18bit пес

Сторожки анахоретів манять гіркотою... яка мала би лікувати. Лікує вона?... Страждання присмаку самовдоволення. Базарна губка в пустелі - стане святою? Вода потоку думки висушиться, жир минулих дій залишиться... Покаяння - мило душі. Чи носитиме мені хтось їжу в поле? Чи зможу я дати справжню обітницю? Чи є чорнота монашества - вогнем кропиви чи отрутою змії? Чи це добровільне покарання і чорнота лише прапор, який кричить: Дивись! Це колір моєї д-ші!!! Це нескінченний гріх, що я ношу!!! Я мріяв встати і йти так далеко, як зможу йти. Я мрію стати бродягою. Я мрію дати одну обітницю і стримати її. Я мрію вилікуватися! Але мій розум - розбита тарілка. Моя д-ша - зрізана квітка - і зараз лунають лише тексти запаху соку надломаного стебелю. Щасливі не залишили по собі літератури. Анахорети не залишили повчань. Воїни не залишили поезії. А я все духмяню своєю неповноцінністю, своєю невдачею, своїм страхом, Своєю. Чорною. Душею. 09.10.2023

Достаточно минуты спокойствия и червь, что сытиться алкоголем и мечтами снова вгрызается в кору. Синева, синева, синева спирта - мой оазис среди пустыни такой однозначной войны с неопределенным каждым днём. Как жить, если знаешь, что свободы лишь одна кружка? Жадно её глотать, давиться, голодными глазами бегать по полкам, из вечности всегда виднее. Из удушья свободы хочется чего-то свежего - свежесть обернулась вьюгой с тряской среди ночи. Я дал свой плащ товарищу, через сон, трясясь от холода - достаточно, чтобы уважать себе ещё минуту. Эх, сладкая минута, когда не замечаешь как приятно дышать, когда не заложен нос. Мещане, возрадуйтесь, радуйся ишак и шейх, я пал к вам и понял вашу жадность от подсознательного ощущения конечности жизни. Малевич в шрамах ходил по земле, будто уже на небесах и никогда не умрет - ему ничего не нужно, его царство иное. Дереализация - суть святость. Меч - суть грабеж. Море счастливое и тихое, я забыл тебя в своей голове, я начал жить, прости, теперь я привязан к этой земле своим гнусным голодом, страхом, холодом. Духи простите, я привязан к другой стороне своей редкостью внешнего мира. Теперь я только в внутреннем, полном огня и холода, огня и холода Огня и холода Ты понял меня, Заревный, воин проигравший и страдавший. 11.11.2024

Картины и графика Джека Керуака

На моей руке нефть Нефть, потерянная в озере. Ни благородства металла Ни твердости металла Нет металла для любящих только под одеялом Джинсы - нефть Приборы - нефть И любовь моя - нефть Пузырится среди адских щелей Зовёт простотой Возвращает вязкостью. Страдай, бесполезный. Страдай, нужный не там. Страдай, ненужный не в попад. И воздух твой маслянится отходами нефти В горло... Нет... Тяжело... Нечем дышать... Маслянистый воздух... Прячься, гниль. И освобождение одно - Танец кататонии Обезличивание для бездушных Здесь нечем дышать Здесь не за чем жить 03.02.2022

Я искал чего-то огромного, а нашел обычного. Меня пугали бревна своим спокойствием. Бревна убаюкивали, там где лежали мертвые. Мне было мирно, там где умирали. Мне было сонно, там где страдали. Лес, дом, простые радости и невзначай брошенные последние слова. Мое отчаяние ушло, там где сходили с ума. Огромная печаль оставила во мне недостаток. Всё будет потом. Или не будет. Мне снилось, как меня пытаются взять в плен. Мне снилась паника потерянного автомата. Мне снился страх. Мой недостаток оказался так легко заполним - поэтому я никто. Масштаб человека - его пустота. И я ложка. Меня все устраивает - я мертв. Я перестал жить в ожидании. Я и не жил, только судорожно засовывал в себя книги, чтобы убедить себя, что всё не зря. Но я родился мертвым от мертвой женщины, из мертвого чрева. Я снотворное, что течет по её венам. Я блевота промытого желудка - мой аборт с помощью этой трубки. 13.06.2023

Kazimierz Stabrowski - The Specter of Death, 1907

Стихи пустоты Вымерзлого поля Промозглых пальцев Пустых лесов Сгнивших подсолнухов Бестолковой горки земли не на своем месте Опустошенности О-пу-сто-шен-но-сти Вечно голодному червю ползать негде и не в чем Нечего вечно рыхлить Вспоминать и рыхлить Только маленькие самоповторы Механические нажатия Автоматическая проверка Без меня Человеку нужен человек Если я уйду Он продолжит искать Без меня Я ему не нужен Если я выиграю Мы станем монахом Он нажмёт все кнопки без меня Он напишет все слова без меня Я могу дальше рыбой смотреть на своё стекло аквариума Удар Удар Удар Полоснуть по жабрам суку Даже мертвая рыба дёргается и может убежать со сковороды 05.11.2022

“Lohengrin” — Pinckney Marcius-Simons

Я бачив сон Мляво мигаючі фіолетовим бутони серед поля. Їх мерехтіння муляло очі. Я бачив пустелі полину в цій туманності ультрамарину. Старі ангели чують. І шепотінням, що не відрізняється від лукавого, обіцяють силу. Ластять вухо обездоленому і ведуть туди, де я чув в дитинстві їх голоси. На самоті, біля забутої заправки, там, де далі, в не вбитих визначеністю рясних екосистемах сидять вони... І обіцяють. Сяють. Мерехтять. Мулькою на очах. Вони ще тоді кликали мене туди. Наївну душу, що від страху бігла посеред шосе, після того як зрозумів, що мене потягнули... Туди. Вони чекають. Обіцяють лаври анахорета, лиш бо я прийшов до них. І зараз страх розливається мурахами по моєму тілі... Бо мене чекають. Де б я не був. Тисячі кілометрів не рятують від снів, не рятують від обіцянок, не рятують від їх подиху, кожен раз, коли заходжу до лісу. Завжди гублюсь. Завжди гублюсь. Я не знаю дорогу з лісу. Там мене не чекають. Я знаю Поле Вздовж кладовища Далі від дому мертвої відьмі Далі від висохлого дерева Де бігають зайці Поле Там 23.01.2024

Напередодні свого походу Д'Аннунціо написав листа, в якому була фраза, про яку я часто думаю. «Нехай нам допоможе бог Італії». Мені наснився бог України. бог України виє прохолодним вітром по осінньому степу, він живе в літніх яблуневих садках і в пронизливих зимових заметілях. Найбільше він любить контраст. Його доктрина — дія. Його філософія — резонанс. Він сміється, коли його найкращі діти виходять побавитися з кістками історії. Його Сміх лунає луною пострілів і звуків бою стільки, скільки він сміється. Сміх розливається в колективне несвідоме — і ми отримуємо те, що називаємо «духом часу». бог України не вірить у панельне бізнес-містечко. Його кольоровий кунтуш так обвітрився вітром південних степів, що став сірим і геть зливається з вигорілою в серпні травою. І ось він сидить під самотнім деревом, дивлячись на покинуту долину, і його не відрізнити від ландшафту, яким він милується. І в навмисній гармонії він шепоче одне слово, яке повертає тебе до усвідомлення — «резонанс». Обумовленості міжвоєнного часу закінчилися, кожен із гравців грає ва-банк. І в гонитві за абсолютним у нас залишилося два шляхи. Усіма силами дати божественному степу розкритися, розкритися так, як ще не було раніше. Кинути кості ще раз, уже востаннє. Довести резонанс до вершин Вавилонської вежі, рухатися швидше, просуватися далі! Нехай скачуть ескадрони в нікуди, забарвлюючи небо в багряний колір Сміху! Або нам потрібно вбити бога самостійно, захлинувши його в пучині кафкіанської євроінтеграції. Долину — заселити й побудувати модульне містечко, дерево — зрубати, траву — викосити й покласти асфальт. Перебити шепіт степу диктатом бюрократичного імперативу. Сковороду перетворити на Фуко і Габермаса. Смерть у резонансі чи світ, де сонце безбарвно освітлює холодний асфальт безперервних автобанів? Ви запитаєте, а чому не піти серединним шляхом? Тому що не виходить. Ми — діти резонансу, повинні будемо покласти початок світові безбарвного сонця й холодного асфальту. А якщо не вийде — широко подивитися в очі божественному степу і засміятися йому у відповідь.

Робота з серії Сни про Авдіївку тепер з музичним супроводом. :) Або ж ілюструє пісню про дорогу

У Віктора завівся друг. Прийшов маленький кіт на його плач