Теплий сніг

Ні спалаху, ні просвіту в дощі, така суцільна монотонна злива над прірвою, розгорнутою вшир, від ніби вчора до крихкого нині. Про щось не договорить уві сні придавлений водою тихий голос, а на зубах скрипне пісок і сіль не розібрати — схлипом або словом. Не захлинутися б у цій красі. Повзти вперед, допоки стане сил, не знаючи, що не з усіх вершин, піднявшись раз, повернешся додолу. Вівчар відвів отару від грози, а ми лишились, сховані під по́ли на споді неба, вшиті поміж хмар, нерівним швом розкатистого грому, засиленого в голки блискавиць. Лежати просто неба, горілиць і бути вдома

поки не до віршів

І з усього світу залишиться тільки острів: в'юнкі ліани спогадів, натяжні мости, бірюзова вода, смарагдові хащі й ти в абсолюті спокою та самотності. Шляхи дхарми, змотані у клубки, заплелися в надійні троси, що виводять на відміль просвітленої коси. Вже немає куди тікати, за чим плисти. Берег звіром під ноги моститься, морем лиже піщинки з обвітреної стопи. На циклічній дорозі з собою не розминешся, доведеться прийняти та берегти. Сонце скрапує на долоні повільним воском, цикади ховають майбутніх дітей в ґрунти. Курячий бог виходить із піни днів, вкладається поруч у свіжу піщану постіль, зморений тиском звичної глибини. І що дасть світанок, того і стане вдосталь

Хтось повертається з твоїм іменем, раптовим викликом, та щораз не ти. Обіймає звично, іде до ванної, по собі лишає мокрі сліди на кахлях, як вмерзле у лід латаття. Розмір ноги співпадає до сантиметра. Та щось невловиме лякає, як відблиск пам'яті: ледь загрубілі доторки до руки, ледь голосніший голос, набутий холод в погляді, наче жетон вдаряється в підборіддя, доки десь догоряє дитячий сад. Нині склеюй повіки снами, потім говори, говори безупинно, доки все це свинцеве не вихаркнеш. Нерви вдягнені на кілки, ще один скрип до того як рине музика келихом за край столу, шрапнеллю скла — крок у розтяжку необережного слова. Плечі — бортик гумового човна під вогким накинутим пікселем. Горбиться, а як висохне — зсутулюється до дна. Поруч тебе крихке огіркове суцвіття, відлуння ніжності, майже німа та серцем тріпоче, бачиш? Ховаються ікла у зімкнені міцно губи, усміхаєшся. Впізнаю́

Це найкращий твій трюк. Зал затих у передчутті, кролик має вистрибнути з циліндра. У надії на диво, направлені погляди в точку прицілу в області живота. Пусто? Так. Тому тішся фата-моргані оплесків крізь маску байдужості, прикріплену до лиця. Капелюх не працює, сховай у магічний ящик, щоб ефектно розрізати пилкою вздовж пунктиру. Сповивай перламутровий біль в голубине гніздо з кольорового серпантину. Доки ті, що стоять під рампою вимагатимуть шоу. Череваті яскраві кульки попід куполом линуть повільними рибами, світять шворками пуповин на позір глядацького суду. То чого ти чекаєш? сьогодні поруч тільки кохані люди, знайомі лиця. Та в заключному номері — зношений реквізит. Стиснеш міцно останній ґудзик на нитці роду, і він зникне у хмарці блискучого конфеті

Страх обіймає за плечі ніжно, подібно воді. Підійди-но поближче, я дещо тобі скажу. Доки в рожевій м'якоті, у зміїному животі б'ється серце — і я живу. Мерехтить маскуванням смарагдової луски, тисне зношений покрив шкіри та сповзає панчохою вподовж швів, варто торкнутися поглядом соколиним. І сполоханий вогник на кінчику язика зросте в негасиме полум'я, визиратиме з-за підкови усмíшки, кованої з загартованої межі. Тож дослухай, або біжи, бо в отруєному нутрі не лишилося відчуттів, окрім страху та голоду. Чи нічого більше крім голоду. І коли говоритиму ротом змієвим, жалити невідомою мовою, відлуннями в голові, тримай руки схрещеними на грудях. Не вір мені

На яку частоту налаштовують віру під час апокаліпсису? Історію нині пишуть новинні нариси, за усталеним контент-планом — від дешевшого до дорожчого. Влучити в біль — запорука успішних продажів, така повсякденна, внормована аномальність. Щастя смачніше, якщо воно на контрасті, барви реклами підсвічені некрологами. Із радіостанцій не чути жодного Бога, внутрішній РЕБ працює безперебійно. Поступове знецінення смерті, людини й віри. Конформісти завершуються надвечір, коли ніч розкидає під ноги зорі — осколковими, кульовими. Імена вкриває пожовклим мохом, тільки день жалоби рахується за умови, що загинуло більше трьох. Точки опори збігаються на підлозі, формуючи чорні діри. Між тобою теперішнім і майбутнім густо плетена сітка рабиця. Можна помітити трансформацію, якщо гідно озброїти око. Людяність видно ще за порогом галопуючої інфляції.

Легковірних рахують по головах, щоб скоріше вимкнутися й заснути. У країні одвічних зрад з них аби шерсті шмат, але й та паршива, ліпшим вижити би. Знаєш, за барикадами є вода і пахне солоним вітром, не смогом шин. Та знову і знову вертаємо в місто густих дощів, барвистими гупі між N-поверхових рифів. Лишайся слабкою скільки тобі завгодно, хоч би й до ранку, та виживе той хто виплив. Спалах вихоплює з пам'яті безстрокове, спалах підсвічує вічне. Зарево з ночі випалює контур міста, той силует, що в зіницях мов скарб носив. Спів цвіркунів часом не відрізниш від свисту. Так просто змиритися, бо вже немає сил, та часом в "тримайся" чується гавкіт псів, часом тримаєшся, щоби не підвести лінію розрізу між тим, що "до" і "після". Бо у фіналі пісні, з-за кожної з цілих спин безперечно лунатимуть голоси. Безперервно лунатимуть голоси. Ризикни, попроси замовкнути.

Коли світ народиться із воронячого яйця, заспівай наді мною, Сирін. Хай затихне на грудях новонароджений біль, тісно сповитий у сніжну пухову ковдру. Пахне хвоєю вечір, сніжним кришивом липне на зуби і піднебіння. Стихійну тишу не виведеш із легень. Мушки поза повіками, імпровізований рух — абсолютна свобода танцює свою самотність. Співай мені, Сирін, сточуй вапняний лід, хай біля витоку сходитиме сльозою. Тала вода докотиться до очей. Спробуй не послизнутися сходами на ковчег. Співай мені, Сирін, бо дотепер пече.

📜 Так про себе написала наступна авторка проєкту WikipediaPoet, уродженка Чернігівщини Марія Сніжка: Привіт! Я Марія Сніжка, авторка каналу "Теплий сніг". Народилася в Чернігові, сподобалося, тому досі безвилазно тут. Вивчилася на історика, бачила багато поганого і хорошого в житті, та щоб не лишатися з цим сам-на-сам — пишу вірші, інакше голова вибухне.  Вважаю, що поетичним може бути навіть придорожнє сміття, якщо подивитися на нього під певним кутом. Не готова залишатися в рамках однієї форми, тож часто мої роботи звуть гібридами. Як на мене, іноді тема потребує стійкого ритму, іноді краще звучить у вільній формі, іноді потрібно все змішати, або зламати у "правильному" місці.  Дякую, що читаєте. 💬 Загалом Марія (або як її ще називають у локальних літколах — Мері) є, на мою думку, однією з найбільш недооцінених авторок в сучукрпоезії зараз. Додам до її репліки про погляд на речі, що тут вона вміє витягти максимум із тем, котрі простежуються в її віршах. З Марією знайомий лише онлайн. #WikipediaPoet

Тане липка відвертість медом на язиці, тисне в одвірки рота слова солона капа. Зрілого серця навстіж нині відкритий клапан пульсом назовні знову штовхає своїх мерців: все, що лишилося — подумки згадувати, плекати, білі пігулки повні топити у молоці пам'яті. Мойри зняли пряжу з плечей верстата, пінистим візерунком шви покриває цвіль. З цього рядна на виріст сукню неспішно шию, хрестиками назовні, з вивороту — вузлом. В поспіху непомітні срібні наметні шпильки входять по намистину кожна в своє ребро.

Жодна з моїх особистостей не набула розладів, танцюючи на межі. Розкажи мені, як це бути суспільно-прийнятим? Коли вже не двадцять і твоїм іменем названі переважно святі, не герої західних фільмів. На листочках бузку нас учили за все платити. Краще зніми цю блузку — яскраво-синій вже не по віку таким як ти. Тих, що винні, прости й тільки спробуй це все не винести. Що скажуть люди? Міцно стоять мости між вініром і навскіс вирослим зубом мудрості. Розкажи мені, як це, бути в любові і милості з власним серцем. Там, де ламають кістки переважно стелі, а не батьки. Де війна проросла назовні та осіла на сесіях у психологів. І це більше не соромно. І не сумно бути на самоті.

З механічного апельсина — металевої цедри стружка в попільничці подій. Між балок і поршнів нерівно пульсує тиск. Вивергається воднем, іскрами ультранасилля. На оцинковану вісь намотує мідним дротом образ епохи: Джекіла містер Гайд. Балансує канатом амбіцій та самосвідомості. Доки дзвенить під ногами туга імла, лунко гуде боргів оркестрова яма, тісно набита лити‌ми мідними трубами. В небі пливе подобою маяка гострий пік інженерної думки. Тягне за хмари грузний роздутий тулуб, гнеться дюраль цепеліна в судомних па. Передвісники смерті, віспини на боках виступають трутовим пилом. Неважливо нині в чиїх руках заніміла дуга керма, скрикують лонжерони. З кінчика мундштука попіл здуває протягом. За хвилину — траєкторія змінена: з | гори | вниз На рахунок чотири здіймаються фалди диму, наче дамської сукні стигла загусла нафта, у доземному реверансі чорної алеманди.

В кишенях не завалялося зовсім нічого літнього — ні клаптика, ні монетки. Руки зігріти немає чим, бо й подиху не лишилося. Маленька комашко, засліплена щастям ле‌ту, не готувалася до зими? Плач тепер пісню свою на сім розкотистих голосів, на чотири сторони, навісній. Скоро мороз огорне тоненькі крила, лапки застудить холодом. Попроси у Бога для себе хороших снів, пару добрих слів у дорогу. А потім лягай на сніг, забувай тривоги Як пощастить, побачимось навесні.

Муркоче безхатня вулиця — генератори перегукуються впізнають одне одного за частотою вібрації. Місто — велика й шумна радіостанція, пульсує хвилями льоду, горбиться під ногами. Рух від того подібний до білого танцю: дами запрошують дам на паркетний глянець, з даху стікає цівкою самота, формує прозоре вістря над платівкою хідника. Цілиться прямо в груди

Я малюю ґрунтові води — мохові схили на полотні.  Мастихін не прошкрябує  наскрізь, до глибини. Фарби: се́на, охра і перламутр. Вод не видно, та вони тут.  Міцно затиснуті в бурий кулак землі, повні любові й матової імли. Глина у роті, голосу не розчути, не зазміїться прутко та сміючись з легкістю джерела — кореневища тримають пута. Я малюю над нею паростки белени і вони проростають в невидимі оку груди, жовтими нігтями пагонів догори. Підвестися б з прип'ятим тілом. Їм бо ж пити тільки. А ти?  Просочуєшся навпомацки в пошуках світла й виходу. Забиваються в очі  холодні ґрунтові крихти. Напуваєш окремі пагони, теплим видихом в кволу спину, не помітиш — доп'ють до дна. Я малюю дамбу на полотні,  це — твоя стіна.  Повноводною річкою, втіхою в море вилийся. Та стікаєш сріблом  в чужий колодязь, бризками осідаєш  на обличчі, руках і одязі. Крізь породу липку, крізь стиснуті зуби гравію та вузли коріння на гирлі, продираєшся вгору,  до теплих долонь осоння, відштовхнувшись від себе. Посікши прозору плоть. Зазираєш у очі сонцю краплею серед поля. Лазуровим малюю небо  над головою. Пара злітає хмарою і згодом стає тобою.