генрі, kissінжир

7️⃣ Замість стратегій-документів, що на етапі розробки не завжди напрацьовуються в достатній координації уряду й парламенту або й узагалі більше нагадують зовнішній інструмент у торгах навколо закінчення війни (якщо пригадуєте Ukraine Prosperity Plan), потрібні стратегії-бачення – яку економіку ми будуємо, які сектори ростуть і які ми будемо розвивати далі, як на рівні двосторонніх відносин з європейськими бізнес-асоціаціями і компаніями ми будемо входити в конкретні ланцюги виробництва і стимулювати конкретні компанії йти на наш ринок з інвестиціями за допомогою місцевих стимулів. Це важливе доповнення до технічного прийняття законів, потрібних для приєднання до єдиного ринку, і переговорів про відкриття кластерів. Тільки так можна перенести політичну складову інтеграції в практичний вимір взаємодії з бізнесом і роботу зі страхами європейського бізнесу в окремих країнах перед Україною. Бо доля євроінтеграції, при всій важливій ролі Єврокомісії, вирішується в державах-членах. 8️⃣ Замість мрій про інструменти просування експорту і дублювання та розпорошення зусиль у цьому напрямку потрібно повернути Мінекономіки інструмент здійснення зовнішньоекономічної політики – торговельно-економічні місії. Знаю, що до їхнього функціонування свого часу було багато питань, наприклад, кадрових. Але їх можна вирішити системними кроками – зокрема, відновленням роботи центру підготовки фахівців – Української академії зовнішньої торгівлі. Пропрацювавши 3 роки в університеті, знаю, яким сильним є запит студентів на пошук місця роботи. Якщо такі місця з відповідною освітньою базою не створити, не буде навіть можливості проводити кадрову політику (див. пункт 6). 9️⃣ Що ж потрібно в освіті вже зараз для роботи з кадрами? Зосереджуся на знайомій мені освіті міжнародників. Приклад – глибші дослідження security–production nexus, окремі курси чи програми на цю тему. Війна диктуватиме нам умови економічного розвитку і зараз, і в майбутньому. І тільки економічний розвиток покращить наше місце у світовому виробництві, а з ним – і військово-політичні позиції України. Розуміння зв’язку цих двох складових – ключ до виходу із замкненого кола в пункті 3. 🔟 Для ілюстрування попереднього пункту залишу цитату з книги Річарда Стаббса “Rethinking Asia’s Economic Miracle”: «Чи був простим збігом обставин той факт, що впродовж півстоліття після Другої світової війни найуспішнішими у світі ставали економіки регіону, поглинутого конфронтацією та збройними конфліктами? [...] За випадкового розподілу економічного зростання шанси на таку регіональну концентрацію успіху становили б приблизно 1 до 10 тисяч». Проте крім позитивних прикладів економічного розвитку в складних геополітичних умовах є і негативні. І зараз нам як ніколи важливо створити умови, щоб цього не сталося.

Після року і трьох місяців роботи в Кабміні, двох пережитих змін уряду і контактів із бізнесом зроблю кілька підсумково-програмних висновків «на переправі» про нашу зовнішню і внутрішню політику. Як завжди, крізь теоретичну призму. 1️⃣ Світ поки працює так, що Україна в ньому залишається в проміжному статусі (у науці про міжнародні відносини – inbetweenness, liminality). Це вже задавнена традиція. Колись ми пишалися нею, причому суто в географічному сенсі, будучи транзитною країною на прикордонні між Заходом і Сходом. 2️⃣ Але скористатися цим проміжним статусом у дипломатії, економіці тощо не змогли. А зараз він уже і не диктується географією. 3️⃣ У чому ж цей статус полягає зараз? Загалом, це позиція «ні тут, ні там» (betwixt and between), коли ми вже позбавлені багатьох рис пострадянськості, але ще не набули нового, європейського статусу. Він залишається перспективою. Більш конкретно, цей статус має 3 контури, що формують замкнене коло: • безпековий – відсутність гарантій безпеки підвищує воєнний ризик, робить агресію раціональною для росіян і хронічною для нас; хронічна небезпека стає аргументом проти надання гарантій Україні; • економічний – воєнно-політичні ризики пригнічують інвестиції в економіку та закріплюють сировинну спеціалізацію; сировинна спеціалізація робить Україну для партнерів цінною лише як постачальника, а отже – знижує їхню готовність платити за її перемогу; низька додана вартість означає слабку податкову базу і залежність від зовнішнього фінансування для реформ; • інтеграційний – архітектура вступу побудована так, що не сприяє швидкому членству в ЄС і створює в багатьох враження про «вічне кандидатство»; хоч це враження і неправильне, це дозволяє адмініструвати лімінальність (скеровувати Україну до реформ, аж поки її європейськість не викликатиме сумнівів) замість долати її, а невизначеність горизонту членства знову-таки пригнічує інвестиції та посилює економічний та безпековий контури. 4️⃣ Трохи більше про безпековий контур. У зв’язку з війною одна функція нашої проміжної ролі – підтримання складного балансу у відносинах Європи із росіянами – загострилася. Прояв цього загострення – відсутність членства в безпекових альянсах і достатніх обсягів військової допомоги для перемоги над росією, але підтримка реформ для стійкості до подальшого протистояння. На такому вістрі довго не встоїш. І найближчим часом це становище не зміниться, якщо країна далі виживатиме, а не розвиватиметься. З виживанням партнери допомагають. Але про розвиток треба думати самим – адже посилення конкурентів не пріоритет у світі, де кожен закривається в собі, ставить барʼєри і посилює власних виробників. Усе це веде до економіки. 5️⃣ Тепер розкриємо економічний контур з точки зору кроків, які ми маємо для виходу з нього. В економічному прориві не зарадять ні просто нові обличчя, ні експортна стратегія (без промислової стратегії як першочергової – так просто законсервуємо нинішню структуру експорту), ні абстрактна «економіка майбутнього» з горизонтом на не одне десятиліття (як можна щось планувати так надовго під час воєнного стану з незрозумілим горизонтом переходу до економіки мирного часу?), ні зовнішня політика з правильними гаслами і образами, коли ці гасла не сприймаються. Тепер про все це по порядку. 6️⃣ Замість калейдоскопу нових облич потрібна кадрова політика, сформовані кадрові резерви для посад усіх рівнів. Авральне залучення ефективних менеджерів і повернення обмеженої кількості фахових українців з-за кордону, які замість цікавої і оплачуваної роботи нерідко отримують низькі зарплати і menial jobs у державному секторі – це антонім такої політики.

Не люблю заголовки в медіа цими днями на кшталт «Польща домоглася, щоб Європа купувала менше української сталі». Це дуже містечковий погляд на те, що відбувається в металургійній галузі і боротьбі за ринки у світі. З одного боку, ЄС обходить пункт 3 статті 7 Угоди Світової організації торгівлі про захисні заходи: вона каже, що обмеження на імпорт для уникнення значної шкоди національному виробнику (тобто захисні заходи) можуть накладатися не більше ніж на 8 років. За цією нормою попередні торговельні обмеження ЄС втрачали чинність саме вчора, 30 червня. І для захисту своїх інтересів треба було шукати нову формулу, яка не буде предметом регулювання Угоди про захисні заходи і статті XIX ГАТТ. Цією формулою і став Регламент 2026/1384 та імплементаційний Регламент 2026/1457 на його виконання. У результаті Україна замість 2,5 млн т експорту металургійної продукції минулого року тепер матиме гарантовану квоту 1,05 млн т (але шляхом конкуренції з іншими постачальниками можна вийти і на більші цифри). Наче виглядає, як зрадонька. З 2022 року ЄС призупинив застосування safeguard measures до українських товарів, а минулого року продовжив цю політику до травня 2028-го. Але хто уважний, той побачив вище, що нові європейські регламенти не є safeguard measure: вони не підпадають під Agreement on Safeguards і статтю XIX ГАТТ, бо посилаються не на раптове зростання імпорту іноземної сталі в ЄС як загрозу, а на надлишкові потужності виробництва сталі у світі, що будувалися роками і ставали загрозою для європейських виробників. А отже, і ми як не-частина Єдиного ринку ЄС (поки що), не змогли обійти обмежень. Але це питання вирішуватиметься далі, зокрема в ході переговорів про вступ до Євросоюзу. У кінці попереднього абзацу – знову вся «сіль». Запроваджені ліміти на імпорт сталі не стільки про Україну, скільки про захист європейської промисловості, про європейську суб’єктність. І цим ми мали б тішитися. ЄС нарешті побачив, що у світі виробляється дедалі більше сталі, а тому через відкритий ринок він імпортував її дедалі більше. У 2024 році загальносвітовий надлишок виробництва сягнув 600 млн т. До 2027-го цей показник може зрости до 700 млн, а у 2028-му – до 745 млн. Минулого року ЄС імпортував майже 39 млн т сталі і був найбільшим у світі покупцем. Цьогоріч вирішив цього статусу позбутися і скоротити обсяги імпорту до 18,3 млн т. Бо йдеться про захист не тільки свого виробника, а й стабільності ланцюгів постачання, обороноздатності, торговельного балансу, цілей декарбонізації і робочих місць. Захисту головним чином від Китаю (пост вище про Industrial Accelerator Act також про це).

Був нині на цій зустрічі з Державним міністром економіки, торгівлі та промисловості Японії Кенджі Ямадою та Державним міністром закордонних справ Японії Аяно Куніміцу. Подобається, як такий склад японської делегації відобразив важливий і не менш красивий зв'язок між зовнішньою політикою, промисловою політикою та відновленням. Жодна з цих складових не зможе існувати одна без одної і при цьому приносити результати. Зовнішня політика — джерело зовнішнього ресурсу (грошей), інтересу інших до нас. Промислова політика — спосіб засвоєння цього ресурсу; інструменти підтримки розвитку промисловості, без яких можна залишитися сировинною економікою (в якій і немає, у що інвестувати до ладу). Відновлення — це мета, у яку зрештою втілюється засвоєний ресурс, і водночас двигун, що замикає коло, породжує нову вартість, нові підприємства, нову спроможність — а отже, і новий зовнішній інтерес. Добре, що є партнери, з якими можна так думати.

Про Польщу все давно сказано, тож я просто нагадаю собі і вам, що писав на цю тему раніше. Тут І тут Додам хіба що таке: політика памʼяті політизуватиме інші, більш технічні/економічні питання на зразок інтеграції українського аграрного сектору до ЄС. А враховуючи, що економічний протекціонізм — це вже й так сильний самостійний тренд, то нинішній перебіг подій його тільки загострить. Зчеплення памʼяті як мобілізаційного ресурсу для суспільства, двосторонніх відносин з іншими державами, з якими в нас складна історія, і вступу до ЄС як стратегічного проєкту — погана комбінація. Якщо євроінтеграційні переговори стануть жертвою, не дуже уявляю, як працювати з парламентом для швидкого ухвалення потрібних законів.

3/3 4. Зони прискорення промислового виробництва. Проблема. Дозвільні процедури для промислових проєктів у ЄС тривалі і фрагментовані, із затримками до 6 років для складних проєктів на кшталт уловлювання вуглецю. Кожен інвестор щоразу проходить повний цикл оцінок з нуля, навіть якщо будується поруч з аналогічним виробництвом. Рішення. Ідея зон – перенести основний тягар дозвільної роботи з рівня окремого проєкту на рівень території, де ці проєкти реалізуються. Архітектура. Кожна держава-член буде зобов'язана визначити щонайменше 1 зону для кластеризації проєктів в енергоємних галузях (папір, нафтопереробка, хімія, гума й пластик, неметалічні мінерали, базові метали), автопромі та net-zero технологіях. Перед ухваленням плани проходять стратегічну екологічну оцінку за Директивою 2001/42/EC, а за потреби – оцінки за оселищною та водною рамковою директивами. Ключова інновація – агрегований базовий дозвіл. Для кожної зони держава готує і видає єдиний дозвіл, що охоплює всі дозволи й адміністративні погодження, потрібні для промислових проєктів у її межах. Інвестор, який заходить у зону, має отримати лише ті додаткові дозволи, що лишилися поза периметром базового. Третій елемент – супровідні зобов'язання держав, які перетворюють зону з суто дозвільного на інфраструктурний пакет. Держава зобов'язана провести комплексний аналіз енергетичних потреб кожної зони та для горизонтів 2030, 2040 і 2050 років і переглядати його щонайменше раз на 3 роки. Решта зобов'язань – координація фінансування проєктів у синергії з програмами ЄС, обмін інформацією щодо вузьких місць у постачанні критичної сировини через European CRM Board, сприяння участі резидентів зон у механізмі спільних закупівель сировини за CRMA (Critical Raw Materials Act), а також кадровий блок через Pact for Skills і регіональні партнерства. Оцінка впливу регламенту 📌 Чистий ефект – близько 8,7 млрд € для економіки у 2030 р.; 📌 Разова економія адмінвитрат від цифровізації дозволів – до 240 млн €; 📌 +686 млн € валової доданої вартості в 3-х енергоємних галузях (+445 млн € для цементної галузі, +241 млн € для сталі/алюмінію); 📌 +10,5 млрд € доданої вартості в ланцюзі створення електрокарів; 📌 +148 тис. робочих місць; 📌 3 млрд € – вартість викидів СO2, яких вдасться уникнути. Вимоги «made in EU» пропонується поширити також на сонячні колектори, теплові насоси, вітрову, ядерну та водневу технології. Релевантність для України Вміст походженням з країн, з якими ЄС має угоду про вільну торгівлю/митний союз (а для закупівель − також сторін GPA), прирівнюється до походження з ЄС. Україна підпадає під обидві категорії (ПВЗВТ + GPA), тож українська сталь, алюміній, автокомпоненти чи компоненти батарей зараховуватимуться до «Union origin». Але є ще проблема підтвердження вуглецеємності для імпорту, що прив'язане до методології CBAM — а це болюча точка 🇺🇦. Водночас проект регламенту вказує, що інвестиції у дотримання CBAM відкривають доступ до лідерських ринків ЄС. Додатковий пріоритет: участь українських галузевих стейкхолдерів у консультаціях щодо делегованих актів CPR/ESPR, бо саме там буде проведено межу між продукцією, що підпадає під вимоги, і рештою. Ще один вимір – автомобільна галузь. За еквівалентністю український вміст може відповідати вказаним вище порогам (70% вартості компонентів та 50% по електронних системах і трансмісії). Оскільки Україна є великим постачальником для європейського автопрому, вимоги підвищують цінність українських постачальників для європейських виробників порівняно з азійськими альтернативами. Останнє – ПІІ та зони прискореного розвитку в логіці вступу до ЄС. Українських інвесторів вимоги до ПІІ не зачіпають. Але як майбутнє acquis вони означають, що Україні при вступі доведеться створити Investment Authority і вбудуватися в загальноєвропейську систему обумовлення стратегічних інвестицій. Концепція зон прискорення з агрегованим базовим дозволом − це складова для розвитку політики індустріальних парків і дозвільної реформи: закладати її елементи в законодавство дешевше, ніж наздоганяти після вступу.

(2/3) Пороги з публічних закупівель поширюються на національні, регіональні й місцеві програми, що субсидують будівництво та реновацію будівель й інфраструктури або купівлю автомобілів – тобто на програми на кшталт компенсацій за енергоефективну реновацію чи субсидій на електромобілі. Держави не зобов'язані накласти ці вимоги на всі програми підтримки, але мають забезпечити покриття програм, на які припадає щонайменше 45% національного бюджету відповідних схем для енергоємних матеріалів і 100% – для транспортних. Механізм розширюваний. Єврокомісія отримує повноваження змінювати перелік продукції та порогів і запроваджувати аналогічні вимоги для хімічної продукції. 3. Умови для прямих іноземних інвестицій. Проблема. КНР десятиліттями обумовлювала доступ до свого ринку створенням спільних підприємств, трансфером технологій і локалізацією. Аналогічні вимоги запроваджуються в США та Індії. ЄС досі залишався єдиним великим ринком, який приймав інвестиції без зустрічних умов. Рішення. Перетворення інвестицій із загрози на інструмент. Різниця в порівнянні з чинним Регламенту про скринінг ПІІ (2019/452): той дозволяє блокувати інвестиції з міркувань безпеки, а новий механізм інвестиції не блокує, а обумовлює. Архітектура. Сфера дії звужена трьома фільтрами: Перший – вартісний: лише інвестиції понад 100 млн євро, з агрегацією всіх попередніх інвестицій того ж інвестора в той самий об'єкт. Другий – секторальний: батареї та системи накопичення, електромобілі включно з компонентами електрифікації й цифровізації, сонячні фотоелектричні технології та видобуток, переробка критичної сировини. Третій – геополітичний: режим застосовується, лише якщо країна інвестора контролює понад 40% глобальних виробничих потужностей відповідного сектору, причому Комісія зобов'язана ці частки моніторити й публікувати. За даними оцінки впливу, Китай тримає близько 83% світових батарейних потужностей і щонайменше 80% по всіх ланках сонячного ланцюга. З-під режиму виведено інвесторів із країн, з якими ЄС має чинні угоди про вільну торгівлю чи економічне партнерство (в межах узятих зобов'язань), інвестиції в послуги та портфельні інвестиції. Схвалення інвестиції вимагає виконання щонайменше 4 із 6 умов: 1️⃣ Обмеження частки: інвестор не набуває понад 49% капіталу, прав голосу чи рівнозначних прав власності в європейській цільовій компанії – тобто контроль лишається за європейською стороною. 2️⃣ Спільне підприємство: інвестиція оформлюється як СП із європейськими партнерами, де частка інвестора не перевищує 49%, а структура забезпечує реальну участь партнерів з ЄС в управлінні, передачу їм технологій і розбудову їхніх компетенцій (а не номінальне партнерство). 3️⃣ Інтелектуальна власність: ліцензування ІВ і ноу-хау на користь європейської цільової компанії, з детальними правилами розподілу прав на нові розробки. 4️⃣ Інновації (R&D): інвестор забезпечує щорічні витрати на дослідження й розробки в ЄС обсягом щонайменше 1% валової річної виручки компанії, пропорційно своїй частці контролю. 5️⃣ Локалізація закупівель: інвестор публікує план поступового переходу на європейських постачальників із цільовим показником – щонайменше 30% усіх закуповуваних ресурсів має припадати на постачальників з ЄС. 6️⃣ Персонал (обов'язкова умова): щонайменше половина зайнятих у межах інвестиції – працівники ЄС у всіх категоріях, включно з керівними, із зобов'язанням їх навчання; при поглинанні діючих виробництв – пріоритет збереження й повернення наявного персоналу; у разі отримання держпідтримки – заборона скорочень протягом 5 років під загрозою повернення коштів. Інституційна конструкція двоярусна. Кожна держава призначає Investment Authority, який веде розгляд і передає матеріали Комісії. Комісія також може перебрати оцінку на себе: автоматично щодо інвестицій понад 1 млрд євро, за власною ініціативою щодо угод зі значним впливом на створення доданої вартості, або на запит органу будь-якої держави. За порушення обов'язку нотифікації – штраф у розмірі не менше 5% середньоденного сукупного обороту інвестора, а за неправдиву інформацію – до 5% денного обороту.

Час дмухнути пил з каналу😃 (1/3) Поки всі радіють відкриттю першого кластера в переговорах із ЄС, мене більше цікавить кластер 3, а саме розділ 20 «Підприємництво і промислова політика» — і те, що 🇪🇺 пропонує в цій галузі. А пропонує він Industrial Accelerator Act (IAA). Ніде не бачив детального огляду українською, тож залишаю його тут. У ньому «зашито» багато інструментів розвитку промисловості, які треба вивчати і в яких потрібно шукати своє місце вже зараз. Суть Проблема: частка переробної промисловості у ВВП ЄС впала з 17,4% (2000) до 14,3% (2024). Звідси 3 питання, які акт має розв'язати: 1️⃣ обмежений попит на європейську низьковуглецеву промислову продукцію; 2️⃣ вразливість ланцюгів постачання у стратегічних секторах і net-zero технологіях; 3️⃣ повільне розгортання технологій декарбонізації. Ціль: до 2035 року частка переробної промисловості має становити щонайменше 20% ВВП ЄС. Акт зосереджений на 3️⃣ групах стратегічних секторів: енергоємних галузях, виробництві технологій чистого переходу (net-zero) та автопромі. До енергоємних галузей належать папір, нафтовий кокс і нафтопродукти, хімічні речовини, гума і пластик, цемент, скло, кераміка, сталь та алюміній. 4️⃣ інструменти 1. Прискорення дозвільних процедур Держави-члени створюють єдину точку доступу та єдину дозвільну процедуру для промислових проєктів (одна заявка на всі дозволи, координуючий орган, 45 днів на перевірку повноти заявки, обмеження на повторні запити документів), з використанням European Business Wallets. Усі проєкти декарбонізації енергоємних виробництв автоматично отримують статус стратегічних за Регламентом NZIA (Net Zero Industry Act) та прискорену екологічну оцінку. 2. Створення «лідерських ринків» Проблема. Виробництво низьковуглецевої промислової продукції в ЄС збиткове: закупівля низьковуглецевої сталі коштує дорожче за звичайну на 33–70% залежно від сценарію. Виробник перекладає цю різницю на покупця, але платити її готові лише 14% покупців на ринку алюмінію та 16% – на ринку сталі. Тому інвестиційні рішення щодо декарбонізаційних проєктів постійно відкладаються. Рішення. Логіка «лідерських ринків: держава – найбільший покупець у будівництві, яке домінує в публічних закупівлях енергоємних матеріалів, і створює попит, який згодом має нівелювати цінову різницю. Архітектура. Є 2 типи вимог і 2 канали їх застосування. Перший тип – вимога походження з ЄС («Union origin»), яка визначається за Регламентом 952/2013. Тут є плюс для нас, про це – далі. Другий тип – вимога низьковуглецевості, яку сам Регламент не визначає. Для будівельної продукції критерії «низьковуглецевості» встановлять делеговані акти за Регламентом про будівельну продукцію (CPR, 2024/3110); для решти продукції – делеговані акти за Регламентом про екодизайн (ESPR, 2024/1781). Перший канал – публічні закупівлі. Усі замовники в процедурах за директивами 2014/23–25/EU, де закуповується продукція енергоємних галузей, будуть зобов'язані вимагати, щоб: 1️⃣ щонайменше 25% обсягу сталі було низьковуглецевим; 2️⃣ щонайменше 5% бетону й розчину – низьковуглецевими і європейського походження одночасно (включно з клінкером і цементом у їхньому складі); 3️⃣ щонайменше 25% алюмінію – низьковуглецевим і європейським. Для електромобілів діє значно жорсткіший режим: закуповувані електричні, плагін-гібридні та водневі авто мають бути складені в ЄС, щонайменше 70% вартості компонентів без урахування батареї має походити з ЄС, а батарея має містити щонайменше 3 ключові компоненти європейського виробництва. Через 3 роки після набуття чинності Регламенту планка підніметься: 5 компонентів батареї (елементи, катодний активний матеріал і система управління – обов'язково), плюс щонайменше половина вартості електричної трансмісії та основних електронних систем. Тендерні пропозиції учасників, що перебувають у власності чи під контролем суб'єктів із країн, що не мають угоди з ЄС про доступ до закупівель, виключаються з процедур узагалі. Другий канал – схеми державної підтримки.

Учора був на цій події від ADASTRA про Угорщину. Думаю, що вибори — це лише одна з багатьох тем, якими слід цікавитися в цьому випадку. Угорщина — непересічна ілюстрація того, як себе сприймають малі держави в сучасному світі і як вони рятуються від розпаду звичного міжнародного порядку. А про що говорив — опишу окремим дописом.

Це питання складніше навіть за те, які «гарантії безпеки» дати Україні чи як провести успішні мирні переговори між Україною і рф — як з політичних, так і з наукових причин. А особливо складне воно тому, що в багатополярному світі прагнення до регіональної гегемонії, якої хоче росія, є очікуваним. І, на жаль, має більше шансів на успіх, ніж спроби США підтримувати гегемонію глобальну у військовий спосіб. Змінити це не зможе ані Рузвельт, ані де Голль, ані Черчилль. Потрібно принаймні згадати, нащо потрібна політологія (спойлер: для неупередженої дискусії між науковцями) і не підміняти її статтями в газетах. (2/2)

Стаття генерала Залужного не вражає глибиною розуміння причин воєн. Безвідповідальність політиків у переліку пояснень — типове спрощення. Поряд із прагненням заволодіти ресурсами як центральним мотивом зовнішньої політики США, наприклад. Посилання на американську стратегію можна розширити на прикладі такого цікавого всім зараз Близького Сходу. Найпростіше пояснення нападу США на Ірак у 2003-му — це, звісно, контроль за нафтовими потоками. Та ця історія набагато глибша. Здавалося б, після перемоги над Саддамом у 1991-му США показали своє домінування в регіоні. Монархії Затоки, налякані іракським вторгненням у Кувейт і водночас стривожені іранськими претензіями на провідну роль на Близькому Сході, уклали оборонні домовленості з Вашингтоном і фактично поклалися на нього як на головного зовнішнього гаранта своєї безпеки. Американська присутність різко зросла: бази, контингенти, техніка, політичні зобов’язання. Здавалося, що рівновагу відновлено. Але насправді це була вже не рівновага, а її підміна зовнішньою опорою. Раніше держави Затоки могли маневрувати між двома центрами сили — Іраком та Іраном, не даючи жодному з них остаточно домінувати. У 1991 році така схема перестала працювати. Ірак після Кувейту став для арабських монархій не потенційною противагою Ірану, а джерелом прямої воєнної небезпеки. Іран же, навпаки, не був для них прийнятною альтернативою, бо йшлося не просто про конкурента, а про державу з власним революційним проєктом. Тобто спертися вже не можна було ні на одного, ні на іншого. Саме тому Сполучені Штати й опинилися в ролі сили, яка мала власною присутністю утримувати регіон від перекосу. Але така конструкція від початку була хиткою. Неможливо було безкінечно одночасно стримувати і Багдад, і Тегеран, спираючись лише на зовнішню військову присутність. Один полюс був ослаблений, але залишався ворожим і непоступливим. Інший поступово набирав ваги саме тому, що його головного суперника було знекровлено. Союзники США в Затоці дедалі більше залежали від американського захисту, але водночас дедалі гостріше відчували крихкість усієї цієї системи. Тому війна 2003 року була не просто примхою чи «походом по нафту». Вона стала наслідком кризи цілої регіональної конструкції. Коли стара схема стримування розвалилася, а нова не давала стійкого результату, Вашингтон спробував силою перезібрати сам баланс у регіоні. Логіка була проста: якщо Ірак Саддама неможливо ані повернути в систему, ані остаточно нейтралізувати санкціями та обмеженнями, то його треба замінити на інший Ірак, слабший і керованіший. І хоча в основі цієї волі могло лежати бажання сталого миру, воно не справдилося. Залужний говорить у статті на NV про важливість політичної волі, здобуття миру і пошуку шляхів, як прожити довше до нової війни. Але цей приклад Близького Сходу показує, що між цими питаннями немає лінійної і прямої залежності. Насправді можна побачити, що там, як і в Європі зараз, питання війни і миру не зводяться до персональних рішень окремих людей. Часто-густо в основі лежать чинники регіонального рівня. Які це чинники? Головне: зараз США стикаються зі спадком 90-х і нульових, коли вони стали гарантом безпеки регіону. В умовах кінця американської гегемонії їм треба робити все, щоб не бути таким невід'ємним гарантом в усіх частинах світу, але втручання в Ірані показує, що виходить погано. І тому їх скептицизм до покладання на силу і нові гарантії безпеки буде тільки зростати. Не тому, що на нашу війну хтось дивиться крізь рожеві окуляри або зі сподіванням на фарт, як пише генерал. А тому, що рішення підтримувати Україну, хоч і було раціональним, так і не принесло відповіді на питання, що робити, коли ні стратегія виснаження, ні стратегія розгрому (за Залужним) не спрацьовує. Бо не видно endgame, на який усі були б готові поставити (у цьому генерал має рацію). Яка ж відповідь? Тільки побудова регіональної архітектури безпеки; системи стримування, в якій ні в кого немає змоги або й мотиву нападати. (1/2)

У травні минулого року, пишучи для (тоді) Віцепремʼєрки Ольги Стефанішиної виступ на одному важливому заході, вжив вираз “Ukrainian accession model”, обґрунтовуючи це унікальністю моменту, геополітичними викликами і спільними інтересами. Тоді колеги цю думку забракували — було не на часі. А буквально через півроку вона (навіть у численних формах) уже претендує на «мейнстрим». Аж дивуєшся, як швидко змінюються обставини. Or do they? Річ тут навіть не в тім, щоб правильно відчувати момент для таких ідей. А в тому, щоб із розряду “new-fangled” (подивіться значення цього слова) вони вже скоро переросли в actionable програму дій, яку поділятимуть в Україні, Брюсселі та інших 26 столицях 🇪🇺. Якщо цього не відбудеться вже незабаром, вони неминуче загубляться на фоні старої-доброї класичної методології вступу і все повернеться на круги своя. Тож обставини, схоже, і не змінилися зовсім. Це просто в нас зʼявилося бажання перепрошити реальність під свої ідеї. Телеологія зовнішньої політики України, коротше. Треба додати таку тему в силабус.

🇭🇺 Перш ніж що-небудь казати з угорського питання, вирішив нагадати собі і вам, що писав на цю тему раніше. Тексти старі, але для розуміння динаміки ситуації можуть комусь згодитися: 1. Енергетика та економіка в російсько-угорських взаєминах 2. Очікування від відносин з Угорщиною після приходу до влади В. Зеленського 3. Приїзд Сійярто до України взимку 2020-го і тактичні зміни в підходах Угорщини 4. Закарпаття, націоналізм, російський слід.

Студенти сказали закінчити війну до суботи. Бо пари з теорії міжнародних відносин самі себе не проведуть

Домінування в повітрі дає мало шансів на зміну режиму в Ірані — це вже відомий висновок. А наземна операція, вочевидь, не входить у плани Вашингтона. Які ж тоді варіанти дій здатні уможливити цю мету? На думку спадають безпольотні зони над Іраком за адміністрації Клінтона після Першої війни в Затоці. Якщо іранський режим встоїть, як і Саддам після 1991-го, події можуть піти саме так. У порівнянні з домінуванням у повітрі, безпольотна зона — це вже правила поведінки, які державі заборонено порушувати. БПЗ означає фактичну втрату повного суверенного контролю над частиною повітряного простору. Противник не може проводити навіть демонстративні польоти, здійснювати розвідку повітрям, перекидати сили повітрям через цю територію, здійснювати навчальні чи тестові польоти в зоні. Для забезпечення виконання цих правил здійснюється регулярне патрулювання. Крім того, БПЗ: підвищує операційні витрати для збройних сил держави, які використовують внутрішні повітряні маршрути для перекидання особового складу та постачання; дає постійний сигнал для внутрішніх і зовнішніх акторів (зокрема опозиції та проксі-структур режиму), що Іран не контролює ситуацію повністю, навіть якщо режим уцілів; може супроводжуватися режимом заборони пересування (no-drive zone), який унеможливлює масштабні переміщення військ автомобільним транспортом у визначеній зоні; забезпечує додатковий захист сусідніх держав від потенційних атак з боку держави-агресора. Утім всі ці переваги дорого коштують. Безпольотні зони в Іраку діяли 12 років і вартували для США 1.3 млрд дол. щороку. За підрахунками часів початку війни в Лівії (2011), БПЗ над усією територією країни коштувала від 100 до 300 млн дол. на тиждень. Враховуючи розміри Ірану, у цьому випадку цифри будуть вищими, а отже, без вимог розподілити тягар із союзниками не минеться. Та чи погодяться вони? Коли минулого року міністр фінансів Ізраїлю Бецалель Смотрич заявив, що монархії Затоки мають взяти на себе частину витрат на війну з Іраном, в ОАЕ це назвали «моральним банкрутством». Поки залишається спостерігати.

За останній рік Ізраїль почав більше претендувати на переформатування Близького Сходу під себе і досягнення регіонального лідерства. Але процес перекроювання цього регіону ніколи не був простим. На лідерство претендували, наприклад, Нассер і Хусейн, але безуспішно. Втручання США і СРСР як двох рівноважних полюсів дозволяло збалансовувати внутрішньорегіональні протиріччя. А зараз цього стабілізатора немає. Цей не зовсім приємний факт відкриває різні можливості розвитку подій. І вони можуть виявитися складними для США та Ізраїлю. Якщо режим в Ірані вистоїть, війна затягнеться і коштуватиме дорого. Постане питання її цілей, а невдовзі почнуть проявлятися розбіжності — щонайменше між ізраїльським та арабським баченням. Головне питання в корені цієї розбіжності — воювати до повної поразки Ірану чи домовитися заради стабілізації регіону і його економічного розвитку? Останні роки показали, що саме другий пріоритет був куди важливіший для Саудівської Аравії. Якщо режим пристосується і дещо трансформується після втрат, причин для продовження протистояння з Ізраїлем у майбутньому не поменшає. Іран залишиться фактором у регіональній безпеці, а отже, і стратегії інших гравців збережуть недавню різноманітність, від умиротворення чи посередництва до стримування і ворожості. Якщо дійде до зміни революційного режиму, Ізраїлю й арабським монархіям знадобиться щось більше, ніж спільний знаменник у вигляді засудження іранських атак. Контакти з опозицією і характер можливої допомоги їй — це вже простір для незгоди і змагання в ситуації невизначеності. А навіть якщо новий постреволюційний режим зрештою утвердиться і його політика радикально зміниться на краще, причин для зближення арабських монархій з Ізраїлем поменшає і воно залишиться дуже прагматичним. 🇮🇱 бракуватиме власного потенціалу й легітимності для доведення змагання за регіональну гегемонію до переможного кінця. Засудження його дій щодо Палестини з боку арабських монархій і Стамбула, альтернативні коаліції (Саудівська Аравія, Туреччина, Пакистан) та низка розбіжностей (East Med data corridor, визнання Сомаліленду) залишать регіон фрагментованим. Загроза гуманітарної кризи в Ірані в разі продовження війни лише загострить ситуацію і зробить її менш керованою. Назва розділу про Близький Схід у стратегії нацбезпеки США (Shift Burdens, Build Peace) не дуже збігається з такими перспективами.

За Байдена і США, і Іран виступали за повернення до старої ядерної угоди 2015 року. Обмеження ядерної програми в обмін на зняття санкцій, зокрема накладених першою адміністрацією Трампа за порушення домовленостей. Досягти відновлення участі США в угоді не вдалося: стара історія з «ви перші виконуйте зобовʼязання – ні, ви». З поверненням Трампа все стало складніше. Відновлення старої угоди більше не опція (“worst deal ever”), а отже сторонам треба впоратися не тільки з технічними питаннями, порядком виконання зобовʼязань, а й із самим їх змістом. Наново зʼясувати статус-кво, який влаштує їх обох. На жаль, ця спроба випала на період гострої регіональної нестабільності після жовтня 2023 року. З 2025-го як вимоги 🇺🇸, так і вимоги 🇮🇷 в переговорному процесі стали більшими. Їхні ставки на готовність стояти на своєму теж зросли. Результат експерименту з перебудови регіональної безпеки ми побачимо далі. Але поки що після суботи американські зусилля щодо просування миру між Ізраїлем та Іраном і переговори щодо ядерної угоди трансформувалися в тестування міцності авторитарного режиму (затія з непевними результатами); втягування у війну на боці союзника (що може мати різну ціну); перспективу воєнної/терористичної небезпеки для арабських союзників й ускладнення відносин із ними; і подальше підточування міжнародного права. 🇺🇸 поставили на кін багато в цій атаці. Неготовність обох сторін поступитися, неприйнятність старої угоди як baseline, бажання швидко закінчити війну vs межі тривкості іранського режиму, хибне розуміння мотивів одне одного, commitment problems — цей довгий список теоретичних проблем може лише ускладнити долю Близького Сходу, віддалити безпеку й ускладнити її підтримання. Якби Роберт Джервіс ще був живий, було б добре обговорити все це з ним. А поки що застерігаю від надмірного оптимізму щодо повторення цього кроку Трампа, тепер щодо росіян. Схильність до агресивної spiral model в Латинській Америці чи на Близькому Сході не означає, що в голові американського президента вона автоматично розповсюджується і на рф. Незважаючи на місяці невдалих розмов про мир в Україні із росіянами, американці говоритимуть із ними і далі. Але також говоритимуть про росію і з Китаєм. Тому головне питання для нас у тім, як напередодні квітневої зустрічі 🇨🇳 сприйме войовничі дії Трампа і наскільки успішним на той момент виявиться протистояння з Іраном для Америки.

Гадаю так: одна хороша теорія краще, ніж 10 промов у Давосі. З курсом обміну, щоправда, поки не визначився. Почали говорити про цикли гегемонії, теорію перетікання силових ресурсів та оборонний реалізм — і що це все означає для багатостраждальної зовнішньої політики України. To be continued. https://youtu.be/wZKgu_4GAT4?si=_8h46J_2vBL9YoO8

Після Давосу з двох моїх іпостасей — спічрайтера віцепремʼєра і науковця — впевнено перемогла друга. Промови рідко дають хороше уявлення про дії держав, тож без теорії нікуди. На форумі вкотре виринули 2 питання, що давно цікавлять науковців-міжнародників: 1️⃣ чого коштуватиме 🇺🇸 перехід до односторонніх дій? 2️⃣ як виглядає взаємодія між США і союзниками в такі кризові моменти? Щодо першого, класична теорія балансу сил каже, що проти 🇺🇸 має сформуватися противажна коаліція — і саме це буде найбільшою загрозою для американців. Проте публіка давно говорить, що така група («вісь зла») уже й так виникла. Звідси виникає інше питання: чи сформується серед європейців ще одна протиборча коаліція для опору США? Імовірність традиційного great-power balancing між американцями та Європою була низькою за часів Буша і залишається такою сьогодні, тож на цей випадок існує поняття soft balancing. Якщо коротко, воно означає протидію одностороннім крокам через ситуативні коаліції, обмежене нарощування військ, спільні навчання та економічні засоби. Реакція 🇪🇺 залишається в цій площині і має мало шансів піти далі. Другий пункт випливає з першого, адже soft balancing усе ще дає дуже розмите уявлення про шляхи розвитку подій між західними союзниками, а різниця між ним і bargaining є нечіткою. Тому для внутрішньосоюзної динаміки мені імпонує така аналітична рамка (на зображенні нижче). Вона складається з трьох процесів, що відрізняються рівнем конфронтаційності, вартістю сигналів і ступенем підриву союзних норм. Процес 1 — Тестування меж Суть: перевірка допустимих меж поведінки без прямого порушення альянсових правил. Інструменти: • Активна дипломатія — інтенсивні заяви, переговори, публічні сигнали. • Entangling diplomacy — створення взаємозалежностей, що ускладнюють відповідь партнера. • Cheap talk — риторичні погрози без негайних витрат. Аналітичне значення: Це дешева форма тиску. Вона сигналізує невдоволення, але не ставить під сумнів сам альянс. Більшість дій у контексті 🇬🇱 зараз саме на цьому етапі. Процес 2 — Оскарження меж Суть: активне оскарження альянсових норм і практик без формального розриву. Інструменти: • Costly signaling — дії, що мають реальну ціну (військову, економічну, політичну). • Inter-institutional balancing — маневрування між інституціями (наприклад, НАТО–ЄС–двосторонні формати). Аналітичне значення: Це м’яке балансування всередині альянсу. Демонстрація, що держава готова платити ціну за зміну правил гри, але ще не переходить до прямого примусу. Процес 3 — Ламання меж Суть: відкрите порушення очікувань і норм в альянсі. Інструменти: • Territorial / asset denial — обмеження доступу до території чи інфраструктури. • Alternative alliances — поглиблення співпраці з зовнішніми акторами як важіль тиску. • Blackmail, hostage diplomacy — примус через створення критичної залежності. Аналітичне значення: Це високоризикова форма внутрішньоальянсної опозиції, яка може призвести до кризи довіри або фактичного припинення співпраці. Що означають перетини кіл🤔 Economic statecraft: використання торгівлі, інвестицій, доступу до ринку як інструменту тиску, що може бути як сигналом, так і примусом. Strategic non-cooperation (перетин 1 і 2): вибіркова відмова від співпраці для підвищення переговорної позиції. Issue-linkage bargaining (перетин 1 і 3): пов’язування різних питань (безпека–економіка) для отримання поступок. Cooperative balancing / Compellent threats (перетин 2 і 3): спільні дії або погрози, що вже мають примусовий характер, але все ще апелюють до альянсової логіки. Якщо вже братися за тему Давосу і Гренландії, то краще так — із повноцінною теорією і методологією. Інакше вийде чергова промова і cheap talk.

Розміщення малих tripwire forces європейських держав у Гренландії приховує слабкість Європи в безпековому плані. Звісно, так вона намагається протистояти (stand up to) 🇺🇸 зазіханням. Проте стримувальний ефект таких дій, за Томасом Шеллінгом і Генрі Кіссінджером, не може бути єдиною ланкою deterrence і буде дієвим тільки якщо після нападу на ці передові підрозділи буде задіяна вся міць збройних сил європейських держав для відсічі. Однак 🇪🇺 просто-таки бракує готовності, єдності і спроможностей захищати власну територію, особливо проти 🇺🇸, на яких європейці раніше й покладалися в забезпеченні стримування. А якщо на цей виклик немає реальної реакції, окрім згадок про стару ідею European Security Council та роздумів про призупинення роботи над торговельною угодою з Вашингтоном, це симптоматичні новини для 🇺🇦. Дуже схожий формат пропонують і нам у межах Коаліції охочих — проте tripwire force без ефективних стримувальних сил (deterrent) нам не потрібен. Для останніх потрібен чіткий формат (а не окремі заяви Коаліції охочих, ЄС і угоди з державами-членами 🇪🇺, як зараз), спроможності, розуміння escalation pathways, інтегрована військова командна структура з включенням до неї 🇺🇦. Ці речі більші навіть за євроінтеграцію. Але без них ми залишимося tripwire force для Європи, яка насилу розвиватиме власний потенціал стримування.