Час історій

Сьогодні мало вийти продовження циклу публікації про причини виникнення гостинності в історії людства, але я заправив повний бак солярки, і сльози заважають мені писати. Вибачте. Завтра має вийти.

1991 - Незалежність 1996 - Конституція 2014-…. - Російсько-українська війна - дрібний прикордонний конфлікт епохи фестиваля Вирій 2026 - Вирій

Час історій pinned a photo

Він був Красавчиком по життю. Наше перше знайомство почалось з того що він проєбав забрати мене з СТО. Це був його перший і останній пройоб за весь час що я мав за честь служити з ним разом. Що він не знав - він брав бо «мені треба». Він був готовий завжди навчатись, він знав лелеку як ніхто інший. Він завжди був вправним до роботи. Він клав своє життя щоб зробити цей світ кращим. Віктор Карпов, головний сержант взводу Морської Піхоти. З днем народження тебе. Дякую що ти був. Дякую що був в моєму житті.

Оскільки я зробив професійну фотосесію за 8 000 грн, то її мають побачити усі! Ну принаймі частину.

Хм, зробимо тест на вік.

Щось якось слабка їхня віра…

Як ви вже зрозуміли, наступний розділ буде про «пляшкові горла». Ну і трохи проміжної статистики - з початку цього циклу публікацій, відписалось 5 людей. Штош - дякую тим хто читає, та підтримує.

Близько 8 000 років тому через підняття рівня моря утворилася Бассова протока, яка остаточно відрізала Тасманію від материкової Австралії. Популяція, що залишилася на острові (на момент приходу європейців вона налічувала близько 4000 осіб), опинилася в повній соціальній та технологічній блокаді від решти світу. Коли у XVIII-XIX століттях європейські дослідники вперше вступили в контакт із тасманійцями, вони виявили народ із неймовірно обмеженим та спрощеним набором інструментів. Проте археологічні дослідження Риса Менгвіна Джонса, проведені у другій половині XX століття, свідчать, що їхні предки, які прийшли з материка, володіли повним спектром технологій австралійських аборигенів, але за тисячі років повної ізоляції вони не просто не винайшли нічого нового, а й поступово втратили значну частину вже наявних складних знань. Порівняння знахідок із різних епох демонструє масштаби цієї регресивної культурної еволюції. Зокрема, тасманійці втратили навички виготовлення складних інструментів із кістки, таких як швейні голки, рибальські гачки та багатоскладові гарпуни, які широко використовувалися їхніми предками та сусідами на материку. Їхній арсенал зброї скоротився до простих дерев'яних списів та кийків, хоча раніше вони вміли кріпити кам'яні наконечники до держаків за допомогою смоли. Найбільш критичною втратою стала втрата технології будівництва морських човнів, що зробило неможливим навіть обмежений контакт із сусідніми островами. Ба більше, тасманійці майже припинили вживати в їжу лускату рибу, хоча археологи знаходять риб’ячі кістки на їхніх давніх стоянках. Одне з найвпливовіших пояснень такого занепаду дає теорія «колективного розуму» яку популяризував Джозеф Генріх, згідно з якою складна культура є продуктом не індивідуального генія, а великої популяції та інтенсивності соціальних зв'язків. У малій групі процес передачі знань від покоління до покоління є надзвичайно вразливим до помилок. Коли носіїв специфічної майстерності (наприклад, плетіння особливих сітей чи виготовлення складної отрути) стає занадто мало, випадкова смерть кількох «майстрів» до того, як вони встигнуть навчити учнів, призводить до безповоротного зникнення технології. Мала ізольована група змушена витрачати весь свій обмежений ресурс лише на те, щоб підтримувати базові навички виживання, і у неї просто не залишається інтелектуального «запасу міцності» для інновацій чи збереження складності. Приклад Тасманії - це не просто сумна історія одного віддаленого острова, а модель, яка демонструє справжню природу людської культури. Головний висновок із цього «природного експерименту» полягає в тому, що наша здатність до виживання та прогресу є не індивідуальною, а мережевою характеристикою. Ми звикли сприймати культуру як щось, що кожен із нас носить у власній голові. Проте випадок тасманійців доводить протилежне: культура живе не в окремій людині, а в мережі контактів. Як зазначає Джо Генріх, навіть дуже розумні особини в невеликій групі не здатні втримати складну технологію, оскільки процес передачі знань завжди містить помилки. У великій популяції ці помилки виправляються за рахунок великої кількості «копіювальників» та випадкових інноваторів. У ізольованій же групі, кількість «вузлів» у соціальній мережі падає нижче критичної межі. Це означає, що ізоляція неминуче призводить до культурної деградації. Коли зв'язки розриваються, група починає втрачати найскладніші навички - ті, що потребують тривалого навчання та спеціалізації. Без «зовнішнього сервера» у вигляді сусідніх племен, тасманійці опинилися в ситуації, де кожне наступне покоління ставало трохи менш технологічним за попереднє, поки їхній арсенал не скоротився до абсолютного мінімуму. Втім, культура була лише одним із ресурсів, які втрачали ізольовані людські спільноти. Ізоляція поступово руйнувала не лише знання, а й саму біологічну стійкість популяції. Саме цей процес у сучасній науці описують поняттям “пляшкового горла”. Далі буде.

Коли в конкретній долині пересихало джерело або мігрувало стадо бізонів, ізольована група не мала куди йти. У них не було «соціального кредиту» - вони не могли прийти до сусідів, бо не мали з ними сталих зв'язків і не могли так ризикувати. Таким чином, ізоляція була ефективною лише до першої серйозної кризи. Ті групи, що обирали шлях повної закритості, мали значно менше шансів пережити великі кліматичні кризи. Окрім фізичного виживання, ізоляція накладала обмеження на «інтелектуальну базу» групи. Будь-яка складна технологія потребує певної кількості носіїв знань для її підтримки. У малих ізольованих групах випадкова смерть одного «майстра» призводила до того, що технологія забувалася. Яскравий приклад - Тасманія. Далі буде.

Отже продовжуємо про корені гостинності. Щоб зрозуміти прагматичне коріння гостинності, нам доведеться повернутися в плейстоцен - час, коли наші предки були не господарями планети, а невеликими, розрізненими острівцями життя в океані ворожого та вкрай нестабільного середовища. Плейстоцен, що тривав понад 2,5 мільйони років, був одним із наймінливіших кліматичних періодів в історії існування роду Homo. Це не була просто «льодовикова ера» - це був кліматичний хаос. Уявіть що за ваше життя клімат вашого міста, змінюється від Мадриду до Скандинавії. Для групи гомінідів це означало, що екосистема, до якої вони адаптувалися поколіннями, могла зникнути за час життя одного онука. У таких умовах генетична адаптація (зміна біології тіла) була занадто повільною. Єдиним виходом стала культурна еволюція та соціальне навчання - здатність накопичувати знання та передавати їх далі. Проте саме ця залежність від «колективного розуму» зробила групи критично вразливими до демографічних втрат. У попередньому дописі ми вже розібралися, що стабільна група гомінідів зазвичай налічувала від 20 до 50 осіб. Це обмеження узгоджується з «числом Данбара» - гіпотезою, що пов’язує відносний розмір неокортексу із максимальною кількістю стабільних соціальних зв’язків. Це обмеження добре узгоджується з оцінками чисельності багатьох мисливсько-збиральницьких громад. Для таких невеликих колективів навіть одна смерть мала величезні наслідки. В умовах мінливого клімату й невдалого полювання втрата одного мисливця могла означати різке падіння шансів на виживання всієї громади. Популярна культура часто малює життя мисливців-збирачів як: «…життя тоді було таким, як тепер малюють рай - хочеш загоряй, хочеш мамонта ганяй.» Проте в реальності, полювання навіть у наших найближчих родичів-приматів залишається надзвичайно ризикованим способом здобути їжу. Лише близько половини полювань шимпанзе є успішними, і навіть коли полювання було успішним - це не гарантувало, що кожен учасник полювання отримає м'ясо. Також понад 5 років спостереження за племенем Хадза з Танзанії, свідчать що у несприятливі сезони, вони можуть не мати мʼяса по кілька тижнів. У групі, де лише 10–12 дорослих чоловіків здатні до полювання на велику дичину, смерть кожного - це втрата 10% мисливського потенціалу колективу. Якщо чоловіки не приносили здобич, група цілковито залежала від збиральництва, яким займалися жінки. Проте якщо через втрату мисливців навантаження на жінок зростало (необхідність більше працювати при меншій кількості калорій), це різко знижувало репродуктивний потенціал групи. Жіночий організм надзвичайно чутливий до дефіциту енергії. При тривалому недоїданні або надмірних фізичних навантаженнях розвивається аменорея (припинення менструального циклу). У групі з 15–20 жінок зупинка народжуваності всього на кілька років через «поганий сезон» та втрату робочих рук означала, що через 20 років чисельність дорослих мисливців і збирачів починала невпинно скорочуватися. Саме тому найбільшою цінністю первісної громади були не кам’яні сокири й не запаси їжі. Найціннішим ресурсом були люди. Кожен дорослий мисливець, кожна жінка репродуктивного віку, кожен носій досвіду означали різницю між виживанням і зникненням цілого колективу. Для більшості людської історії відстань вимірювалася не кілометрами, а днями пішої ходи. Сусідня група могла жити лише за кілька десятків кілометрів, але між ними лежали незнайомі території, хижаки, річки й ризик бути сприйнятим як ворог. Саме тому постійні контакти між громадами були радше винятком, ніж правилом. Кожна група існувала переважно у власній екологічній ніші, покладаючись насамперед на власні сили. Ізоляція для первісної групи була формою «тактичного виграшу», але «стратегічної поразки». На перший погляд, уникати контактів із іншими групами було вигідно: це мінімізувало ризики зараження невідомими хворобами та знімало загрозу прямого конфлікту за ресурси. Проте ціною такої «безпеки» була повна відсутність системи розподілу ризиків. Якщо група була ізольованою - вона ставала заручником власного природного середовища.

…як і вже десятки разів до того, він тихо пробирався нічним містом. Шлях був давно знайомий - тут застрибнути на цегляний паркан давно закинутого заводу, темною тінню перестрибнути у вікно цеху, що шкірився зубами вибитих вікон у місячному сяйві, далі шлях лежав по іржавій двотавровій балці, яка закінчувалась мостовим краном, з якого дуже зручно було перестрибнути до колишньої кімнати майстра. Але сьогодні він все ж таки зможе підловити Старого, сьогодні він обрав ще довший, але більш непомітний шлях - вгору по пильних трубах вентиляції, і там, з під самої стелі, він застрибне у вікно. Так, цього Старий точно не очікує від нього. Проте варто було йому лише поставити лапу на першу секцію вентиліції, як за спиною роздався тихий голос Старого: — Цей варіант не підійде. Труби давно зотліли і почали б скрипіти під твоєю вагою. Що ж. Старий на те і живе своє довге життя, його так легко не впіймати. — Ти сьогодні рано. — Відбуваються зміни, і я не можу зрозуміти їх, і тим більше не можу зрозуміти, що вони нам несуть. — І що ж міняється? - проскреготів Старий. — Сьогодні я проходив повз людей і не бачив страху на їхніх обличчях. Більше того - я стежив за ними, і ні з ким, нічого не трапилось! Ніхто не впустив сумки, не перечепився на дорозі, не розлив фарбу. Невже… невже наша сила йде від нас? Що буде з нами, з нашим майбутнім, з наш.. — Нічого не буде - перебив його Старий, виблискуючи зеленими очами. — Весь секрет в тому, що не було ніякої сили. Люди за своєю природою незграбні, і коли вони вчергове робили дурню, в якій вони самі ж і винні - що вони робили? Правильно, згадували що ж такого відбулось, хто ж був поруч, кого ж можна звинуватити. А були ми - ті кого ніч любить більше ніж інших котів, ті кого ніч любить так, що навіть дала нам хутро свого кольору. Далі були незграбні виправдовування, що це не я, це чорний кіт перебігав дорогу, це все чорна котяча магія. — Але ж тепер нічого не відбувається… — Бо раніше вони так звикли в усьому звинувачувати нас, що самої нашої появи було достатньо для того, щоб почати накручувати себе, що щось має статись, і неодмінно погане. І звісно ж воно трапиться - як йому не трапитись, якщо в твоїй голові не реальний світ навколо тебе, а лише думки про чорного кота, та те, що він наврочив тобі, перейшовши шлях. Але тепер тих, хто вміє дивитись на світ без жаху та ілюзій стало більше. І вони передають це знання своїм дітям, а ті своїм. І так старі жахи забудуться геть. А роззява буде просто роззявою, без того щоб в усьому звинувачувати нас. — А що буде з нами? — Будемо жити своє котяче життя, як і мали жити. Без чужих забобонів та злоби яку вони викликали.

9 І з’явився їм Ангел Господній, і сяйво слави Господньої пролилося на них. Страх охопив пастухів. 10 Та Ангел сказав їм: «Не бійтеся, я приніс вам добру звістку, яка дасть велику радість людям.

Наступним щаблем соціальних змін став вогонь. Теоретично людина може вижити на сирій їжі, але сучасні дослідження показують, що тривале харчування виключно сирими продуктами не забезпечує достатньої кількості доступної енергії, жінки на такій дієті часто втрачають здатність до розмноження через критичний дефіцит енергії.  Приготування їжі стало нашою першою зовнішньою технологією травлення, що дозволило зменшити кишечник і спрямувати енергію в мозок. Окрім того, вогонь дав можливість «спати на землі». Вогнище створило безпечний простір, де «чужак» перестав бути лише конкурентом за дерево, а міг стати союзником у нічній варті.Проте біологічна революція нашого виду була б неповною без ще одного, елемента - “grandmothering”.   У світі приматів майже всі тварини помирають незабаром після того, як втрачають здатність до розмноження, або з втратою зубів. Але не у людей. Згідно з «гіпотезою бабусь», яку активно розвиває Крістен Хоукс, літні жінки могли стати одним із ключових чинників еволюційного успіху нашого роду. Коли мільйони років тому клімат став сухішим, звичні м’які фрукти зникли, а на зміну їм прийшли ресурси, які важче здобути та засвоїти наприклад, глибоко заховані коренеплоди, горіхи та насіння в твердій оболонці, маленькі діти, які щойно перестали їсти материнське молоко, були просто фізично не здатні самостійно викопати та розбити таку їжу.  Тут і з’явилася постать бабусі. Жінки, чия власна фертильність уже згасала, стали «продовольчим тилом». Поки молоді матері були зайняті черговим немовлям, бабусі взяли на себе постачання калорій для старших онуків. Це призвело до біологічного прориву: людські матері отримали можливість народжувати наступну дитину набагато швидше, ніж будь-яка інша людиноподібна мавпа. У шимпанзе інтервал між народженнями становить близько 5-6 років, бо мати не може прогодувати двох дітей одночасно; людина ж завдяки допомозі бабусь змогла народжувати кожні 2-3 роки.  Але роль бабусь була значно глибшою за просте добування калорій. Оскільки бабусі забезпечували «енергетичну страховку», наш вид зміг дозволити собі розкіш довгого дорослішання.  Людський мозок потребує років для навчання, також бабусі створювали безпечний простір, де діти могли не просто виживати, а й засвоювати складні навички. Також у світі без писемності досвід був головним ресурсом. Бабуся, яка прожила 60 років, могла бути єдиною в групі, хто пам’ятав, де знайти воду під час посухи, що траплялася раз на двадцять років, або як розпізнати отруйні рослини в «новому» регіоні, звідки ви відкочували 15 років тому, а тепер повернулись через зміну місць полювання. Фактично вони стали першими хранителями колективної пам’яті.  Тож в час коли турботою про дитину займалась не одна жінка, а вся група, коли досвід та знання нездатних на полювання чи самостійне життя старших членів групи почав давати еволюційну перевагу, почали закладатися основи співпраці, яка згодом вийшла далеко за межі родинних зв’язків. Цікаво, що одні з найдавніших та найважливіших знахідок, які підтверджують цей новий спосіб життя, виявлені далеко за межами африканської савани - у Дманісі ( Грузія). Так череп №4 віком 1,8 мільйони років, має майже повністю беззубий рот із зарослими зубними лунками, що свідчить про те що після втрати зубів, гомінід ще довго жив за підтримки групи. За іронією долі, один із найвідоміших викопних аргументів на користь гіпотези «grandmothering» належить чоловічій особині. Далі буде…

Коли ми чуємо про звичаї гостинності, у пам’яті зазвичай виринають образи щедрого застілля, «широкої душі» предків або міфів, де бог міг гуляти світом в образі звичайної людини і особисто карав тих, хто образив подорожнього.  Ми звикли вважати привітність до чужинців ознакою високої культури, етикету або особливої вродженої доброти людини. Проте, якщо поглянути на історію нашого виду з прагматичної точки зору, романтичний туман швидко розсіюється. Насправді людина не є «доброю» за своєю природою у звичному розумінні цього слова, і тому ж підстави. З погляду біології, чужинець найчастіше становив загрозу. Він може бути носієм невідомої хвороби, конкурентом за їжу, розмноження та територію. У світі, де ресурси завжди обмежені, а природа примхлива, просто так ділитися їжею з незнайомцем - це еволюційно невигідна стратегія. Чому ж тоді виникли традиції, що змушують нас приймати гостя як «посланця бога»? Як би парадоксально це не звучало, «гостинність» з'явилася не через раптове просвітлення, а як результат тисячоліть воєн, голоду та кліматичних катастроф. Але почнемо з початку.  Ми звикли думати, що суспільство - це суто людський винахід, але насправді ми успадкували потребу в компанії від наших предків-мавп. Для примата життя наодинці - це майже гарантована смерть. Головна причина, чому вони тримаються разом, - це захист від хижаків. Чим більше в групі очей, тим швидше можна помітити леопарда, і чим більше в ній учасників, тим вища ймовірність, що група зможе дати відсіч або просто залякати чи заплутати нападника. Проте життя в натовпі має свою ціну. Постійна штовханина за найкращі плоди на дереві чи зручне місце для сну створює неймовірний стрес. В таких умовах група мала б розвалитися через постійні бійки, якби не механізм «коаліцій». Мавпи навчилися створювати «альянси» з друзями та родичами, щоб захищати один одного від нахабних членів власної ж групи. Інструментом створення таких альянсів став «грумінг» - взаємне чищення шерсті. Для стороннього спостерігача це виглядає як гігієна, але для приматів це «соціальний клей». Коли одна мавпа чистить іншу, це не просто приємно - цей процес стимулює вироблення ендорфінів, що знижують рівень стресу та зміцнюють соціальні зв’язки. Таким чином, грумінг - це спосіб сказати: «Я тобі довіряю, я інвестую свій час у тебе». Саме через ці тілесні контакти будується фундамент довіри, без якого неможлива жодна співпраця. Але тут ми стикаємось з іншою проблемою. Як і будь якій фізичний контакт, грумінг потребує часу. Так, шимпанзе або павіани, витрачають на грумінг до 20% свого дня, і тому розмір стійких близьких соціальних зв’язків обмежений кількома десятками особин. Якби вони захотіли жити більшими громадами (ага, ще про ОТГ напиши), їм довелося б займатися грумінгом цілими днями, забувши про їжу та сон, оскільки ви не зможете чистити шерсть десяти друзям одночасно. Так, ви тепер зрозуміли чому друзів дуже обмежена кількість.  Це створює «стелю» для розвитку соціальності. Наші предки опинилися перед дилемою: щоб вижити в більш небезпечних відкритих просторах, їм потрібні були значно більші групи, але старий спосіб «ручного» зміцнення дружби вже не працював. Це підводить нас до наступного кроку - як саме полювання, вогонь та нова сімейна структура допомогли зламати цю «стелю» і заклали основу для майбутньої гостинності.  Першим справжнім «соціальним контрактом» стало не вогнище, а колективне полювання та захист. За однією з гіпотез, справжня соціальна революція відбулася тоді, коли наші предки освоїли метальну зброю. Камінь або спис у руках навіть слабшої особини значно зрівнювали шанси в боротьбі проти альфа-самців - задовго до Семюела Кольта. Це могло стати одним із чинників переходу від домінування окремих особин до більшої ролі коаліцій та колективної співпраці.   Полювання на велику дичину, як-от буйволів чи мамонтів, було економічно вигідним та відносно безпечним лише за умови колективної діяльності, група з десяти мисливців отримує величезний надлишок калорій. Це вимагало «дипломатії м'яса» - розподілу здобичі, де кожен мав отримати свою частку.

В Італії чоловік у 2006 році збудував «давньоримський амфітеатр» та брав по 40 євро з туристів за його відвідування, пише Euronews. Мова йде про Морський амфітеатр Берік. За словами 69-річного Франка Малоссо, він «відкрив це місце після зсуву в місті Віченца у 2005 році». Також Малоссо розповідав відвідувачам, що це один із «найстаріших і найбільших амфітеатрів» у світі, який датується 393 роком нашої ери. Чоловік також стверджував, що «Юлій Цезар відвідав амфітеатр після повернення до Рима з Єгипту разом з Клеопатрою». Проте історичні джерела вказують, що Юлій Цезар жив за 400 років до нібито будівництва амфітеатру. Окрім того, він переконав місцеву владу включити його до фінансованого ЄС туристичного путівника та онлайн-додатка Віченци. Перші свідчення щодо неправдоподібності історії почали з'являтися у 2016 році. Тоді археологи виявили, що «давня» споруда містить скловолокно, колони з пап'є-маше, оштукатурені блоки та гіпсові статуї, що датуються початком 2000-х років. Супутникові знімки також показали, що Малоссо спочатку вирівняв пагорб, а потім збудував на ньому «стародавній амфітеатр». Наразі Франка Малоссо засудили до двох років і чотирьох місяців позбавлення волі за незаконне будівництво, підробку творів мистецтва та створення творів мистецтва без дозволу. Його також оштрафували на три тисячі євро (153 тисячі гривень). Також рада Аркуньяно подала проти нього позов про відшкодування збитків у розмірі 560 тисяч євро (28,6 мільйонів гривень).

Хм, може розповісти вам як ми перейшли від неолітичних війн «усі проти усіх», до звичаїв де гість це посланець бога?

Також нагадаю, що ви завжди можете мене підтримати - реквізити в закріпленій публікації. Ваша підтримка завжди доречна. Дякую.