ꫂৎ steffi

Ми простягаємося чимось суцільним на галявині, порослій чужими спогадами. Хоч щось в цьому світі постійне: відкладати те, що не уникнеш, розмовами. І ми говоримо про випуск зі школи, про цілий мішок назбираних жалів, коли ми стали такі свідомі, чи памʼятатимуть нашу дбалість. Лічимо пелюстки: любить — не любить. І так підраховуємо, щоб любили. Ніхто не зізнається в тому, що дурить, бо тільки обманом правду відкрили. До осені лишиться вже не так мало, і ми розминемося потягами. Усе, що розмовами відкладали, весною розквітне спогадами. 𝟮𝟴𝟬𝟳𝟮𝟲 — 𝘀𝘁𝗲𝗳𝗳𝗶

Гримають двері від рук білосніжних — а ще недавно не могла підняти важіль. Мені цей звук від удару ніжний, як дотик, а не як наслідок уражень. На очі сиплеться штукатурка. Точно, було штормове попередження. На газовій плитці твоя турка, забута у поспіху заперечення. І досить скоро це все закінчиться, хоча ти стверджуєш, що й не починалось. Не можу дивитися як ти тішишся, бо сам мимоволі всміхаюсь. 𝟮𝟴𝟬𝟱𝟮𝟲 — 𝘀𝘁𝗲𝗳𝗳𝗶

але якщо вже так вийшло

можливо, хтось із вас бачив цей тренд? суть у тому, щоб записувати дату і своє імʼя у бібліотечну картку. зазвичай це роблять з улюбленими персонажами (мені траплялася версія марвел, хлопці з томмена і гаррі поттер) я подумала, що це цікаво, тому давайте створимо…

можливо, хтось із вас бачив цей тренд? суть у тому, щоб записувати дату і своє імʼя у бібліотечну картку. зазвичай це роблять з улюбленими персонажами (мені траплялася версія марвел, хлопці з томмена і гаррі поттер) я подумала, що це цікаво, тому давайте створимо ланцюжок в коментарях, де ви по черзі будете додавати свої імена, щоб утворився список. але зробіть із цього списку цілу історію із записками, малюнками і т. д. сподіваюся, ви зрозуміли задум 😟

I have loved you for the last time Is it a video? Is it a video? I have touched you for the last time Is it a video? Is it a video? #Замальовка: «Ластовиння, родимки і липень» Повітря набуває трохи прохолоди під вечір. Скоро почне смеркатися. Хьонджін старається виглядати невимушено, коли прогулюється пустою вулицею, а потім непомітно прослизає вниз стежкою, яка веде до річки. https://vt.tiktok.com/ZSCvfqvB1/

сто вісімдесят кілометрів на годину темп до невловимого повільний для нас він виростає вполовину і розпливається здатність роздільна бо все, що ми робимо — лише пікселі інверсія наших реальних принципів стискаються в точку простягнуті відстані накреслені олівцями і вицвілі у нас своя схема кольорографіки і свій резонанс на рецепцію дійсності де не існує підстав для паніки не пробачають коштом більшості сенсори не реагують на спогади надто далеко закомпресовані не зійти завиграшки сходами якщо фундамент роздовбаний сто вісімдесят градусів за фаренгейтом сума нашого внутрішнього запалу і як зацікавленості предметом став штучно створений вакуум якщо вже згорати, то стань гарантом який зупинить перебіг обставин а не катастрофічним дилетантом щоб точно довершити справу скільки ще гніт буде триматись і скільки ще віск буде скрапувати бо звідки новим родимкам взятись і новим шрамам спалахувати досить підвищувати контрастність максимальний коефіцієнт виявлено поки твоїх намірів ясність остаточно не витягнемо сто вісімдесят ударів на хвилину а потім ще один в повній тиші не буде цьому всьому почину та й це усе не між нами більше мозолить очі відсутність оновлень самі собі стискаємо легені висить без відповіді пошук зумовлень за звичкою відчинені двері і наче вектор залишився збитим ніхто не просить координати та дивно, що ми вміли їх змінити ще би навчилися забувати кожне слово на ізолініях написане почерком нерозбірливим стало доречнішою аритмією ніж те, у що лікар повірив 𝟮𝟴𝟬𝟱𝟮𝟲 — 𝘀𝘁𝗲𝗳𝗳𝗶

Я не уникаю близькості — я просто не знаю, що з цього вийде. Наповнена спраглою ніжністю чи просто жагою до тіла? Обзивай цей абсурд дурною грою, допоки ми не сягнемо краю. Дозволь просякнути шкірі пітьмою. Не я композитор, не я пробачаю. Це ж навіть не перша сцена. Я зійду з розуму, ти — з дистанції. Я зараз як ніколи чесна. Надішлю скриншот квитанції. Чому так тіпає від напівдотику? Під станом афекту не реагую. Виводиш круги на шкірі подихом. Я ж просто цілую. За тиждень почнеться нова ера й закінчиться в зоні відчуження. Лоскоче передчуття попід ребра, шукаючи ймовірність відгалуження. А що як сонячне сплетіння — погасне? Усе, що було в ньому, різко припиниться? І більше не буде нічого, власне, нічого й не було. У що воно виллється? А що, як це все проєкція того, що не трапиться ніколи? А я вже втратила серце — у нього припарат вкололи. Після не знатиму далі наслідків, за півдоби із крайності в крайність, наповнена жагою до ніжності, заким ти наповнений спрагою. Гласність. 𝟮𝟲𝟬𝟱𝟮𝟲 — 𝘀𝘁𝗲𝗳𝗳𝗶

back to friends by sombr #Замальовка: «Той самий голос» У Джісона незвично піднесений настрій. Ранішній різкий вітер змінився на тепле сонце, людей у центрі не так багато, і є вільна лавочка, щоб сісти й перечитати книгу. Життя пустило крізь весну пагінці. …читати далі https://vt.tiktok.com/ZSHwF51RE/

Я ж якось цьому посприяла: облізлою фарбою вкритим бордюрам, моментом довершеним авантюрам, та мовчки сидить моя зала. Я відчаєм море опанувала! За морем чекала наступних, хто також зуміє зірвати ці пути. І хвилі з прибоєм сміялись, і хмара нависла тяжка, неосяжна, лукава, дощем залила на піску всі малюнки, усі імена, що вважала могутніми, плани будинків, палкі візерунки — цей відчай не більше, ніж мара. Промінням запиленим сяє мансарда, і ліжко застелене зовсім не манить, повітря задушене розум дурманить: такою була моя правда. Постала зумовлена тишею вада. Пропущені виклики під простирадлом разом із життєвим псевдокапіталом. І як я цьому посприяла? 𝟲𝟬𝟰𝟮𝟲 — 𝘀𝘁𝗲𝗳𝗳𝗶

Я навчилася швидше тікати, ніж ходити. Перспектива вмерти була кращою, ніж жити. А до першого причастя я достатньо напилася: не вином я так спʼяніла, як хлібом, що не дістався. І всі погляди незрячих, і всі оклики безмовних переслідували до кошмарів не таких умовних, як вина, що осідала до народження на плечі, забираючи усі важливі для щасливих речі. Чи щасливі розуміють, що сміятися — природньо? Що таке, коли тобі паршиво, навіть не самотньо? Що очікувати підступ у людських словах — проблема? Що «кохати чи ненавидіти» більше не дилема? Мене гризли не сумління, а ворожі гострі зуби, мене цілували опіки, а не кохані губи. Ну і що я винесла з цього життєвого уроку? Що боятися не втечі варто, а незмоги кроку. І тому тікати швидше вміла, ніж вміла ходити, і тому обрала не померти, а хоча б дожити до моменту, коли узбережжя холодом зустріне, коли на зустрічній хвилі дожидатиме людина. 𝟮𝟵𝟬𝟯𝟮𝟲 — 𝘀𝘁𝗲𝗳𝗳𝗶