Літо купує книжки

​​Спершу слід було прочитати нову (і першу про Україну та сучасну визвольну війну) книгу Войцеха Тохмана під назвою "Дельфіни і Вельзевул", а вже потім слухати його розмову з Максимом Ситніковим на каналі Ukraїner Q, але я зробив (як каже моя мама) навіґлі — спочатку прослухав розмову, а тоді взявся читати. Або навіть не зовсім так — читати її я саме тому і почав, що мені дуже сподобалася ця розмова і сам пан Войцех — як людина, як репортер, як друг України та українців. Це особливо цінно в такі дні, коли польське суспільство потопає у хвилях ненависті до всього українського і особливо — українських біженців. Очевидно, що це було спровоковано та зрежисовано руснею, яка грає цей марш ненависті на польських настроях, як по нотах, але хіба ж нам від того легше? Днями мені трапилося відео, де український спецпризначенець тримає на оберемку (в обіймах) оленятко, врятоване під час операції за лінією бойового зіткнення, в тилу ворога. Це дитинча народилося зовсім нещодавно, в отже воно не знає світу, в якому немає вибухів та дзищання дронів. Воно, як і ми всі, не обирало життя посеред вічної смертельної небезпеки, без надії на спокійний сон і справедливе закінчення цього жорстокого божевілля... Войцех Тохман приїздив в Україну не для того, щоб писати про нас книжку, але для того, щоб долучитися до порятунку тварин: на Київщині в перші місяці вторгнення, на Херсонщині після підриву росіянами дамби Каховського водосховища, біля Куп'янська, на Донеччині. Матеріали поступово накопичувалися, але за перевтілення їх у книгу "Дельфіни і Вельзевул" ми маємо бути вдячні Андрію Бондару, який перекладає книги Тохмана українською, в також, до речі, забрав одну із собачок з притулку, щоби піклуватися про неї і водити на прогулянки по Оболоні. Окрім страждання і порятунку тварин, в цій книзі є чимало згадок про людей, яких ми більше не зустрінемо серед живих, бо вони тримають небо над Україною — Макса Левіна, Аллу "Руту" Пушкарчук, Максима Кривцова, Вікторію Амеліну... У мене не було знайомих песиків чи котиків у зоні бойових дій, але була прекрасна собачка Шкода, яка жила з нами, коли ми зависали після ротації на Київщині. Шкода завжди ходила зі мною їсти та вилежуаалася на наших спальниках в бліндажі. А потім я перевівся, а вона поїхала з хлопцями на Схід... Войцех Тохман говорить, що кожне життя важливе. Можливо він не може врятувати солдата на позиціях, але може долучитися до порятунку на порядок більш беззахисних істот — загублених, полишених людьми, дезорієнтованих, полонених жахливими воєнними обставинами... Вражає трагічна доля дельфінів Чорного моря, які також дуже постраждали через війну. За приблизними оцінками фахівців, загиблих дельфінів можуть бути десятки тисяч. А тварини заповідника "Асканія-Нова", як вони зараз, що відбувається з ними? Я чув на Донеччині фазанів, бачив косуль і можу собі лиш уявити уявляти долю десятків тисяч інших живих істот — ссавців, птахів, земноводних, риб, комах...  Росіяни знищують життя в усіх його проявах і зупинити їх можуть лише звичайні українці в Силах оборони —може навіть такі, як ото я або ви.

"Про все це нам розповідає Марина Немцева, лікарка ветеринарної медицини з-понад двадцятирічним стажем. Саме Марина лікувала собак, врятованих із притулку в Бородянці. — Я ніколи раніше не бачила тварин у такому стані, — розповідає вона. — Як ми все це витримуємо? Витримуємо, бо маємо тут також багато добрих історій. Але нам нелегко. Нас рятує робота. Постійна робота. А ввечері, коли роботи немає, ми п'ємо вино. Не для того, щоб напитись — адже наступного дня знову доводиться оперувати. Від ранку до вечора. Але вино — щодня. І щодня ми приймаємо таблетки від депресії. А оскільки боїмося ночі — ще й таблетки від тривоги." Войцех Тохман "Дельфіни і Вельзевул"

Коли у 2024 році я розпочав працювати з проектом "Книга на фронт", серед багатьох ідей літа того року було також і створення подкасту на підтримку зборів книг для військових. Тоді це якось виявилося не на часі, але ось знову літо, ще літо (але вже все зрозуміло) і Культурні сили спільно з видавництвом "Колесо Життя" випускають пілотний епізод подкасту "За текстом". Ведучий — Кирило Лукаш, перший гість — Валерій Пузік. Я обожнюю літературні подкасти, і вчора ввечері народився ще один 💚 Мені було цікаво, послухайте і ви.

​​Це був непростий, але цікавий досвід. Першу половину книги Міґеля Анхеля Астуріаса "Маїсові люди" я тяжко мучив весь липень, але другу раптом дочитав у перші дні серпня.  Іноді либонь варто братися за такі книги, занурюючись у які ти наче лізеш у вугільну шахту в забій, де гризеш ці барокові латиноамериканські метафори, аж зуби кришаться, аж іскри з очей.  Щиро кажучи, я мало що зрозумів, але коли у вихідний мав задосить часу, щоби втягнутися у тривале і безперервне читання, то зрештою.мені навіть сподобалося.  Літературний стокгольмський синдром — це про страждання, яке можна спробувати переплавити у насолоду, якщо є час, натхнення, і намір сфокусувати увагу, докласти зусилля, перетерпіти і довести справу до кінця. "Маїсові люди" — не з тих книжок, які хочеться радити всім і кожному, але це буквально шедевр "магічного реалізму". Попри те, що всі події в романі не виходять далеко за береги ХХ століття, в ньому відчувається якась дика первісність. Не даремно ж автор працював над перекладом "Пополь-Вух", священної книги Кіче, одного з народів майя, які колись жили на території сучасної Гватемали та інші літературні пам'ятки релігійної та філософської думки. Сюжет роману танцює навколо міфологічного сприйняття світу різними народностями майя, а також проблеми колоніалізму, яка посунула представників колись величної цивілізації на задвірки історії. Гватемала, як і решта країн Латинської Америки, була травмована автократичним правлінням у ХХ столітті, під час якого культура і народні традиції набули декоративних і "шароварних" рис. За перебігом подій у "Масових людях" складно стежити, бо автор часто пускається в поетичне переслідування то ватажка повстанців Ґаспара Ілома, то оленя семи пожеж (ким би він не був), то міфологічних образів жінки-втікачки на ім'я Марія Текун, то листоноші, який вміє набувати вигляду койота — свого анімалістчного патронуса-нагуаля. Щоби зрозуміти бодай малесеньку щопту з прочитаної книги, я також перечитав пучок рецензій від англомовних оглядачів у вартих уваги і поваги виданнях, але навіть вони переконані, що "Маїсові люди" є одним із найбільш складних для розуміння та прочитання творів, таким собі "латиноамериканським Уліссом".  Цікаво, що зачепитися за читання мені вдалося завдяки кумедній сценці, де двоє кумів планують реалізувати свої підприємницькі таланти, торгуючи горілкою зі смаком какао. Упродовж двох десятків сторінок вони несуть бутля, піддаючись нестримній спокусі, аж доки не опиняються у в'язниці за незаконну торгівлю, попри те, що не зароблять жодного песо.  Ці персонажі діяли абсолютно очікувано, але всеодно дуже бісили мене своєю поведінкою — такою вже вона є, ця художня література, що читач може злитися, буде дратуватися, але читатиме далі. Зараз я вже знаю, що в автора також були проблеми з надмірним споживанням алкоголю, може тому йому і вдалося так класно показати поведінку алкашів у тексті... Ґаспар Ілома був реальною людиною, пасіонарієм, який боровся за екологічний спосіб життя свого народу, проти колонізаторів та олігархії, але був отруєний і став частиною народної міфології. Автор заводить читача у це сюрреалістичне плетиво міфів, але нічого не пояснює. Розберемося — буде добре, а як не розберемося — йому байдуже. Ця історія розказана складно і дуже перевантажено, але як же красиво. Зрештою, реальність знову уплітається в історію роману про людей, які складаються з маїсу (тобто кукурудзи), їдять маїс і походять від маїсу вже після його написання, коли син автора очолює повстання проти чергового свавілля і знущань над народом і бере собі псевдо "Ґаспар Ілом".

"Знати ціну крупинки золота і зневажати її — суперечлива штука. Голі індіанці в річках, чиї річища запліталися у водяне павутиння, капілярні коси рідких систем, були сліпою силою, яка підкидає в багаття інтересів світу тисячі палаючих жарин, справжня цінність яких — повний занепад людини. Ті індіанці мстилися своїм катам, вкладаючи їм у руки метал погибелі. 3олото, ще більше золота на створення безглуздих речей, фабрик зловонних рабів у містах, мук, турбот, насилля, коли навіть не встигаєш згадати, що живеш." Міґель Анхель Астуріас "Маїсові діти"

💔Голова наглядової ради видавничої корпорації RNK-Ranok Віктор Круглов розповів, що наразі відомо про знищення 600 тисяч підручників, 28 тисяч назв книжок та 8 млн примірників. Збитки становлять близько 1 млрд грн. Нагадаємо, що підтримати «Ранок» та інші видавництва, а також «КнигоЛенд» можна, купивши книжки у фізичних книгарнях. Сайтів «Книголенду» та «Ранку» тимчасово не приймають нових замовлень. #злочини_росії #Харків #Ранок #ексклюзив

З того, як поводиться наша влада, може здатися, що культура другорядна. Якби це була правда, хіба ж її нам так винищували б...? 💔

Я отримав задоволення від перегляду фільму в кінотеатрі "Жовтень", мені сподобалися актори, картинка, музика (особливо струнне звучання тятиви) і загальне переживання, але якщо вже Емілі Вілсон написала такий досконало розйобний відгук, то ми всі просто зобов'язані його прочитати.

​​Не так часто у дорослому віці моє знайомство з якимось літературним твором розпочинається з кіно.  У дитинстві такого було значно більше: спершу ти дивишся радянський міні-серіал про д'Артаньяна, а вже згодом читаєш "Три мушкетери" Александра Дюма. Але і читаєш вже включно з усіма сиквелами про двадцять і тридцять років потому. Це у дитинстві ти спершу бачиш по телеку широко відому у вузьких колах олдів екранізацію під назвою "У пошуках капітана Гранта", а пізніше береш у сільській бібліотеці романи Жюля Верна — і "Діти капітана Гранта", і "20 000 льє під водою", і "Таємничий острів", котрий аж до студентських років залишатиметься однією з улюблених книг, доки на межі тисячоліть її не посуне з цього трону "Дюна" Френка Герберта. Отаке вийшло і з романом Денніса Джонсона "Сни і поїзди", позаяк спершу я познайомився з його кіноадаптацією "Потяг у снах" на Netflix (яку помітив лише завдяки допису у блозі Сергія "Колоса" Мартинюка, дай йому Боже здоровля). Це атмосферне, поетичне і меланхолійне кіно вразило мене лаконічністю, емоційністю історії та красою природи. Зрештою, книга йому не поступається. Роберт Ґрейньєр не знає своїх батьків, а найяскравіше пам'ятає з дитинства хіба довгу подорож потягом в Айдахо, де йому судилося жити життям простого роботяги — тисячі тисяч таких, як він, перетворюють велетенські праліси на залізничні колії, насипи та мости.  Роберт зустрів у церковній спільноті чарівну Ґледіс, закохався і невдовзі у них з'явилася донечка Кейт, побудував дім для родини, але змушений залишати їх самих, бо для життя потрібні гроші, а Америці потрібні робочі руки. Чоловік важко працює, навідується до родини, знову працює — і здається, що це така проста і дуже реалістична оповідь про суворе життя людей, які поступово переробляють дику глушину на цивілізацію. Але одного разу стається велика трагедія — наймасштабніша в історії США лісова пожежа і життя Роберта починає зміщатися у міфологічну площину... Роберт ночує на місці дому, в якому жив з сім'єю, виє з вовками і койотами, продовжує працювати, доки сили та вік дозволяють, але щодалі більше згортається у свою самотність та горе, живе відлюдником, зустрічає привида, бачить потяги у снах і навіть натикається на дівчинку, яка, здається, виросла серед вовків... Чоловік проживе довге та сповнене гіркотою від втрати життя, а втім більше ніколи не одружиться і не матиме спадкоємців. Я прочитав цю історію, доки їхав у потязі, рекурсія сягнула сингулярності, тому все, що відбувається з нами зараз — не є гарантовано реальним чи правдоподібним. Прочитати книгу і потрапити під владу міфів — чи може бути щось краще для життя у такій дурацькій реальності, як наша?

«Він кохав лише одну жінку — свою дружину Гледіс — і володів однією ділянкою землі, двома кіньми та возом. Він ніколи не напивався. Він ніколи не купував вогнепальної зброї і не розмовляв по телефону. Він регулярно їздив поїздами й автомобілями багато разів та один раз літав. В останнє десятиліття свого життя він дивився телевізор щоразу, коли відвідував місто. Він і гадки не мав, ким могли бути його батьки, і не залишив спадкоємців». Деніс Джонсон «Сни і поїзди»

Я, звісно, знаю в подробицях і дуже люблю історію про поневіряння Одіссея з глибокого дитинства, хоч і читав та перечитував її тоді я не гекзаметром у класичному перекладі Бориса Тена, а в якомусь з прозових переказів для дітей. "Енеїда" Івана Котляревського (ще одна знакова для мого дитинного читацького досвіду книга) розповідала про втікачів з Трої, перетвореної на купу гною за активної участі правителя Ітаки, але і в поемі Гомера всі пригоди, драйв, страждання та фатальна доля троянських ветеранів Ітаки завдячують тому ж хитромудрому зухвальцю — складному чоловікові Одіссею. А вчора я із захватом прожив однойменну екранізацію Крістофера Нолана. Можливо я сподівався на три години забути про всіх і про все, але цей фільм навпаки виявився страхітливо актуальним для нас тут і зараз. Кіно шедевральне і цього враження не псує навіть зовсім не схожа на Афіну Зендая. Ага, до речі, на фото Мет Деймон в серпні 1998 року, під час зйомок "Талановитого містера Ріплі" читає самі розумієте яку книжку...

“We hold the Wall. The Wall protects the realm … and you now. You know the foe we face. You know what’s coming down on us. Some of you have faced them before. Wights and white walkers, dead things with blue eyes and black hands. I’ve seen them too, fought them, sent one to hell. They kill, then they send your dead against you. The giants were not able to stand against them, nor you Thenns, the ice-river clans, the Hornfoots, the free folk … and as the days grow shorter and the nights colder, they are growing stronger. You left your homes and came south in your hundreds and your thousands … why, but to escape them? To be safe. Well, it’s the Wall that keeps you safe. It’s us that keeps you safe, the black crows you despise.” “You have to pick,” Jon Snow repeated. “All of you. No one is asking you to take our vows, and I do not care what gods you worship. My own gods are the old gods, the gods of the North, but you can keep the red god, or the Seven, or any other god who hears your prayers. It’s spears we need. Bows. Eyes along the Wall. “I will take any boy above the age of twelve who knows how to hold a spear or string a bow. I will take your old men, your wounded, and your cripples, even those who can no longer fight. There are other tasks they may be able to perform. Fletching arrows, milking goats, gathering firewood, mucking out our stables … the work is endless. And yes, I will take your women too. I have no need of blushing maidens looking to be protected, but I will take as many spearwives as will come.” George R.R. Martin "A Dance with Dragons"

“I never saw Joffrey’s corpse, nor Robert’s,” growled the Eel’s proprietor. “Maybe they’re all alive as well. Maybe Baelor the Blessed’s just been having him a little nap all these years.” The old fellow made a face. “Prince Viserys weren’t the only dragon, were he? Are we sure they killed Prince Rhaegar’s son? A babe, he was.” “Wasn’t there some princess too?” asked a whore. She was the same one who’d said the meat was grey. “Two,” said the old fellow. “One was Rhaegar’s daughter, t’other was his sister.” “Daena,” said the riverman. “That was the sister. Daena of Dragonstone. Or was it Daera?” “Daena was old King Baelor’s wife,” said the oarsman. “I rowed on a ship named for her once. The Princess Daena.” “If she was a king’s wife, she’d be a queen.” “Baelor never had a queen. He was holy.” “Don’t mean he never wed his sister,” said the whore. “He just never bedded her, is all. When they made him king, he locked her up in a tower. His other sisters too. There was three.” “Daenela,” the proprietor said loudly. “That was her name. The Mad King’s daughter, I mean, not Baelor’s bloody wife.” “Daenerys,” Davos said. “She was named for the Daenerys who wed the Prince of Dorne during the reign of Daeron the Second. I don’t know what became of her.” George R.R. Martin "A Dance with Dragons"