Pink Freud

Маленькі дівчата з великим ехолотом Тато водиться десь на глибині у непрозорій воді хто-зна яких станів, тому ти навчилася слухати. Сидіти у сусідній кімнаті і робити акустичний відбиток. Це як сліпому слухати танець. Рух має незліченну кількість відтінків: як він дихає, з яким акцентом ставить посуд, як рухається кімнатою, як закриває двері тут та дверцята там, як гортає сторінки, як переключає канали. Усе передає настрій. Ось він роздратований, але не хоче, щоб це помітили - тоді він рвучко ставить чашку на край столу та кілька разів пересуває її, ніби шукаючи краще місце. Він подумки говорить тоді. Сперечається та доводить комусь свою позицію. А ось він роздратований і не приховує цього - тоді на сцену виходить газета. Вона перетворюється на плащ тореодора. Складаючи її, він виразно хлопає, запрошуючи до бою. А коли бій завершено - кидає мулету на стіл. Ти відливаєш звукові форми. Та зберігаєш їх Він переважно мовчить. Але ти так хочеш його розуміти, що вивчила мову риб. Мову дрібних мімічних рухів. Градуси примруженості очей, кут нахилу брови та кутиків губ - у безлічі поєднань створюють мініатюрну мову жестів. Ти розумієш його краще за інших домашніх, тому тебе засилають до нього, коли треба щось передати, або запитати. Тут тобі зрозуміло значно менше. Словами заплутаніше. Ти не розумієш він такий глибокий чи такий замулений? Ти сидиш на кладочці біля озера усе дитинство, а згодом і юність та кидаєш камінчики, запускаєш плавати кораблики з листя очерету, чекаючи, коли одного разу, у ясний день, промайне луската спинка його особистості. Інколи мати тата - це ось так. Потім хтось іде. Або тато, або ти. Але відрощена система ехолокації лишається на все життя. Ти не можеш розучитися орієнтуватися на слух. Розучитися передчувати чи передбачати теж не можеш. Ти знаєш мову риб краще за людську. Це те, чому тебе навчив батько. Важко згадати чи навчив він іще чогось… Лада Антомонова

Цикл лекцій "Тіло, бажання і канон: гомоеротичні мотиви ренесансного мистецтва та психологія потягу" Що робить людське тіло красивим? Або, точніше, хто визначає, яким має бути «ідеальне» тіло? І чому образи, створені сотні років тому, продовжують впливати на наше уявлення про красу, маскулінність, бажання та власне тіло? Запрошуємо вас на курс, у якому зустрінуться історія мистецтва та психологія - дві оптики, що допоможуть по-новому подивитися на тіло, бажання та канон краси. Ренесанс повернув європейській культурі античний ідеал оголеного тіла, захоплення пропорціями, гармонією та красою. З’явилася не лише можливість милуватися тілом та ідеалізувати його, а й водночас приховувати це бажання за міфом, алегорією та релігійним сюжетом. Протягом трьох лекцій ми будемо рухатися від античного канону до сучасного досвіду, від того, як створюється образ ідеального тіла, до того, хто на нього дивиться, як виникає бажання і що відбувається з цими образами сьогодні. На першій лекції простежимо, як змінювалося уявлення про чоловічу маскулінність в античності: від героя та воїна до більш м’якого, юного, чуттєвого тіла. Побачимо, як антична спадщина повернулася у Флоренції та Римі XV–XVI століть. Поговоримо про героя, юнака й андрогінний образ, про красу як шлях до духовного та про те, як ідеальне тіло поступово стає об’єктом погляду і бажання від Донателло та Мікеланджело до Леонардо та Караваджо. Психологічна частина лекції звернеться до поняття gaze — погляду, а також до механізмів об’єктивації та ідеалізації тіла. У другій лекції зосередимося на питанні про те, як мистецтво навчилося говорити про бажання непрямо, як Венери, Аполлони, Вакхи, юнаки та святі стають героями історій, у яких оголене тіло може існувати під прикриттям міфу, релігії чи алегорії. Розглянемо твори Джорджоне, Тіціана та інших художників і спробуємо розібратися, де закінчується канон краси і починається еротичний погляд. Окремо проаналізуємо образ Святого Себастьяна - від релігійного мученика до одного з найвпізнаваніших образів чоловічої краси та гомоеротичної культури. Психологічна оптика допоможе поглянути на ці процеси через поняття сублімації та символізації потягу: як культура може створювати прийнятні форми для вираження того, що складно або неможливо висловити прямо. На третій лекції спробуємо відповісти на питання: що відбувається з ренесансним ідеалом тіла сьогодні? Поговоримо про те, як образи минулого переосмислювалися у XX–XXI століттях, як ренесансна естетика входила в ЛГБТ-культуру та як змінювалося саме уявлення про чоловічу тілесність, маскулінність і право на бажання. Звернемося до сучасного мистецтва - від Люсіана Фрейда та Дженні Севілл до художників, які досліджують тіло, сексуальність, ідентичність та межі погляду. А психологічна частина дозволить поговорити про потяг, ідентичність і сором та про те, як історичні уявлення про норму й заборону можуть продовжувати відлунювати у сучасному досвіді людини. Цей курс не лише про Ренесанс і не лише про гомоеротичні мотиви. Він про те, як ми вчимося дивитися на тіло, як культура вчить нас бажати і чому образи минулого продовжують говорити про нас самих. ✅Ведучі: Anna Bezhnar - кандидат філософських наук, доцент кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Майя Котельницька - акредитована психотерапевтка(НАГТУ), супервізорка ✅Коли? 5.09 19.09 3.10 з 11:00 до 13:00 онлайн ✅Вартість: 1000грн за кожну лекцію,запис буде 📩 реєстрація у пп

Психоделіки без рожевих окулярів: що насправді показують дослідження 🍄 Оскільки мій попередній допис про психоделіки викликав багато суперечок, хочу окремо залишити тут добірку досліджень про інший бік питання - ризики та небажані наслідки їхнього вживання. Одразу важливе уточнення ⚠️: я не кажу, що психоделіки обов'язково "руйнують мозок" у кожної людини, яка їх спробувала. (Але так, вони "змінюють мозок"). І я з цікавістю вивчаю всі результати досліджень, у яких вивчається потенційне терапевтичне застосування псилоцибіну та інших психоделіків. Але між "речовина досліджується як потенційний лікарський засіб у контрольованих клінічних умовах" і "цю речовину безпечно регулярно вживати самостійно" - величезна прірва‼️ І ось про другу частину цієї історії говорять значно рідше або не говорять взагалі. По даних: 1️⃣ У систематичному огляді "Adverse psychiatric effects of psychedelic drugs" автори проаналізували опубліковані випадки тривалих психіатричних ускладнень після вживання психоделіків. У літературі описані психотичні розлади, афективні порушення, маніакальні стани, депресивні епізоди та інші психіатричні наслідки. Звичайно, case reports не дозволяють визначити, наскільки часто це трапляється серед усіх людей, які вживають психоделіки. Але вони показують, що твердження "психоделіки безпечні для психіки" - просто не відповідає наявним даним. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC11650183/ 2️⃣ ще одне проспективне дослідження naturalistic psychedelic use - тобто саме вживання психоделіків поза контрольованою психотерапевтичною процедурою. Дослідники спостерігали зв'язок такого вживання з подальшими змінами психотичних та маніакальних симптомів. При цьому ризик залежав від індивідуальної вразливості та особливостей вживання. І це принципово важливо (!) результати клінічних випробувань не можна автоматично переносити на людей, які самостійно приймають гриби, LSD, DMT чи інші речовини. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC12094617/ 3️⃣ Є й великі популяційні дані. У дослідженні людей, які потребували невідкладної або стаціонарної медичної допомоги через вживання галюциногенів, така допомога була асоційована з підвищеним подальшим ризиком манії та біполярного розладу. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC12671790/ 4️⃣ Окрема проблема - психоделік-індуковані манія та гіпоманія. У систематичному огляді 2026 року аналізували повідомлення про гіпоманіакальні та маніакальні стани, пов'язані з псилоцибіном, LSD, мескаліном, DMT/аяуаскою та MDMA. Особливо важливим це питання є для людей із біполярним спектром та іншою психіатричною вразливістю - саме тому таких пацієнтів часто виключають із клінічних досліджень психоделіків. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/42215638/ 5️⃣ Є ще один наслідок, про який взагалі мало говорять - Hallucinogen Persisting Perception Disorder. Це стан, за якого після того, як дія речовини давно закінчилася, у людини можуть зберігатися або повторно виникати порушення зорового сприйняття: післяобрази, ореоли навколо предметів, спалахи, викривлення сприйняття руху та інші феномени. У частини людей симптоми можуть бути тривалими (!) https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/27822679/ 6️⃣ що показують власне клінічні дослідження: У систематичному огляді та метааналізі, опублікованому в JAMA Psychiatry, дослідники проаналізували небажані явища у випробуваннях класичних психоделіків. У ретельно відібраних здорових учасників серйозні небажані явища були рідкісними. Але серед учасників із нейропсихіатричними захворюваннями серйозні adverse events реєструвалися приблизно у 4%. Автори також описали важливу методологічну проблему (!!) небажані явища в дослідженнях психоделіків далеко не завжди реєструвалися та описувалися достатньо систематично. https://jamanetwork.com/journals/jamapsychiatry/fullarticle/2822968 👆 Це найважливіше, що треба розуміти, коли ми читаємо новини типу "псилоцибін може допомагати при депресії/анорексії/PTSD" Може. Саме тому його і досліджують. Але клінічна психоделічна терапія - це не людина, яка купила гриби і вирішила "полікувати мозок" ‼️

І обидва – неважливим для Ближнього. Ганна Федосова

Ти будеш статично чекати на її активність, не йдучи назустріч, а вона повинна безперервно працювати кувалдою. Але, коли вона все-таки проб'ється до тебе, не чекай від неї ніжності. Тут доцільно навести репліку учасниці групи, що пролунала у відповідь на заявлену тим чоловіком позицію: «Коли ти говорив, я відчувала самотність. Я розумію, як тобі самотньо. Ти говориш багато, гарно, дуже логічно. Ти багато чого досяг, і це викликає повагу. Але коли ти говориш, то не залишаєш місця ні для кого. Ти оточуєш себе будь-ким, і тобі самотньо серед них. Мені вдалося виграти конкуренцію, яку ти створив. Ти мене не кликав. Я сама пробилася до тебе. Всю твою роботу змушені робити інші. Хоча зараз ти мене слухаєш, але залишаєш для мене мізерне місце. Мені туди не поміститися. Ти бачиш, яка я. Мені тісно у цій клітці. Туди хіба що моя п’ята поміститься. Коли я намагаюся до тебе пробитися, то натрапляю на твій залізобетон. Я витрачаю на це величезний ресурс. А ти нерухомий і назустріч не йдеш. Залишається тільки дати тобі спокій. Потім ти скаржишся на самотність. Кажеш, що я залишила тебе. Чи помічаєш ти, як ти сам мене не впускаєш? Основною ознакою цього першого процесу є відсутність чітко означених меж. 2. Враження, що чогось прихованого бракує. Під час зустрічей начебто усе гаразд. Начебто всі правдиві та відкриті. Але потім виникає відчуття чогось скритого, що є у фоні, але не легалізується. Відразу спадають на думку історії, коли виявляється, що партнер давно і вдало одружений. Але, звичайно, він розлучиться, як тільки після четвергової зливи на горі гучно свисне рак.: «Це точно буде у четвер, люба. Як скінчиться дощ, дорогенька. Ти ще трохи постарайся. Я не хотів тебе засмучувати, люба. У нас же так все добре, люба!». Основною ознакою другого процесу є ескалація недовіри. Якщо стосунки все ж не обірвалися і тривають, то згодом у когось з партнерів виникає невгамовний потяг заволодіти «контрольним пакетом» іншого. Часом, увагою, усім одразу. Стати центром Всесвіту свого партнера. Для того, щоб подолати межову ситуацію та повернути довіру, людина змушена все більше контролювати партнера, що призводить до ще більшої втрати довіри. Тут можна втратити себе, або втратити партнера. У залежних стосунках люди вирішують питання ієрархії та влади, розгортається активна і пасивна форму внутрішньо особистісного конфлікту «контроль/підпорядкування». Для позбавлення образ, злості та інших неприємних станів партнери починають переслідувати одне одного. Просять звільнитися з роботи, кинути друзів, відмовитись від улюбленої справи чи цінностей, ігнорують потреби іншого, знецінюють його і те, що йому дорого. Іноді ці образи і агресивність ставляться зовсім не до теперішнього партнера, а до базових фігур – батьків, яким це пред’явити небезпечно або неможливо через соціальний осуд і відсутність сепарації. Або сама людина вважа. таку розмову недоцільною і марною. Або батьків вже немає. Партнери починають боротися за єдину «вірну» реальність. І хтось один з них (чи обидва) намагається (як казав Р. Резнік) прагне колонізувати психіку партнера, щоб той бачив реальність так само, як і він. І слово «домовитися» означає те, що партнер має цілком і безперечно погодитися на всі запропоновані умови. За визначенням Р. Резніка, в парі можуть відбуватися «внутрішні вибухи», і таку пару він назвав приховано нещасною [5]. Внутрішні вибухи означають те, що людина може, наприклад, напитися до втрати свідомості, або надовго захворіти, або почати дивно поводитися (так, що від людини сахаються нажахані родичі), не маючи інструментарію для прямого прояснення стосунків. Мірою зростання напруги в парі люди тріангулюють дитину, якогось родича, друга, роботу, телевізор, речовину, яка змінює свідомість не гірше за партнера, або заводять альтернативного партнера – коханця чи коханку. Енергія, яка накопичилася в парі, каналізується в третю особу чи об’єкт. Завдяки тріангуляції напруга знижується, і пара може «триматися» ще якийсь час. Якщо різні способи не допомагають, пара може розлучитися. Хтось може відчути себе придушеним або покинутим.

Кохання належить двом. Якщо хтось один бере участь в романтичній історії, а інший є чи недосяжним об’єктом (іноді ці люди навіть незнайомі одне з одним) чи тим, на кого неможливо покластися (щезає, від нього неможливо чекати виконання зобов’язань та ін.), або коли один партнер сприймає себе і Ближнього як пару, а інший каже «Ні, ми друзі» або «Це Тетянка, моя знайома», то, ймовірніше, ми маємо справу із залежністю, яку може супроводжувати лімеренція, або сприйняттям травмівної ситуації, просоченою насильством, за кохання. Якщо подивитися на запити людей, що звертаються до індивідуального терапевта,, то часто це проблема недосяжності Іншого, важкого кохання, болю, приниження і страждань у романтичних стосунках. Вони скаржаться на повторюваність схожих, як близнюки, історій з партнерами, які мають різні обличчя, імена і професії, але вчиняють так, нібито їх народила одна й та сама мама, або навчив один і той самий вчитель. Важливим етапом на шляху до здорових стосунків є усвідомлення клієнтом того, що і як з ним відбувається. Дослідження того, як людина прийшла до цієї точки власного життя, триватиме як мінімум декілька років, і слід пам’ятати, що дослідження проблеми зовсім не означає позбавлення цього дисфункційного патерну. Це означає розуміння і усвідомлення того, яким чином з’явився цей патерн, на які інтроєкти і батьківські конструкти клієнт спирається під час вибору партнера, як і в кого саме людина закохується фатальним чином, які у партнера є зваби і принади, а також які тригери і red flags вона може вчасно помітити і дистанціюватися від небезпечного для неї партнера або припинити це спілкування, поки воно не стало отруйним і руйнівним. Також добре було б дослідити, як формується самоповага клієнта, і, оскільки в більшості випадків, самооцінка людини є низькою, нам слід зосередитися на реставрації гідності людини, яка звернулася по допомогу. Під час ведення терапевтичного дослідницького проєкту «Стосунки від замислу до занавісу» (2013-2014 рр.) вдалося виявити декілька важливих аспектів, які характеризують саме цю форму стосунків. У любовно-залежних стосунках відбувається два характерні для уникнення близькості процеси. 1. Ілюзія того, що щастя не за горами. Партнер створює враження близького досягнення «раю», кажучи: «Ще трохи, і ти точно зробиш мене щасливим!». При цьому жодних інструкцій про те, як і що робити, немає. Партнер пасивний. Він може, щоправда, подавати далекі від диференціації сигнали, які часто супроводжуються імітацією переживань, але не справжніми переживаннями. Як відрізнити одне від одного? У разі імітації у вас виникне відчуття, що нема на що спертися, що відбувається якась підміна. Кордони партнера незрозумілі, невидимі, дифузні – як гірський туман, крізь який йдуть альпіністи. Ви можете відчувати, що вас підвішують на невидимий гак, на якому ви повинні чекати на вердикт. Ви будете змушені здогадуватись про потреби вашого супутника. Той їх не озвучує. Він мовчить або скаржиться. Як було сказано вище, частина любовно-залежних стосунків має характер спів залежних і починається з бажання рятувати чи бути врятованим. Втілення всемогутньої ідеї про рятівництво може інвалідизувати іншу людину. Вона буде змушена стати менш творчою, втратити ініціативу, знизити рівень компетентності, зменшитися – щоб її було зручніше рятувати. Поруч перебуватиме партнер, який відчуває себе живим тільки за умов, коли він комусь потрібний. Не собі, а комусь. Тобто Ближній має вписатися в чужу фантазію про його недолугість, неспроможність і загальну нездатність організувати собі пристойне життя. Рятівник має жити за двох, і володіти суперздібностями. Ось діалог поважного чоловіка і групового ведучого: - Я хочу, щоб прийшла жінка, готова пробитися крізь мою залізну броню захисту. В мене досконала броня. Я будував її змалечку. Тоді мені буде цікаво. - Ти вимагаєш від жінки сил, які багато разів перевершують твої. Вона повинна бути Айрон Мейден, Залізною Дівою, щонайменше.

І так, з роздумів Бігра, у аналітиків-чоловіків головна складність — це впоратися з реакцією на спокусливу поведінку пацієнтки, а потім — з оральною депривацією такої сили, що вимагає «колосальної роботи в особистому аналізі». У жінок-аналітикинь ризик еротичного відігравання, за спостереженнями Бігра, невеликий, натомість виникає небезпека або надмірної ідентифікації з потребою пацієнтки помститися кривднику або захисного дистанціювання від неї. Функцію «представника закону» жінці-аналітикині, на його думку, доводиться реалізовувати інакше, хоча вона не менш необхідна. Завершується стаття думками про завершення аналізу: оскільки стосунки з такими пацієнтами не лише трансферентні, а й «реальні», в ході аналізу формується глибока залежність від аналітика, тому прохання про додаткові зустрічі через роки після завершення лікування Бігра пропонує вважати нормою, а не патологією.

«Психоаналіз як повторення інцесту: деякі технічні міркування» — мій невеликий огляд статті Julien Bigras (1932–1989). Текст написаний канадським (квебекським) психоаналітиком Жюльєном Бігра на основі 25-річного клінічного досвіду роботи з жертвами батьківського інцесту як підлітками, так і дорослими. Стаття не завершена автором (Бігра помер у 1989 р.), але цінна саме як згусток клінічної думки практика, який працював з цією темою довше й глибше за більшість колег того часу. У своїй статті Бігра частково реабілітує фройдівську «теорію спокушання», від якої сам Фройд відмовився у 1897 р. Слідом за Ференці (1933) він наполягає на поверненні до етіологічної ролі реальної інцестуозної травми, але в дещо зміненому вигляді, не як єдиного пояснення, а як одного з двох корелюючих факторів патогенезу: - «Негативний інцест» — більш рання і, за Бігра, ще важча травма материнської депривації, що передує і «підстилає» батьківський інцест. - Багато дорослих жертв (понад половина з 14 спостережуваних пацієнтів) повідомляли про початок інцесту в дуже ранньому віці, у 2–3 роки, що зазвичай розкривається лише через роки аналізу. У роботі з дівчатками-підлітками на прикладі випадку Манон (18-місячна терапія, почалася у 16 років) Бігра описує типовий патерн: не сам інцест, а його переривання (викриття, вигнання батька) викликає гостру дезорганізацію пацієнтки — втечі, спроби суїциду, нерозбірливі сексуальні контакти. Він пояснює це тим, що садомазохістична прив'язаність до батька-спокусника слугує захистом від ще нестерпнішої депривуючої позиції матері; втрата об'єкта зловживання залишає дівчинку беззахисною перед безвихідною самотністю материнсько-дитячих стосунків. У перенесенні Манон відтворює садомазохістичну пару: провокує, спокушає, вимагає контролю, постійно запитує: «Що ви думаєте про мене?». Технічно ключовим виявляється момент, коли психоаналітик змушений встановити межі, «заклик до порядку» (call to order); саме це, а не тільки інтерпретації, стає першим кроком до терапевтичного альянсу, оскільки пацієнтка не вірить, що дорослий здатний себе контролювати. На прикладі роботи з дорослими жертвами, випадку Сари (6 років аналізу, інцест із братом і батьком з раннього дитинства), Бігра вводить центральне поняття цієї статті — подвійне викриття (double disclosure). Це техніка з двома складовими: - По-перше, аналітик називає речі своїми іменами — «інцестуозне зловживання — це злочин»; - По-друге, він відкрито визнає, що сам аналітичний сеттинг (усамітнення, оголення інтимних секретів перед психоаналітиком) неминуче переживатиметься пацієнткою як повторення первинного насильства. Відмовляючись зайняти позицію садистичного партнера, аналітик стає тим, кого Бігра слідом за Лаканом називає «представником закону», заново встановлюючи табу на інцест і тим самим запускаючи роботу Символічного. «Негативний інцест» описується у статті як архаїчний пласт — нарцисична рана від недоступності матері в доедіпальний період, що лежить в основі самого садомазохізму. Саме на цьому рівні традиційна мовчазна нейтральна позиція аналітика для цих пацієнтів часто читається як покинутість, що реактивує довербальну материнську депривацію («відчуття небуття» за Віннікоттом). Звідси практичний висновок Бігра: аналітик повинен бути доступним, але без надмірної опіки, теплим, але без вторгнення — це той баланс, який вимагає серйозної особистої психоаналітичної роботи. Контрперенесення і гендер самого аналітика — окремий і доволі сміливий вектор у цій статті. Оскільки стаття була написана ще за часів, коли питання гендеру було чітко обмеженим поняттям чоловічого і жіночого, я так і залишу цю частину без особливих змін, передаючи бачення самого Бігра у той період. Але було б дуже цікаво послухати роздуми колег про те, як подібне контрперенесення могло б розгорнутися у наш час, коли ми вже відійшли від суто бінарного бачення гендеру, самого аналітика у тому числі.

Вінникотт увів поняття False Self не для того, щоб позначити брехню чи маніпуляцію. Він казав про щось інше: про адаптивну оболонку, яку дитина будує, коли поруч немає достатньо чуйної матері. Достатньо хороша мати, за Вінникоттом, не ідеальна. Вона просто здатна відгукуватися на спонтанні жести дитини. Дитина простягає руку, кричить, посміхається, злиться, і мати цю спонтанність бачить, витримує, дзеркалить. З цього дзеркалення поступово народжується True Self, справжнє Я, відчуття «я існую, і моя спонтанність має право на життя». Але якщо мати систематично не відгукується на дитину такою, якою вона є, а натомість реагує на власні потреби, тривоги, очікування, дитина стикається з нестерпним досвідом: її справжні пориви нікому не потрібні, а іноді й небезпечні. І тоді психіка знаходить рішення. Вона ховає справжнє Я всередину, у надійне сховище, недосяжне для матері, і на поверхню виводить іншу структуру, слухняну, зчитувальну, здатну вгадувати, чого від неї чекають, і відповідати саме так. Це і є хибне Я. Не патологія в чистому вигляді, а стратегія виживання. Спосіб зберегти зв’язок із матір’ю ціною втрати контакту із власною спонтанністю. Проблема в тому, що ця стратегія залишається на все життя. Доросла людина з домінуючим хибним Я блискуче зчитує очікування інших, легко підлаштовується, буває надзвичайно успішною соціально. І водночас відчуває глибоку порожнечу, відірваність від власних бажань, ніби живе не своє життя. Вона не завжди усвідомлює цю відірваність, бо хибне Я з дитинства навчилося бути настільки переконливим, що навіть сама людина йому вірить. У терапії ця структура зустрічається часто. Клієнт приходить із запитом на кшталт «я не знаю, чого хочу» або «я весь час роблю те, що треба, а не те, що хочу», і за цим стоїть саме той дитячий досвід: спонтанність, яку колись не витримали. Питання до вас: коли востаннє ви робили щось не тому, що це було правильно чи очікувано, а тому, що просто хотіли?

Але можу запитати: «Що саме зараз може додати мені хоча б трохи, хоч 5 відсотків енергії?» ☀️ І є ще одна неочікувана річ. Ми витрачаємо сили не тільки на витримування стресу. Ми витрачаємо їх ще й на те, щоб стримувати емоції. Сльози. Роздратування. Постійний контроль. І це теж капець як виснажує. Тому так важливо знаходити безпечні моменти, коли можна потроху дозволяти собі проживати те, що відчуваємо. Коли нервова система перевантажена, а ми ніяк не можемо дозволити собі спокій – його просто немає в нашій реальності, ми можемо додати їй хоча б трохи «контрольованої передбачуваності». Нічого не робити, швидше за все, не вийде. Але, можливо, вийде робити щось настільки просте, ритмічне й повторюване, щоб мозок перестав витрачати стільки сил на постійний контроль. Ну і важливо обов'язково звертатись до спеціалістів, якщо стан не змінюється чи є негативна динаміка. Відновлення нашим трансформаторам. Світлана Ройз

Про стан нервової системи, яка одночасно дуже виснажена і дуже збуджена. Практичне. Стан: коли сил майже немає, а увійти в режим розслаблення неможливо. Я так і формулювала, що я наче в трансформаторній будці. Я все частіше чую про алостатичне перевантаження. Це стан, коли наші системи адаптації до стресу дуже довго працювали без зупинки і відпочинку. Якщо взяти аналогію з трансформатором: він ще працює, але вже жахливо перегрівся. Виходить дивне поєднання: ресурсів майже не залишилося, а внутрішньої активації дуже-дуже багато. Якщо людина вже перебуває в стані алостатичного перевантаження, «простий» відпочинок, який так часто радять - полежати, не працювати, нічим не займатися - може не допомогти. Бо всередині наче заклинило перемикач. Звісно, це метафора. Але нервовій системі дійсно стає набагато складніше перейти в режим відновлення. ☀️ В цей момент скоріше допомагає зменшення кількості стимулів. Важливо прибрати нову інформацію: навчання (я зазвичай обираю його, «щоб відпочити», тепер розумію, що це ще більше виснажує), соцмережі. Буквально не додавати нервовій системі нових подразників, навіть приємних. ☀️ Не змушувати себе розслабитися, це скоріш за все, не вийде - а спробувати вплинути «на перемикач» - дати нервовій системі щось просте й одноманітне. ☀️ Мені допомагають повільні повторювані рухи. Похитування, повільна ходьба - я ходжу селом. Навіть легке погладжування рук, одноманітні сенсорні відчуття. Якось помітила, що починаю ритмічно масажувати руки та ноги. ☀️ Якщо у мене рояться ідеї, я привчила себе їх записувати. Так мозку не потрібно постійно тримати всю інформацію. ☀️ Мозку часто допомагає мати одну просту задачу. Саме одну. Бо він може братися одразу за кілька - і це ще більше виснажує. Коли я йду – я на кожен крок проговорюю слово. Це допомагає фокусуватись. ☀️ Але до цього у мене часто додається ще й мігрень. І при мігрені, і при сильному виснаженні нам може бути складніше перемикатися між різними режимами роботи. Ми ніби «застрягаємо» у потоці думок, в одній задачі або в одній тривозі. Але причини цього при мігрені й при виснаженні різні, тому й допомога може дещо відрізнятися. ☀️ Що є більш універсальним: Спробувати перемкнутися з абстрактного на конкретне. Наприклад, відчути вагу ковдри, холод води. Мені допомагає усвідомлене сповільнення. Дуже повільно підіймати руку. Повільно йти. Сповільнювати дихання. І нам дуже важливий ритм. Повторювані ритми. Комусь допомагає в'язання, комусь - повільне перекладання чи перебирання намистин, малювання ліній або кіл, робота з тістом. Ритм дає мозку відчуття передбачуваності. А передбачуваність дуже заспокоює нервову систему. ☀️ Ще я помітила, що в такому стані кажу близьким: «А можна я зараз нічого не буду вирішувати?» У виснаженні нам дуже важливо зменшити кількість рішень. Однаковий сніданок. Один і той самий одяг. Все, де можна хоч трохи заощадити сили. ☀️ Максимально розвантажити голову - і більше повертатися в тіло - втілеснюватись. Босі ноги на траві. Відчути температуру чашки. Смак лимона. Аромат мила чи лаванди. Якщо немає мігрені, це може бути дуже помічним. Під час мігрені сенсорна чутливість буває настільки високою, що запахи чи дотики можуть посилювати біль. ☀️ У мене часто думки повертаються до того, що ще потрібно зробити. Незавершені справи теж можуть забирати сили. Тому я все записую. Ставлю галочки. Розбиваю великі задачі на маленькі. Найскладніше для мене - робити менше, ніж звикла. І менше, ніж зараз потрібно. Ми не покриємо всі задачі, які зараз є. Тому мій план - навчитися ставити перед собою одну-дві поточні задачі. ☀️ Є багато досліджень, які показують, що спостереження за природою зменшує когнітивне навантаження. Але потрібно не просто гуляти. А дивитися, як рухаються гілки дерев, як літають птахи, як пливуть хмари. Тут немає задачі. Є лише споглядання. Ми наче показуємо нашому мозку: можна і так. ☀️ Мені дуже сподобалася думка про те, що ми можемо вчитися регулювати не час, а енергію. Я не можу сказати собі: «Я відпочину кілька днів».

Кілька цікавих фактів: Про самого Одіссея Його ім’я походить від грецького дієслова, пов’язаного зі словом “гнів” або “ненависть”-за легендою, дід дав йому це ім’я, бо “багатьох ненавидів” на своєму шляху. Одіссей-єдиний з героїв Троянської війни, кого спершу намагалися “відмазати” від походу: він прикидався божевільним, орючи поле і засіваючи його сіллю. Хитрість розкрили, підклавши немовля-сина Телемаха під плуг. Саме він вигадав Троянського коня-у “Іліаді” це лише натякається, детально історію розповідає вже “Одіссея” та пізніші джерела. Додому з-під Трої він добирався 10 років (стільки ж, скільки тривала сама війна) — хоча пряма дорога зайняла б кілька тижнів. Про греків і Троянську війну загалом Історичність Троянської війни досі предмет дискусій: Троя (Гісарлик у сучасній Туреччині) справді існувала і була зруйнована близько 1200 р. до н.е., але наскільки сюжет з Оленою Прекрасною відповідає реальності-невідомо. Ахілл, найбільший грецький герой, взагалі не з’являється в “Одіссеї” живим, Одіссей зустрічає його тінь у царстві мертвих, і Ахілл каже, що краще бути найубогішим рабом серед живих, ніж царем серед мертвих. “Одіссея” й “Іліада” довгий час передавалися усно, і лише пізніше були записані, тому в текстах багато повторюваних формул (“хитромудрий Одіссей”, “вино­тем­не море”)-це мнемонічні прийоми для усних оповідачів. Слово “одіссея” саме стало номінативним-так називають будь-яку довгу, повну пригод подорож.

НЕНАВИСТЬ ТА ЇЇ МІСЦЕ У ТЕРАПЕВТИЧНИХ ТУПІКАХ На думку Х. Спотніца, психіка людини з нарцисичними розладами постійно перебуває під тиском негативних афектів, значну частину яких становить свідома, погано диференційована та несвідома (інкапсульована) ненависть. Зважаючи на те, що цей масив ненависті надзвичайно складно витримувати та опановувати, психіка розгортає систему захистів, що суттєво виснажує крихке Я. На етапі аналізу, коли терапевт стає трансферентною фігурою, Спотніц пропонує бути особливо уважним до проявів ненависті саме у перенесенні. Він виділяє два основні напрями дослідження:⬇️ 1️⃣ Опір усвідомленню ненависті Якщо аналізант зовсім не переживає жодних негативних почуттів до аналітика, Спотніц пропонує дослідити цю "тотальну позитивність" за допомогою серії запитань. Водночас він наголошує на необхідності великої обережності, щоб самим способом розпитування несвідомо не спровокувати ворожість. На думку Спотніца, неспроможність виражати або навіть відчувати злість пов'язана з особливостями ранньої комунікації з первинними об'єктами, у якій агресивні імпульси були пригнічені, заборонені чи навіть каралися. Цей досвід у подальшому впливає на формування переконання, що власна ненависть є "непробачною". Як наслідок, єдиним безпечним способом зберегти стосунки стає: ▪️ відмова виражати та навіть відчувати будь-які негативні емоції щодо інших; ▪️ розворот негативу проти себе у формі самозвинувачень, самознецінення, суіцідальних імпульсів тощо. 2️⃣ Терапевтичний саботаж як прояв непробачної ненависті Якщо ранній досвід стосунків був переповнений взаємною ненавистю, людина може плекати "непробачну ненависть" до тих, хто її не любив. Ненависть нерідко стає складовою сценаріїв пошуку справедливості та різних форм несвідомої/прихованої "помсти". В терапіі це можуть бути сценарії терапевтичних невдач, у яких аналітик, яким би професійним він не був, що б не робив і як би не намагався допомогти, незмінно фіксується як той, хто не здатний допомогти. Спотніц позначає цей маневр як відігрування "непробачної ненависті", де розгортається несвідома потреба відплати та психічного "вбивства" об'экта. Помста терапевту та його поразка стають важливішими за власне одужання. Аналізант несвідомо прагне "вбити" аналітика як професіонала, саботуючи терапію та позбавляючи терапевта задоволення від терапевтичних успіхів чи успішного завершення аналізу. Аналізант може залишати терапевтів одного за одним (за принципом таліону - "око за око"), щоб кожен із них пережив поразку. Успіх терапії для такого аналізанта рівнозначний перемозі терапевта, чого він не може допустити. Цей супротив є захистом від масивного болю порожнечі, безпомічності, самотності та водночас спробою психіки хоча б частково врівноважити досвід поразки, пережитий у ранніх стосунках. Терапевтичною складністю є не лише ненависть, а й складність бути у взаємодії з хорошим об'єктом... Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів Ніна Кокойло

Супервізійна група англійською для тих, хто працює в гештальт підході і не тільки! Наша група це простір, де можна говорити про найскладніші випадки з практики, про сумніви, про моменти, коли щось у контакті з клієнтом не складається, і робити це англійською, без тиску говорити ідеально. Вже другий сезон нашої групи де мова стає не бар’єром, а ще одним інструментом бути ближче до професії, до колег з інших країн, до текстів і провідних тренерів, які впливають на наш професійний розвиток. Тут можна помилятись, шукати слова, сміятись над цим разом і водночас працювати з тим, що приносите на групу. Англійська тут не про рівень і не про іспит. Вона можливість бути в контакті з собою і групою, навіть коли доводиться формулювати думку не рідною мовою. Якщо відчуваєте, що готові спробувати, напишіть мені в особисті, розкажу більше про формат і як приєднатись📩

#психоаналітичне_читання Фройд цікавився розумінням явищ, що потенційно перебувають на межі символічного представлення, не лише через механізми витіснення, розщеплення, відкидання чи інтелектуального заперечення, а й тому, що вони водночас пов’язані з чимось глибоко руйнівним у психічній сфері, що прориває здатність розуму стримувати це. Концепт Фройда про потяг до смерті висунув на перший план існування потягу, який не відповідає жодній репрезентації, але виражається у своїй негативній формі через примус до повторення. Це лежить в основі формулювань Гріна щодо негативного — порожніх просторів без уявлень, психічних структур, де уявлення зникли, залишивши в психіці лише чорну діру. Британська психоаналітикиня Розін Перельберг ставить питання: чи допомагає поняття роботи негативу та негативного зрозуміти жахливі, моторошні явища: війни, Холокост- те, що перебуває на межі можливостей уявлення? Пригадаємо вислів Адорно: «Вічне страждання має таке саме право на вираження, як і катована людина має право кричати; отже, можливо, було неправильно стверджувати, що після Аушвіца вже не можна писати вірші. Але не є помилкою поставити менш культурне питання: чи можна після Аушвіца продовжувати жити — особливо чи може той, хто врятувався випадково, той, кого за за законом мав би бути вбитий, може продовжувати жити». Це суворі й важкі слова, та вони виражають стан душі багатьох тих, хто вижив. Це питання пам’яті та репрезентації, коли руйнуються саме традиційні форми зображення. Адорно саме це виявив в поезії Пауля Целана - його поезія просякнута почуттям сорому. Тут творчість не здатна ані пережити, ані сублімувати страждання. Моторошне не досягає репрезентації, а невимовний жах через мовчання перетворює зміст істини на негативну якість. Негатив … Як можна пояснити те, що не можна уявити? «Психоаналітична робота з не-невротичними пацієнтами».

— Стабілізація: фізична безпека (повноцінне харчування, медичний нагляд) і психологічна стабільність (заземлення, навички контейнування, стабільні стосунки з терапевтом). — Травмо-інформована допомога при харчових розладах: розуміння того, як травма формує стосунки з їжею й тілом та уникнення ретравматизуючих втручань. — Прийняття всіх частин особистості: визнання, що різні частини можуть мати різні стосунки з їжею, тілом і безпекою, а також робота з ними: розуміння їхніх функцій, побудова внутрішньої комунікації й співпраці, допомога всім частинам сформувати безпечніші стосунки з їжею й тілом. 📌 Адаптований переклад з: www.allianceforeatingdisorders.com

Перетин розладів харчової поведінки та дисоціативного розладу ідентичності За даними досліджень, майже половина людей з дисоціативним розладом ідентичності (ДРІ) також мають розлад харчової поведінки (РХП). Через нестачу інформації, стигму й хибні уявлення ця тема рідко піднімається публічно. Дисоціація - це відчуття відірваності від власних думок, почуттів, спогадів, оточення чи ідентичності. Вона існує у спектрі: від легкого «зависання» в думках до амнезії та розщеплення особистості. ДРІ - складний дисоціативний стан, при якому в людини присутні два або більше окремих особистісних стани (їх називають «частинами» або «альтерами»), кожен зі своїми почуттями, рисами характеру й спогадами, а між станами часто трапляються суттєві провали пам'яті. Розлад розвивається як реакція на важку, повторювану травму в дитинстві: дисоціація тут є адаптивним механізмом виживання, коли психіка не може «переварити» досвід як єдине ціле й розділяє його на частини. ДРІ трапляється частіше, ніж прийнято думати, він поширеніший за біполярний розлад і шизофренію разом узяті, охоплюючи приблизно 1–3% населення, хоча залишається значно недооціненим і часто хибно діагностованим. Дослідження стабільно показують високий рівень співіснування ДРІ та РХП: — від 30% до 50% людей з ДРІ також відповідають критеріям розладу харчової поведінки; — 13% людей з розладами харчової поведінки повідомляють про патологічні дисоціативні симптоми (Vanderlinden, 2015); — харчова патологія (переїдання, очищення, обмеження) може ставати способом дисоціюватися від травматичних переживань (Briere & Scott, 2007). Коли дитина переживає хронічне насильство, занедбаність чи непосильний стрес, психіка й тіло формують стратегії виживання - серед них дисоціація та харчова поведінка. 🔹 Травма і тіло. Пережите насильство порушує зв'язок людини з власним тілом, яке перестає відчуватися безпечним. Харчова поведінка може ставати способом заглушити нестерпні емоції, повернути відчуття контролю або покарати себе. У людей з ДРІ ця динаміка посилюється: різні частини особистості можуть мати абсолютно різні стосунки з тілом, їжею й безпекою. 🔹 Різні частини - різні стосунки з їжею. Одна з найважливіших клінічних особливостей цього перетину те, що різні частини особистості можуть мати різну харчову поведінку, харчові вподобання й стосунки з тілом. Одна частина обмежує їжу, інша переїдає, дитяча частина визнає лише «безпечні» продукти. Для терапевта чи дієтолога така поведінка може виглядати як непослідовність і плутанина, але це є відображенням того, як травма фрагментувала внутрішній досвід людини. 🔹 Дисоціація під час епізодів харчової поведінки. Багато людей з харчовими розладами описують стан «відключення» під час переїдання, обмеження чи очищення. У людей з ДРІ такі епізоди можуть відбуватися повністю в іншій частині особистості, тобто людина може взагалі не пам'ятати, що сталося. Це породжує глибокий сором і сплутаність: людина може щиро не знати, що вона їла чи не їла. Через прихований характер розладу, брак обізнаності серед фахівців та часті помилкові діагнози, люди з ДРІ в середньому проводять 6–12 років у системі психічного здоров'я, перш ніж отримують точний діагноз. Причини: — Діагностичне «затінення». Фахівці, що працюють з харчовим розладом, можуть зосереджуватися на фізичній стабілізації й поведінкових симптомах, не помічаючи дисоціацію і навпаки, травмотерапевти можуть не звертатися напряму до харчової поведінки. — Сором і приховування. Обидва стани супроводжуються сильною стигмою, тому люди звикають приховувати свій досвід. — Складність прояву. Коли харчова поведінка різниться між станами ідентичності, вона не завжди вписується в чіткі діагностичні критерії одного розладу. — Хибна атрибуція. Симптоми ДРІ (провали пам'яті, сплутаність ідентичності, дисоціативні епізоди) іноді помилково пояснюють «когнітивними наслідками виснаження», а не окремим станом. Важливо розуміти: РХП неможливо ефективно лікувати без роботи з ДРІ. Ігнорування ролі травматичної дисоціації обмежує ефективність лікування харчового розладу. Ключові принципи інтегрованого підходу:

«У нарцисичній сім'ї на дітей покладається тягар задоволення потреб батьків. Там, де батько – кокаїно-залежний, і дружина, і діти танцюватимуть навколо батька, догоджатимуть, щоб не викликати конфлікту. Там, де мати перебуває у межовому стані, подібного роду танець виконують чоловік і діти. В інцестуальній сім'ї діти не захищені від ґвалтівника, оскільки матір не протистоїть тому, що відбувається. Дружина проблемного батька вкладає енергію на підтримку становища, що склалося, і заспокоєння його або дітей, на шкоду дітям. У нарцисичній сім'ї поведінка дитини оцінюється не по тому, як вона може характеризувати дитячі почуття чи переживання, але лише з тієї точки зору, як вона впливає на батьківську систему. Наприклад, у здоровій сім'ї, якщо дитина принесла в щоденнику низьку оцінку, то батьки сприймають це як сигнал про проблему. Ситуацію розбирають і намагаються зрозуміти, які потреби дитини, з якими труднощами розвитку вона зіткнулася: чи завдання занадто важке, чи дитина відчуває напругу, можливо, вона потребує допомоги, послуг репетитора, підтримки, чи чогось ще? Навпаки, в нарцисичній сім'ї та сама проблема досліджується з погляду труднощів для батька чи матері: може бути дитина неслухняна, або лінива, сором'язлива, або намагається привернути до себе більше уваги. У цьому прикладі здорова сім'я реагувала б занепокоєнням щодо почуттів дитини та інтерпретуючи її низьку оцінку не як особисту невдачу, але як проблему, яку необхідно вирішувати. У нарцисичній сім'ї, проте, реакції батька (ів) вказують дитині, що її почуття мають лише невелику важливість або взагалі нічого не означають. Не у дитини проблема, а вона сама проблема. Пройшовши на один крок далі, ми побачимо таку картину: у такій сім'ї не визнають наявність у дитини необхідності (лікування затримки мови, занепокоєння, затримки психічного розвитку, депресії тощо), а вішають на неї ярлик (ти лінивий, дурний, клоун у класі, невдаха, і далі). Першорядне значення мають не дії дитини, в які наслідки для батька(ів). З часом у цих дітей формується висновок, що їхні почуття мають невелике значення або є шкідливими. Вони починають відокремлюватися від почуттів, втрачати контакти з ними. Часто таке заперечення почуттів зручніше для дитини, оскільки вираження почуттів лише підливає олії у вогонь. Замість розуміння, визнання та утвердження своїх власних потреб у цих дітей розвивається перебільшене відчуття значущості свого впливу на потреби їхнього батька (ів). І справді, вони стають відображенням емоційних потреб їхніх батьків. Потреби батьків стають рухливою мішенню, на якій вони щосили намагаються зосередитися. Оскільки вони почуваються відповідальними за виправлення ситуації, не маючи при цьому необхідної влади та контролю, щоб здійснити це, у дітей розвивається відчуття невдачі. Більше того, вони не можуть навчитися утверджувати свої власні почуття та задовольняти власні потреби. Через якийсь час у дітей виникає стан постійного напівоціпеніння почуттів. Ставши дорослими, ці люди можуть бути не в силах визначити, що вони відчувають, за винятком різних ступенів розпачу, смутку та незадоволеності. Шлях до відновлення ... складається з п'яти окремих стадій. У ході відновлення пацієнтам необхідно зрозуміти, що вони не відповідали за дії батьків у дитинстві і не мали можливості керувати їхніми діями. Другим необхідним компонентом розуміння є те, що, будучи нині дорослими, вони мають владу керувати своїм відновленням і справді відповідальні за це. Іншими словами, дитина з дисфункціональної сім'ї формується дисфункцією, але коли вона стає дорослою, їй більше не потрібно підкорятися їй» (з книги Стефані Дональдсон-Прессман, Роберт М.Прессман «Нарцисічна сім'я: діагностика та лікування»). #psychology_education

🎓Хочете поглибити свої знання з психіатрії? Запрошуємо пройти безкоштовний курс лекцій від Цюрихського університету «Сучасний погляд на психіатрію». 📚 На вас чекають 12 лекцій українською мовою про сучасні підходи до психопатології, діагностики та терапії. Ви дізнаєтеся більше про: 🔸 суїцидальність 🔸психосоматичні розлади 🔸депресію 🔸обсесивні розлади 🔸ПТСР 🔸роботу в екстрених випадках 🔸психіатричну допомогу підліткам 💻 Курс буде корисним лікарям-психіатрам, інтернам, студентам, фахівцям у сфері психічного здоров'я, а також усім, хто цікавиться психіатрією. Лекції можна проходити у зручному для себе темпі, а після завершення — отримати сертифікат. 🤝 Скористайтеся цією можливістю та діліться нею з тими, кому вона також може бути корисною. 🔗 Посилання на курс в закріплених коментарях. 🇺🇦🇨🇭Курс було створено за підтримки Embassy of Switzerland in Ukraine / Посольство Швейцарії в Україні та Міністерство охорони здоров'я України. Пройти курс: https://edu.mh4u.in.ua/courses/lektsiyi-tsyurykhkoho-universytetu/