Фрау Доктор

Любі люди, які були зі мною тут, я вам дуже вдячна. Мої пацієнти навчили мене приймати те, що життя крихке, а ми всі живі, неідеальні люди, які попри все вміють знаходити надію і сили жити далі. Я тішусь, що мала змогу вести цей блог, і насправді це допомогло мені дописати книгу, а іноді допомагало вставать і іти на роботу. Але зараз я прощаюсь з вами у цьому просторі і запрошую в інстаграм/тредс/фейсбук, як вам зручніше! В тредсі я пишу багато, бо використовую його як щоденник для нотаток, а в фб і інсті - я скоріш жива людина, яка іноді видає експертну інформацію. Мої сторінки точно будуть корисні для лікарів/медсестер, бо розповідаю про роботу в Німеччині. Всім бажаю здоровʼя і трохи везіння! Нам всім не завадить ;) Ось лінки 🌻 https://www.instagram.com/p/DZaFNRyiuix/?igsh=MXJtdTVuOWFwd2xvNQ== 🌻 https://www.threads.com/@syrenaodesa/post/DVZOMH0DLNt?xmt=AQG0eQYrt0NRP72pU1oy4a7DAymvqOfBBpTWxOfQ-cAmQyAOnQQsW5d4qiI4Vxg353rQ8aQx&slof=1 🌻 https://www.facebook.com/share/1JCjAEEoTg/?mibextid=wwXIfr

Якщо ви живете десь в Саксоніі і вам ще не остогидла моя самореклама… … от вам перелік читань на березень! Приходьте, буду рада побалакати і обійнятися!

🩺 Лекція-зустріч для українських лікарів у Німеччині Plattform Dresden e.V. (проєкт Ukrainisches Zentrum) запрошує на професійну зустріч. Тема: «Шлях лікаря в Німеччині: Approbation та перші професійні кроки» 🎤 Спікер: Олексій Український — Facharzt für Anästhesiologie, Charité (Berlin). Поділиться власним досвідом отримання Approbation та старту роботи в Німеччині. 💬 Також виступлять: 👩‍⚕️ Ірина Фінгерова — про Weiterbildung на сімейного лікаря 🦷 Яна Руденко — про досвід роботи стоматологом у Німеччині Поговоримо про: ✔️ Approbation через Gutachten ✔️ перші кроки та роботу Assistenzarzt ✔️ Weiterbildung ✔️ реальний досвід українських лікарів 📅 29 березня ⏰ 16:00–18:00 📍 Ukrainisches Haus Dresden 🗣 Мова: українська 🔗 Реєстрація: https://t1p.de/679yw

Якщо ви в Дрездені або недалеко від нас - приходьте! Поговоримо про те як тримати ліцензію лікаря в Німеччині і що потім з нею робити :) Про підводні камені, комунікацію з колегами і пацієнтами і можливості для розвитку! А ще можна буде придбати мою книжку з підписом (нескромна реклама)

Мій шлях лікарки :) Роблю Weiterbildung für Allgemeinmedizin (спеціалізація на сімейну лікарку). Спеціалізація триває 5 років, 40 годин на тиждень, якщо 30 годин - довше. - 2 роки інтернатури в Одесі (не рахується) - Півроку стажування в радіології в Ізраїлі (не рахується) - Отримала тимчасову ліцензію (Berufserlaubnis) працювала лікаркою в неврології (1 рік) - Сказали все ж таки пере складати іспити німецькою в Херццентрумі (терапія, хірургія, анестезіологія) - склала з першого разу, але почала трохи заїкатися 😀 - 3 місяці в ковідному відділенні (терапія) - 3 роки сімейною лікаркою в амбулаторії - півроку в дитячій психіатрії Залишилось ще майже 2 роки! Але я роблю паузу і хочу присвятити час письменництву, а там повернусь - отримаю спеціалізацію і можна праксіс відкривати ;) Питайте!

Відкрила для себе threads :) Кому цікаво - велкам. Мені подобається, що він інтуїтивний і відчувається як щоденник. Плюс там зручно спілкуватися. Хочеться ділитися думками. А ви скільки часу проводите за телефоном? Я подивилась статистику і зрозуміла, що спортом я не займалась не через роботу 🤪 Тут мій тредс —> https://www.threads.com/@syrenaodesa?igshid=NTc4MTIwNjQ2YQ==

Ну що, вже майже тиждень не працюю лікаркою. Не можу сказати «безробітна», бо дуже багато роботи з книгою. Вчусь наново смакувати життя і присвоювати собі свої досягнення. 7 років тому я переїхала в маленьке німецьке місто й одразу завагітніла. Навіть похід на пошту чи в магазин був квестом, а єдині знайомі називали мене «дружина лікаря». Я й уявити не могла, коли котила візок порожніми вулицями й стримувала сльози від втоми та безсонних ночей, що складу державні іспити, отримаю апробацію в Німеччині, працюватиму лікаркою - і що мій роман видасть одне з найбільших німецьких видавництв. Іро з 2019-го, не плач. Усе вийде🤍

Хвилинка реклами для тих, хто в Дрездені або в Берліні! Приходьте на премʼєру книжки наступного тижня, буде сміх крізь сльози іі шампанське (принаймні в Дрездені ), щодо Берліну не знаю чи книгарня дозволить :) Буду рада бачити і вже страшенно нервую (але треба дописувати епікризи і закривати обхідний лист в уніклінік, тож це трохи відволікає).

Чому я видаю свій роман німецькою, а не українською ? Бо я живу в Німеччині. Вже вісім років. І ця книжка народилася тут, у цій мові, у цій реальності, у цій системі. Я почала писати «Протяг» ще у 2022 році. Хоча тоді не усвідомлювала, що пишу книжку, я просто записувала спостереження, щоб не забути. Перші нотатки були російською. Потім я спробувала українською і в мене вийшло. Спочатку я перекладала, а потім подумала, що це надто довго, і почала одразу писати українською. Згодом з’явилися фрагменти німецькою. У результаті перекладач отримав текст одразу трьома мовами, і це багато говорить про природу цієї книжки. Про складну ідентичність, яку немає сенсу кенселити, але є сенс досліджувати. Зрештою я частково переписала й відредагувала роман німецькою. Тому оригінал існує саме німецькою. Водночас я вже відредагувала майже половину тексту українською і знову трохи його переписала. Книжка адресована німецькому суспільству. Країні, яка прийняла понад мільйон українських біженців. Суспільству, яке часто бачить війну здалеку, через новини, цифри й заголовки. Це мова середовища, в якому відбувалися ці історії. Це розмова з широкою аудиторією, не лише з тими, хто цікавиться Україною. Я хотіла розповісти про досвід вимушених переселенців зсередини. Про соціальну смерть, яку переживає людина без мови, без своєї спільноти, без звичного статусу. Про волонтерство, збори на тактичну медицину й гуманітарну допомогу. Про людей, які втратили все й намагаються знайти точки опори в іншій країні. Мені здається, що в Україні для багатьох тем цієї книжки ще зарано. Бракує дистанції в часі і просторі Дуже багато тригерів. Я розуміла, що почувалася б скутою й цензурованою, боялася б заїхати комусь з ноги в відкриту рану. Та й загалом я довго думала, чи маю право писати про війну, якщо я живу закордоном разом з чоловіком і дитиною. Цей роман — незручний документ. У ньому є люди з різними поглядами, рішеннями й біографіями. Чоловіки, які виїхали. Люди, які не збираються повертатися. Люди, які повертаються попри все. Але всі вони — частина нашого суспільства. Гетерогенного, складного, живого. Я вірю, що якщо ми хочемо сильну країну, ми маємо не лише судити, а й розуміти. Уявляти досвід, який не є тотожним нашому. За кілька тижнів відбудеться перша презентація роману в Берліні. Я дуже хвилююся. І чесно скажу, хвилююся з обох боків. Що ніхто не прийде і що людей буде надто багато, бо це велика відповідальність. Мене вже запросили великі німецькі медіа: радіо, газети, телебачення. Тема війни, біженства й ідентичності зараз дуже видима, і я усвідомлюю, що мене легко інструменталізувати як «успішний приклад інтеграції». Я не вважаю це злом, особливо в країні, де швидко зростають праві настрої. Але це потребує чіткої позиції. Тому я хочу попросити у вас поради. Я вже вирішила, що напишу п’ять речень про себе і вивчу їх, бо щоразу туплю, коли мене питають, хто я і про що книжка. З цим я впораюся. Але будуть і складніші питання 😉 Які тези важливо тримати? Про що зараз варто говорити вголос? Звісно, будуть питання про втому від війни, компроміси і «давайте домовлятися». Але мені потрібно мати щось більше, ніж очевидну тезу про те, що з терористами не домовляються. Я буду дуже вдячна за ваші думки!

І якщо я вже взялась знову писати, розповім про що мій роман, який от-от виходить і чому німецькою! Це художній роман, але він виріс із мого реального досвіду роботи сімейною лікаркою в Німеччині у 2022–2025 роках. За цей час моїми пацієнтами стали понад тисяча вимушених переселенців з України. Дуже різні люди, не з моєї бульбашки, з різними поглядами, травмами й історіями. 24 лютого 2022 року в Мірі оселився протяг. Вона перевірила всі вікна й двері. Навіть холодильник. Але тягнуло зсередини. Міра Цейман — поетка і лікарка з Одеси, яка живе в Німеччині, виховує доньку, ненавидить відчуття втрати контролю і намагається не розсипатися. Вірші йдуть від Міри. І вона знає, що вони не повернуться. А саме на них тримався її світ, її ідентичність. Тікати нікуди, тож вона знаходить інший сенс — позанормову роботу лікаркою в амбулаторії. Окрім німецьких пацієнтів, до Міри приходять українці з ПТСР, безсонням, панічними атаками, онкологічними захворюваннями, про які вони не здогадувалися, з тиском, що підвищується від читання новин, і цукром, який падає, бо їжа не лізе в горло. Люди йдуть до лікаря не лише по пігулку. Дуже часто — по надію. Допомагаючи пацієнтам, Міра сама знаходить опору. Працює надміру, волонтерить, збирає гроші на турнікети й гуманітарну допомогу. Вчиться добувати силу з безсилля. Це роман про біженство як стан. Про життя між двома реальностями. Про те, що в Одесі Мірі добре, бо це чудове місце, і слово «Одеса» з’являється в романі понад одинадцять разів, адже Міра постійно туди їздить. Про виклики еміграції, вимушеної й запланованої. Про те, як це бути єврейкою в Німеччині, особливо після 7 жовтня. Про ксенофобію і підтримку. Про материнство і про договірні стосунки. Це документ часу про втрату контролю, страх, провину вцілілої і про те, як люди, розібрані війною, все одно вчаться жити й любити життя. А може, це просто книжка про моє життя. Хоча іноді я перечитую роман і думаю, що хтось напише розгромну рецензію про те, що я наліпила всі актуальні теми одразу. Але це справді просто книжка про моє життя, в якій фантазія переплітається з реальністю.

Вчора було моє останнє чергування в дитячій психіатрії (Kinder und Jugendpsychiatrie/ KjP) в університетській клініці і дуже цьому радію! Залишилось працювати ще тиждень. За півроку, що я там працюю, я зробила +-10 чергувань. Чергування називаються Rufbereitschaft (типу телефонні) - для мене це було щось новеньке. Це четверте моє місце роботи і не тому, що я обожнюю звільнятися, а тому що проходжу спеціалізацію з сімейної медицини (Weiterbildung für Allgemeinmedizin). Мені потрібно зібрати якомога більше різного досвіду — чим він різноманітніший, тим краще для майбутньої самостійної практики. Повернемось до чергувань. Раніше я чергувала в неврологічній реабілітаційній клініці. Це були 24-годинні чергування, я відповідала приблизно за 200 пацієнтів в 6 відділеннях, з якими постійно щось траплялось. Був ще один лікар, але він опікувався лише IMC ( intermediate care) та реанімацією. Під час COVID у нас були не лише неврологічні, а й пацієнти з гострими респіраторними інфекціями, тож чергування були «веселі». Класичної приймальні (Notaufnahme) там не було. У внутрішній медицині я працювала в приймальному відділенні, але чергувань там не мала. Коли я три роки працювала сімейною лікаркою, у мене були KV-чергування. Є два типи: • Sitzdienst — лікар чергує ввечері або у вихідні в клініці. Пацієнти можуть прийти напряму, часто швидше, ніж у приймальне відділення. Там працюють сімейні лікарі, педіатри та хірурги. Завжди! 👉 Важливо: такий KV-пункт є завжди, його легко загуглити у своєму місті. • Fahrdienst — виїзди на дім у термінових випадках, часто також констатація смерті, або ситуації, які гострі, але не настільки, щоб викликати швидку. Тепер у мене Rufbereitschaft: 24 години, у будні з 7:30 до 8:00, у вихідні з 9 до 9. Я не зобов’язана бути в лікарні, можу бути вдома і при потребі приїжджати. Перші 6-7 чергувань були катастрофою: звичайний робочий день з 07.30 до 16:30, а потім часто до 2 ночі в лікарні й таксі додому. Спального приміщення не було - лише розкладачка в шафі, а шарфа в кімнаті для конференцій. Але останні два чергування цього тижня були взагалі тихими. Було кілька дзвінків щодо підлітків які перебрали з наркотою, але їм спочатку все одно потрібне спостереження в педіатрії, тож психіатричний консиліум не знадобився ;) Отак зараз виглядає моє життя 🙂 А які чергування маєте ви як лікар/лікарка? Чи може які дивні, специфічні або цікаві формати роботи/розподілу часу ви зустрічали в Німеччині?

Мої звичні інструменти для роботи VS інструменти дитячого психіатра 🤪

у якій рахую калорії і складаю плани харчування, я відчувала максимальну абсурдність буття. Ніхто з моїх колег не читав новин. Їм було достатньо щодня працювати з психічно хворими дітьми та їхніми батьками. Я опинилася в реальності, яка різко контрастує з тією, де я лікувала інфаркти й тромбози, щодня слухала і записувала історії українських біженців з усіх куточків країни. В реальності, у якій я щойно повернулася з Одеси після похорону бабусі і вже наступного дня вийшла на роботу в психіатрію. Усе це обернулося для мене жорсткою кризою. Я довго не могла зрозуміти, чому мені так важко: чи я не можу вибудувати кордони, бо це діти і беру занадто близько до серця? Чи це моє его, яке вважає, що я вже досвідчена лікарка, а тут оп і почуваюся студенткою? Але згодом я зрозуміла: моя головна проблема — повна втрата суб’єктності. Вкотре з моменту еміграції до Німеччини. Я більше не була українською лікаркою зі складною, цікавою історією, людиною з досвідом втрат і подолань. Чи письменницею. Чи просто терапевтом з досвідом роботи. Я була людиною, яка має працювати за протоколом, у межах наджорстких правил і не давати жодних поблажок. Навіть тоді, коли п’ятнадцятирічна дівчинка три години ридає під дверима, бо просить йогурт з іншим смаком, але не можна, бо будь-яка поступка буде підкріпленням поведінкового уникнення. Так, ця система працює. Результати є. Але будь-які жорсткі правила завжди викликали в мені протест. А протест — мій єдиний спосіб повертати контакт із собою. І зараз я відчуваю силу рубати з плеча. Останні пів року були важкими. І я вже давно дуже давно хочу зробити паузу. Тому… Я працюю в університетській лікарні до кінця лютого (вже звільнилась) а потім присвячую рік письменництву. Я роками просила літературу посунутися заради медицини. Тепер буде інакше. Я маю право не рятувати світ, не бути продуктивною, бути нудною і ставити телефон на беззвучний. З новим роком 🙂 А роман виходить вже зовсім скоро. Розповісти більше?

А я між іншим вже майже півроку працюю в психіатрії (в рамках мого Weiterbildung) і мало помалу почну розповідати про цей дивний досвід і про те як працювати в Німеччині лікаркою, але поважати свій Work-Life-Balance. *** Сумніватися - моє улюблене хобі. «Так, але…» - моя улюблена гра. Переважно через дисонанс між тим, чого я хочу, і тим, чого я хочу хотіти. Соромно хотіти простих речей, коли ти уся така нестерпно глибока. Грошей, здоров’я, сексу і щоб тебе просто залишили в спокої. Бо у світі є важливіші речі. Поки що мій єдиний спосіб повернути зв’язок із собою - це протест. І зараз я відчуваю силу рубати з плеча. Останні пів року були важкими. Я двічі лежала в лікарні і один раз влаштувалася туди працювати. 42 години на тиждень + чергування. Навіщо? Не знаю. У мене закінчився контракт в амбулаторії, де я три роки працювала сімейною лікаркою, і мені потрібно було пройти ротацію в лікарні, щоб потім спеціалізуватися. Бажано - інший фах. Япішла в дитячу психіатрію. Вирішила, що це буде не надто напряжно для Іри-лікарки і цікаво для Іри-письменниці. (спойлер: для Іри-мами це просто неможливо) Думаю, я не вмію витримувати невизначеність. Мій роман мав вийти німецькою за пів року у великому видавництві (і це мене лякало), Сара йшла до школи, війна не збиралася закінчуватися. Життя стрімко змінювалося, і я майже нічого не могла контролювати. Тому я зробила найзвичніше — пірнула в режим «бий або біжи». Останні пів року я працюю у відділенні розладів харчової поведінки. Щодня з 07:30 до 17.00 я проводжу психотерапію підліткам з анорексією (так, я не психотерапевтка, але такий концепт у цьому відділенні). З емпатією в мене все добре - я схудла на 5 кг. Контакт із пацієнтками також чудовий: вони плачуть, сміються, малюють мені листівки. Але до психотерапії, напевно, так і не дійшло. У цьому відділенні існують надзвичайно жорсткі правила. Від них не можна відступити ні на міліметр, бо інакше пацієнти знайдуть лазівку, і хвороба їх поглине. Я вже пів року існую в реальності, у якій щодня обговорюю з медсестрами, хто як намазував масло на хліб і які дисциплінарні заходи ми застосуємо, якщо хтось із дівчат запізниться на групову психотерапію або буде нечемним. Ця реальність затягує мене, як болото, хоч я просто зазирнула до неї на чай. Але затрималася, взула капці і принесла зубну щітку. І це при тому, що мені й до того було складно існувати в двох реальностях водночас — дрезденській і одеській. Я не знецінюю роботу колег і не знецінюю досвід пацієнтів. «Ана», як вони її називають, не приходить просто так. Ана робить їх особливими,дає відчуття контролю, захищає від самотності і дорослішання. Ана поруч, коли сваряться батьки, коли тебе постійно порівнюють з іншими і коли в школі тебе називають тупою коровою. Але коли я через прозоре скло бачила, як дівчатка готують пасту болоньєзе, заливаючи її сльозами, бо потім її доведеться з’їсти, або говорила з батьками на сімейній терапії про травму дитини через те,що минулого року не вдалося полетіти у відпустку на Сицилію, я відчувала злість. Злість через привілей бути настільки зацикленими на собі. Проживати, переживати, пережовувати і перетравлювати свої кризи. Бо я давно втратила контакт із собою - через постійну потребу бути функціональною, і мої функції весь час ускладнюються. Еміграція. Материнство.Корона. Війна. Останні роки я орієнтована назовні, а не всередину. Я думаю про потреби інших — від своєї родини до своїх пацієнтів, і постійно маю відчуття провини, що погано сплачую «податок на причетність». Для багатьох українців, які живуть за кордоном, немає привілею страждати через «дрібниці». Соромно страждати через дурниці, коли у світі є по-справжньому серйозні речі. Бо якщо нічого не робити і нікому не допомагати, так легко втратити контакт зі своїм минулим. Особливо зараз, коли кожне слово — як удар ногою в відкриту рану. Тому мені так страшно було писати роман про нашу війну. І досі страшно (а він от-от вийде). І тому так добре, що він виходить німецькою. Інакше це було б занадто гучно і нестерпно близько. І тому, коли я потрапила в реальність,

Сьогодні був мій останній день у праксисі (поліклініці), де я працювала останні три роки сімейною лікаркою. Це дуже дивне відчуття — ніби промайнула епоха. Я почувалася на своєму місці. Я навчилася видобувати силу з безсилля і пити стільки кави, скільки потрібно, щоб приймати тридцять пацієнтів поспіль без пауз на видихнути і попісяти. А потім навчилася робити паузи попри все. Мені вдалося за цей час допомогти багатьом людям, які справді цього потребували, і це мене дуже тішить. За цей час я прийняла близько тисячі українських пацієнтів і пацієнток (німецькі також нікуди не ділися, а крім того, ми ще займалися замісною терапією метадоном для наркозалежних, тож робота була дуже інтенсивною і різноманітною). Ця робота допомогла і мені самій пройти через особисті кризи, навчила приймати дику, крихку і суперечливу реальність, у якій є місце і великому злу, і великому добру. Навчила мене тому, що пацієнти — це передусім люди, а не просто набір симптомів. Я здобула величезний лікарський досвід (бо українські пацієнти приходили з усім на світі через мовний барʼєр, а я відкривала протоколи — і вперед!). Це було дуже виснажливо: останні пів року я щодня приймала по двадцять гострих респіраторних інфекцій, дитина щось приносила з садочку, і ми хворіли по колу. А в дні, коли я фізично відчувала, що не можу читати новини, вони приходили до мене самі — тільки читати їх треба було не з телефона, а на ЕКГ. Це було нелегко, але ця робота стала для мене справжньою психотерапією, давала опору і сенс, коли сіре низьке дрезденське небо тиснуло на голову, починалась мігрень, і я не хотіла нічого, окрім одного — спати. Бажано тиждень. Але я вставала, йшла — і розуміла, що це має сенс. Якщо все так класно, чому я пішла? Я роблю спеціалізацію на сімейну лікарку. У Німеччині під час спеціалізації не можна працювати тільки в одному місці: я вже відпрацювала максимальний термін амбулаторно й тепер переходжу на наступний етап — ротацію в лікарню. Мені обов'язково треба шість місяців у лікарні в іншій галузі (наприклад, дерматологія, хірургія або педіатрія), ще рік у приймальному відділенні і, ймовірно, рік у психіатрії. Я поки що не знаю, куди піду далі. Зараз роблю паузу на декілька місяців, щоб дописати книгу. Залишилося зовсім трохи. Мені дуже пощастило з колективом. Було душевно, весело, і ми могли прямо відкрито комунікувати, незважаючи на всі складнощі. Взагалі, я обожнюю німецьку комунікацію, бо вони кажуть через рот і досить відверто про те, що їх хвилює. Якщо спитати. Сьогодні після прийому ми мали теплу прощальну вечірку з моїми колегами. Я замовила смачний борщ із пампушками в новому українському ресторані (хотілось би написати "приготувала", але ніт) і вареники. Вони подарували дуже гарні квіти, квитки в оперний театр і підписали листівку! Маю відчуття закритого гештальту (хоч і не люблю це слово, але відчуття маю). Тішуся, що можна зробити паузу (вперше за останні 6 років цього шаленого темпу еміграції, малої дитини, іспитів із терапії і хірургії німецькою, а потім — ковіду, війни і хронічної втоми з почуттям провини за те, що втомлений). Але водночас трохи сумно — і це прекрасний сум. Дякую кожному, хто був поруч на цьому шляху. Це були роки, які назавжди залишаться в моєму серці. Ну і наостанок — про це я ще розповім, коли будуть сили (бо зараз на нулі, треба було купу справ довести до кінця) — під час цього книжного ярмарку у Лейпцигу сталось щось неймовірне: На початку 2026 року виходить мій роман німецькою у великому видавництві. Це мала б бути нон-фікшн книжка про пацієнтів, а вийшов життєствердний роман про війну і депресію. Телеграм канал житиме, ще будуть тут бентежні подробиці з життя німецької лікарки і корисні поради!

Фрау Доктор pinned «Пропозиція накидати питань знову актуальна ;) Вінішка не маю, доведеться пити чай! Наступним зроблю пост про мій досвід роботи з німецькими колегами, шефінями і навіть підлеглими. Тут багато питань, які багатьом можуть здатися цікавим, тож закріпила пост.»