снотворний

гливовий шлях як слизиста водія медеваку ти вслухаєшся в неї– гидуєш нею але продовжуєш ?вдивлятись? .....про що він говорить?... намагаєшся переварити але не розумієш не можеш осягнути всього ЙОГО переводиш око на руки продовжуєш слухати їх знову на рот і на руки: вологий і сухі як вістря останніх днів НЕ РОЗУМІЄШ ЇХ скільки ще треба крови тобі проростає по тобі міцелій але ніхто ним не буде ситий і ніхто тобі не відповість живий ти чи мертвий (бо ніхто не вміє грати цю гру) тільки водій катафалку (скільки ж йому ще треба крови?) поплаче про дітей що чекають його з нічної.. розповість про шлюху за всі гроші світу яку гатив минулого року і ніяк не забуде її і сказав: буде весна і була весна каже поїду завтра до жінки дай бо... вивезти а що залишається думати вернись на цей гливовий шлях збери витеклу кров мою і мозок з груд всеплодющого ґрунту а потім їдь собі куди хочеш

Янова поезія цікава гострим поглядом на світ людини, що була неодноразово на позиціях і прожила багато болючих втрат. Це його виокремлює з молодої буковинської школи, проте за стилем написання є багато схожого на таких авторів та авторок, як Марина Горбатюк, Матвій Дарійчук чи Віра Протащук. А якщо хочете дізнатись повну біографію + послухати начитки його віршів — переходьте за цим посиланням, підписуйтесь на Патреон та долучайтесь до групи підтримки. #WikipediaPoet

якби можна сховати час як насінину червоного маку ти б сховала його за повікою і ніколи більше не плакала б світ не бавиться більше у хованки хоч і далі прижмурює очі і веде нас усіх на лова бо сховатись від зла не може ліс золою відвогклою з часом стане комусь м'якою постіллю небо димом їдким затягнеться і спаде понад голови осадом нам лишається бути жадними до цих днів як дрова наколотих і кидаючи їх у ватру ми життям цю країну повнимо їй птахи нанесуть на перах голосів на відшибі мови чорних слів із закутків пекла де немає грози без грому звідки пісня гортанним криком суне засвіт з голодної ночі тут птахи всі стаються димом кожен раз як вертають додому і як буде назовсім зле тобі дай птахам насінину з ока хай вертають її до мене: хочеш плакати – хочу маку Ян Гуцул

єгоза отче хрестових походів будь нам за нашу гіркаву слину будь нам за наші слюдаві нігті будь за дерева нам і за крони їхні спасущі будь за... глибокі зазелені ріки і не пом'яни ім'я наше всує бо не маєм імен ми не рахуй нам сліди не відраховуй часу на них хай б'є годинник ніч настає а я ще є... і ти ще є поміж дерном пом'ятим нашими п'ятами і падіннями наших поламаних тіл приникай нам до вух заки'м живі і між усієї зопрілої термобілизни залишись улесливо тихим невидимим і слова нам не кажи ми ж не мусимо більше любити нікого бо так починали нас щоб ставали дорослими і йшли поміж усіх цих колючих дротів отче хрестовий походів залишайся тут до нових людей і часів

| квіти зла | Сьогодні приходь до мене, в мій чорний од віку дім, засвічуй зіниці жовтим, скидай свою шкіру — і розділимо хліб цей нáвпіл, мов долю, ковтнемо — ти приходь же до мене зночі, лягай до холодних стін. Осип німоту миʼ сіллю, збери із чола дощі: сьогодні в безмежнім, хворім танку небо родить гнів. Сьогодні ж приходь до мене у глéвкім, спʼянілім сні, торкаючись нігтем стертих, обридлих, блідих, пустих, невчасних, збіднілих, зайвих — торкаючись слів усіх. Наш біль вже дорослий, бачиш? А втім, ти приходь, коли в долонях твоїх зростає червоне насіння зла: голодна і сіра осінь стає поміж нами. Дна не чутно під ліжком білим, відрощуєм зябра, і у дітях своїх безоких, безротих, безвухих ми впізнаєм себе — до краю наповнена чаша. Лий — ! — на мене прозорим сяйвом, отруто прийдешніх днів. 14–18.10.25

Я смутний Я смутний Я смутний Бо щось душу стиска мов кошмар навісний Я веселий Бо в смутку є пелюст невмерлий © Семенко

якби можна сховати час як насінину червоного маку ти б сховала його за повікою і ніколи більше не плакала б світ не бавиться більше у хованки хоч і далі прижмурює очі і веде нас усіх на лова бо сховатись від зла не може ліс золою відвогклою з часом…

🖋 Всесвітній день поезії 👤 Багато українських поетів зустрінуть цей день на своїх бойових позиціях. Але служба не означає паузу в їх творчості, адже для них дуже часто саме вона є тим ковтком повітря, який допомагає витримувати щоденні випробовування. 🖋 Вони продовжують писати про кохання, життя, але рядки віршів наповнює і найбільш наболіле — війна. Через їх слова можна відчути емоції, спогади та переживання тих моментів, які пережив кожен з них. 📖 До Дня поезії проект "Культурні Сили" підготував низку поезій від бійців Сил Оборони. Прочитайте ці вірші, та вдивіться в місця на карті, де вони були написані. Так ви значно краще відчуєте і вірші, і авторів, і біль прифронтових містечок. 📚 Більше поезій ви можете прочитати — за посиланням.

28.01.2022 (13.01.2024) я кидаюсь у тебе каменем (об стіну затиньковану) венами стелишся ллєшся кров'ю й покроково й правильно алгоритмом якимось знаним тільки стінам (як треба сипатись) силою каменя що у тобі вселена ти говориш про крихкість твердости я ж кричу про практику вічности ти корчами-судомами гнешся мене просиш не гнівати камінь я корчами порослими давністю на дорозі до твої' юності сойкою причусь невидимлю правди заколисую п'яного фірмана й старожилого злого бога сурогатом мелодій кіфари проникаю у дім твій як сволок і стаюся каноном лжебогом кітчем фріком бісом іконою покаїтом простору стін твоїх хоч і є чужорідним тілом паразитом фурункулом цвіллю тільки нам би то що до того вічність-лінія сталася линвою світ безпритомний сенси– ілюзії людськість із небом у парі– летарг лиш позасинало все сплять і не чують як сиплеться шурхно зі стін штукатурка по тихих доторках то наша фантомність вишіптує мітами перекроєних образів нами плюндрованих все ж що прописано вигадка й вимисел десь між археєм й великим вибухом стара Персефона в те не йме віри і без жодних умов фатумний світ їй здається дитячим смішним і наївним– не вічним Е-хо ж підземне її оніміло Врі-зані в нутрощі звуки поглухли Ді-онісів діагноз цироз печінки Ка-шлем делірієм закінченим мітом я вляжуся каменем в передгір'ї олімпу я вляжусь собою в підніжжі стін твоїх

ми несемо ховаючи вас у жменях за пазухами У кишенях з цим дивним напередчуттям смерті доводиться засинати і прокидатись у равликах вух постійно щось чешеться хоче сказати не знаю що бо голос цей нерозбірливий як сотні голосів зімнуті в один так чується вирва від кабу посередині грудної клітки ПОДИХ Коли після глибокого вдиху тамуєш його наші легені віднині пульсують водночас Тіло переляканий горобець сивий світанок роздмуханий тиском космос пробач мене атоме за всі наші неправильні рухи зайві світанки за всі наші чужі світи Розчеши мене одягни мене в чорне і напоум на дорогу до спа...

Я і https://t.me/dassistmeinkampf

Це, напевно, єдиний запис голосу тата, який в мене залишився. Він завжди колядував найдзвінкіше з усієї його голосної родини. Тексту цієї коляди я так і не завчив, не можу її знайти в Інтернеті в такій інтерпретації і вона так і залишається тією, яку співають в моїй родині, а тато серед усіх найгучніше.

хочу бути антеною радіоелектронної розвідки, аби стояти на териконі хочу бути спостережним пунктом, аби бачити весь донбас весь донбас серед білого дня в суботу

Кончена русня вбила тата. 21.08.2024 🕯️

якби можна сховати час як насінину червоного маку ти б сховала його за повікою і ніколи більше не плакала б світ не бавиться більше у хованки хоч і далі прижмурює очі і веде нас усіх на лова бо сховатись від зла не може ліс золою відвогклою з часом стане комусь м'якою постіллю небо димом їдким зятягнеться і спаде понад голови осадом нам лишається бути жадними до цих днів як дрова наколотих і кидаючи їх у ватру ми життям цю країну повнимо їй птахи нанесуть на перах голосів на відшибі мови чорних слів із закутків пекла де немає грози без грому звідки пісня гортанним криком суне засвіт з голодної ночі тут птахи всі стаються димом кожен раз як вертають додому і як буде назовсім зле тобі дай птахам насінину з ока хай вертають її до мене: хочеш плакати – хочу маку