Нора інтроверта

Цим текстом я хочу нагадати, що в мене зараз є декілька вільних годин для клієнтів і я буду дуже вдячна за ваші рекомендації, хоча це і необов'язково. Найчастіше зараз я працюю з темами еміграції, війни, втрат і горя і, неочікувано (і завжди золота класика) — стосунків, самоцінності, а також агресії, а саме грошей, видимості і сексу. Ну, і не зайвим буде нагадати, що зараз терапія — це, по-перше, стабілізація і пошук ресурсу. А по-друге — вже все інше, що буде сформульовано в якості вашого терапевтичного запиту. Я акредитована і сертифікована у НАГТУ. Практикую майже 9 років. Також я вчуся на 3 сходинці і почала супервізорську практику. Запрошую терапевтів-початківців підтриматися колегіально і розібрати випадки під новим кутом зору, а також знайти ясність і полегшення, бо професія наша цікава і небезпечна. Але вдвох у ній краще. Як писав Умберто Еко: "Продираючися крізь густий ліс, дуже хочеться зустріти єдинорога. Інакше який сенс продиратися крізь густий ліс?" Merci beaucoup pour votre attention

Kinda chic відчувати себе тілесно, помічати дихання і положення тіла частіше, ніж не помічати Kinda chic відпочивати ще до того, як сильно втомилася, відпочивати кожен день і на вихідних також Kinda chic йти у відпустку вже відпочившою і за новими враженнями Kinda chic мати можливість продовжувати своє життя і на роботі Kinda chic дозволяти собі жити, як хочеться, якщо це не шкодить іншим, бо так вийшло, що запасного життя немає Kinda chic мати свою внутрішню етику, а не орієнтуватися тільки на те, що подумають люди Kinda chic бути емоційно чутливою і аналітичною водночас, бо спиратися на дві опори значно краще, ніж на одну Kinda chic мати різні способи поратися з агресію: прямі, непрямі, активні, пасивні і використовувати їх усі спонтанно і за вибором, а не імпульсивно і обмежено у репертуарі Kinda chic любити заробляти гроші, взагалі любити гроші і не соромитися цього Kinda chic мати високе лібідо, для якого вже треба мати квартиру побільше Kinda chic вміти просити про допомогу, коли це потрібно Kinda chic допомагати, якщо попросили і на це є сили Kinda chic відчувати свій розмір, не роздуватися і не зменшуватися, спиратися на свою чутливість Kinda chic бути собою, автентичною і в чомусь неповторною, і при тому розуміти свою звичайність і неідеальність

Психотерапія зараз, на мій погляд, це сумісний пошук і віднайдення ресурсів, підтримки і формування навичок самопідтримки. Майже все, що стосується ресурсу, сили, безпеки. Надії на краще, врешті-решт. Так, безумовно, іноді ми зазираємо у минуле, щоб виявити куди утікає поточний ресурс. Але це не археологічні розкопки, не знахідки заради знахідок, це дорого коштує. Мені дуже важливо, щоб зараз клієнти, які живуть у війні в Україні, чи ті, хто виїхав і справляються з вимушеною еміграцією, відчували полегшення після терапевтичної сесії. Це виходить, звісно, не завжди, бо кризи лютують, бо болю багато, а зіткнення з реальністю фруструє само по собі. Але найчастіше — так. І якщо до повномасштабного це було якось серед терапевтів соромно — працювати саме з фокусом на полегшення, заявляти про це (але не тому, що терапія — це спеціальне завдання чи припинення болю), то зараз говорити про полегшення і прагнути його мені здається милосердям. Життя бляха складне. Нащо його зараз ускладнювати, навмисно дезінтегрувати себе чи позбавляти сил, мені особисто невідомо, хоча такий, часто неусвідомлений, спосіб проживати щось теж є, я розумію (і коли не треба, стараюсь не чіпати).

Я відчуваю, що ввела вас в оману своїм травневим, здається, постом про кількість свого навантаження. Це спотворює реальність. Липень для мене майже завжди важкуватий місяць. Цього разу якась там по черзі хвиля спеки (четверта? п'ята? безкінечна?) вимкнула в мене майже усі зайві чи надлишкові функції. Дуже мало прочитано, наприклад. Тільки "Обитель помаранчевого дерева" Саманти Шеннон і "Фелікс Австрія" Софії Андрухович на український книжковий клуб. Уілера про гештальт-терапію постмодерна (залишилася фігня сторінок і купа нотаток) і Яна Рубала про депресивне поле ніяк не можу завершити. Друга ще й англійською, хоча й дуже зрозумілою. Тексти не пишуться чи не доносяться до адресатів, якось так і залишаються усередині, чекають на похолодання. Уся рутина через спеку як головний стрессор (спека — це +35 і вище, а +30 — це вже прохолода) пішла по одному родючому місцю. Тренування ще якось, а от ходіння-гуляння стало плаванням чи скоріше годинним барахтанням у морі. І нагадую собі капібару в японському гарячому джерелі. Сиджу, стою нерухомо і вистигаю у воді. Думок нуль. Чортові ліміти і обмеження людського тіла, психіки та середи. Ну як так, нормально же ж сиділи, бадьоро бігли у середньому темпі, орієнтувалися по зіркам. Чого тільки не зробиш, щоб добре жити. Наприклад, доводиться оцю всю херню враховувати.

Мені здається, у польовій парадигмі легше працювати, ніж розібратися. Оцей текст я повністю розумію, бо я там бувала і я так роблю. Але описання роботи максимально невнятне, особливо при перекладі. Це знову ж таки той Ян Рубал "Ми можемо довіряти тому, як наші почуття виникають у терапевтичній ситуації, і ставитися до них із повною серйозністю. Адже якими б не були ці емоції, вони завжди належать ситуації — вони є її функцією. І водночас ми зберігаємо щодо них цікавість і внутрішню свободу. Така зацікавлена й укорінена свобода є надзвичайно важливою, адже вона дозволяє нам не чіплятися за те, ким ми є в цей момент. Вона дає нам змогу ризикувати собою і через власне тіло дозволяти ситуації вести нас у напрямку її інтенційності. У напрямку руху, який лише зароджується й запрошує нас взяти участь у змінах. Ми починаємо відчувати ті двері, які ще чекають на своє відкриття як поки що нереалізована можливість. І вони можуть матеріалізуватися й прочинитися саме завдяки нашому вільному прийняттю всього, що виникає в конкретній ситуації. Ми дозволяємо рухам поля торкатися нас на рівні ще недиференційованого досвіду, який лише очікує на своє втілення. І тоді, можливо, цей новий досвід, який досі існував лише як можливість, отримає шанс стати реальністю".

Ян Рубал "Не перешкоджати надії. Путівник для терапевта в депресивному полі" Ми можемо розглядати професійний розвиток психотерапевта як процес поступового вивільнення ресурсу уваги. Це схоже на навчання водінню автомобіля. Спочатку одночасно відбувається неймовірно багато всього: ноги, руки, очі, вуха працюють синхронно. Нам потрібно усвідомлювати так багато аспектів водночас, що це займає всю нашу увагу. Після кількох хвилин за кермом уперше ми спітнілі й виснажені. Через кілька років ми робитимемо все те саме, керуючи автомобілем, але вже зможемо спокійно розмовляти з пасажиром, слухати музику, а подекуди навіть відпочивати. Для керування автомобілем нам поступово потрібно дедалі менше уваги, а ця вивільнена, розслаблена увага дозволяє помічати, сприймати й отримувати задоволення від усе більшої кількості аспектів того, що відбувається.

Один хлопчик був страшенно душним. До того душним, що його ніхто не витримував. Він знав, що врешті-решт його нахер пошлють. І завжди виявлявся напрочуд точний у деталях. #противні_оповідання

Прощання hits different, коли стосунки вже вичерпані і добігають свого логічного (емоційного?) завершення. Тут є полегшення, гіркота, сум і бажання відпустити. Чи відраза, якщо ферментаційний процес у стосунках був нарушений і десь когось перетримали на обіцянках і пробаченнях (ще й сказали, що все сталося само собою, перепрошую за grandpa jokes). І як же відрізняється прощання, коли є і можливість, і бажання продовжувати, а формат стосунків змінився, і цієї рамки, в якій розвивався зв'язок, більше не буде, а без неї не буде і цього місця, яке гріло і давало надію. Люди не скінчилися, скінчилося місце, яке збирало цих людей. Сомельє прощань знають, що оце друге відчутно побалює, як прикушена зсередини щока, як поголена шкіра у солоній воді, як різкий вдих. Звісно, можна пам'ятати, що присвоєний досвід збагачує і записується буквально всередину, що прожите не втратиш, що ми носимо в собі відбиткі слів небайдужих людей, що визнання цінності буває і таким, через сум втрати і завершення, що подальші поодинокі зустрічі ще можливі, але доки ще болить шкіра на місці відірваного пластирю, її хочеться хоч трішки притиснути, погладити чи подути. А бажано, що це був би хтось добрий поряд, хто уважно подивиться і потримає біля того місця, де болить. Виходити до своїх людей, виходити до місць, значно більших за почуття і думки (степи, ліси, моря, океани і гори) може бути значно складнішим, ніж ізолюватися та уходити у свої внутрішні світи, що теж спосіб. І зцілювати біль від перерваного зв'язку іншим зв'язком — може бути ще один, теж дієвий спосіб. І, поки це відлуння болю пульсує, із кожним новим виходом у люди, у світ, воно потроху стишується і згасає. І, напевно тоді, вже згодом, виникає надія на щось нове.

Мені там вчора насипали на группі щемке: "Я взагалі меланхолійні тексти не люблю, а твої мені кудись влучають". А я так подумала, що на мої меланхолійні вайби приходять люди, які втомилися, вигоріли і не можуть більше у досягнення так, як раніше могли. А хочуть по-іншому, і поки невідомо, як. Приходять не могти, приходять відчувати своє тіло і втому. А ще горювати, відпускати, прощатися і завершувати. А ще приходять, щоб відновити захисну агресію, щоби нарешті змогти відштовхнути і відштовхнутися, вийти зі стосунків, робочих/дружніх/романтичних. І щоби знайти сили, на яких могти далі — змінювати щось, адаптуватися, винаходити. Отакої. Так і живемо, так і я живу, бо горювання від нейздісненного, наприклад, не заважає плаванню у рожево-золотих хвилях на заході сонця, в ароматі розігрітих від спеки сосен. Краса і біль у житті співіснують, як на мене, постійно. Моє завдання — постійно проводити всі полюси, бо дива стаються, якщо бути їм свідком.

Постійна зайнятість не означає автоматично повноту і наповненість життя.

Нещодавно у розмові з подругою на непрохідне у нашому випадку питання "як ти живеш?", я раптово сформулювала для себе, що здичавіла. Я здичавіла. Не те, щоб я бігала у шкіряних обладунках по льодових пустощах, хоча це й дуже спокусливо, враховуючи наші стабільні +33 і вище з кінця цього тижня, але якось так вийшло. Іронічно ж: у самій колисці елліно-римської цивілізації. Якось так вийшло, що докорінно цікавить мене дуже небагато речей, окрім роботи, глибоких людських зв'язків, неба і моря. Така постійна нестача моря і неба у крові, яку я постійно намагаюся поповнити, й спричиняє вищезгадану здичавілість. Після роботи чи просто наприкінці дня я їду на малолюдний пляж, дивитися на оце все, вдихати запах сосен і розпеченого на сонці листя інжиру, який я знайду зараз будь-де (і думаю: треба таки купити оті парфуми, які ідеально відтворюють цей теплий відтінок дикого інжирного листя). Була б моя воля, я б залишалася на пляжі на всю ніч, але розклад потягів все ще існує. Мені б хотілося, щоб життя складалося тільки з роботи і цього споглядання. Але, на жаль, це далеко не так. Проте поїхати від усього і втикати у водяну гладь, хоч й невловимо, та й дозволяє балансувати, тримаючись чіпкіше за порожнечу невизначеності.

Знаєте, як я зрозуміла, що стала дорослою матріархинею родини? Мені приносять їжу. Але, на жаль, не складають біля лотосних стоп, а питають: "Оце ще можна їсти чи вже нє?".

Ян Рубал, "Не перешкоджати надії. Путівник для терапевта у депресивному полі": Таким чином, якщо ми перенесемо фокус з окремої людини на те, що відбувається у стосунках «між», ми побачимо, що стосунки страждають від депресії (Francesetti & Roubal, 2013). У депресивних стосунках існує екзистенційне бажання близькості до іншої людини. Водночас існує сильна втрата надії на те, що коли-небудь вдасться наблизитися до іншого і таким чином вийти з безлюдної порожнечі. Таке поєднання переживань створює глибокий психічний біль, тим самим калічачи та виснажуючи всіх учасників депресивних стосунків. Це також вірно в терапевтичній ситуації. Як терапевти, ми не можемо позиціонувати себе поза стосунками з нашим клієнтом. Так само, як і інші люди, які перебувають у присутності депресивної людини, ми також переживаємо та беремо участь у створенні стосунків з нею. Психотерапія – це не контакт між здоровим фахівцем та клієнтом, який страждає на депресію. Саме ми стаємо «іншими» для клієнта в даний момент. Ми представляємо загальний досвід клієнта з іншими. Ми представляємо всіх інших, до яких клієнт прагне достукатися, але які безнадійно недосяжні з глибин депресії. Таким чином, реляційні страждання актуалізуються в наших терапевтичних стосунках з клієнтом. Недосяжність іншого та втрата надії також присутні між нами. Ми, як терапевти, також переживаємо їх. Разом з клієнтом ми створюємо замкнене коло депресії, в якому наша нестача енергії заважає нам встановити взаємозадовільні та підбадьорливі взаємодії, які б дали місце досвіду справжньої зустрічі з іншою людиною. Можна сказати, що клієнт і терапевт відчувають депресію разом тут і зараз (Roubal, 2007). Обидва беруть участь у деформації реляційних процесів, віддаляючись від постійно створюваного зв'язку, який пов'язує людей зі світом і життям (Francesetti & Roubal, 2013). Їхні стосунки страждають, і вони відчувають наслідки всередині себе. Як ми можемо чітко спостерігати, клієнт переживає це як симптоми депресії. Терапевт відчуває втому, безнадію, виснаження та безсилля. Терапевт реагує, намагаючись бути рятівником (як іншого, так і себе), тим самим ще більше посилюючи замкнене міжособистісне коло депресії. Разом вони тонуть у болоті депресії.

Прямо зараз я лежу на спині на своєму маленькому балконі, на якому не можу вміститися повністю в довжину, і дивлюся на зорі. Через сушарку для білизни сусіда з п'ятого поверху, який дуже часто з кимось свариться по телефону, видно Велику ведмедицю (The Big Dipper, La Grande Ourse — виринає з пам'яті). Шіішечка каже, що існує прованська приказка про те, що коли дме містраль, то він "підмітає" небо. Так от, небо чисте. Ще декілька днів буде добре видно Венеру і Юпітер, ще й поряд. На період персеїд, які будуть через два місяці, я вже знайшла точку спостереження — це поля без візуального забруднення поряд із маленьким містечком Saint-Cyr-sur-Mer. Я створила сьогодні bucket list на червень. Там всі пункти про те, щоб кудись локально поїхати, побути на природі та зустріти приятелів, а також знайти книжки рівня цікавості Тани Френч або Маріши Пессл (рекомендації приймаються). От лежу і раптом розумію, що у списку жодного плану про якесь там досягнення. І не тому, що я така просвітльонна нетакуся, а тому що хочеться планувати те, що дає ресурс і уповільнення водночас. А вже потім розвиток і новизну. Це як зробити літо літом. P.S. Кіт теж прийшов дивитися на зорі.

Гіркоти і іронії емігрантської пост, чутливих прохання відійти від екранів Досвід вимушеної еміграції дуже humbling, інакше й не скажеш. Такий пристиджуючий, такий применшуючий і при тому такий неоднорідний, як гаряче соєве молоко у каві — всі ці більш, ніж чотири роки, складно описати якоюсь однією низкою феноменів, вони переливаються всіма кольорами бензинової калюжі. Мене довго дивували будь-які тейки в стилі: "Вам треба терміново переїжджати в закордон!", сказані тим, хто залишається в Україні. Ого, думала я, це ж треба так спотворювати собі реальність і добровільно запрошувати людину у пекло. Вау. Взагалі, колись хтось знає як комусь жити — це вау, оце рівень компетенції. Але у всіх досвід різний. І різна швидкість психічних процесів. Тому говоритиму тільки за себе. Точно хочу зазначити, що комфорт життя падає, якщо порівнювати з доповномаштабним часом. Хочеться ввести рубрику "yes, but": так, можуть бути фотки з гарнючих місць, але при тому як туди дістатися, скільки бюрократія коштує сил і часу, яка прірва грошей тут потрібна на оренду чи проїзд. Але це не головне. Головне — про близькість і щільність цього буття. Я давно називаю свій досвід "просто щоб поспати нормально". Не знаю, як у інших вимушених емігрантів, не знаю достеменно, що саме вони сказали би, якщо дійсно чесно визнали свій стан і перспективи, особисто я не бачу тут майбутнього, не бачу тут місця для себе чи нових можливостей у рамках мобільності свого соціального класу. Ну, так, в мене ще й мінус 7, але я постійно в лінзах, кажу ж, не бачу. Всі ці чотири роки вдивляюся з більш-менш пристойними коливаннями в рамках однієї відповіді: потім треба повертатися додому. Європа дуже сильно переоцінена. Франція переоцінена тим більше — високий запит породжує багато гейткіпінгу: носії локальної культури дуже елегантно і ввічливо оберігають її від втручання, тим часом як економічне зростання і приріст населення тримаються і на емігрантах. Це породжує величезний лицемірний розрив, ніби у державі існує багато держав, які скріплені лише дантівськими колами бюрократії (а також граматики) і мовою. Дволикість придумали тут, багато чого є амбівалентним. Батьківщина газлайтингу теж тут. І здавалося б, з українським досвідом дуже смішно дивуватися подвійній інституціоналізації, де є постійно де-факто і де-юре, але значний вплив католицизму як пануючого релігійного світобачення у тих, хто є носієм панівної культури, вимагає постійно зберігати хороше обличчя. Тому в цьому місці наша українська класова нерівність може просто вийти прогулятися. Ну, імперськість невідрефлексована так просто не вивітрюється, це як квартира, де постійно палили — так і пасе табаком, розділенням і експлуатацією комплексу меншовартості. Це моє дуууже суб'єктивне ставлення, споглядання зсередини як безпосередньої учасниці цих процесів, заправлене абсолютно дюркгеймівською відчуженістю (аномією), відчуттям dépaysement (буття без держави, без країни), переживанням також себе зайвою і недостатньою водночас (привіт нарцисична динаміка і межове поле), а також безперервне (витримане у найкращих погребах неусвідомленого!) почуття ахуя з сильними нотками екзистенційності, що життя несеться набагато швидше, ніж досвід встигає ассимілюватися. Тримаюся на гедонізмі, спогляданні, як дерева ростуть і на радості від роботи. Висновок поки що один, який приходить, як лист з префектури. Якщо б вони були прямими, було б сказано: мадам, вам краще було б тут народитися, приходьте в іншому житті.

Нерозкриті і вже зів'ялі півонії, розбите пташине яйце на асфальті і пісня "You can have it all", де Флоренс Велш співає: думала, що знає про сум усе, але помилялася. Символи, в яких я помічаю, що майбутнє, яке було не тільки задумане чи омріяне, а в яке було вкладено, інвестовано, посіяно, інколи не справджується, не всходить, і тим паче, не окупається. Бо неможливо окупити те, що немає компенсації. Її дійсно немає, якщо прискіпливо придивитися і перестати тішитися ідеєю помсти, встановлення справедливості чи симетрії. Але краще тішитися, чесне слово. Людські зв'язки не витримують напруги і рвуться, нові навіть не встановлюються, не визрівають, обживані раптово обриваються, а зачинені двері, в які так спокушали запроситися, не відкриваються на стукіт, деякі з них виявляються і зовсім намальованими. Оце найбільш боляче. І шо, і як з цим усім бути? Хто б знав. Через іншого живого, хто дійсно присутній і розділяє, не зливаючись у "всі навколо покручі", а хто витримує і помічає щось, окрім повторюваного досвіду. Через тілесність, коли ми ритмом дихання нагадуємо собі: от моя базова безпека, от мої руки-ноги-голова, я є, я жива. Тут з'являється кордон себе і не-себе, і злість, чи відчай, за яким навіть свобода: яка різниця, як сильно намагатися, якщо буває отаке лайно? І тимчасове розслаблення. Видих. Скільки ж я на себе понабирала. Ніби навіть менш боляче. Я не знаю, скільки разів на місяць можна витримати акт вандалізму під попсовою назвою "розбиття серця". І я не про романтичний сенс, можна ж бути і застарою для цього лайна. Це, скоріше, коли добрі зв'язки рвуться скоріше, ніж були набуті. Отакий тест на визнання цінності, якого ніхто не просив, отака нова втрата у черзі втрат, але й звикати до них не хочеться, бо що то за життя — коли звик до втрат?

Трішки особистого з професійної гігієни відпочинку і праці Зі своєю впевненістю, що у мене практика середнього розміру і зі своїм нерозумінням, звідки я так втомилася, хоча чесно беру відпустку кожні 3 місяці і маю багато вихідних на чілє, я тут порахувала види всієї психотерапевтичної і професійної роботи цього тижня, і виявилося, що це сягає 30 годин мінімум. Бо читання професійної літератури із веденням заміток, написання текстів, відвідування і робота у групах, індивідуальна супервізія — це все теж робота. А за звичкою можна рахувати лише години прийому. І це ще для підтримки кукухи, що постійно рипається відлетіти в еміграції, в мене 4 тренування на тиждень, з них три силові, мінімум 8 тисяч кроків на день і 2 заняття французькою, домашка до якої іноді теж займає у мене 2 години. Пишу це і відчуваю себе шерстяною волчарою. Бо це в Одесі я була томною жінкою, а Марсель змінив мене, брати і сестри... І я скоро повернуся до вас у спортивному костюмі на самокаті з багетом у кишені. І ці всі 30 годин (але ж люди працюють по 40 мінімум!, ага) — це концентрована робота, яка вимагає високого рівню зосередження, бо її неможливо скіпнути, задивитися у вікно чи відключитися, особливо у маленьких групах. Але можливо дозувати, розбавляти і ставити графік, як заманеться, отримуючи при цьому їбєйше задоволення від свободи. Воістину, як казала одна жінка, психотерапія — найвибагливіший з моїх коханців.

Книжка Ірени Карпи "Добрі новини з Аральського моря" ммм... дуже неоднозначна (може потім напишу, чому) і я читаю її на наш український букклаб, що буде наприкінці травня. От перша влучна цитата звідти: "Рита всміхнулася до себе. Потяг рухався тихо-тихо. Невже їй це вдалося?.. Вдалося. І контролер, що просканував її квиток і кивнув «bon voyage» — тому свідок. От тільки стокгольмський синдром — це потяг, що ходить по колу. Квиток на нього завжди в два кінці, з обов'язковим поверненням. Бо страх покарання за втечу виє у нас всередині так гучно, що тихий голосок самозбереження може й не проклюнутися. До всього, почуття провини як основа християнської моралі. Як це так — покинути тирана напризволяще? З кого ж він буде знущатися, коли залишиться сам?.."

Вчорашній день міг тригерити тих з вас, хто мав чи має інші стосунки з мамою, які далекі від вдячності та взаємного визнання цінності. А також тих з вас, хто мав маму і тепер не має. А також тих з вас, хто хоче стати мамою і поки не може. А також тих з вас, хто ніколи не мав маму. І тих, хто став собі сам найкращою мамою. І навіть тих, хто відчуває на собі тиск привітати свою маму, але щось всередині не сходиться, та й годі. Ох і складне свято. Ох і складні почуття. Про татка, який вийшов за хлібом, або присвятив своє життя пляшці та коханкам, можна хоч чорнушно жартувати, хоча болю це не применшує. А чіпати мамину святість — зась, хоч би якою садисткою вона не була, це ж мама, ну що ж ви, невдячні. Демонізувати втім теж не хочеться. От на такому шпагаті я себе й знаходжу. Зі святом вас, виживші від маминої любові. Зі святом вас, мами сучасного покоління — ви робите неймовірну роботу в умовах жорсткого суспільного тиску. Зі святом вас, майбутні мами, нехай здійсниться. Обіймаю.

Для мене і зараз залишається загадкою, як усе це можна переживати разом — і біль, і горе, і відчай, і задоволення, і радість, і захоплення. Взагалі в мене всередині майже завжди є відчуття озера болі, іноді це бувала прірва, іноді каньйон десь у грудному відділі. Зараз це просто таке озеро посеред лісу. Воно і зараз майже завжди у доступі, іноді затягнуте кригою, але пірнути туди, чи бодай доторкнутися, — легко. Бути на короткій нозі зі своєю озерною темрявою не означає тримати її на короткому повідці — тут хотілося б, аби вона не тримала так міцно за комір. Аж згодом випрацьовується більша майстерність у виконанні трюків на пірнання у свій біль. Аж згодом доходить, що можна не пірнати туди при першій-ліпший можливості. Аж згодом стає ясно, що можна не пірнати за своїм бажанням майже взагалі. Тільки коли треба трішки підчистити мул в озері. Але ж і помітити латаття, і грайливий відблиск сонця на поверхні. По відчуттях, внутрішній світ розширяється, як після великого вибуху, тільки-но травма перестає бути містоутворюючим елементом для свого мегаполісу. І є щось майже екстатичне у цьому виході за межі свого ж минулого життєвого досвіду через прирощення і засвоєння нового і ширшого. Про це дуже рідко коли пишуть (чи мені рідко траплялося), але темрява, біль і порожнеча можуть бути витримані разом, розділені і, згодом, закінчуються.