Anima Essence #УкрТґ

Anima Essence #УкрТґ pinned a photo

Давайте зберемося і щось почитаємо у Києві між 10 і 25 серпня. Можна вірші, можна малу прозу, можна уривки ваших улюблених творів, можна душі одне одного і навіть передбачення з чеків Сільпо (колись чула вірш, який автор повністю склав із цих передбачень).

Слушний час Земля умивається кров'ю А потім дощі вмивають — Батько-небо так сильно кохає Тож Слушний час прийти до богині Припасти чолом до ниви Вагітного зернями серпня І відрізати гострим серпом Молодого тужливого місяця Те що нині дозріло Якщо не полишиш минуле — Обернеться в гниль Як надкусане яблуко-буровиця Як залитий дощем врожай Жадібно п'є Земля Віддає Віддає породілля Крізь потуги свою любов — Довершену і дозрілу Візьми в свої жменьки радість Ми знову з тобою причетні До світового порядку Коли випікаємо хліб Після зерно- та зорепадів Матір усіх матерів Умивається кров'ю пологів У світі несправедливості Де все менше дітей-дитинчат Тож Слушний час прийти до богині #вірші

Із "Зимової Скарги" Ірини Жиленко. Так і живем "коли наш дім в печалі і в облозі і меч лежить на нашому порозі <...> зате ми стали мудрі й безтривожні, і сильних не дратуємо — крий Боже!" #книги

Колись написала ці рядки на Лисій Горі, коли пес Лизун, який жив на нашій вулиці і любив гуляти зі мною, схавав підношення із жертовника. Його прізвисько не відсилка до Мисливців За Привидами, чесно, він просто любив усе лизати! Лизун для мене був втіленням нашої вулиці, останнім із могікан своєї собачої зграї, що жила в старенького діда у нашому кварталі. Коли той дід помер — Лизун переселився до нас. Тому він був втіленням нашого домашнього духа: добрий, але нещасний, вигнаний зі зграї (інші собаки його не любили) і, в решті, останній пес, разом з яким я виросла на одній вулиці. Проклятий собаками, але благословенний богами: інші з його зграї не дружили зі мною і не ходили до лісу хавати підношення, тільки цей дивак. Хоч вірш і не про Лизуна, а про розуміння того, що літо закінчується, а відчай лишається — Лизун став частиною моєї особистої міфології. У важкі хвилини цей песик мені нагадував про те, що любов та довіра набагато сильніші за наші особисті прокляття і завжди можна знайти нову зграю — якщо не серед собак, то серед людей і лісових духів. Мій батько і моя прабабка, з якою уся наша родина була дуже близькою, померли влітку одного року. Тому на питання, що в мені не вберіг серпень — завжди було важко відповідати: він не вберіг близькість, відірвав від мене частинку мого роду. Тож, друже, чи зможеш ти вберегти зв'язки та близькість навіть коли існує смерть, чи приймаєш ти колообіг життя і його єдність? — Життя-Смерть-Життя. Розчинившись у вогні крематорію, ґрунтах, водах і повітрі Києва — Лизун лишив мені свою мудрість. І вперше за багато років, залишивши свій безглуздий відчай та страх самоти, я дякую Лизуну.

Сонце кольору стиглих персиків: Тіло літа — мов нетля у затінку. Сполохане серце сповнене радості Бути причетним у непричетності. Богиня сховалася поміж люцерни, Любов'ю назвався західний вітер І демон, прихований у зернині, Усе ще не ладен, усе ще не в силі, Нас подолати, бо ми — не поєднані У поєднанні наших життів. Це усе серпень, усе це літо Тихо осяяне кольором персиків, Гучно змальоване у різнотрав'ї, Де кожен вплетає собою по барві. #вірші #nudes

Пісня про незнищенність матерії Забрівши у хащі, закутаний у вітер, накритий небом і обмотаний піснями лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом і стигну, і холону, й твердну в білий камінь. Рослинних рік підноситься зелена повінь, годин, комет і листя безперервний лопіт. Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем, і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл. Прокотяться, як лява, тисячні століття, де ми жили, ростимуть без наймення пальми, І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям, задзвонять в моє серце джагани в копальні. ("Книга лева", 1936) — Богдан-Ігор Антонич

Channel name was changed to «Anima Essence #УкрТґ»

Давайте зберемося і щось почитаємо у Києві між 10 і 25 серпня. Можна вірші, можна малу прозу, можна уривки ваших улюблених творів, можна душі одне одного і навіть передбачення з чеків Сільпо (колись чула вірш, який автор повністю склав із цих передбачень).

І, може, час — виходити богам з речей обжитих… нехай би обернули кожну стіну в моєму домі. Іншим боком. Най оця пелюстка змінить напрям вітру котрого стачило б — перекопати усе повітря, мов при хаті грядку: То лан нового подиху. Боги! Вчащання ваші, ваші сни в речах і радісне вставання при криницях, відчутих нами, щоб омити лиця і долучити втишеність свою до нас, хто нібито сповна існує. Хай знову буде ранок ваш, боги! І ми оновимось при вашім джерелі. Світ вами постає. І припочаток блищить на зламі наших катастроф. — Рільке в перекладі Стуса #вірші

Великою помилкою раціонального секуляризованого світу є вважати, що ми щось можемо робити самі. Поклик зводиться до власного вибору професії, того що подобається і природно чи генетично закладених здібностей. Тому часто мистецтво зводиться до techne, або світу ідей, як це відбувається в концептуальному мистецтві, де найвище цінується вигадати і зробити щось нове, чим би це не було. Якщо ти добре пишеш вірші — ти це робиш тому що у тебе добре працює мозок, ти "креативний", ти добре розумієш різноманітні літературні прийоми і в тебе хороший словниковий запас, а не тому що духовний світ обрав тобі відкритися, ти одержимий чи благословенний богами, або музами. Звісно, майстерність та навички також необхідні щоб бути перекладачами дійсності та духовного, проте без зв'язку із духовним — це лише порожня форма. З однієї сторони, ми маємо більш консервативну частину суспільства, особливо серед старшого покоління, для якої без майстерності та відшліфованої форми твір не гідний називатися мистецтвом, у кращому випадку — спробами у мистецтво. З іншого боку, ми маємо бунтівних митців та молодь, для яких ідеї — понад усе. Але навіть об'єднавши тіло майстерності зі світом ідей, не занурюючись у крайнощі, чи усвідомлюємо ми джерело наших ідей, чи прислухаємося до шепотіння Всесвіту, або ж просто женемося за інтелектуальними вправами із винайдення нових творів? Ми маємо творити не просто тому що нам це подобається, а тому що ми не можемо інакше, тому що хтось нас обрав. Ми маємо не просто вигадувати навмання, а втілювати ідеї та образи. Ми маємо не просто говорити про свої почуття, використовуючи слухачів/читачів/глядачів як контейнер для публічної психотерапії, а усвідомлювати, як наш досвід та наші слова будуть резонувати у людських серцях. Мистецтво нікому нічого не винне? Це дитяча позиція. Ми несемо відповідальність за те, що робимо, в тому числі перед Тим (тими), Хто (що) нас надихає.

Поки люди дивляться "Одісею" Крістофера Нолана — щиро раджу "Ловця Океану" Володимира Єрмоленка. Минулого літа подорожувала разом із цією книгою, переоткриваючи образ Одісея. В інтерпретації Єрмоленка читається на одному диханні. #книги

Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чуття і відновлює кров, Що до людей безграничную будить Чисту любов! Дай і огню, щоб ним слово налити, Душі стрясать громовую дай власть, Правді служити, неправду палити Вічну дай страсть! Силу рукам дай, щоб пута ламати, Ясність думкам – в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати, В праці сконать! 1880 — Іван Франко #вірші

Розкололося серце трепетом, Розгорівся із іскри дух: Розкажи мені, Боже, де ти, Я загострю терпінням слух. Блискавицею ніч розрізана, Сонце вранішнє спить в імлі. Скільки битв іще нами не пізнано, В день який віддали Іллі. Я твій голос почую між листя Віковічних батьків-дубів: Іще предки мої із міста Їх торкались за давніх днів, Повертаючись в ліс зелений, До коріння та сил Землі. Дай же Боже і сил для мене, Залишайся завжди в мені. Слава небу твоєму та грому, Смерть нечистим та ворогам! Я з тобою вернусь додому, Оспівавши старий курган; Я з тобою піду до бою, Якщо воїн я твоїх військ, Бо я знаю що ти зі мною, Що ти скажеш мені "не бійсь!" Розкололося серце трепетом, Розгорівся із іскри дух: Так говорить в мені поетом Божий намір і божий рух. #вірші

Гриб на Вербі, очі Осики: Колись я любила тебе на цій вулиці. Три роки любові земної були, Три роки співали під Грушкою Горлиці. І ти научав не боятись мене, Поклавши гербарій у Бгаґавад-Ґіту. Та все що лишилось, до болю земне — Засушені нами трави і квіти. <...> Я хочу забути. Але, на жаль, Під Дубом тобі обіцяла зустрітись, Сплітаючи руки у інших життях, Мій лісовий охоронцю, мій витязь. Гриб на Вербі, герб на шевроні, Очі Осики — портали Богів. Я ними побачила скільки болю Принесло те, як мене ти любив. Бажання веде до страждання, ти знаєш, А час воювати — до Крішни привів. Наші шляхи, як гілки роз'єднались, Що з одного коріння, у тисячі снів. І бого-дерева, і бого-люди, І богоістоти не схожі на нас, Насправді бажають з тобою бути В любові більшій за наш екстаз. #вірші

And so it shall grow again In unbroken chain Handed down from flame to flame Burning as of one When all our certainties Are wavering Though muted are our trails The pilgrimage must be done This tower so imbued With principles of old As the fragments of prayer sewn Into our robes A golden elevation From a broken civilisation For all your silly notions Islands will sink into oceans One world stood by you And one stood by me Remember to dare and send up a flare To rescue me One world stood by you And onе stood by me Remembеr to dare and send up a flare To rescue me And like a stake planted in swirling stream Like animal torpid through winter’s sleep I’ll live on myself (my own substance) I’ll feed on my dream And as sacred signs appear Shall rise and strive Shall be valiant and aspire Manifest come predestined time One world stood by you And one stood by me Remember to dare and send up a flare To rescue me One world stood by you And one stood by me Remember to dare and send up a flare To rescue me

ROME — Secret Harbour Are you a stranger to yourself? The face you wear is not your own The echoes of your life Do they contain – would you know One single truth, one hundred rites in vain? For this my savagery, my innocency This world is a veil, mind you Yet this silent wave we hail should do [Chours] Letters of gold on tablets of marble Give us now – our secret harbour On vessels of old one sterner martyr May well find – our secret harbour Now do not crouch, do not fear Say, does anyone know you’re here? You are him, so quiet your breath And he is you, so now dry your tears You were blind to him and yet he saw you You know he alone holds the key To this my innocency, my savagery [Chorus] Letters of gold on tablets of marble Give us now – our secret harbour On vessels of old one sterner martyr May well find – our secret harbour In this my savagery, my innocency In this my savagery I see your eyes narrowed in calculation Breathe with me now as of one Drop your vagaries of shape As your salvation will depend upon My savagery [Chorus] Letters of gold on tablets of marble Give us now – our secret harbour On vessels of old one sterner martyr May well find – our secret harbour (Our secret harbour) Speak through me now, my will be done (our secret harbour) Breathe with me now as of one (our secret harbour) You’re a stranger to yourself and yet he knows you (our secret harbour) You were blind and yet he saw you (our secret harbour) Through this, my savagery, my innocency (our secret harbour) Through this, my savagery My savagery