона Медуза, на яку навіть не можна поглянути, не загинувши. Натомість сьогодні ми вислизаємо з цієї оптики і вчиняємо інакше. Іншому тепер бракує чужорідності. Відтак все накопичується, аж поки не виснажує. Усі людські системи доведені до ожиріння: надлишок інформації, комунікації, виробництва. Не існує різкої імунної реакції на жир. Тому й хвороба сучасної людини (метафорично) ближча не до інфекції (зараження іншістю), а до інфаркту (від лат. infarcire – начиняти, наповнювати, втискувати). Поки книжка схожа на хороший контрапункт до культури «більше»: більше, більше, більше інформації, споживання, продуктивностііі. #книга@psychoanalytic_fields4,50%
  • 6 февр.Зовсім не знайома з Габбардом, але завжди помічаю його прізвище у списках літератури з тем, що мені цікаві. Думала, ця мудра людина жила сотні років тому, але направду йому зараз всього 76 і він благополучно гуляє десь на вуличках Техасу. Одного дня Глен замислився про те, як можна підійти до останніх коментарів клієнтів, які часто вже звучать на виході з кабінету/в коридорі. Як казав інший дослідник, про тест Роршаха, що часто саме остання відповідь є там найважливішою і найбільш розкриваючою психопатологію пацієнта. Тому Габбард декілька років збирав матеріал, придумав термін "лінія виходу" для цих заключних аналітичних пострілів, і написав фантастичну статтю з великою кількістю прикладів. Дуже вам раджу! #переклад4,46%
  • 28 янв.без подписи4,37%