Світлана Бонд. Книги

#покарана_літом – Люба, тобі зле? – розхвилювалася бабуся, помітивши моє обличчя. – Чого це тебе нудити вранці надумало? – Це все через вашу гусінь у вишнях! – пискнула я. – Та немає там нікого, як вигадаєш! – продовжувала стояти на своєму бабуся. – Ну я вам зараз покажу! – я вже сіпнулася з лавки, щоб дійти до миски з вишнями й надати докази, як раптом Діма міцніше стиснув пальці на моєму коліні, утримуючи на місці. Він мене тупо не пустив. По шкірі миттєво розбіглися лоскотні мурашки, і мені... навіть перехотілося кудись іти. Чорт. Це було приємно. За всіма цими суперечками я якось зовсім забула, що він руку з моєї ноги так і не прибрав. Заспокоївшись, я знову взяла виделку. А потім усе ж тихенько запитала його, косячись униз: – Що ти робиш? – Бачу, що тебе це заспокоює, – відповів Діма й знову злегка провів долонею по моїй нозі, вимальовуючи пальцями невагомі візерунки.

Обіцяла собі, що більше ніяких трійничків. Якщо уточню, що в книгах, це звучатиме ще дивніше😅 Але… — Міло, я вдома! — почувся з коридору голос дядька. — Виходь хвилин через п'ять, млинці готові купив, поїмо. — Я… не хочу, я вчуся! — видала я рівним голосом, поки Марк продовжував нахабно вилизувати мене. — А ми твої репетитори… — шепнув мені в губи Кирило. Марк ставав усе рішучішим і грубішим. Його взагалі не хвилювало, що за дверима стоїть дядько й може щось почути. Я відчувала, як задоволення повільно розтікається по тілу. Боже, я вже фізично не могла мовчати, просто не витримувала цієї суміші страху й задоволення! Кирило, здається, сам усе зрозумів: він впився в мої губи, глушачи стогони, поки Марк унизу не зупинявся ні на мить. — Ну гаразд, як хочеш, — донеслося з-за дверей за пару секунд, і я почула, як віддаляються його кроки. Чорт… А ми ж навіть не зачинялися! Я була впевнена, що дядько повернеться ще не скоро, але господи, як же добре, що він вирішив не вламуватися в кімнату просто зараз. Інакше перед ним постала б ну дуже дивна картина. Найправильнішу й найкультурнішу дівчину університету, у якої ще навіть стосунків не було, зараз вилизували й доводили до оргазму одразу двоє хлопців… А я сама насаджувалася на язик Марка й благала його не зупинятися.

На ній були короткі шорти, і я з усіх сил умовляв себе не дивитися. А потім подумки махнув на все рукою – і почав безсоромно витріщатися. – Я взагалі-то відчуваю твій погляд, – раптом донісся зверху її голос. – І що ти мені зробиш? – усміхнувся я, навіть не думаючи відводити очі. – Ще не знаю, – заявила Ліза і якось навіть по-доброму усміхнулася у відповідь, уже влаштовуючись на даху сараю. ☀️☁️☀️ – Я тут дійшла висновку, що в місті мені буде іноді тебе не вистачати, – раптом заявила Ліза, не дивлячись на мене. – Так ми з тобою, вважай, зовсім поруч живемо. Я можу тобі там ще знатно набриднути, – сказав я. Коли я назвав адресу свого гуртожитку, Ліза від здивування ледь відро з рук не випустила: – І правда... Хвилин десять пішки від мого будинку. Дивно, що я тебе раніше взагалі не бачила. – Ну так місто велике, – знизав я плечима. – Але якщо ти раптом до мене занадто сильно звикла й захочеш побачитися у вересні... я, мабуть, буду не проти. – Мабуть? – фиркнула вона. – Знущаюся. Дуже люблю атмосферу літа та села. Ніби повертаюся в дитинство, та й взагалі додому. Думала, що буду постійно робити естетику глав. Ага, звісно😅 Часу немає. Але ще не пізно) #покарана_літом

kw13_6XE Приватні лекції

😀 Знижки на захопливі історії 😀 📚 «(Не) Попелюшка» Якби батько Ніки не одружився вдруге, то в її житті не з'явилися б підла мачуха і паскудна сестра. Ці дві зміюки постійно псували їй життя, але з'явився той, хто може допомогти, але за певну плату... 📚 «Ті, що не прощають» Темний, напружений роман про Касс і Данте. Тут полон, заборонений потяг, боротьба за владу й небезпечна хімія, від якої перехоплює подих. 📚 «Вирок. Кохати ворога» Вона втратила все через зраду і опинилася на шляху небезпечного чоловіка, який живе лише помстою. Він – її ворог. Але чому саме до нього відчуває потяг? 📚 «Приватні лекції» Одна ніч, яка мала залишитися таємницею, обернулася випробуванням. Він – її новий викладач. І щоразу, коли їхні погляди зустрічаються, межа між бажанням і забороною тане. 📚 «Компромат на ворога» Заради репортажу Віра готова на все, а Дамір прагне зруйнувати її життя у відповідь. Проте крок до взаємного знищення стає початком кохання, яке змушує забути про професійні амбіції та ворожнечу.

🔥▫️🔥🔥🔥🔥 на «Компромат на ворога» 🔞❤️ Боже, як же це було важко – концентруватися на екрані, коли тілом розливається ця солодка пожежа. – Мені треба відійти... всього на одну хвилину, – пробурмотіла я, благально дивлячись на його відображення в темному екрані. – Навіть менше. На десять секунд. Будь ласка... потім я все видалю. – Зараз. Мене накрило відчаєм і злістю на саму себе. – Тоді я його зараз витягну, прямо тут! – я потягнулася рукою до трусів. В принципі, під халатом він майже нічого й не побачить, мені було вже начхати на сором, аби тільки це припинилося. – Руки на стіл! – раптом гаркнув Дамір. У його голосі було стільки владності, що я здригнулася і рефлекторно підкорилася. Долоні впали на стіл. – Я так не можу... – прошепотіла я, відчуваючи, як сльози накривають очі. – Будь ласка, досить.

https://t.me/shanaya_books/472

🐖🦛🐢🦐🪲🤑🐡 😈 – Ти що, вже не повернешся? – Ні, – з сумом казала Ася. – Там без мене не впораються. Я навіть не знаю, що робити... Ти зі мною їдеш? Не втримавшись на ногах, я плюхнулася на диван. Треба було все зважити. З одного боку, до автобусної зупинки звідси кілометри три – якщо треба буде, зможу спокійно виїхати маршруткою. Та й хлопців у крайньому разі можна попросити підвезти до станції, авто в них наче є. Хоча залишатися з ними удвох без Асі було трохи лячно. З іншого боку, мені страшенно не хотілося псувати собі довгоочікуваний відпочинок через чужі проблеми. – Ні, я залишуся тут, – наважилася я. – Ти їдь, звісно. – Ну гаразд... – розгубилася Ася. – Хоча так шкода їхати! Ми ж учора так круто посиділи... 💕💕💕 – Постарайся писати мені частіше, – наказала Ася, сідаючи за кермо. – На другому поверсі зв'язок нормально ловить. Просто щоб я не смикалася, що ти тут сама з двома хлопцями. – Та не хвилюйся ти так. Упевнена, я їм не настільки цікава, як ти. – Ну гаразд... Але якщо вони почнуть переходити межі – одразу телефонуй, я приїду! – пообіцяла подруга. – Гарантую, до цього точно не дійде, – усміхнулася я. #подвійна_доза_небезпеки

– Мені взагалі-то не так уже й холодно, – видала я, намагаючись приховати бентеження. – Ну, значить, холодно мені, – засміявся він, але відсторонятися не поспішав. Діма зазирнув мені в очі. Я дивилася на нього знизу вгору й фізично не могла відвернутися чи опустити погляд. У напівтемряві млина було не так багато світла, але я чітко бачила, як його очі повільно блукають по моєму обличчю й у результаті зупиняються на губах. Я застигла, затамувавши подих. Серце забилося десь у горлі, але мені подобалося те, що зараз відбувалося між нами. Хай це й було дивно. Сама я не робила жодних кроків, лише покірно чекала, поки його обличчя повільно наближалося до мого. Я чула його уривчасте дихання, відчувала його тепло зовсім поруч і хотіла цього поцілунку не менше, ніж він. Я несвідомо потягнулася назустріч. Ми ніби випробовували терпіння одне одного: він був так близько, але навмисно відтягував момент, даючи зрозуміти, що я не проти цієї гри. #покарана_літом

З ким залишиться Каріна?

До кінця «Подвійної дози» ще понад 80 розділів, але мені цікаво почути вашу думку вже зараз (коли ще нічого не зрозуміло) :

– А тут у вас миленько, – прокоментував Ян, оглядаючи кімнату. – Приходьте й ви якось у гості, – усміхнулася Каріна. – Ну раз ти так просиш, тоді обов'язково завітаємо, – підморгнув їй цей жук. Повернувшись до виходу, Ян одразу натрапив на мій незадоволений погляд. – Місію на день виконано, ходімо вже додому, бро, – Ян закинув мені руку на плече й потягнув до дверей. Потім обернувся до господині будинку: – Доброї ночі. Побачимося! – На добраніч, – усміхнулася Каріна нам наостанок. І щойно ми вийшли за поріг, вона зачинила двері на засув. Ледь ми ступили на стежку, я різко смикнув плечем, скидаючи його руку. – Ти чого? Ревнуєш, чи що? – запитав Ян. – Можливо. – Я взагалі-то перший сказав, що вона мені сподобалася! – Ніби я стану тебе слухати, – заявив я. – Та я в тобі й не сумнівався, – фиркнув друг. – Ну тоді давай так: час покаже. Хай вона сама вирішує, з ким їй хочеться бути. – «Бути»... – вголос повторив я. – Упевнений, для тебе це все одно нічого серйозного. Так, на один раз розважитися. Але чи треба воно їй? Не думаю, що Каріна з таких. Ось з Асею можеш розважатися скільки влізе, вона явно проти не буде. – А я – проти, – крізь зуби процідив Ян. Шкода. Дуже шкода, що в нас настільки збіглися смаки на дівчат. Подвійна доза небезпеки

https://t.me/marzale_more/359

🌹🌹🌹🌹🌹🌹 на книгу “Обійми на трьох” - 25% До речі, книга схожа на “Поділену на двох”, тож якщо ще не читали, запрошую❤️ А ще там є схожий момент Я стискалася зсередини, бажаючи отримати цей клятий оргазм силою думки. Потім потягнулася рукою, адже мені потрібно було зовсім небагато, як раптом Ерік перехопив мої зап'ястя й утримував над головою. – Самій не можна, – шепнув він мені та звернувся до друга. – Продовжуй. За таким я можу спостерігати вічно. Мирослав засунув член у джинси, але не застібав. Я бачила зовсім трохи його живота, смужку волосся, що вела до трусів, і це було так манливо. У мене ледь слинки не текли від бажання. Я смикнулася, але Ерік не відпускав, а Мирослав знову накрив губами мій клітор. Пару рухів, і я вже кричу в передчутті, але нічого не отримую натомість. – Ну, досить, – скиглила я на межі істерики. – Будь ласка. Не мучте мене. – Не можу зупинитися, – Мирослав втягував клітор ротом, кілька разів увійшов у мене язиком, а я намагалася більше не реагувати. Потрібно просто дати зрозуміти, що мені ще далеко, я зможу прикидатися. Але вони, мабуть, просікли мою фішку, бо Мирослав знову відсторонився, а я засмикалася, намагаючись вирватися. Такими тортурами мене ще не мучили. Це було так жахливо і так солодко водночас. Коли мені потрібно лише звести ноги, щоб кінчити, вони не давали цього зробити. Мирослав міцно утримував їх, поки Ерік стискав мої руки. І знову Мирослав поліз у мене язиком, зовсім трохи, ледь помітно, але я пискнула, мене трясло, ноги тремтіли, хотілося матюкатися від їхньої божевільної ідеї. – Ненавиджу вас! Ідіть до біса! – Мені зупинитися? – посміхнувся Мирослав. – Чи продовжити? Я застигла, важко дихаючи. – Зупинитися, я більше не можу. – Так сильно хочеться кінчити? – шепнув на вухо Ерік. – Але ж тут не можна, туалет один, нас одразу ж виженуть, здається, так ти казала? – Ми тут хвилин десять, я могла б вже кілька разів, а ви... – гучно дихала я. – А ви просто знущаєтеся. – То хочеш чи ні? – втрутився Мирослав. – Так! Так! – закотила очі я, вперше визнаючи свою поразку.

– Слухай, а можна я це в сторіз викладу? Ну так... позлити декого треба. – Та без проблем, – відповів Діма, але руку з моєї талії так і не прибрав. – Можна дати ще трохи приводів. Я не зовсім зрозуміла, що він має на увазі, але знову ввімкнула камеру: – Добре... Раптом він злегка уткнувся носом у мою шию, десь ближче до вуха. Від несподіванки я ледь змогла стримати шумний видих. Його подих обпікав шкіру, і це було так приємно. Я зробила ще кілька швидких знімків, дивлячись у камеру й усміхаючись навіть ширше, ніж зазвичай. На екрані все виглядало настільки природно, що на тлі цього літнього пейзажу ми здавалися справжньою закоханою парочкою. Я вже опустила телефон, припинивши фотографувати, але Діма, здається, трохи загрався. Його рука ледь помітно почала погладжувати мою талію, він продовжував водити носом по моїй шиї й уже зовсім не дивився в екран. Він ніби взагалі забув, де перебуває і що все це – лише гра заради красивих фоток. Можливо, ним це й задумувалося як жарт, але все мало надто реалістичний вигляд... і мені раптом стало ніяково. Покарана літом

9UgenUBX 8baeTHHz Ненавидь мене ніжніше

3zw6tml3 YZKliCLn Компромат на ворога

🔊Встигніть скористатися знижкою!!! 📚 "У ліжку з Морозом" — Чому ти приїхав? — перше питання-постріл. Мовчки перегнувся через мене, пристібаючи паском безпеки, навмисно чи ні торкаючись грудей. — А як я ще мав відреагувати на повідомлення? — спокійно поцікавився, виїжджаючи на дорогу. — Лайкнути і проводити вечір п'ятниці, як планував. — У мене не було планів. З тобою важко щось планувати. — До чого тут я? — Поки між нами яка-не-яка угода, то ти до всього. І ніби ні про що високе не було й мови, а от від самої інтонації, від притишеного голову, пульс пришвидшився.

🧡🧡🧡🧡🧡🧡 на «Тінь забороненого бажання» 🔥🔥🔥 – У мене питання, мила, ти чому розбовкала, що я нібито користуюся ескорт-послугами? Таня не витримала і голосно розсміялася, відкинувши голову назад, немов це запитання було найкращим, що вона чула за весь вечір. – Вибач, будь ласка, але все виглядало саме так, – зауважила вона. – Ти привів мене сюди, змусив причепуритися... Впевнена, маму б ти сюди не взяв, скільки б грошей у неї не вклав. Ігор зітхнув, запускаючи пальці в волосся. – Ну так, визнаю, все пішло не за планом. – Я їм одразу сказала, що це жарт, – продовжила Таня. – Тобі нема про що хвилюватися. Ігор уважно подивився на неї. Очі звузилися, а губи підібгалися. – Крім цього ти сказала правду. Тепер одна частина гостей думає, що ми коханці, а інша – що я твій вітчим. Таня зробила ще ковток шампанського, перш ніж поставити головне питання: – А хто ми? – Удома вирішимо, – Ігор шумно видихнув. – Ходімо, банкет триває.

– Якого біса?! – раптом пролунав із вітальні гучний і страшенно невдоволений вигук Діми. Я здригнулася, відкинула телефон на подушку й вискочила з кімнати. Діма стояв посеред вітальні, нагороджуючи мене максимально ошаленим поглядом. Моя банка, яку я так необачно кинула на стільці, перекинулася. Половина зібраних колорадських жуків висипалася на килим і вже на повну розповзалася по кімнаті. – Упс… – винувато видихнула я, притискаючи долоню до рота. – Так, люба, тепер ми з тобою кімнатами міняємося, – видав Діма і заходився ловити втікачів. – Ну пробач, я не хотіла! – я швидко примостилася поруч, вишукуючи смугасті спинки. Помітивши одного жука, я акуратно підсунула його до банки краєм капця, але торкатися його пальцями все одно страшенно боялася. – Господи, та не з'їдять вони тебе, ворушися! – видихнув Діма, спритно перехоплюючи чергового шкідника. – Треба їх усіх зібрати, бо не хочу, щоб вони до мене вночі в ліжко лазили. Ти чим узагалі думала, коли банку з колорадськими жуками в хату занесла? – Та я випадково! Мені просто на секунду треба було, у мене телефон розрядився! – виправдовувалася я. – А вони тут до чого? Думала, жуки тобі телефон на зарядку поставлять? #покарана_літом