Хвилю тримай з Анною Аєровою

Були часи коли я думала, що якщо людина працює по 12 годин, то вона дуже любить свою роботу. Потім я 20 років пропрацювала як HR та кар’єрний консультант і зрозуміла: далеко не завжди. Інколи ми працюємо, бо боїмося зупинитися, адже коли зупиняємося -починаємо чути свої думки. Думки про те, що відбувається в Україні та Світі, про близьких та коханих, про невизначеність, про те, що сил вже давно немає і взагалі не пам'ятаємо, коли востаннє відпочивали без почуття провини. А ще є синдром самозванця, який щоденно шепоче: ну сьогодні точно всі зрозуміють, що ти нічого не вмієш. Тож давай-но попрацюй ще годинку… А краще п'ять. Знайоме? І ми працюємо. Ще одна задача, ще один проєкт, ще один зідзвон, ще одна екселька, ще одна чашка кави… А батарейка тим часом дивиться на нас і тихенько каже: я взагалі-то вже з лютого цейво... Найцікавіше, що робота стає дуже соціально схваленим способом уникати власних думок. Якщо людина лежить на дивані й дивиться довго в стелю, то в якийсь момент всі починають переживати за неї. Однак, якщо ця ж людина четверту ніч поспіль сидить за ноутбуком о другій годині – більшість подумає "яка молодець, така відповідальна". Хоча причина може бути одна й та сама: просто нестерпно залишитися наодинці із собою. Маленька вправа на сьогодні. Запитайте себе лише одне питання:"Якби сьогодні мені не треба було працювати - що б я відчула(в)?" Ні, відповідь "я б нарешті поприбирала" не рахується. 😉 Давайте я зроблю ще раз наголос, саме що б ви ВІДЧУЛИ, а не зробили. Можливо полегшення, або навпаки тривожність? Можливо провину, або навпаки порожнечу? Можливо радість, або що завгодно (тут суто ваші варіанти). Прошу, не намагайтеся це виправдати та закритися знову, просто чесно почуйте себе. Там багато всього закопано. Досить часто ми втомлюємося не від роботи, як думаємо. Ми втомлюємося від безперервної втечі від того, що давно просить нашої уваги. 💛 Бережіть себе. Давайте не будемо чекати поки організм почне вимикати вас замість світла в офісі. Ви точно потрібні цьому світу живими, а не лише продуктивними.

#страшнослів нове поняття цього тижня

Є в нас така дивовижна чарівна паличка. Якщо притиснути її до паперу, вона залишає саме ті літери, які вам потрібні. Звучить в стилі Гаррі Поттера? Можливо є трошки, однак я зараз про звичайну ручку/олівець. Для мене це одна з найкращих "паличок", які людство вигадало. Наша "зозуленька" дуже любить бігати колами та кричати "Скільки всього потрібно зробити!?", "Треба було тоді сказати...", "А раптом...", "Я все забула!", "Я нічого не встигаю!" і так поколу. І поки думки ганяють одна одну, мозок працює як браузер із 35 відкритими вкладками - хаос та перенапруження. А тепер магічна магія!) Коли ви пишете, мозок перестає тримати всю інформацію "в оперативній пам'яті", частина думок переїжджає на папір, їх стає краще видно, вони оформлюються в літери, а не бігають між півкулями мозку😉 Якщо відчуваєте, що мозок починає "закипати", почніть виписувати свої думки. Список справ, що потрібно зробити на вчора, ідеї, хочучки, незакінчені розмови тощо. Після цього подивіться на написане й запитайте себе: ✍️Що з цього я можу зробити сьогодні? ✍️Що можна відкласти і до якої дати(не на "колись", ставте собі дати). ✍️Що з цього всього існує тільки в моїй голові й насправді не потребує моєї енергії? Часто після такої вправи можна знайти тишу, яка допоможе крокувати далі, а не бігати по тому колу. Іноді саме ця тиша і є найбільшою магією. Тож якщо сьогодні ваша зозуленька трохи розгулялася, не шукайте чарівну паличку, вона, швидше за все, вже лежить у вас на столі. ✍️

#страшнослів нове поняття цього тижня

Помітила одну цікаву річ, наш мозок дуже погано сприймає різницю між словами «мені страшно» і «мені дуже цікаво». Особливо це відчувається, коли перед нами щось нове. Перші співбесіда, побачення, тренінг, ефір, подорож наодинці, нова робота, країна, тощо. Тіло таке:  серце починає калатати, долоні спітніли, живіт робить циркове сальто, а голова… Голова така, «може не треба?», «може потім якось?», а згодом видає гучний сигнал «Вітаю! Це небезпека!». Буває по - різному, однак часто це зовсім не небезпека, а розвиток у масці паніки. Дуже давно, перед своїм першим великим тренінгом, я була абсолютно впевнена, що зараз станеться щось страшне. Ну знаєте... що всім одночасно стане не цікаво, всі встануть і підуть, що забуду слова, що презентація не відкриється і я не зможу нічого згадати,… У результаті, що? Люди навчалися, сміялися, ставили цікаві запитання та дякували. Весь той жах існував тільки в моїй власній голові. Наш мозок дуже творчий сценарист, йому б історії для серіалів писати. Є така психологічна техніка: коли відчуваєте хвилювання, спробуйте замість говорити собі: «Я боюся», скажіть: «Мені дуже цікаво, що зараз буде». Ні, це не самообман, ваше тіло вже виробило адреналін, а серце вже прискорилося. Ви просто даєте своєму мозку іншу назву того, що відбувається, от і все. Потренуйтеся, це змінює відчуття. Звісно, не нехтуйте безпекою – це про інше, однак іноді за дверима, на яких написано "страшно", ховається кімната з табличкою "давно пора було зайти". Тож якщо сьогодні вам трохи страшно починати робити щось нове, можливо, це життя підморгує і каже:"О, здається, попереду щось дуже цікаве."

#страшнослів нове поняття цього тижня

Давайте поговоримо про невизначеність як нову/стару реальність. Мені здається, багато хто з нас живе з дивною внутрішньою домовленістю. От зараз ще трохи потерплю…От зараз ще цей проєкт закінчиться…От зараз діти підростуть…От зараз...І тоді нарешті почнеться нормальне життя. Ми часто ставимося до невизначеності як до тимчасової помилки системи. Як до сповіщення на комп'ютері: «Сталася помилка. Будь ласка, зачекайте». Десь усередині віримо, що скоро техпідтримка Всесвіту все полагодить. Однак є одна незручна правда, невизначеність - не збій, а система. Згадайте, навіть у найспокійніші часи ми ніколи не знали напевно, що буде через рік. Просто раніше була деяка ілюзія і нам здавалося, що знаємо. Життя взагалі погано співпрацює з нашою потребою в гарантіях. Воно періодично відповідає: «Цікавий запит, але ні». Ось тут починається найважливіше. Коли ми припиняємо чекати моменту абсолютної визначеності, звільняється багато енергії. Виявляється, що не обов’язково знати весь маршрут, щоб зробити наступний крок. Не обов’язково мати план на 5 років, щоб записатися на навчання. Не обов’язково мати 100% гарантію успіху, щоб подати резюме на вакансію мрії. Взагалі, не обов’язково бути ідеальним, щоб почати. Якщо чекати повної ясності, можна провести життя в «кімнаті очікування», а там, між іншим, навіть каву безкоштовно не наливають 😉 На мою думку, одна з найважливіших навичок сьогодення, окрім думати власною головою, - не контролювати невизначеність, а навчитися з нею жити. Можна не вимагати від себе знати всі відповіді, можна не соромитися змінювати плани і не лаяти себе за те, що лячно. Іноді найкраще, що ми можемо собі сказати «Я не знаю, що буде далі, але я знаю, який крок можу зробити сьогодні». Хвилю тримаємо. 🌊

#страшнослів нове поняття цього тижня

Знаєте цей момент, коли відкриваєте ноутбук, а там усе ніби тихо нагадує, що ви щось не доробили? Десь підвис курс, який ви “майже закінчили”, статті, які ви “обов’язково дочитаєте”, а список "важливих справ" зростає зі швидкістю світла. Це все виглядає як дуже акуратна, інтелігентна прокрастинація, замаскована під розвиток. Живете з відчуттям, що ще трохи і ви нарешті будете готові. Ще трохи зібратись, ще трохи підтягнути знання, ще трохи впевненості і тоді вже можна буде виходити “в люди”, проявлятись, пробувати, ризикувати. О, повірте, я це проходила також. Зараз я можу сказати, що часто ми не "готуємося", а ховаємося. Майже за кожним "треба ще повчитися, попрактикуватися, ще курс" ми боїмося показати, що ми не найрозумніші. Найстрашніше, що кожного разу, коли ми ховаємося за новим навчанням, чужими проєктами чи ідеальним планом, ми зраджуємо не свої мрії, а злякану внутрішню дитину. Страх, що в якийсь момент стане видно, що ви не ідеальні, не найрозумніші, не достатньо досвідчені, і взагалі раптом виявиться, що ви “не дотягуєте”. От тоді відбувається цікава річ: замість того, щоб перевірити це в реальності (і, можливо, приємно здивуватись), ми обираємо безпечнішу стратегію, ще трохи повчитись. Ще один план, який виглядає дуже красиво, але так і не стикається з реальністю. Тій частині вас, яка колись дуже старалась бути хорошою, правильною, цінною - ви знову і знову показуєте, що вона все ще “не дотягує”. Насправді, вам вже є що показати світу, про що сказати, спробувати, написати, просто ніхто(ВИ) не дав шансу це перевірити. Починати доведеться в тому стані, в якому ви є зараз. Саме сьогодні той найкращий момент. Так, з цим легким тремтінням всередині та думками «а раптом не зможу». А раптом, зможете!?? Ще і як! Зробіть щось корисне, що має наслідок у реальному світі. В своєму темпі, але зробіть. Почніть нарешті.

#страшнослів нове поняття цього тижня

Чому ми не дозволяємо собі дихати на повні груди? Кожного разу, коли моя тренерка каже: «Аню, ти знову перестала дихати» - я ловлю себе на думці: як так? Як я взагалі живу? Я ж щойно пам’ятала і робила це. На тренінгах для мамусь про «ментальну дитячу аптечку» ми часто говоримо просту річ: неможливо не дихати, коли ти видуваєш мильні бульбашки, чи не так? Вдих, довгий видих і от вже в тебе різнокольорова блискуча бульбашка. Саме тому вони і є в цій «аптечці». Я також відловлюю себе на тому, що іноді ніби сама себе пригальмовую, затримую десь всередині та навіть не завжди одразу це помічаю, нажаль. Згадайте, у вас коли стресова ситуація - дихання саме стискається, ніби завмирає разом з вами? Коли намагаєтесь усе контролювати - воно стає поверхневим, обережним, таким, ніби ви боїтесь зайняти більше простору, ніж «можна». А коли страшно, то взагалі включається цей режим «завмри і перечекай», де навіть дихати хочеться тихіше, щоб ніхто не помітив. Наше тіло в цьому дуже чесне. Воно не сперечається, не аналізує, просто підлаштовується: якщо зараз небезпечно, давай будемо менше, тихіше, непомітніше. В якийсь момент розумієш, що вже давно не дихаєш на повні груди, не тому що не можеш, а тому що десь глибоко всередині вже прийняла рішення: зараз щось не на часі. Як ви зараз? Дихаєте? На повні груди? Точно? Дихання- це не лише про кисень, а й про дозвіл жити. Якщо зараз ви хоч трохи зробили вдих- видих, то цей мій текст вже зробив щось корисне. А в мене, окрім спорта, тепер вдома завжди є мильні бульбашки. Це наймиліше тренування виходить 😉 А ви коли востаннє їх пускали?)

#страшнослів нове поняття цього тижня