АЛІСА • ГІПНОТЕРАПЕВТ • НУТРИЦІОЛОГ

РХП може починатися ще в дитинстві Нещодавно читала огляд Rachel Bryant-Waugh про розлади харчової поведінки у дітей 2–12 років. І мені здалося важливим поділитися кількома моментами. Коли ми говоримо про РХП, зазвичай уявляємо підлітка або дорослу людину з анорексією, булімією чи компульсивним переїданням. Але проблеми з харчуванням можуть з’являтися значно раніше. У дітей це може виглядати зовсім інакше: дитина може дуже сильно обмежувати перелік продуктів, відмовлятися від їжі через її запах, текстуру чи страх неприємних наслідків. Може їсти неїстівні речовини, регулярно повертати їжу після прийому їжі або мати інші стійкі порушення харчової поведінки. У статті розглядаються різні розлади, серед них ARFID, анорексія, булімія, компульсивне переїдання, розлад руминації та піка. І тут для мене важлива одна думка. Дитяче харчування — це не лише питання «що і скільки дитина їсть». На нього впливають розвиток, темперамент, фізіологія, середовище та психологічні фактори. Тому фраза «вона просто перебирає їжею» іноді може приховувати значно складнішу проблему. Водночас не варто робити іншу крайність і пояснювати будь-яку вибірковість у їжі дитячою травмою чи помилками батьків. У РХП немає однієї причини. Це складне поєднання різних факторів. І ще один момент, який мені сподобався в цій статті: дитячі РХП досі недостатньо вивчені. Нам потрібні кращі методи діагностики та більше досліджень ефективного лікування саме для дітей. Тому якщо дитина тривалий час має серйозні труднощі з їжею, втрачає вагу, різко звужує раціон або її харчування сильно впливає на життя родини — це привід не чекати, поки «переросте». РХП можуть починатися в дитинстві. І чим раніше проблему помітили, тим більше можливостей допомогти дитині до того, як цей спосіб взаємодії з їжею стане стійким. Джерело: Bryant-Waugh R. Feeding and Eating Disorders in Children. Psychiatric Clinics of North America, 2019. (pubmed.ncbi.nlm.nih.gov)

Ми часто бачимо те, у що вже повірили Є люди, які майже завжди знаходять підтвердження своїм негативним думкам про себе. Якщо всередині є переконання «я недостатньо хороша», увага чіпляється за кожну ситуацію, де це можна підтвердити. Хтось не відповів на повідомлення — «я йому нецікава». Щось не вийшло — «я нездара». Зірвалася з харчування — «я ніколи не зможу схуднути». Чоловік сьогодні не зробив комплімент — «я йому більше не подобаюсь». І навпаки. Якщо людина глибоко вірить у те, що вона цінна, кохана і здатна впоратися, її увага теж працює вибірково. Вона помічає, що їй довіряють. Що її люблять. Що вона багато чого вже змогла. Що сьогодні вона зробила для себе щось хороше. Що навіть після невдачі вона продовжує рухатися. Виходить цікава річ: одна й та сама реальність може давати зовсім різні докази залежно від того, що ми очікуємо в ній побачити. Якщо роками жити з думкою «зі мною щось не так», мозок буде швидше знаходити саме це. А якщо поступово сформувати інше ставлення до себе — «я маю право на любов», «я можу про себе подбати», «я здатна змінюватися», «мені можна помилятися» — починають ставати помітними й інші факти. Це не означає заплющувати очі на проблеми або переконувати себе, що все прекрасно. Йдеться про те, щоб перестати дивитися на себе крізь одну-єдину установку. Бо іноді проблема не в тому, що у вашому житті мало хорошого. Ви просто звикли цього не помічати. І з цим можна працювати. У гіпнотерапії ми можемо досліджувати глибинні переконання про себе, зрозуміти, звідки вони взялися, і поступово формувати нові внутрішні опори. А разом із ними змінюється і фокус уваги. Ви починаєте помічати не тільки те, що підтверджує стару історію про себе, а й те, що суперечить їй. І саме з цього часто починаються дуже помітні зміни.

Щоб відпочити треба захворіти. Знайомий сценарій?

🤭

ЧОЛОВІКАМ ДОВІРЯТИ НЕ МОЖНА

Як складно було налаштувати себе повернутися на YouTube! Та я все ж таки записала перше відео з психології схуднення🔥 Залишу вам посилання: https://youtu.be/ptn25izd2nM?si=mQEiCJ53tvO2F1l9

‼️ -20% до кінця доби на терапевтичний пакет з 8 сесій🔥 Напиши мені в особисті, щоб взяти свій подарунок 🎁

Мудрість — це пригадування того, що вже є в нас всередині. Мені дуже подобається ця думка. І в неї є дуже давня історія. Ще Платон говорив про анамнесис — пригадування. У його філософії є цікава ідея: справжнє пізнання іноді відбувається не тоді, коли нам хтось повідомляє правильну відповідь, а тоді, коли ми самі до неї приходимо. У діалозі «Менон» Сократ розмовляє з хлопчиком, який не знає геометрії. Сократ не дає йому готової відповіді. Він ставить запитання. Хлопчик помиляється. Потім помічає свою помилку. Пробує ще раз. І поступово сам приходить до правильного рішення. Для Платона це було аргументом на користь того, що певне знання може бути не «вкладене» в людину ззовні, а пригадане нею. (Вікіпедія) Якщо відкинути метафізичну частину цієї теорії, сама ідея дуже цікаво звучить і сьогодні. Бо скільки разів у житті ми шукаємо відповіді зовні? Читаємо книги. Йдемо до психолога. Запитуємо друзів. Дивимося десятки відео. Проходимо курси. Шукаємо ще одну техніку, ще один алгоритм, ще одну правильну пораду. А потім раптом хтось ставить нам одне влучне запитання — і ми самі говоримо: «Я ж насправді давно це знала». Ось тут для мене починається дуже цікава тема гіпнотерапії. Гіпноз не означає, що терапевт «вкладає» людині в голову потрібні думки. Навпаки, хороша терапевтична робота часто полягає в тому, щоб створити умови, у яких людина може отримати доступ до того, що в її звичайному стані залишається поза увагою. До власних спогадів. До емоцій. До асоціацій. До внутрішніх образів. До вже наявного досвіду. До альтернативних способів реагувати. У трансі критичний контроль може трохи послабитися, а увага стає більш зосередженою на внутрішньому досвіді. І тоді замість: «Скажіть мені, що мені робити» може з’явитися інше питання: «А що я вже знаю про себе, але давно не слухаю?» Мені здається, це дуже сильний напрямок для терапевтичної роботи. Не шукати всередині себе якусь магічну «правильну відповідь», якої там ніколи не було. А уважніше подивитися на власний досвід і знайти те, що ми вже колись знали про себе, але перестали помічати. Наприклад: Я насправді знаю, що мені не підходять ці стосунки. Я знаю, що постійно контролювати їжу — не той шлях, яким хочу жити. Я знаю, що втомилася. Я знаю, чого хочу. Я знаю, що можу відмовити. Я знаю, що мені потрібна допомога. Я знаю, якою хочу бачити себе через рік. Просто між цим знанням і дією іноді стоять страх, звички, чужі очікування, старі переконання та досвід минулого. І тоді терапія може стати простором, де людина нарешті починає чути власну відповідь. Можливо, мудрість справді частково схожа на пригадування. Не тому, що всередині нас уже є відповіді на всі питання. А тому, що іноді ми набагато краще знаємо себе, ніж дозволяємо собі визнати.

Все нове — забуте старе😁 Є релігія, в якій вважається, що ще до народження ти певним чином обираєш свій шлях. А потім народжуєшся і забуваєш, навіщо прийшов. Це традиція йоруба — одна з найдавніших духовних систем Західної Африки, яка сформувалася задовго до приходу християнства та ісламу. У ній є верховний Бог — Олодумаре. Але між людиною і ним існує цілий світ духовних сил — орішів. Наприклад, Ошун пов’язують із любов’ю, красою, жіночністю, родючістю та річками. Шанго — з громом, блискавкою та владою. Огун — із залізом, працею, війною та силою. Але найцікавіше для мене в цій традиції навіть не оріші. А те, як йоруба розуміють людину. Вважається, що до народження людина обирає свій життєвий шлях. Після народження вона втрачає пам’ять про цей вибір. І тоді життя стає своєрідним пошуком. Чому зі мною відбувається саме це? Чому я постійно повторюю одні й ті самі помилки? Чому в мене ніби є все необхідне, але я все одно відчуваю, що живу не своє життя? Для пошуку відповідей існує Іфа — складна система ворожіння та духовного консультування. Жрець, якого називають бабалаво, за допомогою спеціальної системи визначає оду — знак, пов’язаний із конкретною ситуацією людини. Далі його тлумачать через міфи, історії, прислів’я та духовні настанови. Мені подобається сама ідея, яка за цим стоїть: можливо, проблема не завжди в тому, що з нами щось «не так». Іноді ми просто дуже далеко відійшли від того життя, яке для себе відчуваємо правильним. У йоруба є ще одне поняття — Àṣẹ Приблизно його можна перекласти як силу, завдяки якій щось може здійснитися. Силу слова, наміру, дії, життя. Тому слово в цій традиції має особливе значення. І ще одна річ, яка мене зачепила. У йоруба смерть не сприймається як повне зникнення людини. Велике значення мають предки, зв’язок із родом і пам’ять про тих, хто жив до тебе. А деякі традиції допускають ідею повернення предків у новому поколінні. Якщо подивитися на йоруба не як на «екзотичну африканську релігію», а як на окрему картину світу, вона ставить дуже цікаві питання. Хто я? Який мій шлях? Чи живу я своїм життям? Що від мене залишиться після смерті? І чи справді все, що з нами відбувається, випадковість? Можливо, саме тому ця традиція пережила століття і продовжує існувати сьогодні не тільки в Нігерії та інших країнах Західної Африки, а й у різних формах на Кубі, в Бразилії та інших частинах світу. А про орішів окремо можна написати цілу історію. Бо там є персонажі, міфи й сюжети, які іноді звучать набагато цікавіше за сучасні психологічні книги.

Я постійно ловлю себе на думці «Аліса, не роздавай правду, якщо тебе не просять. Особливо, безкоштовно» В дружній розмові, побуті, під час вечері з друзями — я дуууже стримую свого внутрішнього психолога. Ту частину себе, яка чує і бачить те, чого інша людина може не помічати. Вона мені про свою проблему розповідає, а я вже чую причину цієї проблеми і бачу напрям її вирішення. Але замість безкоштовної консультації, якої у мене не просили, я стаю просто подругою і кажу «тааак, от він козел!»😅 Але якщо ця сама людина з тією ж проблемою прийде до мене на сесію, вона почує зовсім інше. Професійне, глибоке, правдиве. Господи, дякую що через інших людей вчиш мене 🙏🏻

Бути мамою — це дуже тяжко. Мені здається, коли ти стаєш мамою, ти підписуєш довічний контракт на переживання. Тепер ти можеш хвилюватися через температуру 37,2, через те, що дитина не поїла, пізно заснула, довго не відповідає, захворіла, пішла в садочок, школу, на перше побачення… І, мабуть, навіть коли їй буде 40, ти все одно іноді будеш думати: «А вона точно тепло вдягнулася?» 😅 Материнство виснажує. Робота мамою не закінчується о 18:00. У тебе немає лікарняного, вихідних і нормальної кнопки «вимкнути голову». Ти постійно щось організовуєш, пам’ятаєш, плануєш, купуєш, лікуєш, пояснюєш, домовляєшся, заспокоюєш. Іноді здається, що весь твій час більше не належить тобі. Але водночас… Бути мамою — це величезне щастя. Це коли маленька людина каже: «Мама», «матуся», «мамочка» — і в тебе всередині буквально все тане. Це коли ти обіймаєш свою дитину й відчуваєш любов такої сили, яку неможливо порівняти ні з чим. І, мабуть, материнство в чомусь легше саме тому, що ти ніколи нікого так не любила. І навряд чи колись любитимеш когось так само. Я як гіпнотерапевт дуже люблю працювати з мамами. Із жінками, які приходять із запитами про своїх дітей, про материнство, про провину, тривогу, виснаження, стосунки з дитиною. І знаєте, що я точно зрозуміла за цей час? Діти бувають дуже різними. З однією дитиною може бути легко. З іншою — надзвичайно складно. Комусь дістався чоловік, який реально бере на себе половину батьківства. А хтось тягне все сама. У когось бабусі поруч. У когось немає жодної допомоги. Хтось спить всю ніч із трьох місяців, а хтось роками прокидається по кілька разів. Тому я дуже не люблю порівняння мам між собою. Але є дещо, що є у кожної. Твої власні кордони. І дуже часто саме з ними починаються проблеми. Ми втомилися, але продовжуємо робити. Не хочемо, але погоджуємося. Злимося, але забороняємо собі злитися. Хочемо побути самі, але відчуваємо провину за це. А потім накопичене напруження проривається криком на дитину. І після цього приходить провина. «Я жахлива мама». Але дитині не потрібна мама, яка ніколи не злиться, ніколи не втомлюється і ніколи не помиляється. Їй потрібна жива мама. Мама, яка вміє сказати «ні». Мама, яка може попросити про допомогу. Мама, яка має право на свій час. Мама, яка вміє помічати власні емоції, перш ніж вони перетворюються на крик. І тут дуже багато залежить від того, що ми самі принесли зі свого дитинства. Як із нами розмовляли батьки. Чи можна було нам говорити «ні». Чи дозволяли злитися. Чи потрібно було заслужити любов. Чи була любов безумовною. Чи доводилося бути «зручною» дитиною. Бо ми дуже часто виховуємо дітей не тільки своїми словами. Ми виховуємо їх тим, як поводимося із собою. Якщо мама постійно терпить, дитина вчиться терпіти. Якщо мама не має права на власні кордони, дитині складно навчитися поважати чужі. Якщо мама вважає свої потреби егоїзмом, дитина може вирости з таким самим ставленням до себе. Тому робота над собою — це одна з найкращих речей, які ми можемо зробити для своїх дітей. Не для того, щоб стати ідеальною мамою. А для того, щоб не передати дитині те, з чим колись було важко нам самим. І щоб одного дня вона могла сказати: «Моя мама була живою. Вона помилялася. Вона могла втомлюватися. Вона могла злитися. Але вона любила мене. І вона вміла любити себе теж»

Доброго ранку!

Одна з найвідоміших історій із життя Конфуція - про те, як одного разу, проминаючи гору Тайшань у провінції Шаньдун, він зустрів убиту горем жінку. Учневі Конфуція було відомо, що ця жінка, яка в тузі схилилася над могилою сина, зазнала не однієї втрати, а одразу трьох. Тигр погубив батька її чоловіка, самого чоловіка та її сина. Незмінно практичний Конфуцій запитує, чому ж у такому разі ця родина не переїхала до якогось безпечнішого місця. «Але тут нас не пригнічує влада», - відповідає жінка, чим спонукає Конфуція повернутися до учнів і звернутися до них зі словами: «Діти мої, запамʼятайте це! Гніт влади страшніший за тигра»! («Вісім релігій, що падують у світі»)

«Я постійно втомлена, тривожні думки безперестанку накривають, і не можу перестати себе критикувати» Впізнаєте себе? Можливо, просто одна із систем вашого мозку працює набагато активніше за інші. Британський психолог Пол Гілберт описав три системи, які керують нашими емоціями та поведінкою. 🔸 Система загрози Саме вона змушує мозок шукати небезпеку. «Я недостатньо хороша» «А якщо в мене не вийде?» «Що про мене подумають?» «Треба бути кращою» Коли ця система працює без перепочинку, людина живе в постійному внутрішньому напруженні. Навіть тоді, коли реальної небезпеки немає. 🔸 Система досягнень Вона допомагає будувати кар’єру, заробляти гроші, ставити цілі, навчатися, займатися спортом. Але якщо вона стає єдиним способом жити, виникає відчуття нескінченної гонитви. Після однієї досягнутої цілі одразу з’являється наступна. Відпочинок викликає провину, а власних результатів завжди недостатньо. 🔸 Система заспокоєння та безпеки Саме вона дозволяє видихнути. Відчути, що зараз усе гаразд. Спокійно пережити помилку. Підтримати себе замість того, щоб вкотре сварити. На жаль, саме ця система у багатьох жінок виявляється найменш розвиненою. Тому вони живуть між тривогою та нескінченним списком справ. Не дивно, що ввечері хочеться солодкого, навалити пів холодильника, вимкнути голову рілсами або просто втекти від власних думок з келихом вина. Часто це не питання сили волі. Це спроба нервової системи хоча б ненадовго знизити внутрішню напругу. Саме тому в гіпнотерапії ми працюємо не тільки з харчовою поведінкою, тривогою чи самооцінкою. Мета набагато глибша: допомогти нервовій системі знову відчути безпеку Коли цей стан стає доступним, змінюється не лише самопочуття. Зменшується самокритика, слабшає потреба «заїдати» емоції, з’являється більше внутрішньої опори. 💬 Якщо під час читання ви кілька разів подумали: «Це про мене», — можливо, настав час перестати боротися із симптомами й розібратися з тим, що їх підтримує. Саме з цим я працюю на індивідуальних сесіях.

Стартував курс «Гіпноз для схуднення»🥳