маяк.

хоч мій регіон і не є степовим, в нас здебільшого широколисті ліси, але їдучи додому я розчиняюсь у цих безкраїх просторах степу. лісова смуга десь там у далечені ніби обіймає, щільно засіяну, землю. а сонце так близько, ніби до нього можна дотягнутися рукою.

🤩 ;; квітуча липа, дощові хмари і персикові заходи сонця у мутних хвилях дніпра

сидіти на причалі, спостерігати за качками, переповідати історії з дитинства, фотографувати на мильницю і сміятися. люблю такі червневі вечори, наскільки б холодними вони не були, в спогадах вони залишаються приємно теплими.

на оболоні багато маків коло дороги і дуже густі крони дерев, під якими я чекала на завершення раптового літнього дощу. останнім часом дощ так мене тішить. він повертає у дитинство, де я без зайвих думок крокувала калюжами і міряла їх глибину. дощ змиває утому і викликає радість, природу якої, мені важко пояснити. мій крок пришвидшується, я біжу до першого ліпшого накриття. навколо свіжо, зелень соковито блищить, шумить вода у стоках. такі дощі називають грибними, але я б не обмежувалась лише грибами. під такий дощ, і самій хочеться рости.

а мені відчувати теплі краплі дощу на розкритих долонях було важливіше ніж чистота білосніжної спідниці, ніж гарна зачіска і намальовані очі. мені свіжість, яка розпирає легені, яка змиває весь сум дарувала більше радості ніж ті напрасові наряди, що я так довго готувала до цього дня.

дуже рада тому, що можу сміливо казати «в мене вийшло». в мене вийшло вийти з апатичного стану, побороти зневіру в собі, знайти те, що приносить задоволення. я втілила в життя свою маленьку дитячу мрію — власний читацький клуб.🤍 мене зупиняло багато тривог та сумнівів «а раптом я не справляюсь», «я раптом мої думки не цікаві», і сотні інших «раптом», але одним днем я вирішила закрити очі на це і просто зробити, те що задумала. так і утворився читацький клуб «маяк» куди я вас любо запрошую🤩 буду рада побачити жителів маяка вживу, познайомитись та поміркувати разом над інтелектуальними загадками жузе сарамаґу!

діджиталізація зʼїдає в мені поетику, але безлюдні київські вулиці, освічені мʼяким жовтим світлом вуличних ліхтарів, і рясний цвіт каштанів, зворушують настільки, що всередині знову пнеться росток поетичного, наївного, спокійного.

найкращими частинами міста є ті квітучі вулиці з літніми верандами, музикантами, передзвіном посуду і котиками 🪷

ніколи б не подумала, що плескіт риб у воді, тремтіння верби та неспішний шлях качки, який відомий лише їй, це дуже терапевтично та заспокійливо.