СхідГЗК

🔷 БК-2П і МПДН-1: тандем, що відкрив нові горизонти Проходка гірничих виробок – одна з найвідповідальніших і найскладніших ланок підземного видобутку. Саме від того, наскільки швидко й якісно прокладаються нові горизонти, залежить подальший розвиток шахти, обсяги видобутку та ефективність роботи підприємства. Тому пошук нових технологічних рішень і механізація виробничих процесів завжди були одним із пріоритетів для гірників. Наприкінці 1960-х – початку 1970-х років на шахтах СхідГЗК стартував новий етап розвитку – впровадження комплексної механізації підземних робіт. Саме тоді під час видобутку уранової руди почали широко використовувати самохідну техніку, яка поступово витісняла ручне буріння, скреперні установки та навантажувальні машини попередніх поколінь. На уранових шахтах СхідГЗК під час проходження підповерхових горизонтальних виробок ефективно запрацював технологічний комплекс, до складу якого увійшли бурова каретка БК-2П і навантажувально-доставочна машина МПДН-1. Ці модифікації були розроблені фахівцями Центральної науково-дослідної лабораторії автоматики СхідГЗК та разом забезпечували повний цикл підготовки забою – від буріння шпурів до навантаження та доставки гірничої маси. Бурова каретка БК-2П стала одним із символів технічного прогресу на шахтах СхідГЗК. Вона прийшла на зміну виснажливій ручній праці бурильників і механізувала один із найвідповідальніших етапів підземного циклу – оббурювання забою. Від точності пробурених шпурів залежали ефективність вибуху, якість дроблення гірничої маси та швидкість виконання наступних технологічних операцій. Використання бурової каретки дало змогу не лише прискорити проходку, а й забезпечити стабільність і високу якість бурових робіт. Не менш важливу роль відігравала й навантажувально-доставочна машина МПДН-1, яку справедливо називають машиною-легендою. З'явившись спочатку у 1960х на шахтах «Нова» та «Вільхівська», а потім на Інгульській, вона стала одним із найвідоміших зразків шахтної техніки свого часу й багато років залишалася незамінною на шахтах СхідГЗК. Поєднавши функції навантажувача і транспортного засобу, МПДН-1 дала змогу оперативно доставляти гірничу масу від забою до рудоспусків без використання додаткових транспортних механізмів. Для свого часу машина мала високі показники продуктивності, відзначалася мобільністю та могла працювати одночасно на кількох виробничих дільницях. Вона ефективно виконувала навантаження, транспортування й розвантаження гірничої маси, значно підвищуючи продуктивність праці та скорочуючи обсяги важкої ручної роботи. Саме такі машини стали основою переходу до комплексної механізації підземного видобутку й дозволили суттєво збільшити темпи проведення гірничих виробок. Особливого значення МПДН-1 набула завдяки можливості дистанційного керування. Саме ця особливість дала змогу залучити машини до ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, де виконання робіт вимагало мінімізації перебування людей у зонах із високим рівнем радіації. Після завершення робіт техніка, що зазнала радіоактивного забруднення, включаючи МПДН-1, залишилася в зоні відчуження. Вдале поєднання технічних рішень, надійність і пристосованість до складних умов підземного видобутку забезпечили комплексу довге виробниче життя. Попри поважний вік конструкцій, окремі машини й сьогодні залишаються в роботі, продовжуючи виконувати покладені на них завдання та підтверджуючи інженерні рішення, перевірені десятиліттями експлуатації.

🔷 Від виробництва – до спорту: Ростислав Міщенко Працівника гідрометалургійного заводу СхідГЗК Ростислава Міщенка добре знають у спортивному середовищі комбінату та галузі. Та насамперед він – досвідчений виробничник, який майже два десятиліття працює на підприємстві. Ростиславу 38. Він народився і виріс у Жовтих Водах, закінчив технікум. У 2007 році розпочав роботу на СхідГЗК налагоджувальником у Центральній лабораторії контрольно-вимірювальних приладів та автоматики. Нині працює слюсарем КВПтаА 7 розряду дільниці №21 гідрометалургійного заводу. Його робота потребує професійних знань, уважності та винахідливості. Важливу роль відіграють також досвід і кмітливість, якими свого часу поділилися з ним наставники. Разом із колегами Ростислав обслуговує обладнання різного призначення, значна частина якого має поважний вік. «Роботи багато. Обладнання потрібно постійно підтримувати у належному стані, а іноді – знаходити нестандартні рішення, щоб дати старій техніці нове життя», – розповідає Ростислав. Від фахівців КВПтаА безпосередньо залежить стабільність технологічних процесів і безпека працівників. Тож виробничі завдання для Ростислава – це не просто щоденна робота, а відповідальність за надійність роботи важливої ланки заводу. 🔷 Спорт- не просто захоплення Спорт є невід’ємною частиною життя Ростислава ще з підліткових років. Він займався легкою атлетикою, боксом, кікбоксингом, триатлоном, гирьовим спортом, плаванням, воркаутом та іншими видами. Найбільше любить кросовий біг. У 2018 році Ростислав став абсолютним чемпіоном з кросового триатлону на змаганнях у Вараші. Захоплення спортом поділяє вся родина – дружина Оксана та діти – Марія і Єгор. Останніми роками Ростислав активно долучається до організації спортивного життя не тільки у Жовтих Водах, а й в інших громадах – географія розширюється. Два роки поспіль займався формуванням збірних комбінату для участі у спартакіадах Атомпрофспілки та всеукраїнських змаганнях. Він також координує соціальний проєкт «Активні парки – локації здорової України» та очолює громадську організацію «Спорт Івентс». Окремий напрям – підтримка українських захисників і ветеранів, залучення їх до спортивних активностей, проведення змагань пам’яті загиблих Героїв. «Жоден спортивний захід не проходить без слів вдячності й поваги нашим Збройним Силам України», – наголошує Ростислав. Він бажає рідному підприємству розвитку, зміцнення виробничих можливостей, щоб комбінат мав більше ресурсів для підтримки спортивних ініціатив!

🔷 Енергія молодих: Кирило Сидоров, електромонтер ДХЗ До електрики Кирило Сидоров звик із дитинства – його батько багато років працює у цій сфері. Професію здобув у техніко-економічному коледжі Кам’янського. Вперше на ДХЗ прийшов у 2015 році електромонтером. Після перерви повернувся на підприємство у 2024-му. Працював апаратником-гідрометалургом, а згодом перейшов в електромонтери. Сьогодні у зоні відповідальності Кирила Сидорова – безперебійна робота електрообладнання цеху основного виробництва та оперативне усунення несправностей. Адаптуватися до особливостей виробництва допоміг наставник Станіслав Бородін. «Загальні знання були, але кожне виробництво має свої особливості, – говорить Кирило. – Наставник знайомив мене з обладнанням, пояснював нюанси. А складні ситуації ми вирішували разом. Саме так і набувається справжній досвід». Кирило Сидоров наймолодший серед електромонтерів, але різниці у віці не відчуває. Навпаки, радіє, що є у кого навчатися. Колеги завжди підкажуть і допоможуть. Навчання він продовжує і зараз – здобуває вищу освіту за спеціальністю «Економіка» у Дніпровському державному технічному університеті. Давня пристрасть К.Сидорова – футбол. Грає з одинадцяти років. Колись виступав за команду ДХЗ, зараз грає на запрошення інших команд. Футбол для нього – це не лише спорт, а й рух, відпочинок та командний дух. Професію електромонтера Кирило вважає перспективною: «Технології змінюються, але без людини вони не працюватимуть. Хороший електрик завжди потрібен». Через десять років він бачить себе вже керівником енергетичної служби заводу. Якщо постійно вчитися, працювати і переймати досвід старших колег, професійне зростання обов'язково буде. Сьогодні, у День молоді, Кирило бажає молодим працівникам СхідГЗК не втрачати інтересу до своєї справи, розвиватися, впевнено рухатися до мети й бачити можливості для професійного зростання.

🔷 ДП «СхідГЗК» у співпраці з Центром зайнятості та Українським державним університетом науки і технологій відкриває для працівників нові можливості професійного розвитку. Сьогодні 11 учасників державної програми «Ваучер» успішно склали вступні іспити до університету. Після зарахування вони навчатимуться за кошти держави, здобуваючи нові знання та сучасні компетентності, необхідні для розвитку підприємства й власного професійного зростання. Працівники обрали актуальні спеціальності: комп’ютерні технології, хімічні технології та інженерія, геодезія та землеустрій, харчові технології. «Розвиток кадрового потенціалу та підтримка прагнення працівників до самовдосконалення – це один із ключових пріоритетів ДП «СхідГЗК», – говорить Лариса Кармазін, начальник Служби по роботі з персоналом підприємства. – Державна програма «Ваучер» є надзвичайно важливим інструментом, який дозволяє фахівцям безоплатно здобути нову спеціальність або підвищити кваліфікацію без відриву від виробництва. Вдячні Жовтоводському управлінню Кам’янської філії Дніпропетровського обласного центру зайнятості за оперативну організацію процесу, всебічний супровід та надану співробітникам підприємства можливість долучитися до програми та Українському державному університету науки і технологій за високий рівень підготовки вступних випробувань і партнерство у підготовці висококваліфікованих кадрів для підприємства. Переконана, що таке поєднання державних програм, освітньої бази провідного вишу та прагнення працівників здобувати нові знання дасть потужний імпульс як для їхнього особистого кар'єрного зростання, так і для зміцнення кадрового ресурсу підприємства». Бажаємо нашим колегам успіху на шляху до нових професійних можливостей!

🔹 Від перфокарт до сучасних комп'ютерів Коли інженер-електронік відділу мережевої інфраструктури та технічної підтримки служби інформаційних технологій Петро Вівич прийшов працювати на СхідГЗК, інформацію ще вводили за допомогою перфокарт. Сьогодні більшість виробничих процесів уже неможливо уявити без сучасної комп'ютерної техніки. За майже пів століття роботи Петро Леонідович став свідком кількох поколінь обчислювальної техніки, а разом з нею змінювався і сам. Працювати на комбінат Петро прийшов 7 липня 1977 року після закінчення технікуму. Усміхається, що в даті його прийняття на роботу одразу чотири сімки, а це щасливе число. Молодого спеціаліста прийняли до інформаційно-обчислювального центру електромеханіком шостого розряду. Тоді його основним завданням були ремонт і налагодження перфораторів. «Те, що сьогодні комп'ютер робить за один клік, тоді потрібно було закодувати на перфокарти, – говорить П. Вівич. – Це була кропітка робота. Лише над перфокартами працювали близько пів сотні працівників. Робота з обчислювальною технікою вважалася престижною». У середині 1980-х на підприємстві з'явилися перші комп'ютери «Роботрон». Саме тоді Петра Леонідовича направили на тримісячні курси, щоб опанувати нову техніку. Відтоді навчання стало невід'ємною частиною його професії. Техніка постійно змінювалася, тому потрібно було постійно вчитися. У цьому і є цікавість професії. Все трудове життя Петро Вівич пропрацював на одному підприємстві, в одному підрозділі й за улюбленою справою. Роботу інженера-електроніка користувачі комп'ютерів майже не помічають. Але саме від неї залежить, чи працюватиме техніка без збоїв. «Якщо вдалося знайти несправність і відновити роботу обладнання, значить день минув недаремно, – говорить Петро Леонідович. – Дуже ціную свій колектив. Колись інформаційно-обчислювальний центр налічував майже 240 працівників. Сьогодні підрозділ змінив назву, технології стали сучаснішими, але атмосфера взаємної підтримки залишилася незмінною». У колективі завжди поважали спорт. Свого часу Петро Вівич займався гирьовим спортом, представляв СхідГЗК на змаганнях і неодноразово ставав призером. Сьогодні вболіває за колег. Напередодні ювілею комбінату він бажає всім стабільності, своєчасної заробітної плати і розвитку підприємства: «Хочеться, щоб СхідГЗК знову став таким потужним і перспективним, яким був у мою молодість!»

🔷 СхідГЗК – 75 🔷 Новокостянтинівка: родовище, що випробовувало час і людей Історія Новокостянтинівського родовища – це не лише літопис освоєння найбільшого в Європі покладу уранових руд. Це історія людей, які протягом десятиліть не втрачали віри у справу, попри зміну епох, економічні кризи й вимушені зупинки будівництва. У 1975 році геологи Кіровської експедиції відкрили родовище, запаси якого вражали масштабами. Уже тоді стало зрозуміло: йдеться про об'єкт стратегічного значення для української урановидобувної галузі. Водночас Новокостянтинівське родовище виявилося одним із найскладніших для освоєння. Воно об'єднує 178 окремих покладів, розташованих у трьох рудних зонах, що потребувало нестандартних інженерних рішень і колосального обсягу підготовчих робіт. У 1980 році розпочалася практична реалізація проєкту: було отримано дозвіл на проходку експлуатаційних стволів ще до завершення геологічної розвідки. Наступного року комісія визначила місця майбутніх стволів, а символічним початком будівництва став перший розмічувальний кілок, забитий молодим помічником маркшейдера Олександром Піциком у центрі головного ствола. (Навряд чи тоді хтось міг передбачити, що через тридцять років саме він, уже головний інженер Новокостянтинівської шахти, очолить підготовку до запуску першого видобувного блоку). Будівництво набирало обертів. Було завершено проходку вентиляційного ствола, розпочалися гірничо-капітальні роботи, а у 1989 році відбулася збійка між стволами «Вентиляційний» і РЕ-6. Здавалося, до початку видобутку залишилося небагато. Проте того ж року рішення тодішнього політичного керівництва про згортання розвитку атомної енергетики призвело до зупинки робіт. Будівництво законсервували, залізничну колію демонтували, а колектив був змушений шукати інші напрями роботи, щоб зберегти виробничий потенціал. Минуло понад два десятиліття, перш ніж Новокостянтинівський проєкт отримав новий шанс. Після повернення шахти до складу СхідГЗК у 2010 році будівництво вдалося активізувати. 🔷 26 червня 2011 року стало днем, якого чекали три десятиліття. Об 11:50 на горизонті –300 метру у вагонетки почала надходити перша товарна руда. Введення Новокостянтинівської шахти в промислово-дослідну експлуатацію стало не просто завершенням одного з найдовших будівельних проєктів у вітчизняній гірничій промисловості. Ця подія засвідчила, що великі виробничі звершення народжуються завдяки професіоналізму, наполегливості та спадкоємності поколінь. Від першого геодезичного кілка до першої тонни руди минуло тридцять років. Але саме цей шлях зробив Новокостянтинівську шахту символом незламності українських урановидобувників і відкрив нову сторінку в історії найбільшого уранового родовища Європи.

🔷 Державна допомога для ветеранів та ветеранок: реальні можливості, які надають регіони та громади На платформі Ветеран PRO працює розділ «Регіональні можливості», де зібрано програми підтримки за місцем вашого проживання. 🔷 Як знайти актуальну інформацію? На сторінці https://veteranpro.gov.ua/regional-services fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAYnJpZBExU1lwejRxM1NtMDdrbTRrOHNydGMGYXBwX2lkDzUxNDc3MTU2OTIyODA2MQABHjUvUkOngbu_60C8gmesMD2wjMpXf88FhFtoXwCVVEItp0H6HghcJs9-8NJc_aem_mSRG7KHOxNxphnNHWX0pYg скористайтеся фільтрами: 1 Оберіть область (наприклад, Кіровограська). 2 Вкажіть громаду (наприклад, Олександрійська ТГ). 3 Оберіть свій статус (УБД, ОІВВ чи ЧСЗ). 4 Виберіть тематику (соцзахист, здоров’я, пільги тощо). Система одразу відобразить доступні рішення та можливості: від фінансових виплат на оздоровлення до відпочинку для дітей та пільг на навчання. Тут можна переглянути умови отримання, перелік документів та необхідні контакти. ❗️Важливо: Реєстр наразі активно наповнюється, тому інформація по деяких громадах може бути не повною. 🔷 Якщо ви не знайшли потрібного запиту на сайті, ви завжди можете звернутися по допомогу до фахівців із супроводу ветеранів у своєму місті чи селищі. За інформацією Міністерства у справах ветеранів України.

Як один із провідних фахівців атомної галузі, Михайло Іванович безпосередньо долучився до підготовки урядових рішень щодо формування національного ядерно-паливного циклу та державної програми розвитку видобутку природного урану. Те, що вдалося зберегти висококваліфікований трудовий колектив, збільшити обсяги видобутку й переробки уранової сировини, провести технічне переозброєння виробництва та зміцнити економічний стан комбінату – багато в чому заслуга саме Михайла Івановича. Тому історія СхідГЗК доби становлення незалежної України нерозривно пов'язана з ім'ям Михайла Бабака, який поєднував професійну компетентність, стратегічне мислення і готовність ухвалювати непрості рішення. Історію Східного гірничо-збагачувального комбінату створювали різні покоління людей. Їх розділяють десятиліття, але об'єднують спільні цінності – відповідальність, професіоналізм, відданість своїй справі та людям. Саме завдяки таким особистостям підприємство не лише подолало виклики часу, а й залишається стратегічно важливим для енергетичної безпеки України.

🔷 СхідГЗК – 75: керівники, які визначали долю підприємства Історія Східного гірничо-збагачувального комбінату – це насамперед історія людей, які в різні роки брали на себе відповідальність за його розвиток. Кожна епоха ставила перед керівниками свої виклики: одним довелося створювати виробництво майже з нуля, іншим – розширювати його, впроваджувати нові технології, а ще іншим – зберігати підприємство в умовах глибоких економічних змін. Проте всіх їх об'єднували професіоналізм, відданість справі, повага до людей і розуміння того, що головна цінність будь-якого підприємства – це його колектив. 🔷 Одним із таких керівників був перший директор гідрометалургійного заводу Володимир Пилипович Семченко, який очолював ГМЗ з 1958 по 1980 рік. Він став керівником ще під час будівництва заводу і відразу зосередився на двох головних завданнях – запуску виробництва та формуванні професійного колективу. Пуск першого в країні підприємства такого профілю супроводжувався складними пусконалагоджувальними роботами. Лише завдяки наполегливості директора та фахівців вдалося опанувати нову технологічну схему. Випуск першої готової продукції в ніч на 19 січня 1959 року став визначною подією для комбінату й відкрив новий етап його розвитку. Надалі під керівництвом Володимира Семченка уранопереробний комплекс щороку нарощував виробничий потенціал, освоював нові технологічні рішення і став одним із визначальних підрозділів СхідГЗК. Володимир Пилипович був керівником, який жив заводом. Щоранку, ще до початку зміни, він обходив виробничі цехи, спілкувався з працівниками, знав проблеми безпосередньо з виробництва, а не зі службових звітів. Саме за його ініціативою територію заводу почали активно озеленювати. Висаджені понад шістдесят років тому дуби, бузок, жасмин, жовта та біла акації й сьогодні прикрашають підприємство, створюючи особливу атмосферу для працівників і гостей заводу. 🔷 Особливе місце в історії підприємства посідає і генеральний директор комбінату Олексій Трохимович Казаков, який очолював СхідГЗК у 1968–1976 роках. Гірничий інженер за освітою, він умів бачити перспективу і приймати рішення, що працювали на майбутнє. В роки його керівництва освоювалися нові родовища, впроваджувалися сучасні технології, активно розгорталося промислове будівництво в рудоуправліннях №2 і №3. Вводилися в експлуатацію ділянки підземного вилуговування в Миколаївській області та Девладовому, споруджувалася друга черга гідрометалургійного заводу. Одночасно розвивалася соціальна інфраструктура: будувалися житлові будинки та об'єкти соціально-культурного призначення у Жовтих Водах, Кіровограді, Березівці (нині – селище Смоліне). Разом із комбінатом зростали міста й селища, життя яких було нерозривно пов'язане із СхідГЗК. Водночас Олексій Казаков був переконаний, що відповідальність керівника не обмежується виробничими показниками. Він приділяв особливу увагу питанням екології та благоустрою. Саме за його ініціативою розпочалися рекультивація відвалів і масштабне озеленення територій. Причому це була не лише управлінська ідея: разом із працівниками він особисто висаджував дерева, підтримував кожну таку ініціативу. Так в Жовтих Водах з'явилася «Казакова дача» – місце, де промисловий ландшафт поступився природі. 🔷 Нові виклики постали перед комбінатом у 1994 році, коли його очолив Михайло Іванович Бабак. Це був період становлення незалежної України та глибоких економічних перетворень, коли майбутнє багатьох великих промислових підприємств залишалося невизначеним. Для Михайла Бабака головним завданням стало не лише збереження виробництва, а насамперед захист людей. Постійні відрядження, переговори, пошук державної підтримки, відстоювання інтересів комбінату на різних рівнях влади стали боротьбою за майбутнє підприємства та його колективу. Він умів бути принциповим і дипломатичним водночас, а відповідальність за прийняті рішення завжди брав на себе.

🔷 СхідГЗК – 75 років: професіонали виробництва До ювілею підприємства продовжуємо розповідати про людей різних професій. Сьогодні знайомимо читачів з водієм з 30-річним стажем Іваном Боклагом. Матеріал виходить напередодні дня народження автотранспортного господарства, яке 1 серпня відзначає чергову річницю від дня заснування. 🔷 Іван Боклаг: «Не я обрав професію, а професія обрала мене» Є люди, для яких професія стала частиною життя. Саме таким є водій 1 класу автотранспортного господарства ДП «СхідГЗК» Іван Боклаг. За його плечима – три десятиліття роботи, тисячі кілометрів доріг, сотні рейсів і безцінний досвід, здобутий за кермом великовантажних автомобілів. За цей час змінювалися маршрути, техніка, виробничі завдання, але незмінною залишалася любов до професії. 🔷 Дорога, яка стала життям Ще в дитинстві він мріяв стати водієм. Першу серйозну школу пройшов під час служби в армії, де також керував автомобілем. Після демобілізації доля ненадовго відвела його від омріяної професії. Пішов працювати на завод «Електрон». За шість років опанував професії токаря, фрезерувальника та заточувальника. «Потрібно було працювати. Вибору великого не мав. Тому і пішов на завод, – говорить Іван. – Але я завжди знав, що повернуся за кермо. Іншої професії для себе не бачив». Так і сталося. Після невдалої спроби потрапити на контрактну службу в Югославію він прийшов працювати до автотранспортного господарства СхідГЗК. Це було у 1995 році. Першим автомобілем став КрАЗ – далеко не новий і не найпростіший в експлуатації. Молодим водіям нову машину тоді не довіряли. Довелося багато працювати, ремонтувати, вивчати техніку. «Автомобіль потрібно відчути, – переконаний І.Боклаг. – Якщо вкладати в нього душу і руки, він обов'язково віддячить надійною роботою». 🔷 За кожним рейсом – відповідальність Більшу частину трудового життя Іван Боклаг працював на КрАЗах і МАЗах. Майже п'ятнадцять років перевозив іонообмінну смолу на Смолінську та Інгульську шахти. Для цього необхідно було пройти спеціальне навчання з перевезення небезпечних вантажів. Один рейс тривав майже дві доби. Щотижня – кілька таких поїздок. Здавалося б, маршрут один й той самий, але, як говорить водій, дорога ніколи не буває однаковою. Сьогодні Іван працює на МАЗі, виконує різні завдання на виробничому майданчику СКЦ: транспортування обладнання, технічні вантажі, монтажні роботи. За роки роботи він став наставником для багатьох молодих колег. Переконаний, що професія водія вимагає не лише майстерності, а й максимальної концентрації: «Якщо сів за кермо, повинен пам'ятати, що ти відповідаєш не тільки за себе. Треба бути уважним, зібраним і завжди прораховувати свої дії наперед. Хтось водієм може стати і за рік, і за два. А комусь і життя не вистачить. Потрібно любити свою справу. Все інше приходить із досвідом». 🔷 Ніколи не шкодував про свій вибір Навіть у вільний час техніка залишається його захопленням. Він ремонтує власні автомобілі, і отримує справжню насолоду від результату своєї праці. Ще одна пристрасть – риболовля. «Для мене це найкращий відпочинок, – ділиться наш герой. – Люблю бувати на природі, відволікатися від міського шуму. Кожна риболовля – це нові враження. Щоразу сподіваєшся на щось новеньке, чого не було раніше, на нові трофеї». Озираючись на пройдений шлях, Іван Боклаг говорить, що ніколи не шкодував про свій вибір. Попри різні періоди в житті підприємства, бажання шукати іншу роботу не виникало. «Потрібно працювати і вірити в краще, – говорить він, – обов’язково любити свою справу. Так, часом буває непросто, але любов до професії перемагає». З нагоди ювілею комбінату побажання Івана просте: «Найперше – миру. Від цього залежить майбутнє України і нашого підприємства. Хочу, щоб СхідГЗК знову став потужним, престижним і перспективним. Я в це вірю».

💙💛 Які слова та фрази коректні у спілкуванні з рідними військових Кожен день для родин тих, хто у війську – це виснажливе коло тривоги, очікування та надії. І зрозуміти їх можуть лише люди зі схожим досвідом. Тож ми маємо бути обережними у бажаннях підтримати – деякі фрази і слова (навіть щирі) ранять, і їх категорично не варто казати. Переходьте за посиланням https://www.facebook.com/share/1CzsdkSwW1/ Зберігайте та поширюйте, щоб коректної підтримки ставало більше.