Кротова нора

Історія України - це не лише останні триста років. Це літопис усіх тих держав, народів та племен, що жили, воювали, вмирали та йшли вперед, аби побачити, що там, за обрієм. Сармати, скіфи, готи, гуни, сколоти… Щоб відчути подих вічності, достатньо поглянути на перший-ліпший курган і згадати: більшість із них були насипані ще представниками ямної культури, а вже пізніше вони ставали останнім прихистком для багатьох інших народів. Саме тому символіка нашої землі, зокрема герб Миколаївщини - серця українського степового півдня - не може бути заручником обмеженого світогляду чиновників. Південь ніколи не був «пустим полем», яким його намагалася зобразити імперська пропаганда, і він не починається з синодальних настанов чи указів царів. Миколаївщина - це справжній плавильний казан народів, де поселення давньогрецької Ольвійської хори зустрічалися з воїнами степу, де литовські князі будували фортеці, генуезці - факторії, козаки тримали переправи, а ногайці переводили через них отари. Це земля, де кожен камінь памʼятає мови десятків етносів. Герб такого краю має бути не відображенням вірнопідданства імперії чи вузькоцерковних інтересів, а величним символом тяглості історії. Наші символи мають дихати свободою античних полісів, незламністю середньовічних замків та звитягою степових лицарів. Нам потрібна геральдика, що промовляє до нас крізь тисячоліття, а не та, що підлесливо зазирає в очі минулим панам чи потурає смакам кабінетних функціонерів. Тож я прошу вас прийняти участь в голосуванні за герб Миколаївської області, і обрати саме перший варіант.

Якщо у вас раптом є машина, час і бажання швендяти, а в Пирогові ви вже багато разів були - раджу зʼїздити у музей народної архітектури та побуту у Переяславі. Крім того, що там дуже гарно, тихо і купа цікавих хат та інших будівель, на території є багато музеїв поменше. Від неолітичної стоянки і середньовіччя до музею транспорту і музею Миколи Бернадоса, де можна довго дивитись на різні зварювальні апарати. Музей хлібу схожий на український варіант храму Деметри чи Терри, і навіть на радянських ще панно символіка союзу сиротливо якось валяється під ногами у агроаріїв. Усі наглядачі будинків дуже милі, приязні і люблять поговорити з тими, хто щиро цікавиться їхніми локаціями. Майже перед кожною будівлею є квітничок, як буйний доказ їхньої любові до свого місця. Ну і, звісно, ходять круглі і пухнасті коти, які показують, що люди тут працюють добрі. Нагадую, ви можете підтримати мою дружню банку збору Демсокири на 7 детекторів дронів «Чуйка 3.0» для військових. Я неймовірно вдячна тим, хто уже підтримав - на банці наразі зібрано 5776,45 гривень. А отже, більше половини шляху до 10 000 грн подолано і її розбиття все ближче. 🎯 Загальна сума збору 175 000 грн, отак по банці і закриємо 💕 Так, я люблю фотографуватись на місцевих фотозонах, це завжди весело 🙂

Настав час неперевершених історій під Геловін. Моя улюблена історія і про потойбічне, і щоб показати який цікавий у нас Південь - це історія про Брієннську гору, яку розказую всім нещасним, які опиняються поряд зі мною на якомусь заході. Гора розташована під містом Арциз над правим берегом річки Когильник в Одеській області і названа на честь німецької колонії Брієнн, яка колись там була. На її підвищенні є кургани і в часи колоністів місцевий житель записав про найбільший з них - Брієннську Гарматну Гору кілька легенд. Звісно, про те що у горі є скарб* і іншу. Що вночі з-під пагорбу виходять маленькі чоловічки і танцюють навколо, а до світанку повертаються назад. Тож якщо ви любите "кельтське" західноєвропейське фентезі, то можна далеко не ходити, мінімум про 1 місце записано, що фейрі також жили на території України, адже їх з собою в уяві привезли колоністи. Якби це був світ з "Американських Богів" - фейрі б все ще жили по всьому півдню в регіонах розселення німців. Цікаво, чи чубились би вони зі скіфською знаттю, оскільки підселились в їх кургани для своїх бру?) Не те щоб кургани і до того не були суцільним колівінгом, адже усі народи, які тут жили, любили підхоронювати в кургани своїх. Навіть Тарас Грирорович хотів, аби його поховали "на могилі серед степу широкого", але він людина непересічна, тож українці йому зробили свій курган, з блекджеком і музеєм. Але нещодавно я задумалась ось про що. На колонізаціях Півдня часів РІ нові люди на наших землях не скінчились. Коли прийшов союз - прийшли і депортації. І один з перших народів, яких совок вивіз бозна куди - корейці, корьо-сарам. Потрапили вони потім й на наші землі. І оскільки люди це затяті до роботи - в нас вони часто є фермерами. А у фермерів є поля. А на полях - так,звісно, кургани. Ви від них нікуди не подінетесь ні в цьому тексті, ні в степу. Подивилась - і дійсно, у корейців під пагорбами і курганами також є свої поселенці Доккебі 도깨비. Доккебі хоч нам і не знайомі, але є типовими потойбічними створіннями - їх можна впізнати за якоюсь "неправильністю" (наприклад, одна нога), вони пустотливі, люблять позмагатися, чи робити з людиною щось на спір і дуже сильні, але завжди мають слабку сторону. Про них сповіщають мерехтливі вогники. Вони можуть принести удачу, чи нещастя, але мають певний перелік їжі, якою можна їх задобрити. Отже, цілком імовірно десь на півдні під курганом зараз грають у карти чорт, перевертень, скіф, якийсь німецький Леголас, доккебі, ну і Фет-Фрумос, бо ніколи не можна забувати слід молдовського народу на цих землях. 💃Як то кажуть, якщо ваша вечірка не схожа на це - навіть не звіть. А про молдовських піратів я вам розкажу іншим разом. *До речі, скарб під горою таки потім знайшли, у похованнях під час розкопок. Скіфське і сарматське поховання людей знатних, а також головне поховання з великою камерою і усім потрібним начинням для того світу - зброя, коштовні прикраси, посуд. Серед нього, до речі, курильниця з слідами канабісу. Якщо вам сподобався текст, то прошу підтримати мою дружню банку збору Демократична Сокира на 7 детекторів дронів «Чуйка 3.0» для військових. Думаю, моїм підписникам і друзям можна не розповідати, наскільки зараз важливо вчасно помітити ворожий дрон. Усього треба 175 000 грн, я відкрила банку на 10к і роблю це вперше. Тож якщо у вас в кінці місяця ще є пару гривень - вони будуть дуже корисні.

Дивовижні звичаї калмицького народу - османський мандрівник Евлія Челебі, 17 ст. «Коли деякі калмики, доживши до двохсот або трьохсот років, втрачають сили, більше не можуть сісти на коня, ані зійти з нього, і їхнім родичам набридає виводити їх на прогулянки; тоді вони варять хвіст жирної свині, цей хвіст по черзі забивають старцю в горло і тим самим вбивають його, промовляючи: «Він помер борцем за віру». Всі вони їдять один одного, але це відбувається за жеребом і тільки якщо хтось помирає. Наприклад, є люди, яких називають «карпа». Після тайша-шахів перше слово належить їм. У цих людей карпа є чотиригранний дерев’яний жереб. Цей жереб існує вже багато тисяч років і був переданий від предків. Кожна грань цього жереба пофарбована яскравими кольорами. І ось, якщо трапляється так, що людина помирає, то, щоб визначити її долю, кидають жереб. Якщо випадає червоний колір, вони кажуть, що жереб наказує: «Спалити на вогні!» — і тіло спалюють на вогні. Якщо випадає чорний колір, значить, жереб наказує: «Закопати в чорну землю!» — і вони ховають покійного в землю. Якщо випадає синя сторона жереба, це означає, що він наказує: «Кинути у воду!» — і тоді вони кидають покійного в річку Волгу або йдуть до найближчої річки і кидають у неї. Якщо ж випадає зелений колір — вони варять тіло і їдять. І все це вони виконують відповідно до жереба. Крім нього, у них немає жодної влади. Навіть коли помер один із синів Мончак-шаха, вони на вогні перетворили його на кебаб, випустили жир і кров і з’їли. І коли їли, раділи і веселились. Коли я, незначний, проходив мимо, вони й мене запрошували до трапези. «Підійди, — казали вони, — поїж і ти сина нашого падишаха!» Я, незначний, відповів: «О, чи хтось їсть взагалі м’ясо людини?» Вони відповіли: «Ха, [звісно], їдять! Ось ми їмо його м’ясо, щоб душа його ввійшла в душу одного з нас і таким чином гуляла, не знаючи смерті. Нічого смачнішого, ніж м’ясо свині, змії, людини наш батько створити не міг». Тоді я запитав: «А хто це — ваш батько?» Вони відповіли: «Хаша Сим Хаша», тепер мені важко навіть написати це слово. Вони — кяфіри, заблукалі; що таке воскресіння і воскрешення, вага і ваги, рай, пекло і чистилище, що таке чотири книги і пророк, релігійні настанови і сунна — вони зовсім не знають. Мабуть, вони — вид худоби в образі людей, діти якогось «дещо». Я запитав: «О люди! Чи справді їдять людське м’ясо? Хіба воно не гірке?» Один старий калмик сказав: «Гірке — не їж. Але якщо хочеш дізнатися його смак, поцілуй жінку один раз; дізнаєшся, як смачно. Якби ти їв людське м’ясо, ти б здобув вічне життя, жив би так довго, як ми». Того ж дня кебаб з трупа одного чоловіка поїдали сорок-п’ятдесят калмиків; їх жиром вони мазали собі обличчя, очі, тіла; кості ж закопували в землю. Це було дивовижне і рідкісне видовище.» З одного боку, ми можемо спробувати повірити Евлія. З іншого, він в подорожі причорноморськими степами писав, що біля Аккермана (Білгород-Дністровський) є пустеля з скарбами і злими джинами. Калмики могли просто з іноземця побісогонити. Тож вибір за вами. От тільки потім ця байка ожила ще раз. Під час сталінських депортацій більшості їхніх жертв шили якийсь особливий колабораціонізм, а от про калмиків на місцях виселення ще й пустили слух, що вони «людожери». Хуйово жити поряд з росіянами і комуністами, словом.

Культура Хаманджія середнього неоліту із Добруджі датується 5000-3500 рр. до н.е. Але, як бачимо по їхнім фігуркам, колективну журбу, тугу, бентегу, сум люди придумали ше тоді.

"...В Арбузинському районі Миколаївщини, що серйозно відставав у виконанні планів заготівель зерна, райком партії та райвиконком, намагаючись досягти зрушення в роботі, вирішили піти на найгрубіші порушення законності, прав і свобод людини. У с. Лиса Гора (нині Первомайський район Миколаївщини) зруйнували 40 будинків селян, а їх мешканців викинули на вулицю з метою „стимулювати хлібоздачу”. Будинки руйнувалися переважно у бідняків. До арештованих застосовувалося катування: їм затискували пальці у дверях, прикладали голим тілом до розжареної печі з метою „викачати хліб”. У с. Костянтинівці Арбузинського району вночі в темну камеру, переповнену незаконно заарештованими колгоспниками-бідняками й середняками – чоловіками, жінками й дітьми, голова сільської ради для страху пустив облитого гасом палаючого кота. Кіт кидався на людей, доводячи ув’язнених до масового психозу. Після цього забрав жінок одноосібниць і разом з двома бригадирами колгоспу розпочав почергово їх ґвалтувати – „в порядку натурштрафу”. У с. Новокрасному цього ж району уповноважений райвиконкому з питань хлібозаготівель вибивав вікна в будинках селян, викидав старих людей на мороз. У с. Семенівці за розпорядженням секретаря парторганізації та голови сільради в одноосібників відбирали землю, конфісковували майно та хліб... ...Дев'ять жителів с. Карлсруе Варварівського району трійкою при колегії ДПУ УРСР 19 червня 1933 р. засуджені до заслання у Північний край на три роки. Вони брали участь у виступах односельчан проти проведення хлібозаготівлі, агітували, на думку слідчих, проти організації колгоспів. Комірник колгоспу с. Іоганесталь КарлЛібкнехтівського району А.Х. Діде та завідувач господарства цього ж колгоспу Х.Л. Зайлер четвертого лютого 1933 року засуджені до розстрілу за те, що проводили, як зазначалось у вироку, „шкідницьку роботу”, спрямовану на зриви обмолоту хліба, проведення хлібозаготівельної кампанії. Розстріли осіб, засуджених до смертної кари, проводились у м. Миколаєві. В одному з актів про розстріл повідомляється, що вирок виконаний о 24 годині, трупи розстріляних поховані в одязі на кладовищі, слідів могил не залишено..." Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Миколаївська область

Фото 1: Вибух останньої шахтно-пускової установки для міжконтинентальних балістичних ракет РС-22 поблизу Первомайська, Миколаївської обл. у вівторок, 30 жовтня 2001р. Фото 2: Військовий фотограф фотографує висаджену останню шахтно-пускову установку для міжконтинентальних балістичних ракет РС-22 відразу після вибуху. Вибух ознаменував собою повне виконання Україною зобов'язань перед світовим співтовариством у зв'язку з підписанням Лісабонського протоколу до Договору СТАРТ-1. Програма надання допомоги Україні в ліквідації стратегічної ядерної зброї, а також запобігання поширенню зброї масового знищення від 25 жовтня 1993р. продовжена до 31 грудня 2006р. За цей час планується ліквідувати усі МБР РС-22 і інфраструктуру ракетних комплексів. Відповідно до заяви посольства США в Україні, на ці потреби в 2002р. буде виділено 30 млн. дол. Фото: Кубланов Григорій, Орловський Євген УНІАН

Сучасні музиканти: я не можу без корекції і крутої студії, мені треба дороге обладнання дядьки з Фараонівки: барабан який бачив походу ше німців у першу світову, паличка, ложка, 3 відра, кум з акордеоном, ковйор на заборі.

Підрозділ фізичного захисту податкової міліції демонструє роботу в умовах захоплення заручників під час стройового огляду підрозділів Київського гарнізону податкової міліції Державної податкової адміністрації України в Києві в п'ятницю, 27 жовтня 2000р. У понеділок, 30 жовтня 2000 р. відзначається день Податкової служби України. Фото Дмитра Гавриша/ УНІАН

Сидиш, нікого не чіпаєш, гуглиш інших людей і тут знайомі лиця.