Гурінович: Опора на себе

Я перестала запитувати: «За що мені це?» І почала запитувати: «Що це мені показує?» Бо погане, що трапляється з нами, не завжди тільки руйнує. Іноді воно дуже точно показує, де в нас ще болить. Де я терплю те, що давно не хочу терпіти. Де зраджую себе. Де боюся сказати «ні». Де досі чекаю любові від тих, хто не може мені її дати. І тоді складний досвід стає не вироком, а точкою, з якої можна почати зцілення. Не для того, щоб більше ніколи не було боляче. А щоб після болю не закритися від життя. Не перестати довіряти. Не перестати любити. Не перестати хотіти. А навпаки — звільнити всередині себе ще більше місця для хорошого. Бо для мене зцілитися — це не забути все погане. Це пройти через нього і не дозволити йому забрати в мене здатність радіти хорошому.

Гурінович: Опора на себе pinned a photo

🔴 ПРЯМИЙ ЕФІР 18 серпня о 20:00 Що таке Тінь і чому в ній прихована Ваша сила? Ви можете роками вважати себе невпевненою, нерішучою або надто залежною від думки інших. Але, можливо, Ваша сила не зникла. Ви просто навчилися її приховувати, щоб бути хорошою, правильною та зручною. На ефірі поговоримо: — що таке Тінь простими словами; — які частини себе жінка найчастіше витісняє; — чому нас дратують певні якості в інших; — як у Тіні опиняються сміливість, рішучість, сексуальність і право говорити «ні»; — як повернення цих частин впливає на самооцінку та внутрішню опору. Також проведу коротку практику, яка допоможе побачити: яку частину себе Вам час повернути? 📅 18 серпня ⏰ 20:00 Зберігайте анонс і приходьте на ефір. Буде глибоко, але просто. Напишіть у коментарях «БУДУ», і я нагадаю про зустріч.

Майже 5⃣0⃣років я боялася своєї злості Мені знадобилося майже 50 років, щоб зрозуміти: злитися — не означає бути агресивною. Я дуже довго боялася власної злості. Бо нас, дівчат, часто вчили: не кричи, не сперечайся, будь мудрішою, будь доброю. І поступово я навчилася не проявляти злість, а ховати її. Але те, що ми ховаємо в Тінь, нікуди не зникає. І тільки коли я дозволила собі побачити свою злість, я зрозуміла різницю. Агресія — це «я хочу порушити твої кордони». А здорова злість може сказати: «Не порушуй мої». «Зі мною так не можна». «Мені це не підходить». «Я не хочу». «Ні». І для мене легалізувати свою Тінь означало не стати злою. А перестати бути беззахисною там, де потрібно було захистити себе. Тому сьогодні я не боюся своєї злості. Я вчуся чути, про що вона мене попереджає. Ваша злість — не проблема. Це - кордон, який Ви занадто довго не дозволяли собі поставити.

⌨⌨⌨⌨ Сьогодні на коуч-сесії ми розбирали переїдання солодкого. А прийшли — до ностальгії. Клієнтка живе за кордоном і помітила, що стала їсти значно більше солодощів. Спочатку проблема звучала просто: «Хочу перестати їсти стільки солодкого». Але замість того, щоб боротися з їжею, ми почали досліджувати: що відбувається з нею саме в ті моменти, коли особливо хочеться солодкого? І вийшли на ностальгію. Сум за домом. За знайомим життям. За своїми людьми. За відчуттям, яке колись було поруч, а тепер його не вистачає. І тоді солодке виявилося не просто солодким. Воно стало одним зі способів дати собі знайоме відчуття комфорту й полегшення. Тому ми працювали не з питанням: «Як заборонити собі солодке?» А з іншим: «Як я можу проживати ностальгію і давати собі тепло, близькість та відчуття дому іншими способами?» Ось що для мене означає «Поверни себе». Не воювати із собою за кожну «неправильну» звичку. А навчитися розуміти: що я зараз відчуваю? Чого мені не вистачає? І як я можу дати це собі по-дорослому? Бо іноді нам хочеться не шоколаду. Нам хочеться додому.

🎙Бо позиція «я сама, мені ніхто не потрібен» — це не завжди про силу. Зріла позиція — це вміти помітити: «Зараз мені важко. І мені потрібна підтримка». Внутрішня опора — не про те, щоб ніколи не падати. Вона про те, щоб знати, що робити, коли тебе похитнуло. Іноді найдоросліше, що ми можемо зробити для себе, — простягнути руку й попросити іншу людину бути поруч.

⚡️Найнебезпечніша фраза сильної жінки: «Я сама» Я теж довго думала, що внутрішня опора — це коли тобі ніхто не потрібен. Але нещодавно я пережила кілька сильних стресових потрясінь. І відчула: навіть моя внутрішня опора похитнулася. І знаєте, що я зробила? Я не стала героїчно рятувати себе сама. Я звернулася до професіоналів. Попросила про допомогу. Знайшла людей, поруч із якими могла відновитися. Бо позиція «я сама, мені ніхто не потрібен» - це не завжди про силу. Зріла позиція - це вміти помітити: «Зараз мені важко. І мені потрібна підтримка». Внутрішня опора - не про те, щоб ніколи не падати. Вона про те, щоб знати, що робити, коли тебе похитнуло. Іноді найдоросліше, що ми можемо зробити для себе, - простягнути руку й попросити іншу людину бути поруч. Просити про допомогу - не слабкість. Це - зрілість.

Згадуються відомі слова: «Якби молодість знала, якби старість могла…» А я думаю: а зрілість — і знає, і ще може. Може любити — але вже не втрачаючи себе в іншій людині. Може прощати — але не дозволяти знову себе ранити. Може мріяти — не питаючи: «А чи не пізно?» Може починати спочатку — навіть якщо за плечима пів життя. Може подорожувати, закохуватися, навчатися, змінювати професію, створювати нові проєкти, вдягати те, що подобається, і дозволяти собі те, що колись було «не на часі». Бо зрілість — це не про цифру в паспорті. Це пора, коли вже достатньо досвіду, щоб розуміти ціну життя, і ще достатньо життя, щоб ним насолоджуватися. У кожному віці ми можемо любити. Прощати. Мріяти. Цікавитися. Пробувати нове. Робити звичайний день особливим. І, можливо, головна перевага зрілості саме в цьому: я вже знаю, що життя не потрібно відкладати. Його потрібно жити. Не колись. Зараз.

Коли здається, що немає опори — згадайте, хто стоїть за вашою спиною Вчора я відвідала свого 90-річного дядька — старшого брата моєї мами. І ця зустріч дуже мене зворушила. Він та його дружина — люди, яким я буду вдячна все життя. Коли мені було важко, коли була потрібна підтримка чи допомога, вони не запитували: «А що сталося?» «А чому ти сама не можеш?» Вони просто приходили. І допомагали. Можливо, саме тому вчора, коли я обіймала свого дядька, мене переповнювало особливе почуття. Вдячність. За те, що він є. За те, що я ще можу його обійняти. Йому 90. І, слава Богу, він при ясній пам’яті, при розумі, сам ходить. Я дивилася на нього і думала: який же сильний у нас рід. Скільки всього пережили люди, які були до нас. Скільки разів їм теж було страшно. Скільки разів вони не знали, що буде завтра. Але вони вистояли. Продовжили жити. Любити. Народжувати дітей. Підтримувати одне одного. І завдяки їм сьогодні є ми. Мені дуже близька думка, що людина не починається лише з себе. За кожним із нас стоять покоління. Іноді ми про це забуваємо. Особливо коли в житті настає момент, у якому здається: «Я більше не можу. Мені немає на що спертися». Саме тоді мені важливо згадати: за моєю спиною є ті, хто був до мене. Мій рід. Моя історія. Люди, від яких я отримала життя, силу, досвід, любов і підтримку. І мені не потрібно нести все самій. Іноді достатньо внутрішньо відчути: «Я не одна. За мною стоять мої». І з цього місця з’являється зовсім інша сила. Вчора я їхала від дядька з величезною вдячністю. За можливість ще раз побачити. Поговорити. І найголовніше — обійняти. Поки наші старші поруч, не відкладайте ці зустрічі. Бо іноді один такий обійм нагадує нам, звідки в нас стільки сили жити далі.

❤️Любов до себе починається зовсім не з любові Останнім часом на консультаціях я все частіше чую: «Я не ціную себе». «Я не знаю своєї цінності». «Я розумію, що треба полюбити себе, але не знаю як». І я хочу сказати одну річ, яка, можливо, зніме з вас величезний тягар. Не потрібно змушувати себе любити себе. Усе в нашому житті з чогось починається. Дружба починається зі знайомства. Кохання — із зустрічі. Професійний шлях — із першого кроку. І стосунки із собою теж мають свій початок. Але починаються вони не зі слів перед дзеркалом: «Я найкраща. Я себе люблю». Вони починаються з контакту із собою. З простих, але часом дуже незручних запитань: Чого я насправді хочу? Що я зараз відчуваю? Що мені подобається, а що я роками терплю? Де моє «так» насправді означає «ні»? Чиє життя я зараз живу — своє чи те, якого від мене очікують? І ось тут починається найважливіше. Перш ніж полюбити себе — перестаньте себе зраджувати. Не погоджуйтеся, коли всередині все протестує. Не мовчіть тільки тому, що боїтеся когось образити. Не залишайте себе останньою в черзі після чоловіка, дітей, батьків, роботи. Не відмовляйтеся від своїх бажань лише тому, що хтось може їх не схвалити. Це ще не любов до себе. І навіть не самоцінність. Це перший крок до себе. Бо неможливо відчути власну цінність, якщо щодня своїми рішеннями показувати собі: «Твої почуття неважливі». «Твої бажання почекають». «Головне, щоб іншим було добре». А потім жінка дивується: «Чому чоловік мене не цінує?» Іноді відповідь починається не з чоловіка. А з питання: «А як давно я сама перестала ставитися до себе як до цінної людини?» І це не привід себе звинувачувати. Це точка, з якої можна почати будувати зовсім інші стосунки із собою. Спочатку — почути себе. Потім — перестати себе зраджувати. Потім — навчитися обирати себе там, де раніше автоматично обирали інших. І поступово народжується те саме відчуття: «Я маю цінність не тому, що я хороша дружина, мама, спеціалістка чи комусь потрібна. Я маю цінність, тому що я — це я». А вже з цього місця зовсім інакше будуються і стосунки з іншими. 💜 Спробуйте сьогодні не говорити собі: «Я повинна полюбити себе». Поставте простіше запитання: «Де сьогодні я можу хоча б один раз не зрадити себе?» Можливо, саме з цього маленького рішення почнуться найважливіші стосунки вашого життя — стосунки із собою.

🎬 Бажання у 55 У 25 я мріяла встигнути все. У 35 — досягти більшого. У 45 — навчитися не здаватися. А сьогодні, у 55, мої бажання стали набагато простішими. Прокинутися здоровою. Обійняти чоловіка. Погратися з онуками. Провести час із близькими. Займатися справою, яку люблю. І ввечері заснути з відчуттям вдячності за цей день. Колись мені здавалося, що щастя — це великі досягнення. Сьогодні я знаю: Щастя — це коли поруч є люди, яких любиш. Коли є сили жити. Коли є бажання прокидатися вранці. І знаєте, що найголовніше? У 55 у мене досі є мрії. Бо старість починається не з віку. Вона починається тоді, коли людина перестає чогось хотіти. Я бажаю кожній жінці, щоб незалежно від того, скільки їй років — 35, 45, 55 чи 75 — вона завжди могла сказати: «У мене ще стільки всього попереду». 💜

❌Найдорожча помилка хороших дружин Я помітила одну закономірність. Чим частіше жінка називає себе «хорошою дружиною», тим частіше вона забуває запитати себе: «А чи добре мені в цих стосунках?» Багато років нас учили, що хороша дружина повинна: — терпіти; — поступатися; — бути мудрішою; — мовчати, щоб не сваритися; — думати спочатку про чоловіка, дітей, родину… і лише потім про себе. І знаєте, що відбувається? Спочатку жінка відмовляється від своїх бажань. Потім — від своїх почуттів. А згодом перестає розуміти, хто вона насправді. Найболючіше те, що самопожертва дуже рідко робить шлюб щасливішим. Бо коли одна людина постійно віддає, а інша звикає тільки отримувати, між ними зникає рівновага. Любов поступово змінюється втомою. А турбота — образою. Я часто кажу своїм клієнткам: Не потрібно бути хорошою дружиною. Потрібно бути живою. Жінкою, яка вміє любити, але не зраджує себе. Яка підтримує, але не рятує. Яка говорить про свої почуття, а не накопичує їх роками. Адже здорові стосунки починаються не з питання: «Що я ще можу зробити для нього?» А з іншого: «Чи залишаюся я собою поруч із ним?» Це питання непросте. Але саме воно часто стає початком великих змін. 💜 А тепер хочу поставити вам одне запитання. Як ви вважаєте, що важливіше для щасливого шлюбу: бути “хорошою дружиною” чи бути щасливою жінкою? Саме з відповіді на це запитання дуже часто починається справжня трансформація.

КОЛИ ІНФОРМАЦІЯ ДАЄ ТРАЕСФОРМАЦІЮ

Якби до себе ми ставилися так, як до тих, кого любимо… Є одна річ, яку я часто помічаю у жінок. Вони можуть бути дуже добрими до інших. Підтримати. Вислухати. Пробачити. Знайти теплі слова. Дати ще один шанс. Але коли справа доходить до себе… «Знову не впоралася.» «Могла б краще.» «Ти недостатньо стараєшся.» «Спочатку зроби все для інших, а потім подумай про себе.» Знайомо? Ми часто стаємо для себе найсуворішим критиком. І навіть не помічаємо, як щодня виснажуємо себе внутрішніми докорами. Любляча доброта до себе — це не про поблажливість і не про те, щоб перестати розвиватися. Це про інше. Про здатність бути на своєму боці навіть тоді, коли щось не виходить. Не добивати себе за помилки, а запитати: «Що мені зараз потрібно?» Не звинувачувати себе за втому, а дозволити собі відпочинок. Не вимагати досконалості, а визнавати: я жива людина, а не машина. Любляча доброта починається з простих речей: ✅говорити із собою так, як говорили б із близькою подругою; ✅помічати не лише свої помилки, а й свої зусилля; ✅дозволяти собі паузу без почуття провини; ✅підтримувати себе замість постійно оцінювати. Парадокс у тому, що саме з такого ставлення народжується справжня внутрішня сила. Не зі страху. Не з критики. Не з постійного «треба». А з відчуття: «Я на своєму боці. Навіть коли мені важко» І, можливо, сьогодні варто поставити собі лише одне запитання: Якби я ставилася до себе так само дбайливо, як до людини, яку щиро люблю, що б я зробила для себе вже сьогодні? 💜

💎«Я не можу цінувати себе просто так» Історія учасниці програми «Поверни себе» Саме з цією проблемою прийшла учасниця наставництва «Поверни себе». Вона була переконана: Щоб відчути свою цінність, потрібно щось зробити. Досягти. Перемогти. Бути ефективною. Бути найкращою. Якщо ж вона помилялася… Відпочивала… Або просто була собою… Усередині звучало: «Я недостатньо цінна.» Під час роботи ми пішли не в самооцінку. Ми пішли глибше. І вийшов дуже несподіваний образ. Її прабабуся. Жінка 1910 року народження. Саме вона виховувала клієнтку до шести років. І тоді все стало на свої місця. Для покоління її прабабусі хвалити себе було соромно. Дівчинку вчили бути скромною. Не виділятися. Не говорити про свої успіхи. Не пишатися собою. Тоді це допомагало виживати. Але минуло понад сто років. Світ змінився. А внутрішнє правило залишилося. Після практики жінка сказала фразу, яка мене дуже зворушила: «Наче стало легше дихати.» Її плечі розправилися. Тіло розслабилося. І вперше вона дозволила собі відчути: «Я цінна не лише тоді, коли досягаю. Я цінна вже тому, що я є.» Саме тому я так часто кажу: Не всі переконання, за якими ми живемо, народилися разом із нами. Багато з них ми засвоїли від людей, які нас виховували. Іноді — від батьків. Іноді — від бабусь. А іноді вони приходять із ще старших поколінь, якщо саме вони мали великий вплив на дитину. І наше завдання — не засуджувати їх. Вони передавали те, що допомогло їм жити у свій час. Але сьогодні ми маємо право поставити собі запитання: «Це правило досі допомагає мені? Чи вже заважає жити?» Бо повернути себе — це не відмовитися від свого роду. Це з повагою залишити минулому те, що було важливим тоді, але більше не служить Вашому життю сьогодні.

🫣«Я недостатньо цінна…» Саме цю фразу я найчастіше чую від учасниць програми наставництва «Поверни себе». Не вголос. Але між рядків. «Мені нема чим пишатися» «Я ще нічого особливого не досягла» «Я не вмію себе хвалити» І тоді я ставлю запитання: «А якщо сьогодні Ви нічого не досягнете… Ви перестанете бути цінною?» У цей момент багато хто замовкає. Бо раптом розуміє: усе життя вона заробляла право любити себе. Через оцінки. Через дипломи. Через роботу. Через роль хорошої дружини. Хорошої мами. Хорошої доньки. Через досягнення. Але внутрішня цінність так не народжується. Бо якщо сьогодні Ви цінні лише завдяки успіхам… То завтра одна помилка може забрати це відчуття. Саме тому в програмі «Поверни себе» ми працюємо не над тим, щоб жінка стала ще успішнішою. Ми працюємо над тим, щоб вона перестала доводити собі, що має право бути цінною. Я хочу, щоб одного дня вона сказала: «Я є. І цього вже достатньо, щоб бути цінною» Не тому, що вона все встигає. Не тому, що всі нею захоплюються. Не тому, що вона ніколи не помиляється. А тому, що цінність людини не починається з її досягнень. Вона починається з факту її існування. Я часто кажу своїм клієнткам: Кожна жінка — це цілий Всесвіт. Не тому, що вона ідеальна. А тому, що вона унікальна. І наше завдання — не створити цю цінність. Вона вже є. Наше завдання — перестати шукати її назовні й нарешті дозволити собі її відчути всередині. Саме тоді жінка перестає доводити.

❤️❤️❤️фрагмент коуч-сесії Рішення запиту перебуває в іншій площині Наші стосунки зі своїми батьками, навіть із чоловіковими, впливають на майбутнє наших дітей. ЧОМУ? Бо діти, як найбільш вразливі елементи родових систем, займуть місця виключених, проживають їх сценарії. Виключили батька, який залишив у 5 років і не спілкувалися, засуджували. Дитина буде або фізично схожа, або характером.

❤️❤️❤️❤️❤️ Друзі, вітаю! Сьогодні у нас подкаст "Чому ми боїмося почути НІ". Ми уникаємо ситуації, не йдемо в нове, тому що розуміємо, що там нам можуть відмовити. На зустрічі з учасницею менторської програми "Поверни себе" розбирали, чому важко казати та чути НІ

🫣У липні я пройшла один із найважливіших уроків свого життя. Я багато років допомагаю жінкам проходити кризи. Знаю, як працює психіка. Розумію системні закони. Але життя завжди перевіряє не знання. Воно перевіряє, чи стали вони частиною тебе. У липні майже на моїх руках померла сусідка. Це була моя перша настільки близька зустріч зі смертю. Так, я втрачала близьких. 35 років тому не стало мого тата. Померла мама. Пішли з життя інші рідні. Але тоді мене не було поруч в останні хвилини. Цього разу я була. І це стало для мене сильним потрясінням. Кілька тижнів я буквально збирала себе по частинах. Я майже нічого не хотіла. Всередині було багато болю, страху й безсилля. І знаєте, що я зробила? Я звернулася до психолога. Бо я давно перестала доводити собі, що повинна впоратися сама. Для мене попросити допомоги — не слабкість. Це зрілість. Під час роботи сталося те, чого я зовсім не очікувала. Я побачила, що реагую не як 55-річна Наталія. А як та 17-річна дівчина, яка вперше дізналася про смерть мами своєї найкращої подруги. Моє тіло було дорослим. А моя реакція — з минулого. І тоді я поставила собі запитання, яке змінило все: «Хто зараз проживає цей біль? Налякана сімнадцятирічна дівчина чи доросла жінка, якою я стала?» Саме в цей момент я відчула справжню різницю між віком і зрілістю. Можна прожити 55 років. І в критичний момент реагувати так, ніби тобі знову сімнадцять. А можна зробити інший вибір. Не перестати відчувати. Не заборонити собі плакати. А спертися на дорослу себе. Сьогодні в інформаційному просторі багато говорять про травми, образи, кордони, проживання емоцій. І це важливо. Але для мене є ще дещо важливіше. Не залишитися назавжди у своїй травмі. Не зробити її своєю ідентичністю. Не дозволити минулому керувати сьогоднішніми рішеннями. Саме це я називаю дорослою позицією. Саме цьому навчає системний метод. Ми можемо робити правильні речі. Але якщо робимо їх із позиції наляканої дитини, результат усе одно буде дитячим. У липні зі мною сталося те, що неможливо описати лише словами. Я відчула тілом, що таке справжня внутрішня опора. Не зовнішня. Не на чоловіка. Не на дітей. Не на професію. А на себе. І це, мабуть, найцінніше, що подарував мені цей непростий місяць. Є речі, які можна втратити. Але коли одного разу знаходиш опору всередині себе, її вже неможливо забрати. Саме тоді я по-справжньому зрозуміла, що означає повернути себе.