філософські хащі

дізналася про заснування медіа «Зірочка». пишуть про політику й культуру. обіцяють простір для ґрунтовної лівої дискусії. до чого це. Лесь Яковишин опублікував надзвичайно цікаву розвідку про Київську декларацію принципів молодої європейської соціал-демократії 1997 року. Кількома рядками вище міститься ще коротше і більш неочікуване речення: “Кожен має право змінити свою стать”. У 1997 році це взагалі навряд чи фігурувало серед вимог хоч десь у європейській політиці. Німеччина — чиї “Молоді соціалісти” були серед головних авторів декларації — закріпила ґендерне самовизначення на законодавчому рівні у 2024 році, через двадцять сім років Як політичний проєкт, Київська декларація зазнала повного краху. Але як історичне мірило — їй немає рівних: це зліпок того, у що вірила європейська соціал-демократія в останню мить, коли їй ще дозволялося мріяти — перш ніж майбутнє, яке вони накреслили, скасували, щоби потім повертати обрізки з нього шматок за шматочком. стаття тут

згенерована ШІ стаття вийшла друком у пристойному журналі Philosophy & Public Affairs. чи вперше філософи публікують згенеровані тексти? певно, що ні, але тепер це зробили відкрито. статтю Epistocracy and the Commitment Problem (доступ відкритий) подав Саймон Ґолдстайн, який «працював з Claude так, як деспотичний керівник пише з аспірантом». ґайдлайни видавництва Wiley забороняють вказувати ШІ як одного з авторів, але не забороняють використання за умови, що автори чесно про це заявляють. Спочатку я дав Claude основну ідею: епістократія наштовхується на проблему з зобов'язаннями [commitment]. Claude написав майже весь текст у статті [вочевидь, крім формул]. Claude ухвалив більшість рішень щодо того, як взяти існуючі моделі демократії та зобов'язань і поширити їх на епістократію. Я уважно перечитав усе багато разів і дав кілька сотень коментарів протягом усього процесу, вирішуючи, який матеріал скоротити, як посилити або послабити твердження та як адаптувати модель. стаття дуже посередня, цікавим її не робить навіть масштабне використання ШІ. пан Ґолдстайн прагне переконати філософів, що їм варто використовувати ШІ частіше. але пан дослідник працює в Китаї, тож ми йому не довіряємо. а ми можемо запитати, чи варта наукової публікації думка, яку може видати на-гора мовна модель. джерело

скоро зможемо познайомитися з «глибокою інтелектуальною спробою осмислити винятковий досвід життя під час війни й перекласти його мовою, зрозумілою для всього світу». як завжди, будуть есеї Єрмоленка (який вчитиме нас перекладати самих себе) і Кебуладзе (пояснить антропоморфізм), але також Зарембо, Ботанова, Стяжкіна і ще понад 20 автор_ок. передпродажу нема джерело п.с. ви запитаєте, хто тут відповідає безпосередньо за військовий досвід. як вам сказати... Зарембо. хіба цього мало?

📍Для тих, хто віддає перевагу цифровим виданням, маємо важливу новину: «Філософині» — тепер можна читати і в електронному форматі 📚 📁 «Філософині» — це унікальна антологія філософських текстів авторства видатних жінок XVII–XIX століть, уперше опублікованих украі‌нською мовою. Збірка підважує поширене уявлення про філософію як чоловічу справу й знайомить з поглядами шістьох мислительок. Паперовий та електронний формати вже доступні на сайті. 📖 Деталі — за посиланням: https://platoscave.com.ua/shop/tproduct/347062750-867701813802-kniga-flosofin

збірка "Філософині" з моєю передмовою та моїм науковим редагуванням тепер має електронну версію. пробачте мені ті, кому я понад рік тому обіцяла, що вона "скоро буде"... але вже є!

даруйте, що не взаємодію змістовно з філософською рефлексією А. Лоя. я аж надто вражена його думками. кілька цитат з «Ситуації розуму» (2026): «[В Україні] інтелігенція не виглядає безрідною, а ситуація безвихідною. Це все-таки не Африка чи Латинська Америка» (с. 561) «Радянська філософія була розрахована на існування в режимі соціального аутизму» (с. 497) «Геґель свого часу радів революційно-визвольним подіям на віддаленому острові Гаїті та з неприхованою симпатією і співчуттям ставився до народу цієї маленької країни. На жаль, зазначена подія ніяких наслідків для тубільного населення так і не мала: країна й досі хронічно потопає у злиднях, безправ'ї та сваволі» (с. 22) для контексту: Гаїтянська революція може вважатися першим у модерній історії успішним повстанням рабів. ця революція створила незалежну державу, в якій більше не існував інститут рабства. тож звісно, про які наслідки для «тубільців» може йтися. треба ввести регулярну рубрику «цитати українських філософів».

я б і хотіла похизуватися набутою книжечкою, але ж це створить очікування, що я її читатиму... 594 сторінки, Кант і Геґель уже на першій UPD (c. 25): поки прояснилося тіки те, що Лой читає німецьких газет UPD2: 27 з 32 текстів були опубліковані раніше скіки-скіки мені це коштувало?..

реабілітація ідеології є щонайменше два поширених погляди на ідеологію. критика ідеології вбачає в ній викривлення реальності для забезпечення панування певної групи. нейтральна оптика розглядає будь-які системи уявлень як ідеології, — адже всі вони мають соціальну природу й ніколи не можуть бути об'єктивними в позитивістському сенсі [1]. Володимир Єрмоленко досліджує ґенеалогію й розвиток ідеологій в Європі. він вказує, що в XVIII столітті ідеологія задумувалася Дестютом де Трасі як наука наук, вчення про ідеї, а вже потім постало знайоме нам Марксове бачення [2]. чому ідеологія де Трасі, яка претендувала на абсолютну істину й встановлювала перевагу вчених-інтелектуалів, не відповідає марксистському визначенню — не ясно. та байдуже, який підхід до аналізу ідеологій використовують дослідники, аби вказували, що саме називають ідеологією. який підхід краще працює для дослідження — той і виправданий. утім, мені цікаво, чи є тут мотивації, які не вийде пояснити науковими зацікавленнями й «метою дослідження». я маю побоювання, що нейтральний погляд на ідеологію потрібен публічним інтелектуалам винятково для того, щоб з чистою совістю проголосити себе ідеологами. звісно, ідеологами нейтрального, — а краще нового, — типу: Вони [ідеології] є інструментами зміни реальності. Ці інструменти не потребують фанатичної віри, щоб бути ефективними. Не треба вірити в інструмент, щоб зробити його ефективним — треба просто знати, як він працює і де він працює, а де ні. І треба вміти оцінювати, де він може принести благо, а де зло. [2, 25-26] погляд В. Єрмоленка разюче відрізняється від критичної позиції. так, Одрі Лорд каже: «Знаряддям пана не знищити панський маєток»[3]. неможливо невинно використовувати ідеології як «інструменти, здатні творити чи вбивати» [2, 457]. критики вимагають сказати, заради чого ти користуєшся ідеологією, і пояснити, як використання цього знаряддя вписується у світ, який ти прагнеш збудувати. і тоді виявляється, що ці системи уявлень і рішень потрібні, наприклад, щоб контролювати маси, які ти вважаєш непридатними до раціональності. або щоб виправдати політичний режим і унеможливити його зміну. і так далі. тоді чи можна сказати, що В. Єрмоленко повертається до джерел і реабілітує ідеологію як систему оцінки ідей лишень для того, аби назвати своє дослідження «ідеологічним» (у тому сенсі як дослідження психіки називаємо «психологічним»)? чи для того, щоб легітимізувати своє право визначати, що українською ідеологією «мав би бути ліберальний патріотизм і патріотичний лібералізм», і пояснювати, що це таке і як для нас буде краще [4]? боюся, що, як завжди, нейтралізація критики призведе лише до самовдоволення інтелектуалів і провідників, які повернуть собі ще одну назву, щоб нею пишатися. посилання див. у коментарях

у вересні вийде друком збірка Вахтанґа Кебуладзе «Сплески». відомо, що назва підібрано влучно, бо так написано в анотації. у книжці зібрані есеї та афоризми. «мастрід сезону» — теж відомо зі слів видавця. Кожна його думка — це нитка у плетиві історії, яке об’єднує всіх нас. Адже «у сплесках свідомости лунає плин буття світу». передзамовлення тут

Володимир Бугров, екс-ректор КНУ ім. Шевченка, нині професор Вінницького медуніверситету, відомий тим, що домагався студенток і підлеглих, а також корупційними схемами, хоч йому також пригадують і доноси на студентів за радянських часів. та менше з тим, найважливіше, що Володимир Бугров — філософ, про що тепер усім нагадує в образі публічного інтелектуала. нещодавно він попросив друзів оцінити свою роботу в цьому напрямі. і хоч я не серед них, як можу пройти повз? хоча б у пам'ять про всі ті привітання з днем народження, що їх мені-студентці надсилав пан філософ. за липень він встиг завітати на канал «Гіперкуб» і подкаст «Час готовності», а головне — поговорити про виховання нової культурної генерації в Ізраїльському культурному центрі «Натів». на його думку, у 1990-х роках Україна втратила інтелектуальний рівень, який раніше мала як одна з найінтелектуальніших республік СРСР. і це дегуманізувало нас! тож тепер Володимир Бугров переймається питанням розробки національної ідеології, яка, певно, мала б компенсувати ті втрати й повернути нас до совєтських часів. щодо проблем освіти, то професора непокоїть брак учасників «європейського вигляду» на світових олімпіадах з природничих наук і математики. але це не про шовінізм! це про «купівлю мізків». ну а щоб молодь поверталася до України, держава має надати правові та економічні можливості. ще одна думка, яку неодноразово повторює В. Бугров у своїх виступах: корінь слова «освоїти» — це «свій». поки це всі результати роботи філософа. а ми будемо далі стежити за пригодами нашого публічного інтелектуала. «Читайте розумні книги, спілкуйтеся з розумними людьми, і все буде добре» — В. Бугров

трохи моєї розради — на вихідних слухала два дуже різних, але однаково цікавих випуски подкасту Sententiae. Марина Ткачук, докторка філософських наук, НаУКМА, міркує про те, чим є архів, філософський канон і як написання підручників випередило в Україні дослідницьку роботу. Тетяна Гардашук, докторка філософських наук, НАНУ, говорить про становлення української філософії науки, Чорнобиль, екоцид і про те, чи здатна наука вирішити всі проблеми людства.

сьогодні, кажуть, згоріли ще 8 мільйонів українських книжок. епістеміцид (по-їхньому) або інтелектуальний геноцид (по-нашому, словами Олекси Тихого) – це системне знищення джерел знання і способів знати. коли можуть, палять книжки, коли цього мало, – людей. у нашому випадку, звісно, маємо багаторічну історію російського імперіалізму, який береться нищити і те, і те. епістеміцид вирізняється від інших форм епістемічного насильства тим, що має на меті унеможливити думку як таку. жоден світогляд не може існувати, якщо це не світогляд росіян. жодне пізнання не може відбуватися без їхнього посередництва. нічого не може бути зрозумілим, крім того, що пояснюють росіяни. «Ранок», по складах якого завданий новий удар, – це найбільший постачальник шкільних підручників. росіяни нагадують, що українських підручників, – та й українських шкіл, видавництв чи бібліотек, а загалом і українських дітей – у проєкті їхньої імперії існувати не може. вони прагнуть встановити російську монополію на знання. тож купуймо й читаймо українські книжки. а головне – живімо й думаймо вільно.

UPD Став помічати, що з деякою осторогою ставлюся до сучасних текстів, які, вдаючись до античного матеріалу, намагаються підсвітити якусь більш чи менш гостру / актуальну суспільну тему. Ось, передбачувано, на хвилі інтересу до "Одіссеї" вийшов черговий такий текст Володимира Єрмоленка, де автор зосереджує увагу зокрема на тому, як греки ставились до своїх героїв (вони їх, каже Єрмоленко, божествили, але й критикували), і виводить таке ставленням нам за своєрідний приклад: Але це не означає, що культура має лише боготворити своє минуле. Бо кожен герой — polytropos. Він чи вона створили щось велике, але, можливо, зробили іншим людям боляче. Велич часто несе із собою жорстокість. Аби відвоювати собі місце у світі, ти часто випихаєш інших із їхніх гнізд. ... І тому, шануючи своїх героїв минулого, ми також маємо дивитися прискіпливо на те, в чому вони, можливо, були неправі. На те, коли вони, можливо, не помічали чужих життів і чужої правди. Спершу хотів писати про особливості такого формату текстів, про їх підтасування і спрощення міфологічного матеріалу; про те, що греки були різні, жили довго, міняли суспільні формації, а з ними й міфи та їх функціональне навантаження. А потім подумав — та ну його Троянській кобилі в Термопільську ущелину. Ви й самі це знаєте і розумієте. Натомість скажіть мені таке. От що нового ви, прочитавши весь цей текст, для себе почерпнули? Питаю скорше без іронії, ніж з. Додав нормальне посилання в коментарях.

мій науковий керівник, Вадим Менжулін, щонайменше раз на семестр проводить бесіду про те, що ми — ті, хто вивчає філософію, — не маємо прагнути створити гурток однодумців, чи то пак послідовників. раз по раз він закликає до самоіронії, ніколи не ставитися надто серйозно до власних ідей. я ціную ці розмови, але до нещодавна вважала їх формальністю. звісно, я не вважаю себе месією, авжеж, ми не ідеологи, ніяких культів особистості, так-так-так... а водночас я сміялася над жартами колег про започаткування маленької секти. не вірила звинуваченням на адресу аналітичних епістемологів, мовляв, ті прагнуть довести, що мають бути філософами-царями. вважала винятком, що філософську школу об'єднує не метод чи інтерес, а підкорення і зверхність. я вивчаю, як системи знання пригнічують знавців. попри це я вважала, що у випадку філософії таке пригнічення має випадковий характер. «так трапилося». наприклад, жінки були виключені з галузі. тож вони все ще мають долати бар'єри. західне суспільство євроцентричне, тож західні дослідники ігнорують незахідні рефлексії. прикро, але очікувано. але ж епістемічною несправедливістю щодо окремих груп усе не обмежується. професійна філософія — не десь там, а в Україні теж, — надто часто прагне функціонувати як ідеологія. соромно, але я усвідомила це лише коли прочитала, як у цьому прямо, щиро й з пафосом зізнається директор Інституту філософії НАН України. він нічого не приховує, адже не має сумнівів у правомірності своєї позиції. на його думку, академічна філософія є хранителькою раціональності й інстанцією обґрунтування та леґітимації моральності в науці. ба більше, саме філософський дискурс має бути основою громадського дискурсу. марксизм-ленінізм був ідеологією, каже він. але те, що пропонує він сам? чиста філософія. не якась там «світоглядна система квазіфілософського змісту», ні. просто метанаука, яка опікується «правильністю норм людського співіснування», викриває і розвінчує будь-яку неправильну думку. що таке філософія, якщо вона визначає засади раціональності, контролює моральні настанови й має на меті поширювати певне знання серед населення? вона спроможна бути інакшою чи здатна лишень виправдовувати певний режим знання?

на вихідних згоріли 250 тис. підручників у друкарні "Конві". 350 тис. інших книжок пошкоджені. тоді ж горіли склади видавництв, ще десь 250 тис. книжок. раніше горіла друкарня "Мегаполіграф". і 800 тис. книжок у логістичному центрі. раніше – пошкоджена друкарня "Від А до Я". склади видавництва "Український пріоритет". раніше – цехи друкарні «Фактор-друк». тоді загинуло семеро працівників, 22 постраждали. 50 тис. книжок. ще раніше згоріли друкарня «Гуров і К» та типографія «Аврора». повністю зруйновано 287 приміщень бібліотек, 477 потребують капітального ремонту. 564 бібліотеки втратили всі бібліотечні фонди, 641 – матеріально-технічне забезпечення орієнтовно втрачено 5 млн 841 тис. примірників бібліотечного фонду 24 травня 1964 року горів відділ україніки та стародруків Державної публічної бібліотеки Академії наук УРСР (нині – Вернадського). підпал було вчиненено, ймовірно, за підтримки радянських спецслужб. за офіційними підрахунками було втрачено 388 тис. одиниць зберігання, за неофіційними – до 600 тисяч. в ніч на 22 квітня 1718 року горіла Лавра. кажуть, підпалена посланцями з Москви, одягненими як ченці. згоріла бібліотека і архів з документами ХІ-XVII століть. це про книжки. щоб назвати практики знищення українських інтелектуалів, знадобиться не один допис. щоб перерахувати людські втрати, потрібні численні дослідження й книги. лише за час війни загинули 289 людей літератури. Боавентура де Суса Сантос називає це епістеміцидом. Олекса Тихий – інтелектуальним геноцидом. навіщо? щоб монополізувати право знати будь-що. щоб існувала одна-єдина можливість інтерпретувати події. щоб існував один погляд на минуле, теперішнє і майбутнє. щоб ніхто не міг подумати, що можна жити інакше.

Локус запрошує на читацьку групу «Вища освіта та університет» (Дарина Коркач, Олександр Івашина, Олена Червоник, Михайло Богачов, Михайло Кольцов) Більшість із нас так чи інакше причетні до університету. Але попри цю дотичність, ми рідко міркуємо про його роль разом. Ні всередині наших інституцій, ні в публічному полі немає простору для тяглої розмови: які зміни переживає вища освіта, яким ми бачимо майбутнє університету, яке знання хочемо створювати. Освіта чи навчання — у чому різниця? Ми звикли вживати ці слова як синоніми, хоча вони означають щось різне. Публічні дискусії довкола вищої освіти сьогодні майже завжди зводяться до навчання: як підсилити таланти, врахувати контекст, підготувати людину до потреб ринку, економіки, держави. Але без питання мети освіта непомітно перетворюється на сервіс — послугу, яку можна виміряти й продати. Ми хочемо поставити інакше питання: навіщо взагалі університет? Що має ставатись з людиною за роки в університеті, чого не станеться в жодному іншому місці? Деталі

чи є в мене час читати? ні. чи я можу пройти повз (відносно) нові видання? теж ні. покладаю велику надію на переклад Фанона (і цікаво оцінити післямову Тараса Лютого)

Текст. Про інтелектуальний біль Я дослідниця України родом з України. «Українка в квадраті».  Відколи Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, безліч людей на Заході в найрізноманітніших професійних контекстах в усіх можливих формах зауважили мені — і щиро-доброзичливо, й однозначно зовсім-не-доброзичливо, — що, певно, «це» для мене є дуже «емоційним» і «болісним». Так. «Це» викликає емоції. І болить. Ще б пак. Як я казала студентам Університету Амстердама: немає нічого поганого в тому, щоб відчувати емоції перед лицем катастрофи такої глибокої й розпачливої як геноцидна війна (ця чи будь-яка інша). Варто непокоїтися — й негайно звернутися до лікаря! — якщо емоційної реакції не виникає… Продовження доступне за посиланням: https://platoscave.com.ua/pain Авторка: Ольга Бурлюк — науковиця, докторка наук в галузі міжнародних відносин. Працює на кафедрі політології Університету Амстердама, проводить дослідження на перетині міжнародних відносин, європейських, українських, гендерних та міграційних студій із застосуванням критичної теорії та інтерпретативних методів у соціальних науках.

мій переклад на Печері Платона 🙂‍↕️

як чесна людина, публікую відповідь перекладача. припустімо, що консенсусу щодо авторства немає. проблема в тому, що — я впевнена — команда, яка працювала над книжкою, не обговорювала це питання. нікому не спало на думку, а чи не додати Тейлор-Міл на обкладинку. ніхто не поліз дивитися, які там останні дослідження. ніхто не аргументував про і проти. чому я впевнена? крім того, що пан перекладач, звісно, не згадує жодних внутрішніх дискусій, є ще фактор видавництва. оцінюючи риторику "Основ", думаю, з дуже високою ймовірністю вони обрали би вчергове повчити "гарному смаку" читацтво. їм було б вкрай важко пройти повз таку солодку маркетингову нагоду, бути першими в Україні тощо. тож моя проблема в тому, що ніхто в команді не подумав і не озвучив, що така можливість є. проблема в гігантській пустці на місці уяви про те, що взагалі можливо вказати жінку співавторкою. що популярний і важливий філософський твір може бути написаний не самим чоловіком. що можна переглядати канонічне авторство.