Cinema Plug
СтатистикаКіношний стафф на українських дріжджах. Підтримати канал – 4441111074709761
- Последний пост
- 6 авг.
- Последнее чтение
- 06:45
- Постов за неделю
- 0
- Всего постов
- 33
- Тип
- открытый
- Язык
- украинский
- Категория
- Видео (по похожим)
- В каталоге с
- 13 авг.
- 1/24сутки в ленте
- 94
- 1/48двое суток
- 107
- 1/72трое суток
- 116
Оценка по просмотрам недавних постов: пост набирает почти всё за первые сутки.
Посты
Мій список кораблів, присвячений Нолану. Кумедно, що навіть за три тижні після прем’єри кожен другий відгук про фільм починається з переліку базових, далеких від кінематографу речей. Наприклад, що історично достовірних екранізацій античних міфів не буває. Або що афроамериканки теж бувають красивими. Або що єдиний бог, чиї потреби обслуговує сюжет, – це завжди режисер; у випадку ж із таким авторитарним творцем, як Нолан, тим паче. А «Одіссея» – це стовідсотковий Нолан; іще один песимістичний мегаломанський блокбастер ходульних характерів і високих ідей. Лише він міг уписати одного з найхитромудріших і найазартніших героїв світової літератури у власний архетип рефлексуючого травмованого ідеаліста – того, хто воліє забувати незручну правду, як Леонард Шелбі, обтяженого брюсвейнівською лицарською мораллю й такого, що звинувачує себе в загибелі наївного й безсмертного духу чи не всієї західної цивілізації (зовсім нещодавно саме такий чоловік приніс йому сім «Оскарів»). Лише йому вистачило б лобової впертості, щоб заради IMAX-картинки звести практично всі батальні сцени до образливо примітивної хореографії (досить порівняти виснажливу різанину залицяльників Пенелопи з аналогічною розв’язкою в недавньому «Поверненні» Пазоліні). І, звісно, лише Нолан міг перекреслити відносний лаконізм формулювань великоваговим фінальним монологом, під час якого головний герой ділиться осяянням, що зійшло на нього, за допомогою багаторазово повтореного «Я раптом зрозумів…». Дякую, Крісе, ми раптом теж усе зрозуміли! І все ж Нолан зростає. Точково – зате там, де не чекаєш. Довгий шматок із циклопом, у якому час від часу проглядається щось із полотен Гої. Виснажливий епізод із Самантою Мортон у ролі Цирцеї – поки що головний горор-атракціон року, який граючись перевершує і «Обсесію», і Backrooms. Дотепно обставлена зустріч із сиренами, що товсто натякає на те, що, ймовірно, найкраща сцена всього фільму – це та, якої в ньому немає. Старий ноланівський жарт із характерним артистом, який так жодного разу й не показав обличчя. Енн Гетевей та Роберт Паттінсон, які явно кайфують від усього, що відбувається, – обидва настільки несамовито переграють, що їхньою енергетикою раз у раз підживлюються інші зіркові артисти (зокрема й нуднющий Голланд). Зендея та Елліот Пейдж, які витончено обманюють очікування. Режисерська знахідка, що перекладає дію мовою чистої кінетики, коли Нолан на повному серйозі зводить із троянської брами власні одеські сходи. Вийшло значно крутіше, ніж колись у Вільнева в першій «Дюні», – хоча це й наполовину заслуга композитора Йоранссона. Чи проведено тут якусь вражаючу ревізію жанру, що переосмислює його внутрішню логіку, філософію, методологію? Напевно, ні. Але за цим – як і завжди у випадку неочевидного тріумфу незламної авторської волі – було щонайменше цікаво спостерігати, хай наприкінці, на фінальних титрах, й виникає відчуття, що був присутній при народженні не культурного, а насамперед медійного міфу. Ну – або майбутнього хорошого горормейкера. #TheOdyssey
Думав, що крутіше за француза зі «Зловісних мерців» цього року ще ніхто не запалював, але фінальна заруба з гонконзького The Furious – це практично «Зловісні мерці» у світі бойовиків. Причому весь фільм так само вкладається у формулу «так багато, що місцями просто не може не бути добре»; якийсь рік авторів, які реанімують підусталі жанри в обхід усіх уже давно звичних деконструктивістських прийомів. А це ж я ще навіть Рефна не подивився.
Подивився Disclosure Day – атракціон старої формації, що викриває хіба що консервативний авторський метод. Само собою, Стівен Спілберг, людина-брила, великий гуру, який власноруч написав більшість тих негласних канонів, з яких складаються сучасні літні блокбастери, просто фізично не може зробити вже зовсім погано. Тут є класна Емілі Блант, є автомобільна погоня за участю двох потягів, що затискають персонажів у лещата (!), є майстерні, як і завжди, довгі кадри Януша Камінського (перший візит головної героїні до телестудії – майстер-клас одразу для кількох художніх департаментів), зухвалий, навіть не в ш’ямаланівському, а в проясівському (див. «Знамення», 2009) сенсі фінал. І все ж відчувається взаємна втома автора й матеріалу. Якщо, наприклад, у «Першому гравцеві приготуватися» меседж вкладався в буквалістське «Реальність – це те, що реально», то тут Спілберг дуже по-пенсіонерськи виводить конфлікт виваженого практицизму та наївного ідеалізму, розв’язуючи його здебільшого десь на перетині ортодоксального християнства й утопічного месіанства. Проблема в тому, що режисер вилучає з рівняння енергію невпевненості, сумніву, інтриги – і ти всі дві з половиною години перебуваєш у становищі Емілі Блант, мимоволі розшифровуючи все, на що падає погляд: характери, їхні рушійні мотиви, їхнє, зрештою, майбутнє й минуле. Настільки очевидною тут є спілбергівська гуманістична приторна мораль, настільки функціональними вийшли всі конфлікти та потенційно цікаві персонажі другого й третього планів (Колін Ферт зіграв, мабуть, найменш компактного урядового оперативника за останні роки), настільки прісним і безживним вийшов геополітичний коментар – сформульований настільки невиразно, що його навіть до пуття не пов’язали з оповіддю (чому половина людей у кадрі поводиться так, ніби нічого не сталося, а інша – ніби готується до кінця світу?). І якщо колись писали, що Спілберг передав естафетну паличку Ш’ямалану, то через двадцять із гаком років вийшло навпаки – але не в сенсі таланту, а в сенсі постачання чудової сировини для чергової серії Scary Movie. #DisclosureDay
«Голлівудський різдвяний блокбастер з Джонні Деппом у постановці Тая Веста» досі сприймається як пранк, що вийшов з-під контролю. Поки що виглядає й наполовину не настільки божевільно, як звучить, зате вже з перших кадрів трейлера згадуються старі добрі готичні бертонівські казки.
В «Обсесії» є одна пам’ятна сцена з автомобілем, здатна розігнати пульс навіть у покійника; так от нові «Зловісні мерці» – приблизно наполовину як та сцена з автомобілем (і тут теж є своя пам’ятна сцена з автомобілем!), а це, на мою думку, вже певною мірою компенсує той факт, що на другу свою половину фільм доволі в лоб проговорює найбільш базові речі про родові травми й природу внутрішньосімейних співзалежних стосунків. Абсолютно вбивчий вихід артиста Ерролла Шенда й артистки Бʼюкенен (Сцена зі вставною щелепою! «Ти вже дуже давно так мене не цілував!»), ну і кожен новий шокер упевнено намотує глядацькі нерви на вже рідну для франшизи бензопилу – навіть якщо француз Ванічек не вміє вчасно зупинитися й норовить кожен сюжетний мотив розжувати через тривожний флешбек, а кожен потенційно непоганий ґеґ перемелює у нові дублі, що добряче просаджують темпоритм (див. лінію зі старенькою). Вийшли не стільки нові «Зловісні мерці», скільки, ну не знаю, Ready or Not, переказаний мовою французької трансгресивної горор-школи – ну і кращий новий друг глядачів, які прийшли на сеанс із повним шлунком; от би тепер дожити до «Мерців» у постановці когось на кшталт Залера чи Емілі Бліхфельдт. #EvilDeadBurn
Коли лише ввімкнув трейлер, а здається, ніби вже подивився фільм року.
Як уже зрозуміло з попереднього допису, фінал The Boys справив на мене вкрай тяжке враження. Не можна сказати, що Кріпке з компанією провалили весь сезон. У перших двох епізодах ще відчувався динаміт, та й усе, що сталося в шостому, натякало на не найстандартніший розвиток сюжету відносно звичного для аудиторії розкладу характерів і мотивацій. Замість цього сценаристи пішли шляхом найменшого опору та поспіхом роздали кожній свашці по ковбасці, промінявши цинічну деконструкцію супергеройського жанру на лобову й майже миттєво скисаючу політичну сатиру. Звісно, сцени з зірками «Надприродного» виглядали круто, але трохи, так би мовити, невчасно. Як і недбалі формалістські експерименти на кшталт сну з собачими еротичними девіаціями. Як і чергову появу Кесслера, щоб він ще раз переказав думку, яку нам так старанно розжовували протягом усього попереднього сезону. Як і натужні смерті (чи заморозки; привіт, Солдатик) тих нечисленних героїв, що мали для цієї історії хоч якусь вагу – а красиво попрощатися вдалося, давайте будемо чесні, хіба що з Поїздом-А. І чи варто було вводити у всесвіт Gen V заради кількох необов’язкових камео? Стільки часу прокачувати у Глибини комплекс відкинутого супера й, ніяк це не використавши, так і залишити його на рівні гротескного сайдкіка для подальшої нарізки мемів? Обіцяти грандіозний фінал, але замість сцен масового геноциду та кульмінаційної бійки скормлювати аудиторії пафосні тиради про відносність добра і зла та якусь безглузду бійку трьох костюмованих безхатьків в овальному кабінеті? Власне, єдине, що тут запам’яталося – сцена з ефектною трансформацією Хоумлендера, знову показова щодо того, на чиїх плечах шоу завжди виїжджало навіть у свої найбільш кризові моменти; безмірно шкода, що всю свою останню годину The Boys нагадував один суцільний кризовий момент. #TheBoys
без подписи
без подписи
Остання сцена з Хоумлендером, звісно, сильна (благослови кінематографічний господь Ентоні Старра хоча б на скільки-небудь помітну кар’єру в Голлівуді), але враження від фіналу, як і в багатьох у мережі, приблизно такі:
без подписи
У The Boys поки що найбільш драматургічно вивірений епізод сезону. Дуже нагадує зеніт слави іншого видатного серіалу, де також було заведено поминати зиму.
без подписи
Цього року існує лише два гендери.
За дуже довгий час не бачив кращого трейлера, ніж цей. Якась магія монтажу прямої дії, що вкотре доводить: усе геніальне – просте.
без подписи
«Драма» – на мою думку, чудове, хай і менш отруйне, ніж попередні роботи Борглі, кіно. Причому тут фабула сатири проростає з мелодраматичної колізії, що перетворює деконструкцію не на вирок, а на привід до непростої розмови про те, що сучасним інститутом…
«Драма» – на мою думку, чудове, хай і менш отруйне, ніж попередні роботи Борглі, кіно. Причому тут фабула сатири проростає з мелодраматичної колізії, що перетворює деконструкцію не на вирок, а на привід до непростої розмови про те, що сучасним інститутом шлюбу керує не менш збочена логіка, ніж інфлюенсерами (Syk Pike) та горезвісною культурою скасування (Dream Scenario). Імовірно, на місці Зендеї хотілося б побачити когось з більш рухливою мімікою (а так – її легко затьмарює та сама Алана Гаім), але тут вона щось на кшталт Лори зі знаменитого фільму Премінґера: варто їй лише озвучити те саме шокуюче одкровення, як друзі піддають її ханжеському остракізму, наречений починає інтерпретувати почуте за Фрейдом, й навіть на самому заході ключова драматична подія стається лише тому, що її дії та вчинки неправильно витлумачили. Тобто Борглі розкриває дуже дискомфортний парадокс, коли особистісне принципово невіддільне від роздутих політичних «прогресивних» дискурсів. Цей колективний невроз утілює вже грандіозний, без дурнів, Паттінсон, однак витягнута через нього патологія так чи інакше екстраполюється на всіх героїв і ситуації. Скажімо, чи прирівнюється намір до результату – хай то зрада, чи недомовка (починаючи з брехні ще на етапі знайомства?), чи здоровенний скелет у шафі, що здер із себе м’ясо типового підліткового максималістського бунту? Наскільки коректно підганяти культурні норми іншої людини під свої (чудова лінія з діджеєм)? І чи є бодай найменший сенс вбудовувати любовний ідеал у межі сформованої соціумом ідеології? Таким чином, на мою думку, ключовими для постановника є не перегуки з Альбером Камю, а ще одне влучне зіставлення індивідуальної та суспільної моралі, де остання семантизується через парад найсолодших тостів і промов, хореографічно вивірених танців і таких самих натягнутих, як усмішки для фотографій, очікувань від свого партнера. Ну а той факт, що дія, яка починається з відсилки до Лінча, у фіналі знаходить у собі сили подарувати глядачеві м’яку втішну ноту під «Випускника», видає не компроміс, а багаторазово згадувану тут широту погляду – й лише вона одна, за Борглі, якраз і здатна знову з’єднати розбиті біля вівтаря серця.
Ну, навіть з урахуванням того, що Лорд і Міллер явно перестаралися з тиском на слізні залози й низкою трохи розмазуючих катарсис фіналів, у них вийшов саме той тип наукової фантастики, завдяки якому розтануло б серце навіть у каменя (а воно й розтануло!). Якщо й продовжувати штудіювати голлівудські гуманістичні методички, то за допомогою таких ось трепетних учителів, як Project Hail Mary.
Ну, по-моєму, так добре не було з часів тих самих протаранених китів і герогазмів. Судячи з подій перших двох епізодів, мажорна нота явно буде зіграна на Єрихонській трубі.