Walking B.

Про мене написали статтю. І давайте будемо чесні, це не колонка в форбс про те, як стала мільйонеркою в 25. Ні. Але цей текст показує мій шлях: від наляканої переселенки до підприємиці. Останній рік я мріяла про власну креативну агенцію, команду, з якою я зможу брати більше проєктів, з якою я зможу розвиватися як лідерка та професіоналка. І ось, я в процесі запуску. Це агенція повного циклу: SMM послуги, таргет, маркетинг, ведення блогів та запуск брендів. Я сподіваюсь, ця стаття стане лише початком мого шляху. І я зроблю все, щоб в ньому було багато класних кейсів. Ну а якщо вам потрібен SMM, пишіть) Ми з командою залюбки доєднаємось.

4 роки.

Мрію створили не як літак для цивільних грузів, а щоб запускати космічний корабель Буран. І я про це знала з раннього дитинства.   Я знала про те, що папір винайшли не в Єгипті, а в Китаї.   А ще подивилась Термінатора раніше, ніж встала на ноги.   Це все завдяки йому. Він зробив мене особистістю, якою я себе знаю. Він дав мені всі ці знання, характер, принципи. І коли мене з ним порівнюють, я відчуваю гордість.   Сьогодні 10 річниця його смерті. І я щороку згадую те жахливе 9 лютого.   Для Москви він був звичайним «гастарбайтером», що працював там на стройці і помер від інфаркту в своєму вагончику.   А для мене він був найулюбленішим татком, який дав мені так багато. Який знав так багато. Який любив всіх нас так багато.   Папа, я дуже сумую. І я дуже тобі вдячна за те, що ти просто був.

Сьогодні цьому каналу 8 років. Не знаю, чи лишився тут хтось з тих, що підписались ще на 17-річну Владу. Нещодавно я переглядала старі пости. І це цікаво: кожен рік – кожен новий етап – кожен пост. Змінюється мова. Змінюється структура речень. Словниковий запас. Цей канал став місцем, де я можу документувати ці зміни. Він став моєю маленькою трибуною, де я завжди можу поговорити про важливе "зі своїми людьми". Кожен раз, коли я щось тут пощу, я знаю, що мої слова не потонуть в стрічці з алгоритмів. І я дякую вам за це. Дякую, що ви тут. Дякую, що ви зі мною.

Я нічого тобі не скажу, Навіть мʼяз не рухнеться обличчям, Усмішкою навпіл розсіченим. Я нічого тобі не скажу. Я вкарбую в себе кожне слово, Поховаю в грудині. До того: Най хоч як зачепило – безмовна. Я нічого тобі не скажу. Я нічого тобі не скажу. Я не навчена говорити, А ти діяти. От ми і квити. Я нічого тобі не скажу. Friday, 22 August 2025

Життя почало викривлятись в 2020, і з кожним роком воно ставало дивніше. В нас його забирали.   Мені пощастило мати студентські роки, а ті, хто народились на кілька років пізніше, не мали їх через ковід, війну. Вони їх скіпнули і подорослішали.   Мені пощастило мати нормальне дитинство та підлітство, а на 7 років молодша сестра їх вже не мала. Вона їх скіпнула і подорослішала.   І от ми всі пограбовані. Молодь, що стала дорослими раніше терміну. Ніби недоношені діти.   В нас одне життя, одне дитинство, одне студенство. І без нашої волі – його нема. Ми дорослі.

Замість драматичного прощання – збори впопихах, пошук коробок і намагання якомога компактніше скласти 3,5 роки свого життя.   Я пишу цей пост у вітальні 27 грудня. Поряд зі мною 5 переносок. Самих лише переносок, бляха, 5 штук. Фікус. Фортепіано. Бібліотека. Техніка. Посудомийка. Пилосос. Це все моє. Щось зароблене, щось подароване, щось навіть вкрадене. Але що ще стало моїм за ці 3,5 роки?   Жовті стіни з радянськими шпалерами в квіточку (в залі на стіні бабуся по хуліганськи лишила свій автограф). Моїм став паркет ялиночкою, де я вже вивчила, яка дощечка скрипить, а яка – ні. Мої деревʼяні вікна, які я щороку намагалась втеплити, але все ніяк не доходили руки.   Хто ж знав, що четверта зима стане для нашого тандему останньою. Я їду не від поганого життя. Скоріше навпаки. Але всередині мене занив глибокий щем, зрозуміти який важко навіть самій мені.   Колись я думала, що ця квартира приносить невдачу. Що вона темна й депресивна. А тепер я розумію, що ні. Ця квартира прекрасна, вона була зі мною і в горі, і в радості, в бідності і в достатку. Вона давала мені те, чого всім ВПО так не вистачає – дім. Ця адреса записала в усіх моїх документах. Ця адреса назавжди буде записана в моїх спогадах.   Але прийшов час йти далі. Ми вже ніколи не побачимся. Я кажу «прощавай назавжди». І це стає крапкою цього розділу мого життя.

Трясли ялиночку сьогодні? Я теж підкину можливість задонатити. У моїх друзів тут збір на авто для спецпризначенців. Донеччина, постійні виїзди, складні умови — підрозділу потрібна машина для логістики БК, техніки та особового складу. 🎯 Ціль: 180 000 ₴ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/8qfEzsZQyj 💳Номер картки банки 4874 1000 2254 2404

Застосунок, який зробив моє життя краще       Влітку 2024 я сиділа вдома. Майже нічого не робила, майже ні з ким не спілкувалась.   Думаю, це було не тільки наслідком, але й причиною мого стану, про який ми всі памʼятаємо і про який мені іноді соромно (але сука так хочеться) виговоритись.   Початок лікування співпав з повідомленням моєї колишньої подруги. Вона скачала крутий застосунок, де люди можуть знайомитись і виходити на сніданки. Нічого особистого. Нічого тіндеровського. Просто сніданок. І я його скачала.   Січень, лютий 2025. Я спілкуюсь з людьми. Я ходжу в заклади. Я сміюсь, я знову непогано одягаюсь. І, думаю, цей додаток дуже багато зробив для мого ментального здоровʼя.   На початку мені було тривожно. Але я просто змусила себе вийти з дому. Я змусила себе призначити зустріч. Ти не можеш подолати цю темряву, якщо постійно піддаєшся її примхам.   Нові враження, спілкування, якісь балачки. Це потрібно не лише мені. Це треба всім, хто прилип сракою до ліжка. І воно допомогло. Воно дійсно подіяло. Звісно, не саме по собі, а в купі з іншими засобами. Але все ж…   Застосунок, бай зе вей, називається the breakfast.

Ми сидимо у вітальні, яка знаходиться у триповерховому клубному будинку, який зведений на острові, який тулиться на півночі світу в одній з найпрестижніших та найлегендарніших його країн. І це, сука, найсюреалістичніший, найжахливіший контраст. 2025 рік. Грудень. Навпроти мене – жінка середніх років, її чоловік та семирічна доня з довгою русявою косою. Базікаємо "про життя", ділимось спогадами. Жінка каже, вона якраз насмажила котлет і набила холодильник запасами, коли росія підірвала дамбу. Каже, намагалась врятувати макарони, закидуючі на верхні полиці кухні. Каже, чоловік на човні поїхав вивозити людей, а потім ще й рятувати сусіда з інвалідністю, коли вода вже потопила ліжко і паралізований міг захлинутися. Хазайва відвяʼзували худобу, щоб та врятувалась. Деякі думали, що пронесе, що минеться. А повінь прибувала. І росіяни стріляли по людських човнах. Тоді жінка вийшла на ґанок і побачила воду, що стіною підходила з горизонту. Їхня родина виїхала. Течія проковтнула будинок. Я уявляю цю картину. Вона пасує фільму катастрофі з американськими акторами. Але не цій українській родині. Не цим обличчям зі зморшками через посмішки. «Утонуло», віджартовується жінка про щось з їхнього майна. А я, бляха, єдине, що можу, це всотувати в себе їхні історії. На півночі світу. За тисячі кілометрів від підірваної росіянами Каховської ГЕС.

Іноді, щоб зрозуміти, наскільки Україна класна, треба вчергове побувати за її межами. Треба побачити, що наш шалений темп життя – це тільки наша особливість, що не всі так живуть. Що не в кожному місті так шалено ковтають кожен світанок, адже не в кожному місті він останній. Не в кожному місті так бʼються, прагнуть і виборюють.   Не в кожній країні так смачно варять каву. Не в кожній країні кожен може стати маленьким підприємцем і щось собі будувати. Не в кожній країні потяги приходять за розкладом, а магазини завжди вітають тебе відчиненими дверима.   Україна існує попри все. І саме це в ній чарує, манить, закохує.   Світ величезний, його треба побачити. Треба дослідити кожен його куточок, познайомитись з кожною культурою. Але потім обов’язково з посмішкою поставити штампик в закордонному паспорті та взяти каву в рідному інтерсіті.

Ви коли-небудь бачили мене вживу? Хоч я й не дуже екстравертна, але 3 грудня о 19:00 буде непогана можливість познайомитись і поспілкуватись. В книгарні “Плекай” (а це вул. Спаська, 22 в місті Києві, на мінуточку) ми презентуватимемо мальопис “Мистецтво під…

Можливо, коли найтяжче, коли здається, що світ руйнується. (І це не гіпотеза, це чітке цокотіння того самого Doomsday годинника, що завівся через не холодну, гарячу війну…) Можливо, саме тоді. Тоді, коли твоя душа така стиснута, така зашорена, така забита, поруч з нею проймайне промінчик.   Зиркне блакитними очима. Всміхнеться. І виявиться, що ви схожі. Настільки схожі, що кожен перший вам про це скаже.   Це була випадковість. Ви сто разів могли не зустрітись. І насправді майже й не зустрілись, бо ти злякалась й злилась з першої зустрічі.   А на першому побаченні взагалі гепнулась, полетівши разом з квітами на асфальт. А потім ще й замість романтичних розмов голосом Януковича почала декламувати анекдот "про Львов".   Але промінчик знав цей анекдот. І його підхопив.   І потім виявиться, що коли світ руйнується, коли навколо сама лише невпевненість… Ти можеш точно бути впевнена, що вночі буде до кого притулитись спинкою.   І буде дуже тепло. Дуже затишно. Буде вдома.

Ви коли-небудь бачили мене вживу? Хоч я й не дуже екстравертна, але 3 грудня о 19:00 буде непогана можливість познайомитись і поспілкуватись. В книгарні “Плекай” (а це вул. Спаська, 22 в місті Києві, на мінуточку) ми презентуватимемо мальопис “Мистецтво під вогнем”. Аліна Борисова, авторка – графічна дизайнерка. Людина, чию роботу ви щоразу бачите, коли проходите повз “Молодий театр”. Так-так, це вона створила цю ахуєнну айдентику для цього ахуєнного театру. Понімаєте рівень, да? В цьому проєкті Аліна зробила комікс. Але це не клішовічний комікс про супергероїів з діалоговими бульбашками. Його герої – кияни, що стали свідками того, як росія трощить нашу культуру. І на сторінках цієї книжки ви побачите один травматичний день. День, коли російська ракета зруйнувала Академію декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Вхід на презентацію за реєстрацією. Тому всім, хто заповнить цю прекрасну форму і зробить донат, ми ще й примірничок дамо. Всіх чекаю!

До нового року лишилось два місяці. У вас, мабуть, вже є дуже велика спокуса, спробувати досягнути всіх річних цілей за цей коротенький проміжок часу. Не тре :) Натомість я розкажу вам, як спокійно й без насильства над собою повернутись до продуктивності й дисципліни після перерви. Новий випуск “Саморозвиток і Суржик” вже на всіх платформах. Слухати в: Спотіфай Епл подкаст Ютуб

Гортаємо мою першу книжку. "Когда придєт Чєловєк", якщо помните таку. Видана на російському сервісі в 2020 році. Я б могла нею пишатись. Але тут на останніх сорінках випадково відкривається післямова.   "До встречи, Ваша Walking Beriozka."   Я ловлю на собі збенетежений погляд. Боже, як же іноді соромно позоритись перед новими людьми, що не знають всієї русофільської епопеї Владислави Білоус.   Walking Beriozka це мій старий нікнейм. Я його змінила після початку повномасштабного вторгнення. Walking B. тепер відсилає до мого прізвища, а не до цитати з проклятущого Єсєніна. Але десь в його ядрі, як і в старих постах на цьому каналі, лишився слід від того, ким я була раніше і що любила. Як сказав би мій старий викладач в університеті, "рука Москви".   Я не викорінюю цей слід, намагаючись здатись кращою, ніж я є. Не чищу свій профіль (почті). Я хочу лишити це як докір самій собі. Щоб не приховувати, а демонструвати: ось що російська культура робить з людьми. В один день ти захоплюєшся Толстоєвськими, а в наступний день втрачаєш дім. В один день російська культура заманює тебе, а в інший руйнує твою родину й щодня обстрілює.   Я ніколи не пройду так звану "провєрку на Пітєр". Але я завжди буду лишатись щирою. Щирою в своїй історії і в ненависті до всього, що повʼязане з Росією. Навіть до власного минулого. І так само щирою я була, є і буду в боротьбі проти цієї держави і її неповноцінних громадян.     15.09.2025

Major Вона стелиться мінним полем Як зерно, закладає слова. Я навчилась чужої мови, А своєї не набула. Коли раптом зʼявилась сміливість Щось казати під час війни. Зізнаюсь, як же сильно схибила, Обравши не ті шляхи. Я пізнала чужу мову, Я впустила її в себе. Та зросла в мені частоколом Блокпостів і виттям сирен. Та забрала мою хату, Та зробила мене бомжем. Чи не знала ти, Влада: Слово сієш і кулю жнеш? Зупинився останній потяг, Ліс серпанком укрив дим. Йде луна по розбитих коліях — То засіяні плачуть степи.