Альтернативне літературознавство

Коротше, я знайшла оригінал фото 🙌 Що там футбол, вболіваєте чи пофіг?)

By the way, якщо є бажання розвіртуалитися і поговорити про книжки (не тільки мою 😅) – приходьте. На цьому тижні буду в трьох містах.

Life is a book 📖 #життябентежне

🧱 Дочитую я зараз цю цеглину. Звісно, в ній польський погляд на історію, хоч авторка і запевняє прям на обкладинці, що це «подорож через 7 кордонів і 5 морів». Але такі речі як «погроми Хмельницького» або «сліпці, осліплені козаками» тут зустрічаються регулярно.  Та я до іншого веду. Тиждень тому Ольга Токарчук була в Києві на «Книжковому Арсеналі». І модератор Андрій Любка чи то філігранно її потролив (до чого я схиляюся), чи якимось дивом пропустив особливий момент польсько-українського бромансу. 📌 Недослівна цитата Любки, який зараз служить у війську:  «.. я оце відпрошувався у командира, казав, що буду модерувати розмову з Нобелівською лауреаткою. А він мені: та що нобелівка, ось якби це був ОРДЕН БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО..»  Завіса. Радію, що більшість глядачів одягли навушники з синхронним перекладом — можливо, не так багато чули моє хрюкання від сміху. P.S. Вперше у житті стояла в черзі за автографом.

Там на великих каналах несеться про відгуки на твори українських авторів. Мені, звісно, є що сказати — як письменниці передусім. Але як не подавай свій досвід, правильно його зрозуміти зможуть хіба близькі люди, за що їм дякую 💙 Я дуже рідко відгукуюся про книжки сучукрліту, хоча їх читаю. Чула від знайомої, яка муштрує райтерів, що наші письменники колег не читають, і напевно це не дуже правильно. Я передусім берусь за ці книги, бо хочу бути в курсі «трендів» і не повторювати ідеї. Та й загалом рада підтримати гривнею авторів і авторок. Ось така солідарність, втім, я не очікую такого ж ставлення.   Струснула білим пальтом і показую, що взяла на найближчі пару місяців.

За даними Rork, я читаю «Осінь для ангела» Євгена Пашковського вже 10 днів 🫠 440 сторінок. Читаю часом годину і більше на день. Кінця не видно

📚 Абрахам Ян Хосебр «Тетраморфеус. Liber T» (2025-∞) Зараз серед іншого читаю нонфікшн про переваги «багатомовного мозку» — тобто про можливості, які отримують полілінгви. Якщо ви знаєте кілька мов — то зможете вільніше читати «Тетраморфеус», де для латині, англійської та інших мов не передбачено перекладу. Але куди важливіше володіти «мовами» міфології, релігії, філософії, мистецтва etc. — без них читання нагадуватиме візит у картинну галерею із зав’язаними очима. Добра новина в тому, що цей текст дуже густий і «добрати» сенси можна навіть з мінімальним багажем і гуглом (а якщо не хочете гуглити — читайте сцени 18+, буде вам їбліт, бо скіки можна тягати ту «Аделіну»)😅 Врешті Хосебр навіть створюючи власні інтерпретації сюжетів не гребує загальними правилами і цитує сотні (тисячі?) створених людством міфологічних патернів. Але це не суперплагіат — бо ж тоді ми мали назвати плагіаторами художників, що використовують чорний і червоний, якими малювали до них. Це мегаколаж або багатовимірний ребус, в якому особисто я побачила шлях героя після смерті батька-бога і пошук нових сенсів у вищезгаданих «мовах». До речі, про бога. Такий собі Псевдо-Діонісій Ареопагіт вважається засновником «негативного» богослов’я: він вважав, що описувати бога — марна справа, бо розумінню він не піддається, і краще використовувати заперечення, тобто говорити чим НЕ є бог (а він не є нічим сущим). Абрахам Хосебр дає кілька десятків визначення бога, звісно, порушуючи настанови ареопагітиків. На мою думку, це одна з найцікавіших частин книги, і сподіваюся, що в наступних томах ця форма буде якось переграна, бо вона справді літературно вдала. Так само хочеться відмітити руйнування четвертої стіни, яке автор використовує не для того, щоб розвернути історію як об’ємний куб у просторі, а для того, щоб прокоментувати те, як вона написана (принаймні я так зрозуміла — і так, «пасхалку» у відгуці на свою книжку про цей момент теж зрозуміла) 🙃 Тож ця «розбита стіна» — радше про самоіронію над змістом, а не про художні засоби, яких у «Тетраморфеусі» насипано щедро (найбільш впадають в око внутрішні рими, стилізації під старовинні тексти, рефрени й досить неординарні порівняння). Художні засоби використовуються циклічно — повсюдно либонь зустрічаються лише алюзії. З якогось моменту книжка читалася не як роман, а як «збірка текстів» або ж радше «книга текстів» (така назва точніше говорить про цілісність), що містить прозові та поетичні оповіді й велику (!) кількість ілюстрацій. Ілюстрації — комплементарний елемент цього тексту (від англійського «complement» — доповнення). Правду кажучи, з ними мені було складнувато, мабуть, на те й розраховано. Якщо по класиці картинки мають розслабляти увагу, щось пояснювати, то тут я дивилася їх і часто поверталася до прочитаного, шукаючи пропущений пазл. Якщо ви дочитали до кінця відгуку, то розповім вам про спойлер наприкінці книги. У двох післямовах автор пише про китів, слонів і черепах «Тетраморфеуса», тобто про те, на чому базується текст. Але направду, якби я знайшла це раніше, мені було б не так цікаво читати. Чекатиму продовження. Видавництво Руслана Халікова

📚 Колсон Вайтхед «Нікелеві хлопці»  Якщо ви дивилися на нетфліксі документалки про виправну систему для дітей і підлітків у США, то сама тема цієї книжки не буде для вас сюрпризом. Можливо, шоком — бо насилля має здатність шокувати знову й знову, — але не сюрпризом. Загалом по темі можу сказати, що радянські виправні заклади для неповнолітніх навряд чи поступалися рівнем жорстокості. Свого часу вивчала як обходилися з бездомними підлітками у 1930-х в СРСР, і зробила висновок, що це напевно одна з найстрашніших сторінок в історії союзного держутворення. Але повернімося до «Нікелевих хлопців». Отже, є «Академія Нікеля» — виправна школа, куди потрапити легше, ніж здається. Там відбуваються страшні речі — далі спойлерити не буду. Автор використовує документальні свідчення й оповідає про заклад на прикладі історії темношкірого хлопця Елвуда.  В книзі досить сильно прописана психологія жертви, яка потрапила в систему. Також є про реабілітацію або ж, якщо це надто гучно сказано, подальше життя хлопців. Втім, особисто мені в книзі найбільше запам’яталося те, як висвітлене питання расизму. Йдеться про американські 60-ті, тобто пік руху за права темношкірих, і «Нікелеві хлопці» додають контексту джерелам цього руху.  Сказати більше складно. Вайтхед — досвідчений письменник, він не схибив у побудові сюжету та розкритті персонажів. Хіба що мені в коротких романах завжди бракує сторінок 50 для детальніших описів — але це дуже суб’єктивна і необов’язкова думка. Тож однозначно рекомендую для читання. Фільм теж постараюся якось глянути. Видавництво #книголав  Переклала Олена Любенко

🗓️ Квітень. На «Нікелевих хлопців» напишу короткий відгук завтра. На «Тетраморфеус» – постараюся зробити розгорнутий на вихідних. P.S. На цьому скріні добре видно, що коли нема сил читати, беру погортати вірші 🫣 В цьому місяці був Стус.

Ну шо, всі вижили на «Книжковій країні»? 😅 P. S. Ось ще одна причина більше любити «Книжковий Арсенал»

продовження ⬇️⬇️⬇️ На жаль, мені не далися математичні виміри цієї книжки. Але її тематична багатошаровість очевидна. ✔ Тут і постмодерністська повоєнна параноя — либонь, найлегше трактувати двотомник як історію провини за американську атомну бомбу, скинуту на Японію, і множинність наслідків цієї події. Чим не наслідок: «Усі родини живуть і помирають, з метою створити зрадника, який врешті-решт зітре назавжди їхню історію». За такої теорії, зрадником стає батько, що прирік нащадків на розплату.   ✔ Також тут йдеться пошук ідентичності — американсько-єврейської родини, знедомленої та позбавленої спогадів про ключові події власної історії. Цікаво, що в сиблінгів врешті виникає бажання залишити континент і рушити в Європу. ✔ До речі, зі спогадами або ж з пам’яттю у героїв складні стосунки. Час від часу виникають аномалії — як-от небажання Боба відкривати прощальний лист Аліси, що може трактуватися як відмова знати та заперечення втрати. Але з іншого боку, Боб, за словами одного з героїв «підніс скорботу до рівня, що перевершує те, що вона оплакує».    ✔ Мертві (здебільшого) вчені — ще один повноцінний шар тексту. Можливо, навіть ключовий для розуміння, але я вище написала, що з розумінням у мене важко. Але в цілому наукові теорії з різних галузей (математика, фізика, філософія) можна використовувати як ключ до розуміння персонажів. Дякувати небу (перекладачу), для цього є виноски й післямова. Деякі додаткові герої книжки заслуговують на власні спінофи. Не буду вас втомлювати переліком, скажу лише, що Малюк — продукт галюцінацій Аліси, «відколотий фрагмент її душі» — либонь найцікавіший. Напевно, він «анти» в усіх сенсах — антагоніст героїні, її «темна» сторона, антидот її потягам, антитеза її міркуванням. Він ще й її зовнішня протилежність, хоча, мабуть, дивно говорити про зовнішність галюцінаційної яви.  Так, і це в Малюка з Алісою «бічна партія» в «Пасажирі». Вони з’являються на початку кожної глави, і зацініть іронію — в першому томі Аліса дискутує з глюком, в другому — з психіатром.  На цьому все. Я тільки що погортала книжки на наліпках, які клеїла під час читання, і зрозуміла, що не розповіла і десятої частини своїх вражень. Це поки що найсильніший текст року.    Видавництво Темпора Переклад Максима Нестелєєва

📚 Кормак Маккарті «Пасажир», «Стелла Маріс»  Не хочеться переказувати анотацію цього двотомника, проте хочеться, щоб відгук був самодостатнім для тих, хто не читав. Спробую в баланс. Маккарті — автор маскулінних романів про виживання, принаймні українською не було шансів переконатися в іншому (наразі в “Темпорі” вийшли «Дорога» і «Кривавий меридіан»). «Пасажир» і «Стелла Маріс» мають низку суттєвих відмінностей від уже виданого, і правду кажучи тепер ця двійка — мої улюбленці.  Тут не буде кровожерливої жорстокості: боротьба за виживання приймає частіше (хоча не виключно) внутрішній характер. Тут нарешті є повноцінно розкритий жіночий образ: власне в «Пасажирі» соло буде у брата Роберта/Боба (є «бічна партія», але про неї згодом), в «Стеллі Маріс» — у сестри Алісії/Аліси.  ♡♥ Відносини між цими двома — предмет окремої розмови. А і Б (в післямові перекладач ще раз пояснює цей фізматовський жарт) перебувають у взаємозалежності з початку життя до смерті. Єдинокровні та єдиноутробні брат і сестра, закохані одне в одного.  Насправді питання інцесту у фабулі як на мене має просте пояснення. В сумнозвісному маскулінному всесвіті Маккарті у героїв не так багато перешкод для кохання. По суті, автор обрав ледь не єдину причину, яка заважає центральним персонажам бути разом.  ⚤ Особистості А і Б — досить масштабні, щоб втримувати увагу без динамічного сюжету. Так, сюжет є, але (спойлер!) деякі ключові питання так і залишаться без відповідей. Боб — старший син фізика-ядерника і королеви краси, здібний фізик і автогонщик у минулому (вважайте, фізик-теоретик і практик), дайвер у теперішньому.  Аліса — молодша дочка в родині, геніальна математичка, непогана скрипалька, шизофренічка. Здалося навіть, що змінити ім’я Аліса/Алісія вирішила тоді, коли її почало затягувати задзеркалля хвороби — але це не точно.  В «Пасажирі» — Боб, який втратив Алісу. В «Стеллі Маріс» — Аліса, яка втратила Боба. Ця втрата буквально їх визначає, хоч як вони це приховують від світу. Боб у «Пасажирі» змушений тікати після таємничої знахідки та візитів невідомих переслідників. Аліса начебто знайшла притулок, бо «Стелла Маріс» — це божевільня, і дія відбувається там. Проте вся книжка складається з її розмов з лікарем, і вона теж неодноразово «тікає» — щонайменше від його питань.

📚 Артем Чех «Гра в перевдягання» (2025; ВСЛ) Анотація говорить правду: ця книга не (с)тільки про війну, скільки про внутрішній зсув (ЗСУв?), який переживає автор у війську. Відтворюючи події переважно в хронологічному порядку — від останніх місяців перед повномасштабною до переведення з першої лінії в тил — Чех фіксує зміни ландшафтів та інтер’єрів, людей, розмов і подій. А також ставлення до цих подій, людей і ландшафтів (а воно різне: ось, наприклад, Полісся — це «ліси, які зупинили ворога», а Донбас — «місце, куди не хочеться повертатися»; цитати не дослівні). Передусім же письменник фіксує власні зміни. Тому тут багато самоспостережень і майже щоденникових деталей. Що слухав, що їв і скільки випив, як спав, куди ходив і що думав — головним чином останнє. Власне опису військового завдання на передовій приділено розділ. Наскільки розумію, цей розділ, вписаний у цей письменницький авторпортрет, — зараз найбільш типовий для військової прози. На емоційному рівні ця книжка — про втому, виснаження і потребу в усамітненні. Тобто, мабуть, максимально чесна. Написана добре: припускаю, що Артем Чех — один з найдосвідченійших українських прозаїків, які проходять службу у війську.

..і оскільки рись Степан із київського зоопарку — моє альтер-его, покажу на його прикладі мої найближчі (але не єдині) книжкові плани. #життябентежне

📚 Артур Дронь «Гемінґвей нічого не знає» (2025; ВСЛ) Десь на третьому есеї я зловила себе на думці «схоже, я відчуваю, чому це зараз найпопулярніша комбатантська проза». Але відчувати й розуміти причини — не одне й те саме. Тож спробую розібратися в причинах. Артур Дронь — автор, якому складно не симпатизувати. Поет, молодий військовий-доброволець — той випадок, коли довіра до оповідача формується ще до того, як починаєш читати. Але будьмо справедливі — очікування можуть зіграти злий жарт, тож важливо їх виправдати. І Артур — позивний «Давид» — виправдовує. Чому я так вважаю? ✅ Як для 168 сторінок (ми всі розуміємо, чому видання від військових — невеликого обсягу), ця книжка — структурно збалансована, наскільки це можливо. У ній є кілька ідей, які паралельно пронизують текст, є навіть історія, яка не просто «закільцьовує» збірку — вона повторюється тричі, й наприкінці розумієш чому. ✅ Також ця книжка тематично збалансована. В ній є те, що читач хоче дізнатися про війну (але боїться спитати?) Баталії, побут, різні періоди служби й локації. Побратими й цивільні. Спойлерну — я вже прочитала «Гру в перевдягання» Артема Чеха, і мені здалося, що в тій книзі автор фокусується на власних внутрішніх «змінах» (без негативу, пізніше спробую на цю книжку теж написати відгук). У Дроня я такого перекосу не відчула. ✅ Одна з деталей, яка працює не лише на об’єднання есеїв, а й потенційно на «чіпляння» читача — це апеляція до Гемнінгвея і Ремарка. Принаймні ті, хто читав їхні романи, може знайти у Дроня нову оптику для «старої» літератури. ✅ Бачила відгуки з коментарями «забагато бога». Його багато. Релігійність — явно частина особистості автора. Тут вже, на мою думку, ви це або приймаєте як даність, або ні. Власне у мене все. Дуже цікаво, чи писатиме Артур ще прозу (якщо він десь про це говорив — напишіть у коментарях), і якою вона буде.