tgindex

Cinema Plug

описание

Кіношний стафф на українських дріжджах. Підтримати канал – 4441111074709761

← к каналу@cinemaplug
258
подписчиков
Охват к подписчикам
68,6%
ERR
Реакции к просмотрам
7,27%
444 на 33 постов
Пересылки к просмотрам
0,49%
30
Постов в день
0,0
всего 33

Где отзываются чаще

доля реакций к просмотрам
  • 6 авг.​​Мій список кораблів, присвячений Нолану. Кумедно, що навіть за три тижні після прем’єри кожен другий відгук про фільм починається з переліку базових, далеких від кінематографу речей. Наприклад, що історично достовірних екранізацій античних міфів не буває. Або що афроамериканки теж бувають красивими. Або що єдиний бог, чиї потреби обслуговує сюжет, – це завжди режисер; у випадку ж із таким авторитарним творцем, як Нолан, тим паче. А «Одіссея» – це стовідсотковий Нолан; іще один песимістичний мегаломанський блокбастер ходульних характерів і високих ідей. Лише він міг уписати одного з найхитромудріших і найазартніших героїв світової літератури у власний архетип рефлексуючого травмованого ідеаліста – того, хто воліє забувати незручну правду, як Леонард Шелбі, обтяженого брюсвейнівською лицарською мораллю й такого, що звинувачує себе в загибелі наївного й безсмертного духу чи не всієї західної цивілізації (зовсім нещодавно саме такий чоловік приніс йому сім «Оскарів»). Лише йому вистачило б лобової впертості, щоб заради IMAX-картинки звести практично всі батальні сцени до образливо примітивної хореографії (досить порівняти виснажливу різанину залицяльників Пенелопи з аналогічною розв’язкою в недавньому «Поверненні» Пазоліні). І, звісно, лише Нолан міг перекреслити відносний лаконізм формулювань великоваговим фінальним монологом, під час якого головний герой ділиться осяянням, що зійшло на нього, за допомогою багаторазово повтореного «Я раптом зрозумів…». Дякую, Крісе, ми раптом теж усе зрозуміли! І все ж Нолан зростає. Точково – зате там, де не чекаєш. Довгий шматок із циклопом, у якому час від часу проглядається щось із полотен Гої. Виснажливий епізод із Самантою Мортон у ролі Цирцеї – поки що головний горор-атракціон року, який граючись перевершує і «Обсесію», і Backrooms. Дотепно обставлена зустріч із сиренами, що товсто натякає на те, що, ймовірно, найкраща сцена всього фільму – це та, якої в ньому немає. Старий ноланівський жарт із характерним артистом, який так жодного разу й не показав обличчя. Енн Гетевей та Роберт Паттінсон, які явно кайфують від усього, що відбувається, – обидва настільки несамовито переграють, що їхньою енергетикою раз у раз підживлюються інші зіркові артисти (зокрема й нуднющий Голланд). Зендея та Елліот Пейдж, які витончено обманюють очікування. Режисерська знахідка, що перекладає дію мовою чистої кінетики, коли Нолан на повному серйозі зводить із троянської брами власні одеські сходи. Вийшло значно крутіше, ніж колись у Вільнева в першій «Дюні», – хоча це й наполовину заслуга композитора Йоранссона. Чи проведено тут якусь вражаючу ревізію жанру, що переосмислює його внутрішню логіку, філософію, методологію? Напевно, ні. Але за цим – як і завжди у випадку неочевидного тріумфу незламної авторської волі – було щонайменше цікаво спостерігати, хай наприкінці, на фінальних титрах, й виникає відчуття, що був присутній при народженні не культурного, а насамперед медійного міфу. Ну – або майбутнього хорошого горормейкера. #TheOdyssey20,00%
  • 27 нояб. 2024 г.без подписи13,15%
  • 28 янв. 2025 г.​​Багато було сказано про те, що Лілі-Роуз Депп халтурно впоралася з роллю, її героїнею «не можна перейнятися» і взагалі в ряді сцен вона виглядає досить відразливо. Але навіть суто технічно – це найвищий пілотаж акторської майстерності. Пластично Депп пішла кудись у бік відомого перформансу у Аджані, психологічно в її характері відчувається руйнівна моральність амбівалентність, не кажучи вже про те, наскільки вміло актриса балансує на стику розумного бажання володіти собою – і деструктивного імпульсу віддатися тому, хто б повністю контролював та володів нею. Розмови про початковий вибір Ані Тейлор-Джой вважаю за якесь безпідставне заниження професійних здібностей її колеги. Так, мабуть, Аня впоралася б ще краще (просто через досвід і спільний бекграунд з Еґґерсом), але це було б зовсім інше кіно. Та ж Джоді Фостер отримала роль у «Мовчанні ягнят» через вагітність Мішель Пфайффер, яка як мінімум зовні (кіно в тому числі концентрувалося на сексуалізації сильної жінки в патріархальному світі) підходила на роль набагато точніше – проте, гадаю, ніхто не сперечатиметься, що і так все склалося досить непогано. #Nosferatu12,75%
  • 27 янв. 2025 г.​​З кожним новим фільмом Роберта Еґґерса стає все очевидніше, що він – найбільш парадоксальна фігура з тих, хто претендує на звання сучасного класика. Його фільми можуть збирати пристойну пресу і касу, проте більшість розмов не йдуть далі перерахування атрибутів зовнішньої естетики, чий мікрокосм не рідко може відштовхнути обпікаюче крижаною досконалістю немов висічених з мармуру форм. Рівно в тому ж ключі зараз обговорюють й «Носферату» – вмілий, але необов'язковий оммаж до старої школи з майстерним оператором та невиразною акторською грою Лілі-Роуз Депп, де сюжетна колізія не зазнає довгоочікуваного переосмислення, а сам граф замість укусу на глядацькій шиї залишає після себе хіба що лукаво підкручені козацькі вуса. Але це як сказати, що «Варяг» – погане кіно про невдалу помсту, або що «Маяк» – експресіоністський пастиш про боротьбу з лавкрафтівським дияволом. А враховуючи, що весь Еґґерс – про трагічну спробу викристалізувати образ із принципово неймовірного, можна відзначити, що його стосунки з аудиторією щоразу лише органічно доповнюють висловлювання. Адже справжнє зло завжди надто туманне, химерне, абстрактне та зрештою витіснене на периферію свідомості. Саме там, глибоко на периферії, Еґґерс завжди і зводив свої величні міражі – зіштовхуючи людину навіть не стільки з ворожим середовищем, скільки з його уявленнями про це середовище. І як принц Амлет шукає у керуючому ним забобоні волю богів, так і Елен інтерпретує первісний інстинкт в якості накинутих на її душу ганебних пут. По суті вона перебуває в одному прикордонному просторі з головною героїнею тієї ж «Відьми», з якої за допомогою лещат ортодоксального християнства видавлювалося її глибоко порочне, ірраціональне єство; тільки у випадку з «Носферату» замість святого духу – дух споживчого комфорту, а замість диявола – вивільнене поривом лібідо. В одній із ключових для розуміння сцен Елен запитує у персонажа Емми Коррін: «У тебе буває відчуття, ніби ти не людина? Начебто ти не тут і не жива – а чиясь фантазія, лялька; що хтось чи щось вдихнув у тебе життя, а тепер керує тобою?». Записуючи себе в подібні ляльки, вона виявляє лише ще більш явну подібність її безпосереднього оточення з маріонетками, підвішеними за нитки «здорового глузду» – і це в першу чергу стосується чоловіка, який залишив квітучу молоду дружину заради ілюзорного благополуччя, і сім'ї Гардінгів з їх ревним служінням класовому етикету. Саме на очах у цих милих, тактовних і навіть надмірно терпимих людей корабель по-дитячому наївних мрій Елен розбивається о грубі скелі побуту й випускає з борту чумних щурів – проекцію її невгамовного, шаленого его. Єдиний ж, хто допомагає їй задовольнити деструктивну тягу – іронічна репліка на Ван Хелсінга у блискучому виконанні Віллема Дефо, прямого провідника між двома антагоністичними оптичними світами. Так розкривається типовий для Еґґерса мотив внутрішнього, прихованого зла, що не довлеє, але поєднується шлюбом зі злом зовні. І якщо у Мурнау світ було необхідно рятувати від Носферату, а у Герцога вже видихаючий Носферату рятувався від світу, то у Еґґерса порятунок можливий тільки в повному від нього, світу, зреченні – коли бажання стає невіддільним від огиди, агонія – від екстазу, а життя – від смерті. Тому й лякають тут не самим вампіром – але тим, що саме йому підвладно відобразити у дзеркалі кінематографу. #Nosferatu12,60%
  • 11 окт. 2024 г.​​Azrael, до якого у нас прикрутили підзаголовок «Світ тиші», непоганий одноразовий survival-атракціон. Тобто фільм чіпляє настільки, наскільки тільки може чіпляти кіно з закривавленою Самарою Вівінг у сеттингу «Дороги» та призабутого Stake Land (2010) – тільки замість мародерів і вампірів дівчина протистоїть табору язичників і нілмаршаллоподібним плотоїдним тварюкам. При цьому головна концептуальна фішка фільму – повне позбавлення від (відомих людству) діалогів: за їх відсутності з глядачем говорять кількома різновидами щільного контактного бою, серед яких знайшлося місце навіть для піжонського музикального довгого кадру. Дії, можливо, й не вистачає брутальності, а режисеру – мізків, щоб перенести сюжет у вимір лаконічного міфу, проте за Самару, що виразно сяє очима, можна багато пробачити, а ще тут настільки відбита кінцівка, що автори численних трилерів про одержимих, напевно, досі покусують хрестики від заздрощів. Словом, не найбезперспективніші 80 хвилин вашого життя. #Azrael11,56%
  • 26 авг. 2024 г.​​У третьому сезоні «Ведмедя» є один дуже наочний оповідальний рефрен – коли ми дивимося на Кармі очима його су-шефа Сід, і думаємо, а чи не втекти від нього до бісової матері. Цей Кармі, чого таїти, часом веде себе як мудак – запеклий невротик з купою комплексів, цього разу він ніби ще й втратив орієнтир, збився зі шляху, остаточно втратив аналітичну ясність розуму; з перших хвилин нового сезону він лише багатозначно смикає свій виразний (не тільки душевний, так) шрам, а його вірній соратниці Сід дістається образлива, якщо подумати, функція нікому не потрібного громовідводу. Але іноді Сід згадує, що її так привабило в Кармі як у професіоналі; або що його оточують не менш – а часто й більш – харизматичні персонажі, які подарували третьому сезону його найкращі епізоди (шостий про Тіну та восьму про пологи); або що людині і справді іноді потрібно піти в себе, втопити смуток у рефлексії, виговоритися на очевидні теми та віддати перевагу дії (мета)фізичного ступору. Я, як глядач, безперечно, займав позицію Сід. Якщо це експеримент по лінії драматургії, він – не без гідності – але провалився. Що це за сміховинна поза при самоповторах у характерах, ситуаціях, конфліктах та стилі? Звідки взялася безглузда звичка йти у відкриту маніпуляцію та вузький медійний контекст (усі запрошені кухарі безумовні молодці)? Чому нас залишають у підвішеному стані в момент, що вимагає якщо не повноцінного катарсису, то хоча б більш-менш проміжної завершеності? У той ж час відвернутися від проекту не сильно легше, ніж Сід – уникнути Кармі: йому хочеться дати ще один шанс. Як вигорілій людині, що, замість розбірливих вибачень, зуміла подарувати тобі тільки один довгий уважний погляд, в якому виявляється набагато більше щирості, ніж у тих словах і вчинках, що ми мали право від нього чекати. Кажете, кожна секунда на рахунку? Охоче ​​перевірю у фінальному сезоні. #TheBear11,29%
  • 25 июл.​​Подивився Disclosure Day – атракціон старої формації, що викриває хіба що консервативний авторський метод. Само собою, Стівен Спілберг, людина-брила, великий гуру, який власноруч написав більшість тих негласних канонів, з яких складаються сучасні літні блокбастери, просто фізично не може зробити вже зовсім погано. Тут є класна Емілі Блант, є автомобільна погоня за участю двох потягів, що затискають персонажів у лещата (!), є майстерні, як і завжди, довгі кадри Януша Камінського (перший візит головної героїні до телестудії – майстер-клас одразу для кількох художніх департаментів), зухвалий, навіть не в ш’ямаланівському, а в проясівському (див. «Знамення», 2009) сенсі фінал. І все ж відчувається взаємна втома автора й матеріалу. Якщо, наприклад, у «Першому гравцеві приготуватися» меседж вкладався в буквалістське «Реальність – це те, що реально», то тут Спілберг дуже по-пенсіонерськи виводить конфлікт виваженого практицизму та наївного ідеалізму, розв’язуючи його здебільшого десь на перетині ортодоксального християнства й утопічного месіанства. Проблема в тому, що режисер вилучає з рівняння енергію невпевненості, сумніву, інтриги – і ти всі дві з половиною години перебуваєш у становищі Емілі Блант, мимоволі розшифровуючи все, на що падає погляд: характери, їхні рушійні мотиви, їхнє, зрештою, майбутнє й минуле. Настільки очевидною тут є спілбергівська гуманістична приторна мораль, настільки функціональними вийшли всі конфлікти та потенційно цікаві персонажі другого й третього планів (Колін Ферт зіграв, мабуть, найменш компактного урядового оперативника за останні роки), настільки прісним і безживним вийшов геополітичний коментар – сформульований настільки невиразно, що його навіть до пуття не пов’язали з оповіддю (чому половина людей у кадрі поводиться так, ніби нічого не сталося, а інша – ніби готується до кінця світу?). І якщо колись писали, що Спілберг передав естафетну паличку Ш’ямалану, то через двадцять із гаком років вийшло навпаки – але не в сенсі таланту, а в сенсі постачання чудової сировини для чергової серії Scary Movie. #DisclosureDay10,38%
  • 1 дек. 2024 г.​​«Конклав», на мою думку, страждає не стільки від денбраунівщини, скільки від кон'юнктури, яка випливає з жанрової специфіки, що підкріплює тему. Якщо в «На Західному фронті без змін» Бергер впарював глядачеві штампи патетичного військового кіно, то тут, проникнувши на папські вибори до Ватикану, більше проповідує, ніж оповідає. І його обтяжена образотворчою ажитацією режисура складається в повчання, що базується, як підкреслює в одній зі сцен (загалом чудово відігравший) Файнс, на впевненості. Фільму зі злої іронії долі гостро бракує сумніву, чи енергії невпевненості. Тому фінал і виглядає таким, ніби відвалився від сюжету, що веде конфлікт полярних політичних та ідеологічних конфесій по логічно обґрунтованій траєкторії драматургії. І якщо в «12 розгніваних чоловіках», на яких «Конклав» блюзнірсько рівняють, Люмет знімав про те, що через осуд інших ми так чи інакше говоримо про себе, то Бергер реагує на соціальні катаклізми, покладаючись на божественне диво. Враховуючи, до речі, що це саме диво цілком відповідає ліберальному порядку, що сформувався, цікаво, наскільки всім причетним пощастить на майбутньому «Оскарі». #Conclave10,31%
  • 24 июл. 2024 г.​​Напевно, є якась вища кінематографічна правда в тому, як сюжет про Максін, варто було в нього лише влити достатню кількість зірок, грошей та персональних (мабуть, невиправдано роздутих) глядацьких очікувань, скотився в односкладову ностальгічну віньєтку. Виявляється, треба було лише додати до назви химерне XXX і зібрати на майданчику цілу плеяду по-справжньому великих професіоналів, щоб Тай Вест із блискучого стилізатора перетворився на зашуганого копіїста; це коли замість коментаря до епохи можна обмежитися незграбним плагіатом, ось уже вкотре за останні роки обравши як об'єкт поклоніння злощасні 80-ті. Ні, режисер, як і раніше, непогано працює з атмосферою, завзято перегортаючи картинки з улюблених ним Браяна Де Пальми та Пола Шредера, високолобого Гічкока та бульварного джалло, хрестоматійних цитат з Бетті Девіс і не настільки очевидних реверансів до молодшої Копполи; досліджуючи феномен фактору X, Весту навіть приходить парочка цікавих зіставлень з прикладу двох основних експлуатаційних жанрів через скандальні долі й кар'єри Елізабет Шорт та Брук Шилдс. Але в кінцевому рахунку вся сатира зводиться або до безпонтового каламбуру («Тепер у нас усіх руки в крові»), або до зовсім лобових наскоків на відповідні інститути (див. сцену з самовдоволеною Лілі Коллінз). Детективна лінія з убивцею прописана дуже погано навіть за мірками найгірших проектів Ардженто і Бави. Запрошені зірки або затиснуті в лещата гіпертрофованих кліше (Монаган та Каннавале, Бейкон та Еспозіто), або транслюють волю непомірного его самого Веста (Дебікі). Деякі шанувальники трилогії порівнюють цю частину з «Одного разу… в Голлівуді», проте Квентін, змінюючи чужу історію, ніколи не забував творити власну; У Веста ж у фіналі – лише два холостих постріли, в які не зуміла вдихнути пороху ні раптом оніміла королева крику Міа Ґот, ні той факт, що її кульмінаційний спіч, схоже, претендував на серйозний антиклерикальний маніфест. І якщо та ж «Перл» була страшною казкою про дівчинку, яка так і не дісталася смарагдового міста, то «МаXXXін» – швидше, бородатий анекдот про хижачку, що влаштувала зі свого обезголовлення голлівудський аукціон. #MaXXXine10,10%
  • 27 янв. 2025 г.А ще питання конфлікту, що виникає на перетині оптик, можна простежити в тому, як Еґґерс вирішує лейтмотив зі свіжозрізаними квітами. Елен, яка дорікає чоловікові в черствості та тому, що вони через пару днів зав'януть, зрозуміло, має на увазі себе. Персонаж Ніколаса Голта ж щиро не розуміє, у чому справа – адже замість подружнього обов'язку він виконує функцію трепетного, дбайливого партнера: в її очах – коханого чоловіка, але не звіра, здатного вгамувати голод такої квітучої діви. Рішення поїхати до Трансільванії на заробітки й кинути її одну в нападі найгострішої меланхолії остаточно підрізає стебло раціонального мислення. Можна сказати, що з того ж ґрунту, на якому висаджено квітку Елен, окопується і труп Носферату – чому служить зайвим доказом фінальний (абсолютно грандіозний) кадр. #Nosferatu9,91%
  • 29 сент. 2024 г.​​Якщо не чекати від «Самотніх вовків» нічого феноменального, то можна отримати від побаченого певне задоволення – приблизно як від фастфуду на сніданок після спустошливо розгульної безсонної ночі. Не чергова експлуатація бойових пенсіонерів, а, скоріше візит до випускників старої школи, що не розгубили крутості: причому що Пітт, що Клуні входять у кадр, перебуваючи на такій стадії професійної безтурботності, що її можна сплутати з автопілотом – але такий, на жаль, запропонований матеріал. Вся лінія з краденими наркотиками та карикатурними албанцями – не другий, а навіть третій сорт за мірками будь-якого стримінгу, що поважає себе, але Джон Воттс, очевидно, розумів, з наскільки благородною фактурою працює, тому більшу частину часу знаходиться в становищі юного і обдовбаного від щастя кур'єра («Та не проститут він!»). Відмінне, до речі, доповнення до нещодавніх «Підбурювачів» від того ж Apple TV+ – та й фінальний кадр, який відсилає до іншого відомого бромансу, щоправда, відмінний; якщо буде сиквел, нехай, будь ласка, випишуть Содерберга. #Wolfs9,73%
  • 24 июн. 2024 г.Певно Еґґерс переосмислив класичний вже для горору сюжет у рамках брутального вікторіанського епосу. Про розмах постановки кричить буквально кожен кадр – а з урахуванням того, що режисер у своєму перфекціонізмі може позмагатися з Фінчером, він легко може закрити тему Носферату ще на кілька десятиліть вперед. Головний фільм року? Цілком можливо. https://www.youtube.com/watch?v=b59rxDB_JRg&ab_channel=FocusFeatures #Nosferatu9,70%