Олег Тягнибок || офіційний канал

Сьогодні, 13 серпня, на українському кордоні з військовими почестями, коридором пошани, під синьо-жовтим стягом українці урочисто зустріли прах Полковника Євгена Коновальця. Воїни-прикордонники на руках занесли труну на рідну землю й тричі прихилили її у символічному вітанні, після чого кортеж вирушив до столиці України. ПРОВІДНИК повертається додому – на рідну українську землю, визволення якої було для Нього найвищим сенсом. На це були спрямовані усі Його думки і чин, та, зрештою, і саме життя. Євген Коновалець – Вождь Української Нації. Він пройшов шлях від полковника Армії УНР, командира Січових Стрільців, які відстоювали Київ від москвитської навали, до творця Української Військової Організації та першого Провідника Організації Українських Националістів. москва люто ненавиділа Коновальця. кремлівські окупанти бачили в ньому найбільшу загрозу для свого існування, тому й підступно вбили його у Роттердамі. Після проведеної в Роттердамі ексгумації Провідник спочине у Києві – на Національному військовому меморіальному кладовищі. Сьогодні ми ведемо ту ж саму битву проти того ж вікового ворога. Чин і спадщина Провідника живуть у кожному, хто тримає у руках зброю супроти зла. Ми довершимо його справу та остаточно знищимо московську імперію, щоб Українська Нація могла запанувати на СВОїй БОгом ДАній землі! Слава Провіднику! Слава Україні! москва впаде!

🌳 Маскування серед густих дерев не допоможе, коли над головою працюють оператори «Дикого Поля». 🦅 Наша пташка бачить геть усе й доставляє вирок прямо під крони – точно та без шансів на порятунок. ☠️💥

Сьогодні, в День медичного працівника, привітав бойових медиків нашого Батальйону безпілотних систем 128 овмбр «Дике Поле» – тих, хто щодня бореться за життя, здоров’я і надію. Розумію всю складність і відповідальність цієї професії. У час війни ваша праця – це справжній передній край з максимальною віддачею. Ви рятуєте, підтримуєте, повертаєте до життя і даєте шанс там, де його, здається, вже немає. Медики – це витримка, професіоналізм і велике серце. Це люди, які працюють на межі можливого і не мають права на помилку. Саме завдяки вам тисячі воїнів живуть, відновлюються і повертаються до своїх родин. Дякую за вашу силу, людяність і відданість справі. Бажаю міцного здоров’я, витримки і успіху! Разом – до Перемоги!🇺🇦 москва впаде!💥

Сьогодні минає два роки з дня вбивства Ірини Фаріон. Із перших днів знайомства Ірина була для мене смолоскипом, який випалював байдужість і освітлював шлях Української Нації до віднайдення себе. Це був той самий «меч духовний», про який вона сама часто говорила, — меч, що бив точно і сильно. Ірина ніколи не шукала зручних компромісів і не намагалася подобатися всім. Її силою було слово — безкомпромісне, гостре й кришталево чесне. Ми багато років працювали пліч-о-пліч, і я бачив її різною. Вона вміла бути непохитною на публічних трибунах, але водночас була глибокою, мудрою й чуйною людиною в колі своїх. Її загибель — це невимовний біль. Але ідеї, які вона відстоювала і поширювала, неможливо знищити. Вони живуть у кожному, хто говорить українською, мислить по-українськи й бореться за Українську державу. Світла пам’ять великій українці! Наш обов’язок — продовжувати нашу спільну справу і нашу ідею, ідею Української Нації, яку вона пропагувала. Слава Україні! москва впаде!

Днями мав нагоду поспілкуватися з учнями підземної школи однієї з громад Запорізького району під час коворкінгу, присвяченого українській ідентичності. Говорили про те, що сьогодні боротьба триває не лише на фронті. Ворог уже багато століть намагається знищити нашу національну ідентичність — мову, культуру, історичну пам’ять і все, що робить нас українцями. Саме тому так важливо знати своє коріння, пам’ятати власну історію й розуміти, за що боролися попередні покоління. Під час зустрічі згадав і події Української Народної Республіки, зокрема Кримський похід полковника Петра Болбочана. Ці сторінки історії нагадують нам, що боротьба за українську державу триває не перший рік і не перше десятиліття. Молодь має знати свою історію, адже без історичної пам’яті неможливо зберегти Державу.

Сьогодні – День Української Державності! Символ безперервності боротьби, сили народу і права бути господарями на своїй землі. Українська державність формувалася століттями – через випробування, втрати і перемоги. Українська нація є спадкоємицею духовної і матеріальної культури трипільців, скіфів та сотень наступних поколінь українців. Українці завжди прагнули мати свою державу. Неперервність сучасної Української Держави була започаткована ще в Київській Руси-Україні, і продовжена Галицько-Волинським князівством, Козацькою Республікою періоду Гетьманщини, Українською Народною Республікою, Західно-Українською Народною Республікою, Карпатською Україною та Українською Державою, відновленою Актом 30 червня 1941 року, І сучасна Незалежна Україна, яка є правонаступницею УНР, а не УССР, яка насправді була окупаційною адміністрацією, постала як наслідок понад трьохсотлітньої національно-визвольної боротьби українців. Сьогодні державність тримається на тих, хто захищає її зі зброєю в руках, хто працює, допомагає і не опускає рук. Державність – це відповідальність кожного. Це єдність, яка робить нас сильними. Це віра, яка не дає зламатися. Ми платимо високу ціну за право бути, але саме ця боротьба остаточно утверджує Україну як вільну і незламну державу. Бажаю міцності духу, єдності та впевненості у нашій Перемозі. Пам’ятаймо, хто ми є, і за що стоїмо! москва впаде!💥 Слава Україні! 🇺🇦

Антиукраїнська істерія в Польщі, апогей якої припадає на 11 липня, та й останні гучні скандали і дипломатичні демарші з боку Варшави навколо української історичної пам’яті – це не про раптове «прозріння», а про банальну електоральну математику. У Польщі стартувала запекла внутрішньополітична боротьба і деякі тамтешні діячі вирішили, що найдешевший спосіб заробити швидкі політичні бали – це влаштувати танці на кістках та вчергове підняти «волинську карту». Дивує інша закономірність. Чомусь раніше, коли українське військо повертало свої справжні історичні імена, зокрема – героїв УПА – з боку поляків не було такої категоричної істерії. Наприклад, спеціальний розвідувальний батальйон ЗСУ отримав ім’я полковника, голови ОУН Євгена Коновальця – реакції не було. Навчальний центр Сил безпілотних систем ЗСУ імені Головного командира УПА Василя Кука – реакції не було. 31 окрема механізована бригада ЗСУ отримала ім’я генерала УПА Леоніда Ступницького – тиша. Бригада Нацгвардії «Грегіт» імені полковника УПА Василя Андрусяка – знову жодних протестів. І ось тепер, коли окремому Центру спеціальних операцій ЗСУ присвоїли почесне ім’я Героїв УПА – у Варшаві почався справжній шок, істерика, вимоги повернути нагороди і ледь не міжнародний скандал. До слова, це саме той підрозділ, у якому я мав честь у 2023 році служити Україні. А після отримання почесного найменування «імені Героїв УПА» я пишаюся своєю службою в ньому ще більше! Цей вибірковий гнів дуже показовий: він доводить, що справа взагалі не в УПА, а у кон’юнктурній історичній політиці наших сусідів. Навіть вулиця імені Героїв УПА з’явилася у моєму рідному Львові ще 17 квітня 2008 року – 18 років тому. І весь цей час вона нікому у Польщі не заважала. У 1990 році встановлено перший памʼятник Степанові Бандері в його родинному селі Старий Угринів. Близько тисячі памʼятників, хрестів, погрудь в честь УПА, сотні вулиць по всій Україні. Чому саме тепер, коли Україна переламує хід війни і нам потрібна максимальна підтримка з боку західних партнерів в боротьбі з московитами? Тут варто згадати грудень 2013 року, коли брат вбитого московитами під смоленськом президента Польщі Леха Качинського та лідер польських консерваторів Ярослав Качинський під час Революції Гідності стояли з нами на сцені київського Майдану. Тоді польські топ–політики без жодних вагань і докорів сумління разом із українцями скандували традиційне бандерівське гасло «Слава Україні!». У той момент це нікого у Варшаві не обурювало і не лякало, бо тоді їм було геополітично вигідно підтримувати нас. Схожа гнучкість помітна й у виступах інших польських діячів. Той же Кароль Навроцький ще задовго до своїх теперішніх високих амбіцій розважливо розповідав на камеру красиві речі – мовляв, «кожен народ має право на своїх героїв і свою власну історію». Але ці заспокійливі тези звучали рівно доти, доки це було вигідно особисто йому та його політичній силі на конкретному етапі. Як тільки кон’юнктура змінилася, а на горизонті замайоріли нові вибори й посади – уся ця повага до чужого права на героїв миттєво випарувалася, поступившись місцем жорсткому дипломатичному тиску та спробам диктувати умови воюючій Україні. Висновок із цієї виборчої істерії лише один. Поки польські політики бавляться в історію заради рейтингів, вони забувають головне: якщо московія переможе в Україні через брак нашої єдності, то наступною вона знищить саме Польщу. І тоді на польських кордонах стоятимуть уже не підрозділи імені Героїв УПА, а мокшанські племена, буряти й кадировці. Я є палким прихильником тези ідеолога українського націоналізму Степана Ленкавського: «наше майбутнє з Польщею набагато важливіше, ніж наше минуле». Але це має бути двосторонній рух із взаємною повагою. Слава Україні! москва впаде!

Нетямущим землякам моїм зі Львова/Сихова, які збилися з українського шляху: То не ви часом загубили те, що м@ск@вити з дронів порозсипали в Запоріжжі та околицях? І все одно - москва впаде!💥

🦅 Для «Дикого Поля» відстань — не перешкода, а ціль — лише питання часу. 💥 Один точний удар — і мінус ще одна ворожа позиція. Працюємо🔥 москва впаде!💥

Ба більше, у польському політичному дискурсі знову виринають шовіністичні терміни на зразок «Східна Малопольща» (Wschodnia Małopolska) щодо західноукраїнських земель. Це пряма ревізія історії та неповага до територіальної цілісності України. Також жоден обіцяний, колись “літаючий” ще совєцький металобрухт, не вартий того, щоб розмінювати його на нашу національну пам'ять і наших правдивих Героїв. Бо Нація, що зберегла свою національну гідність, рано чи пізно буде мати і технології, і потенціал куди більший, ніж кілька старих літаків. Тим польським діячам, які перетворюють наше трагічне минуле на сумнівні дивіденди та намагаються розмовляти з Україною з позиції сили, варто пам'ятати слова з Книги пророка Осії (8:7): «Вони сіють вітер і пожнуть бурю». Ми прагнемо рівноправного діалогу, але ніколи не дозволимо стерти пам'ять про трагедію нашого народу у Павлокомі. Наступний допис – про різанину поляками українців в селі Піскуровичі..

БІЛИЙ ОРЕЛ ЗАЮШЕНИЙ НЕВИННОЮ УКРАЇНСЬКОЮ КРОВ'Ю: Павлокома – ми НЕ забули! Злочини на ґрунті етнічної ненависті до українців, масові вбивства та знущання не мають терміну давності. Продовжую серію історичних дописів про геноцид українців поляками на рідній землі. Попередній допис про різанину у селі Сагринь (https://www.facebook.com/share/p/1H3KC4WDpD/) продемонстрував, наскільки мало українці мають інформації про ці темні і трагічні сторінки нашої історії. І нехай ті, що насолоджуються безпекою за рахунок життів кращих синів і дочок України, не сподівається, ми нічого не забули! Павлокома – нині село в Динівській гміні Підкарпатського воєводства Польщі. Історично це було етнічне село українського Надсяння. Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа між Гітлером і москвою, ця територія увійшла до складу СРСР, ставши частиною новоствореної Дрогобицької області. Проте згідно з Люблінською угодою 1944 року – за особистим наказом Сталіна – село передали Польщі, як і інші споконвічні українські землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. І тільки-но це сталося, поляки одразу розпочали жорстокі етнічні чистки. На початку березня 1945 року тут розігрався кривавий сценарій. Озброєне бандитське формування польської армії крайової, яким керував поручник Юзеф Бісс (яке символічне прізвище у ката) на псевдо «Вацлав», спільно з польськими нелюдами з навколишніх сіл, влаштувало сплановану ліквідацію мирного українського населення. Жертвами цієї бійні стали понад 500 беззахисних українців, для яких це надсянське село було рідною землею протягом багатьох поколінь. Важливо наголосити, що серед убитих були у більшості жінки і діти. Трагедія розгорталася методично і безжально. Польські бойовики оточили село, зганяючи переляканих людей до місцевої греко-католицької церкви. Храм, який мав бути прихистком, перетворився на місце жорстоких катувань і допитів. Тих, кого визнавали «небезпечними», а згодом і просто всіх підряд, партіями виводили на місцевий цвинтар. Чоловіків, жінок, старих і зовсім маленьких дітей розстрілювали на краю заздалегідь викопаних ям. Озброєні бандити не зупинялися ні перед чим – хати палили, майно грабували, а поранених живцем засипали землею в масових могилах, замітаючи сліди свого страшного злочину. Свідчення очевидців, які вижили в цьому пеклі, відкривають жахливу правду: Олена Сподарик (на час трагедії – 9 років): «Нас вигнали з хати і погнали до церкви. Там уже було повно людей. Поляки ходили між нами, вибирали чоловіків, били їх і кудись виводили. Потім почали виводити жінок з дітьми. Мою маму і маленького братика повели на цвинтар. Я дивом загубилася в натовпі і втекла в ліс. Коли все стихло, я повернулася – на цвинтарі були тільки свіжі розриті могили, з-під яких ще просочувалася кров...» Єва Шпак: «Нападники мали списки, які їм підготували місцеві польські сусіди. Вони чітко знали, хто де живе. Наших чоловіків катували прямо в церкві, вимагаючи зізнань у тому, чого вони не робили. Тих, хто намагався сховатися у льохах чи під стріхою, витягували і кололи багнетами. Село палало з усіх боків, стояли страшні крики і плач дітей, яких убивали на очах у закривавлених матерів...» Степан Попович: «Мене врятувало те, що я впав у яму на цвинтарі за мить до пострілу і на мене впали тіла інших убитих. Я лежав там серед трупів кілька годин, задихаючись від запаху крові та пороху. Я чув, як польські вояки сміялися, добиваючи тих, хто ще стогнав. Коли стемніло і бандити пішли пиячити та ділити наше майно, я виліз із могили. Вся Павлокома перетворилася на згарище...» Сьогодні ці події постають у новому світлі на тлі відверто недружніх заяв офіційної Варшави. Коли польські політики починають спекулювати темою євроінтеграції України через питання історичної пам'яті (зокрема постаті Степана Бандери та інших діячів національно-визвольного руху), вони забувають про власні неспокутувані гріхи. Особливе обурення викликають закиди щодо українського Закону про Національний Пантеон. Спроби диктувати суверенній державі, кого їй вважати героями, виглядають як втручання у внутрішні справи на тлі імперських рецидивів.

30 червня 1941 року. У Львові проголошують Акт відновлення Української Держави. На Національних зборах його зачитує щойно призначений голова уряду — Українського державного правління Ярослав Стецько. Українські війська в місто вводить Роман Шухевич, який цього дня саме святкує свої уродини. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери підтверджує факт існування Української Держави і її тяглість з часів УНР. Декларує усьому світові, що ми, українці – законні господарі на СВОїй, БОгом ДАній землі. За кілька днів гестапо арештовує Бандеру та Стецька. Починаються масові арешти членів ОУН. Через відмову націоналістів співпрацювати з німцями, їхніх родичів катують до смерті. А їх самих — відправляють в концтабір. Згадуйте це щоразу, як вам намагаються нав’язати міфи про якусь «співпрацю» ОУН із німцями. І пам‘ятайте, що Україна — правонаступниця УНР, а не УССР. З «рускім міром» ми, українці, не маємо нічого спільного. Слава Героям! Слава Україні! москва впаде!