Танцзапит

_______________ Ознакою канікул для мене також є змога читати до півночі. Цього місяця зі мною були Славенка Дракуліч "Війна всюди однакова", "Загублений півострів" Наталки Гуменюк, The burnout society Бʼєн Чхоль Хана, "Естетика перформативності" Еріка Фішер Ліхте, "Ерос і Психея" Володимира Єрмоленка. Також елемент розкоші - художня книжка "Маг" Джона Фаулза - елемент розкоші, бо затребує багато часу (766 сторінок), і дає відчуття наркотичного залучення в себе. Я таке собі дозволяю доволі рідко. По прочитаному, маю цінні виписки й душевні бриніння. Хочу згодом їх сюди теж заархівувати, бо вони дотичні до танцю й моєї крайньої вистави "Знову і знову, і як це завершиться". Про неї, до речі, хочу також зробити публікацію, провівши аналіз врожаю рецензій та статтей, які вдалось зібрати протягом травня-червня. Чи було б вам таке цікаво почитати? Відгук мисткині на відгуки й критичні статті, які написали про її твір?

Як ваше літечко? Я розповім про себе, бо ціную змогу писати сюди як спосіб архівування моїх milestones. Літо 2026 для мене приємно-робоче, хоча й трапляється нагода перезарядитись і відпочити. Канікули для мене - фріланс хореографки - настали цього разу в липні. Маючи синдром вічного студента, я відпочивала навчаючись: 1 - воркшопи з гроулінгу та тілесно-рухової медитації від Даніло Андреса для учасників програми Одноразового колективу; 2 - освітня театральна програми the black box від Джем Фекторі; 3 - теоретичний семінар з Жеромом Белем від незалженого театру "Нафта". Липень був жарким, вологим від поту, сліз, лимонадів і дощів, солодким від ягід і морозива, але і напрочуд загартовуючим від проживання складних і цінних досвідів. Гроулінг розпакував доцивілізаційні навички саморегуляції нервової системи. Тепер дорогою на роботу я часто гарчу-гроулю, стоячи в заторах. Повертаючись з роботи гарчу, щоб конвертувати зібрану втому в фізично проявлений простір. Під час танцювального розігріву гарчу, щоб опанувати страх перед відповідальністю, яку відчуваю, беручись до роботи. Важливо, що не просто практика, а й сама особистість Даніла Андреса проявили готовність набувати химерності, комічності, антиконвенційності - і це в нашому колективі стало таким собі квантовим стрибком. Вправи на договірну взаємодію підкорення й контролю запозичені з бдсм практик, якими поділився Даніло, розпакували прихованих скелетів нашого колективу - і, я гадаю, що це матиме позитивний вплив на нашу динаміку комунікації. The black box стала справжнім подарунком. "Поезія глупоти" Пьотра Сікори та "Зухвалі лисиці" Оксани Черкашиної відкрили несподівані грані залучення в мистецьку діяльність і спільнотність. На воркшопах з клоунади від Пьотра для мене став цінним досвід перевертання звичної формули саморепрезентації й творче використання власної невдалості, недолугості, вразливості, провалу. Ми працювали з моментами, коли щось задумане не вдається - в самоподачі, в виконанні певного завдання абощо - часом навмисно, часом мимовільно. В результаті такого провалу виникає певне тертя між наміром і дійсністю, в якому кожен із нас перебуває в специфічному стані: як з цим бути, як знайти рішення, як справитись з фрустрацією, як приховати своє розчарування і т.д. А якщо це ще й публічний провал і всі довкола пильно стежать за веселкою барв і градацій твоїх способів буття в цій ямі недосконалості, то стає 1- цікаво досліджувати межі свого провалу і свого "справляння" з цим - як далеко ти можеш провалитись і відкритись до цього досвіду замість закриватись або толерувати, 2- терапевтично, оскільки патерн "тримання обличчя" попри будь-які внутрішні проживання в нас як соціальних істот дуже міцний. Так ніби ми вивчили, що публічні провали - це щось неприпустиме. Ніби після них нас засудять, виключать зі зграї. Тоді як під час воркшопу ми ставились до провалів як до палива, з якого видобувалось комічне. Та і просто: коли ти невдалий, а тебе за це люблять - це зцілює. " Ми любимо бачити людей в скруті. Нам цікаво спостерігати за ними. Ми не любимо самі бути в скруті" - каже Пьотр. "Flop - падіння або провал - є паливом для клоуна". Це дуже співзвучно з моїми давніми схильностями цікавитись тим, як люди роблять те, що не зовсім добре вміють. Наприклад, коли балетна танцівниця намагається бути контемпорарі денсеркою, бо в неї є такі амбіції. Або коли людина, яка не вміє "правильно" співати, має бажання співати публічно і робить це з усім найкращим своїм викладом. - ось ці речі давно мене цікавлять, і цього літа я мала нагоду побачити, як вони цікавлять також і інших хореографів, котрі знаходять цьому прояв на великій сцені: власне Жером Бель у виставі "Гала". "Зухвалі лисиці" Оксани Черкашиної підсвітили те, задля чого, мабуть, колись у свої 14-19 років люди вирішують робити театр чи танець - щиру дитинну радість від творення, фантазії, гри, спільнобуття в цьому живому процесі. Наші експерименти в барі дійсному й уявному - з дійсним і уявним кінцем світу, який настане вже завтра - це щось дуже цінне, до чого слів наразі не доберу.

Привіт усім! Я вигулькую тут, щоб сповістити про виставу GALA французького хореографа Жерома Беля у Львові в вівторок 28 липня о 18:30. Без зайвого - це така собі «класика» концептуального танцю. Вище в цьому каналі я писала про свій досвід перегляду вистав Жерома у Відні та в Лос Анжелесі. З інформ листка про виставу: «З гаслом «Помиляйся знову. Помиляйся краще» Gala переходить із театру в театр, мов «дзеркало , що прогулюється обабіч дороги», і нагадує нам не лише про процес творення тих, на кого ми дивимося, а й про те, як саме ми дивимося». У львівському показі вистави беруть участь 20 осіб: діти, підлітки, пенсіонери, професійні танцівники та актори, людина з синдромом Дауна, представник меншини. Ці люди - фокус-група міста. Вони за пʼять днів створюють виставу згідно її структури. Ця робота наголошує те, що танець належить усім, і що сцена є місцем прояву різних тіл, досвідів, історій. Запрошую бронювати квиточки тут: https://lviv.kontramarka.ua/uk/vistava-gala-122490.html А про мій досвід участі в цьому проєкті я розповім вже після того, як проєкт відбудеться.

Привіт! Пишу сюди з автобусу, який мчить крізь прекрасні степи та гори Румунії. Їду з тихого містечка Сфинту Георге, де триває фестиваль Pulse української платформи танцю, і де я вчора показала свою виставу Лабіринт без Мінотавра. А пишу з нагоди щирої рекомендації придивись до події, за яку особисто я дуже горда та рада, що таке відбувається - теоретичний семінар з Жеромом Белем у Львові 21-22 липня. Без зайвого, Жером Бель - це один із провідних хореографів європейської сцени. Десь у дописах вище ☝🏻 я розповідала про те, як ми з колегами їздили на його виставу в Лос-Анджелесі. Про семінар можна прочитати, а також зареє ми рухатись тут: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfC3zeW5bkwPsAA6NFpd2rJ0cH-HHTlpjPXrUbbOIOshW46xw/viewform

і також додаю тизер, який виготовив Ян Бачинський

Вітаю, друзі! Я вас запрошую на премʼєру моєї вистави ЗНОВУ І ЗНОВУ, ТА ЯК ЦЕ ЗАВЕРШИТЬСЯ 24го та 25го квітня у Jam Factory. Я почала з нею працювати минулого літа, готуючись до резиденції в Джем фекторі та Хеллерау. Початковою темою стали соціальні рухи 90х в Україні. Крізь багато кіл вагань і випробувань, викристалізувався фокус на ядерне знезброєння України і питання міжгенераційної відповідальності за майбутнє. Про що говорити в час, коли новини про ядерну небезпеку нагнітають напругу, як не про дитинство, любов, мрії - подумала я. Отож, у виставі я танцюю, розповідаю про своє дитинство в Сімферополі, і про те, як я сиділа в каптьорці в мами на роботі в військовій частині і пила чай з бубликами. Назагал, те, що така інституція як Джем Фекторі ініціює проекти спрямовані на тілесне й танцювальне, і доручає здійснення одного зі своїх проектів комусь, хто представляє саме танцювальну спільноту - для мене доволі значний жест. Я буду дуже вдячна за вашу солідарність, друзі-танцівники та друзі-з-танцювальної спільноти Львова, у підтримці видимості цієї вистави. Якщо вам буде незле поділитись подією в соцмережах, прокоментувати вогником, або розповісти комусь, я буду дуже вдячна. Добре розумію, що можливостей для прояву хореографів з незалежного сектору зараз небагато, і вболіваю за те, щоб ставало все більше. За нагоди, приходьте - я буду рада почути ваші думки і відгуки на цю роботу. Більше про неї можна прочитати ось тут: https://jamfactory.ua/events/premiere-of-maria-bakalos-solo-performance-again-and-again-and-how-it-will-end/

Один із найзахопливіших епізодів моїх спілкувань з красою в церквах. На разі.

Коли заходиш до церкви, то крізь рожевий вітраж лиє хвиля любові. Саме так відчувається.

Церкви і собори, музеї й галереї, театри й перформативні сцени - це все місця пізнання і комунікації з більшим, неосягненним, поза раціональним. Це місця медитацій, відпочинку, осяянь, тиші, слухання себе і божественного, мимольотного та вічного. Іноді вони прокладають дорогу крізь інтелектуальне спілкування, часом через чуттєве, або через заведення в певний стан, напругу чи відпочинок. Я полюбила сидіти в соборі за пів години до початку служби, коли тиша густо розсіяна, щільність і концентрація присутності чогось поза-метушливо-життєвого розлита щедро, і коли куполоподібно стрімко спрямовані в небо долоні споруди ніби огортають мою маківку. Я відчула себе ніби під долонями когось, хто дає мені хвилину мовчання від гулу вулиці і турбот ззовні - вельми цікаве переживання. І ось людей збирається все більше, служба починається, простір набуває нової властивості. До неї я не так легко законекчуюсь, але помічаю як спостережливість і capacity або вмістилище моєї чутливості до церковних служб стрімко виросло за ці роки активного спостереження різних видів пеформативних дій. Зараз я сиджу в музеї, це інтерактивна виставка, я напів лежу на турботливо поставленій канапці, дивлюся гіпнотизуючі фільми про воду, русалок, перебуваю в позапросторовості, позачассі. Зміст існування цих дивних проектів людства - музеїв і галерей мені стає дуже близьким до змісту, який стоїть поза церквами. Здається, слова попереднього пастора Грацівської церкви Андрія проникають у мене все дужче: сьогодні Бог говорить до нас мовою сучасного мистецтва.

Нагодована щедро культурою і мистецтвом повертаюсь до Львова. Учора, в останній свій день у Граці, відвідала церкву Андрія, і заодно знову зайшла в музей сучасного мистецтва - Кунстхауз. Не помітила, як минуло півтори години на імерсивній виставці литовської художниці Emiliji Skarnulyte, присвяченій мфіфологіям води, переплетенню фікції й документального відео. Писалось прямо там:

Продовжу про те, що в Грацівській опері я бачила цими днями. Я бачила людей, які багато тренувались для того, щоб напрочуд майстерно розповісти історію про світ дієвих чоловіків. Жінки в інсценізації опери Ріголетті мають хитке, нікчемне або простодушно-наївне проявлення волі. Протагоністка, дочка Ріголетті - гордість батька, розрада - сидить удома, сяє незайманістю й чистотою як сяяв би найцінніший метал в дорогій колекції її дієвого й гостроязикого батька. Людина на її щаблі - дочка іншого вельможі - навпаки стає причиною сорому та особистого провалу свого батька, бо як і більшість жінок твору піддається на чари звабника. Це ми дізнаємось у момент, коли артистка, що її грає, проковтує пів живого банана біля міжніжжя соліста, який віртуозно й дуже майстерно співає партії альфа-вельможі. Інші присутня у творі жінка - сестра кілера. Вона зображена бдсм-домінанткою, яка традиційно, як і всі жінки твору, теж легким прийомом зваблена альфа-вельможею. Вона з власної вигоди вмовляє брата-кілера змахлювати при виконанні замовалення, що і призводить до трагічної розвʼязки з кинжалом, кровʼю, і фінальними співами-сповідями протагоністки й її розчулено-розчавленого горем батька. Мені тут ввижається: жіноча соціальна роль дочки як предмету володіння. Наприклад, коні - в когось кращої масті, в когось невдалішої. Можна ними пишатись, можна їх соромитись, загалом задача пильнувати, щоб пишатись якнайдовше. Як хореографку, мене ще зацікавив момент мобільності. Бо ж пересуватися - це про змогу розпоряджатися собою сповна. Так от, жінки там не пересуваються. Наївну протагоністку, гордість батька, яка як і всі жінки опери піддалась на чари альфа-вельможі, викрадають інші придворні та приносять з дому, де їй місце, у дім її звабника. Ноль агентності в жінки. Був ще кумедний прийом: срібні гірлянди. В один момент придворні заносять картину з зображенням простодушної героїньки, яка теж впала в сором - віддалась знаменитому звабнику, бо ж він її своїм звичним прийомом обдурив - віртуозно заспівав. Далі відбувається сцена, вочевидь, натхненна відео з категорії gang band на порнхабі: придворні гуртуються довкола картини і обмацують інтимні місця на зображенні. Після цього всідаються на сходах і вистрілюють нізвідки срібним дощем - блискучими гірляндами для ялинок. Дивлячись Ріголетті, мені стає виправданим проект популяризації цього жанру та інституції. На держ рівні воно добре фінансується, і крім того самостійно прудко штовхає вперед вже зведені колись давніше колеса - ареолу місця краси та зразковості мистецького хисту людського виду. Того, куди маси йдуть, дотримуючись дрес коду, і того, що підкорює та задає норми, бо має статус, позолоту й гігантську музейну споруду. Зараз в Європі бʼють на сполох, бо праві політ сили все дужче набувають популярності. Здається, це і не дивно, якщо переважна частка європейського суспільства шанує оперу як інституцію, аплодує, годує її.

Знову привіт з Грацу! Майже кожен мій день триває доволі насичено. Зустрічі на ділову каву, листування, репетиції, домовляння. Тут існує звичка видавати митцям-на-резиденції культурпас - перепустку, яка відкриває двері майже у всі галереї й музеї, театри. У марафоні виставок, вистав, концертів можна потонути. Наразі двічі я скористалась ним для відвідин опери. Опера «Ріголетті» Верді вилилась в ось це. *** Прикро, що ми маємо лише одне слово на позначення багатьох, часом протилежних, речей - мистецтво. (недослівна фраза Майкла Клієна в одному з подкастів) До прикладу, певна діяльність не міняє недосконале розташування сил і порядків у нинішньому світі, в якому нам так недобре, а репродукує ті самі системи, що є в дії, перебуває на вислузі у них. Вона може їх прикрашати, подавати під все віртуознішим соусом, і потім під новим - з вищим технологічним обладнанням, але не мати наміру щось проактивно з ним зробити: витворити надію, мікрощілину або цілу вирву для реального або [хоча б] ілюзорного виходу, вправи уяви про щось інше. Її називають мистецтвом. Інша діяльність не служить тому, що є. Часто вона має на меті виявити, спровокувати щось інакше. Щось, що не є так щільно унормованим, як позолота і червоний оксамит в театрі опери. Ця діяльність часто незгодна, незручна, незрозуміла. Їй не аплодують тисячами щовечора, і не відвалюють великих бюджетів. Її теж називають мистецтвом. Інститут опери має вдосталь фінансування, і по дефолту, завдяки гоноровості західної культури, називає себе еталоном мистецької майстерності художників і професіоналів музичного, танцювального, театрального фаху. Спосіб стратифікації суспільства за походженням і статусом - це хореографія глядацького залу будівлі опери. Також це спосіб репрезентації соціальної будови в королівській учті. Розвага й місце просування потрібних наративів у ніби як вишуканій мистецькій формі. Оскільки й досі збирає по кілька тисяч відвідувачів щовечора, опера добряче крутить колеса капіталізму, циркулюючи грошові маси, завдяки створенню імітації дійсності - мімезису. Такі мої перші асоціації з оперою як інститутом. Зауважу, що є й інші діячі, хто деконструює це явище в різні способи.

Додам до цього лише те, що в семінарії, в якій я мешкаю зараз також є привиди. Їх бачили інші люди, які вже виїхали звідси. Їх відчувала і я, щойно сюди заїхала. Але мова не про те. Я хочу зняти відеотанець в цих довгих дзвінких мармурових коридорах, на памʼять про цю резиденцію, а також у продовження мого творчого дослідження про привидів минулого, що маніфестуються в сьогоденні. Ця будівля зводилась в роки між 1572им та 1597им - вага історії, як кістки скелету суспільства, якого вже немає, вабить мою уяву. Ви би бачили, якого розлогого та поетичного емейла я написала моїй кураторці резиденції та регенту семінарії - згадувала усі ці філософські теорії та давала референси на фільми, приправляла метафорами кісткок архітектури та стосунками модерного тіла до них... Резонанс емейлу мав два протилежні прояви: кураторка виділила мікро-фінансування на зйомки (мікро, та все ж - я просто попросила небагато, тож це мій провтик, треба було писати нормальний бюджет 🙈🤦), а регент надіслав довгого дуже сердечного листа з відмовою в дозволі знімати в семінарії. А ви як гадаєте, що фундаментальніше і що перше - танець чи хореографія?

На запрошення чудової колеги Ніни Хижни, минулої вести я читала лекцію про експериментальну хореографію в Харкові. Зазвичай, після лекції присутні задають питання - найгостріший для мене момент, адже часом вдала думка не приходить вчасно, чи не так? Пригадую, що одне питання завело мене в певну скруту. Це питання стосувалось того, що є більш фундаментальним: танець чи хореографія? Як я відповідала тоді ви можете побачити в записі лекції на ютуб сторінці театру Нафта. (дуже рекомендую 😄) Моя колега Юля Гришина приєдналась також до пошуку відповіді, запропонувавши свою перспективу, а я на той момент слова вдалої аргументації ЧОМУ ХОРЕОГРАФІЯ не знайшла, тож зайняла серединну позицію. Час іде, питання живе зі мною, триває в моєму полі зору, пазли складаються (хоча я і надалі не буду стверджувати, що будь-як вибудувана ієрархія між танцем і хореографією виправдана). Отож, міркую як хореографка і як філологиня: хореографія - це синтаксис. Танець - це мова. Що було перше чи фундаментальніше залежить від точки відліку. Книжка пише, що ніби як синтаксис - це складова мови, тобто ієрархія ніби очевидна. Проте мова без синтаксису неможлива, бо це про взаємозвʼязки, без яких структури - чим і є мова - не може бути. Хореографія, на мою думку, в певних своїх виявах перебуває в тій самій площині, де є композиція, дизайн, синтаксис, драматургія (цікаво почути думки театрознавців і драматургів 😉). Інтуїтивно я схиляюсь до світобачення, за якого хореографія є в основі світобудови. Таке світосприйняття мені близьке, бо воно, на мою думку, навіть передбачає певну духовність. Адже прояв крізь матерію певної невідомо-незримої сили в дії - це і є хореографія. Нещодавно я почала читати Exhausting Dance: Performance and the politics of movement by André Lepecki, і з кожною сторінкою я все дужче дивуюсь тому, як свівзвучно мої інтуїтивні уявлення про танець і хореографію вже давним-давно описані й аргментовані, і опубліковані ще аж в 2006му. Наведу кілька цінних недослівних фраз-перлин з книжки у супроводі моїх міркувань: - хореографія трапляється на рівні думки, яка рухається; - ... understanding choreography as obedience, it's capacity for making visible and present otherwise absent forces and voices of command; - хореографія подібна до слів-перформативів, коли вони не є прямим ефектом, але спричиняють чи ведуть до певного ефекту, зміни, дії. Як то "наголошую вас чоловіком і дружиною", "по цьому посвячуємо вас в лицарі", тощо.. - хореографія містить в собі щось spectral або примарне, як то привиди, до прикладу - роблячи присутньою потужність того, що є відсутнє (дуже люблю саме цей напрям думки, особливо у світлі своїх останніх пошуків про демонів та привидів минулого, які полюють на нас в теперішньому - та іронічні перформативні спроби екзорцизму демонів колоніалізму, що й досі тягнуться в наших днк); Щоб розгорнути трошки більше, посилатимусь на оповідь Лепекі про оркезографію, посібник ще 1589 року видання, де вперше сплавляється (від СПЛАВ) слово танець orchesis/choreo і писати graphie. Написане - стає структурою, командою, інструкцією того, що буде прожите крізь тіла і дії тих, хто буде прислуховуватись чи слідувати написаному. У цьому місці - і правила дорожнього руху стають хореографією, яку ми всі виконуємо, правда ж? Про це я й розповідаю в лекції, до речі =) Постать учителя або законодателя стає примарою, чиє існування відтворюється в плоті учня, виконавця. У цьому є досить виразна лінія референсу до hauntology Деріди - власне ідеї про те, що теперішнє ніколи не складається з самого себе, а завжди є частково минулим, частково майбутнім. Фільм "Сяйво" Стенлі Кубрика дуже вдало зображає цей сюжет, коли привиди минулого полюють і прагнуть прожити себе в плоті нині живих.

Вітання з настанням 2026го! Хай це буде рік втілення нашої спільної мрії, на яку вже покладено і щодня покладається так багато. *** Сьогодні у Граці знову сонячно. У новорічну ніч місто, на відміну від різдвяної пустки, було сповнене людей, музики, патрулюючих загонів поліції. Я зустрічала настання 2026го в галереї Цегла - місці, яке ініціювали українські митці. Мені дуже кльово усвідомити, що гурт молодих художників у вимушеній еміграції зміг вчудити ось таке: відкрити та вести власну галерею сучасного мистецтва. Чи хто таке може зробити голими руками в Україні? Після спільноти українських митців у Цеглі, я долучилась до святкування нового року в гурті австрійських митців на запрошення Марти Наварідас, на виставу якої планую потрапити незабаром у Відні. Було дещо лячно йти на вечірку на квартиру до кола німецькомовних людей, з яких я знала, що буде одна українка і одна колега-баска. Мої дивні морквинки, хумус і пак пива - кумедно вляглися під новорічним столом з джином, бейлісом, шампанським. Господиня дому виявилась кльовим ді-джеєм, тож жвавий потужний біт стимулював перформативні дуркування і танці. У розмовах було несподівано довідатись, що в цій країні є незалежні митці, які мають контракти на фінансування своєї діяльності з містом, або регіоном, або державою на два або три роки - і це дозволяє їм прокидатися щоранку не з гарячковим імпульсом заповнювати нові заявки або звітувати за старі проекти, а прокидатись, щоб системно і методично щось нове створювати. *** Щопонеділка у Граці я відвідую джем з контактної імпровізації. Як і в багатьох інших містах, тут є негласний розподіл спільноти: хтось гравітує до «старих» кодексів і норм з характерною свободою інтерпретації форми, хтось тяжіє до «нових» віянь у практиці - проговорювання меж і кордонів, consent culture. Мені це вважається певним міжпоколіннєвим clash- ем, коли новий час вимагає нових кодів, а свіжокультивована політика і етика хотять маніфестуватись крізь тіла в просторі конкретно цієї рухової практики. Водночас ці коди проростають крізь помилки, травми, нормалізовані реакції попередніх поколінь, які стали певним родючим ґрунтом. І тому для мене цінно долучатись і до ґрунту, і до його плодів, аби бачити загальну картину.