Мікросвіт із кульбабки ❄️ Залевський

Книга українських авторів

Що почитати перед сніданком? 📚🌿 Ми таки доїхали до місця. Це Crypto Commons Gathering 2026. Поки люди ще збираються, я добрався до місцевої бібліотеки. Кажуть, частина авторів цих книг і публікацій буде на заході, тож можна буде не лише почитати, а й поговорити з ними наживо. А література тут приблизно вся про нову епоху пост-капіталізму. Let’s grow together! Зростаймо разом! Такий слоган на таких тусовках. Як замість конкуренції та вертикального управління вибудовувати горизонтальну співпрацю. Як створювати економічні системи, де суспільне благо, commons і сталість є не побічним ефектом, а частиною самої конструкції. Як координувати децентралізовані спільноти без створення чергової централізованої бюрократії. Як переосмислювати економіку, підприємництво та саму логіку інституцій. І як використовувати для цього нові технології — блокчейн, токени, смартконтракти та DAO — не просто як фінансові інструменти, а як інфраструктуру координації. І зрештою як перенести логіку спільних благ із цифрового світу назад на землю. Космо-локалізм — коли знання й дизайн поширюються глобально, а речі виробляються локально. Нові моделі власності, кооперації, біорегіональні економіки, колівінги і ковиробництва. Як усі ці локальні експерименти обʼєднувати в мережі та створювати для них спільну інфраструктуру, фінансування й системи координації. Не лише, як створити хорошу локальну спільноту, а як тисячі таких спільнот можуть взаємодіяти між собою. Для мене тут поки все неймовірно нове. Здається, після цього зʼїзду я просто замовлю собі всю цю полицю і буду потрохи засвоювати нову базу. #чтиво #простежиття

мені зараз треба трохи часу… #особливіпотреби #інклюзивність #простежиття

Бо для когось це просто довга дорога. А твоє тіло за цю саму дорогу платить значно більшу ціну. І ти ще тільки вчишся визнавати це сам перед собою. Молись. Розслабся. Дихай. Головне — не панікуй. А я вже відчуваю цей тремор в руках. Так, у тебе є особливі потреби. Так, ти поки не дуже знаєш, як про них говорити. Так, зовні їх майже не видно, тому більшість людей автоматично вважають, що ти можеш усе те саме і в тому самому темпі, що й вони. Тому шукай комфорт у тому, що є. Слухай історії людей. Дивись у вікно. Дихай. Ми таки сказали Міхалу, що нас ця ситуація роздратувала. Він кілька разів вибачився. Ми потиснули руки. І більша частина шляху вже позаду. Я випив свій плановий метотрексат. Серце майже не смикалося. Хіба кілька разів. Нещодавно кардіолог так само буденно сказав мені: — У вас заблокована нижня судина. — А що робити? Чим лікувати? — У вас усе написано у виписці. Він навіть трохи здивувався моєму питанню. Бо зараз ми з ним працюємо не над лікуванням. Ми працюємо над моїми документами щодо продовження інвалідності. І я поступово зрозумів, що це дві різні задачі. На лікування і на оформлення документів інколи потрібні навіть різні лікарі. — Ви розумієте, що ваш стан має постійно погіршуватися! Інакше ви комісію не пройдете! — вигукувала мені моя лікарка. І це дуже дивна ситуація. Мені психологічно важко слухати, що з моїм тілом щось іде не так. Що якийсь орган може відмовити десь посеред траси довжиною в тисячу кілометрів. Чи щось запалиться в напівпольових умовах чергового зʼїзду наших хіппі-спільнот десь у сільській місцевості. А ситуації вже різні були. Думаєш: куди вже гірше? Думаєш боже я виживу… Але лікар уже питає прізвище наступного пацієнта. Бо це державна установа. Тут таких, як я, живий потік. А в тебе залишається дуже дивне відчуття. Може, я недостатньо хворий? Для них. Виходить, що зараз одна з моїх задач — довести, що я достатньо хворий. І так уже пʼятий рік. Це дуже важко психологічно. Бо ти одночасно намагаєшся лікуватися, жити нормальним життям, працювати, їздити на конференції — і паралельно документально доводити системі, що твоє тіло справді має обмеження. Мені навіть довелося частину лікарів змінити. Бо деякі намагалися мене виховувати замість того, щоб супроводжувати в моїй хворобі. І в цій історії постійно доводиться шукати союзників і тримати оборону перед тими, хто тобі просто не вірить. Мабуть, щось подібне відбувається і з оточенням. Але тут я поступово доходжу до іншої думки. Не всім потрібно доводити, що тобі справді важко. Не кожному потрібно пояснювати, чому ти рухаєшся повільніше. І не кожному треба давати право вирішувати, достатньо ти хворий чи недостатньо. Я багато думаю зараз про нашу культуру ставлення до інвалідності. Ми десятиліттями жили в системі, де нормою була працездатна, сильна людина, а інвалідність значною мірою витіснялася з публічного простору. Міста, транспорт, робочий ритм — усе будувалося так, наче людей з іншими потребами просто немає. І культурний слід залишився. Слабкість треба приховувати. Біль терпіти. Не затримувати інших. Не створювати незручностей. Рухом! Рухом! І ось я знову дивлюся на графу: «Ваші особливі потреби?» Навіть якщо це просто анкета на зʼїзд десь в австрійській комуні. Я, до речі, занадто пізно попросив там окреме нормальне ліжко. І тепер, швидше за все, спатиму в наметі. Бо я все ще вчуся говорити про свої потреби до того, як тіло змусить мене про них говорити. Особливі потреби починаються не з моменту, коли тобі видали довідку про інвалідність. Для мене вони починаються з моменту, коли я перестаю вимагати від свого тіла поводитися так, ніби цієї інвалідності немає. І тепер принаймні я вже знаю, що написати в цій анкеті. Мені потрібно більше часу зранку. Мені важчі довгі переїзди. Мені інколи потрібна пауза. Мені потрібне нормальне ліжко і можливість відпочити. Мені потрібно планувати дорогу не лише за ціною квитка, а й за ціною, яку заплатить за неї моє тіло. І, мабуть, найскладніше — навчитися говорити про це без сорому, але й без вимоги, щоб увесь світ крутився навколо мене. Просто сказати:

Ваші особливі потреби 🌾 (або як спілкуватися про інвалідність) — О! У тебе теж шия не крутиться! Он мого теж просквозило. Вовком дивиться! — Ні, у мене Бехтєрева. Хребці зрослися. Трохи інша проблема. Я посміхаюсь у відповідь. І, здається, вперше так просто вголос говорю про свою хворобу. А зараз заповнюю чергову анкету, де є графа «Ваші особливі потреби». І зависаю. Бо мене так виховували, що ніяких особливих потреб у мене немає. Ні в житлі, ні в їжі, ні в дорозі. «Клоччя, вовна — аби кишка повна», — казала колись моя бабка. Тобто їж що дають, спи де поклали, їдь чим їдеться. Не створюй проблем. Не вимагай особливого ставлення. Але тіло поступово починає диктувати свої правила. — Давай, біжи! — сигналить мені жінка на переході. А я наче в сповільненому кадрі. Чекаю, поки з моєї смуги почне пригальмовувати третя машина. Через дорогу стоїть автобус. Він теж мене чекає. Нарешті я починаю бігти. Але вже пізно. Машини мене пропустили. Автобус поїхав. Це було зранку на виїзній трасі з мого села до міста, коли всі поспішають на роботу. Я добіг до порожньої зупинки і зрозумів, що весь у стресі. А таке воно, сільське розмірене життя. Зранку в мене дуже сповільнена реакція голови і скуте тіло. Мені потрібно кілька годин, щоб прийти в якусь більш-менш робочу норму. І наче нічого страшного не сталося. Просто автобус. Але всередині я відчув себе винним. Люди поспішали. Вони мене пропустили. Дали можливість швидко перейти дорогу. Автобус почекав. А я не справився. Через особливості свого тіла, яких зовні практично не видно. І я починаю розуміти, що з одного боку комплексую через це, а з іншого — починаю шукати більшої інклюзивності. Мабуть, це і є одна з моїх особливих потреб. Мені потрібно трохи більше часу. І розміреності. Особливо зранку. Я не завжди можу швидко встати, швидко перейти дорогу, швидко зібратися, швидко відреагувати. А навколо: Рухом! Рухом! Місто живе у своєму темпі. Люди їдуть на роботу. Автобуси мають графіки. Машини сигналять. І в цьому ритмі дуже легко почати злитися не на світ, а на власне тіло. Найважче з усім цим мені справлятися психоемоційно. Якось я стояв на світлофорі. Передня машина після зеленого не поїхала. Задні почали сигналити. Чоловік увімкнув аварійку. Якась жінка вийшла зі своєї машини і почала на нього кричати. Тоді чоловік теж вийшов. Виявилося, військовий. Дістав сигарету. — Мені треба викурити. І я поїду. І всі чекали. Він викурив сигарету, сів у машину і поїхав. Я часто згадую цю сцену. Не знаю, що саме з ним тоді відбувалося. Але він зміг зробити те, чого я поки не дуже вмію. Сказати зовнішньому світу: Мені зараз треба трохи часу. Не виправдовуватися. Не намагатися будь-якою ціною відповідати темпу інших. Просто позначити свою потребу. Я поки так не вмію. Я стресую. І лише зараз починаю вчитися спілкуватися про свою інвалідність. Передусім із самим собою. А потім уже із зовнішнім світом. ⸻ Зараз ми їдемо на чергову конференцію. На кордоні перед нами приблизно 150 машин. Переважно буси-перевізники. Повно людей. Кожен їде у своїх справах: хтось на навчання, хтось на роботу, хтось у відпустку. Країна пульсує життям у цих чергах на польському кордоні. Цього разу ми вирішили їхати BlaBlaCar. Думали, буде швидше. Не було. До Кракова доїхали о четвертій ранку. На щастя, нас довезли до самого готелю, де ми просто попадали і спали, поки нам уже не почали дзвонити щодо виселення. Далі ще один BlaBlaCar до Відня. Поляк Міхал дорогою розвозив людей і передачі. Нас висадив останніми. — Я не думав, що ви їдете прямо з України! Я думав, ви з Кракова. Я б вас тоді першими висадив, — довго вибачався він. — Ви почули те, що вам було зручно почути. Ми казали, що їдемо з України. Кілька разів. Звідки і з якого міста. — А вам оплачують такі готелі? — Ні. Не оплачують. У результаті — дві повноцінні доби в дорозі на чергову конференцію. Можливо, треба було їхати до Варшави і летіти літаком. Але ми трохи економили гроші. Бо їх просто немає в бюджеті на такі поїздки. Я думав, BlaBlaCar буде швидше. Не було. І тут знову питання не лише в тому, що болить спина чи затікає шия.

Грузинське село Кехві яке зникло внаслідок окупації росіянами

Не рятувати будь-якою ціною агрохолдинг чи відбудовувати село в тому самому вигляді, якщо в нього вже нікому повертатися. А створювати економіку відновлення територій. Де люди отримують дохід не лише за те, що щось виростили й продали. А й за те, що через 20 років на місці деградованого поля знову є степ, вода, біорізноманіття і жива спільнота. Можливо, це теж один зі сценаріїв відновлення України. І, можливо, для того, щоб почати його створювати, нам навіть не потрібно чекати закінчення війни.

Чи все зруйноване треба відбудовувати? 🌾 🇬🇪 Це грузинське село Кехві в Південній Осетії — тобто на міжнародно визнаній території Грузії. До війни 2008 року село перебувало під контролем грузинської влади. Після приходу росіян та сепаратистів воно було практично знищене. Значна частина будинків була зруйнована не просто внаслідок бойових дій. Human Rights Watch документувала, як уже після боїв грузинські села систематично грабували і спалювали. У самому Кехві супутникові знімки зафіксували 109 зруйнованих і ще 44 тяжко пошкоджених будівлі. На фото добре видно результат такої окупації через 12 років. Там, де було село, поступово повертається ліс. У цьому один зі страшних наслідків окупації. Росія знищує людський ландшафт — будинки, дороги, господарства, спільноти. Люди зникають, і природа поступово забирає територію назад. Ми зараз бачимо схожі процеси на окупованих територіях України. Села знищуються, території мінуються, населення виїжджає або депортується. Зерно грабується. Але думаю, поступово в нас виникне вже інше питання. У Кехві покинуте село за 12 років почало перетворюватися на ліс. На українських степах значна частина таких територій, найімовірніше, дуже швидко знову потрапить під оранку. Бо степи й чорноземи — це наше багатство і водночас наше прокляття. Якщо земля перестає використовуватися, ми майже автоматично думаємо, як повернути її в господарський обіг. І тому в мене постійно виникає одне й те саме питання: Що саме ми збираємося відновлювати — села чи території? Якось був на з’їзді, присвяченому регенерації ґрунтів. І навіть там основна логіка залишалася аграрною: як відновити ґрунт, щоб продовжувати його використовувати. Але я майже не чую іншої розмови. Чи обов’язково повертати все в орне землеробство? Зруйновані села. Заміновані поля. Балки. Заплави. Деградовані землі. Чому частину цих територій не залишити для природного відновлення? Бо між двома сценаріями — опустелюванням і розорюванням — мав би існувати третій. Відновлення екосистем. І тут для мене починається вже зовсім інша модель відновлення. На таких територіях могли б виникати спільноти нових форматів — наприклад, регенеративні екопоселення. Не обов’язково відбудовувати село таким, яким воно було у 1991 чи 2021 році. Можна створювати нові, сучасніші інфраструктурні та житлові формати, однією з економічних функцій яких буде відновлення території. Відновлення степів, лісів, заплав і водно-болотних угідь. Ґрунтів і біорізноманіття. Утримання води. Створення екологічних коридорів і природоохоронних зон, яких у нас і так катастрофічно бракує. А цифровий моніторинг уже дозволяє вимірювати ці зміни — стан ґрунтів, рослинності, біорізноманіття, накопичення вуглецю. Навколо вимірюваного результату може виникати нова економіка територій: карбонові кредити, фінансування біорізноманіття, платежі за екосистемні послуги, міжнародні кліматичні фонди та компенсації за екологічну шкоду війни. І тут є цікавий історичний прецедент. Після вторгнення Іраку в Кувейт ООН створила спеціальний компенсаційний механізм. Ірак зрештою виплатив $52,4 млрд компенсацій за наслідки війни. Окремою категорією були визнані екологічні збитки та виснаження природних ресурсів. Кувейт отримав сотні мільйонів доларів саме на відновлення пошкоджених екосистем. Чому Україна не може думати в такій самій категорії? Не лише скільки коштує відбудувати село, елеватор чи ферму. А скільки коштує відновити знищену війною екосистему. І тут я б поставив під сумнів ще одну майже священну тезу — що кожен гектар українського чорнозему після війни потрібно обов’язково повернути під зернові, бо ми годуємо світ. Після блокування українських портів глобальний зерновий ринок пережив сильний шок. Але адаптувався. Змінилися торгові маршрути, виробництво та постачальники. Це не означає, що українське зерно не потрібне. Це означає, що світова продовольча безпека не залежить від того, чи розоремо ми останню балку або покинуте після війни село. І, можливо, частина знищених територій України має отримати зовсім іншу економічну спеціалізацію.

Приїхав волонтер в поселення, взяв аскезу мовчання та повний цифровий детокс, але за правилами спільноти раз на рік мав право сказати лише два слова. Минув рік: — Їжа гімно Минув ще рік: — Ліжко жорстке. Ще через рік підходить до координатора поселення: — Я йду. Той зітхає: — Ну воно й зрозуміло, скиглив ти дофіга...

Мій допис про переїзд в село

https://ukr.radio/schedule/play-archive.html?periodItemID=5161318 https://ukr.radio/schedule/play-archive.html?periodItemID=5161175

Дав годинне інтервʼю Про виїзд з міста в село

А не в сирій промерзлій хаті, яку треба три дні протоплювати лише для того, щоб нарешті вийти в плюс по температурі. А саме в таку хату ти часто й приїжджаєш, коли там немає спільноти, яка заздалегідь прогріє простір і потурбується про нього. І тоді сподіваєшся лише на себе і власні руки. Ми маємо право на турботу. Хоча б тому, що для когось із нас це не розкіш, а необхідність. Я не можу працювати інакше через свою хворобу. Мені потрібна м’яка опора для спини, щоб вона не запалилася раніше, ніж я закінчу той клятий грантовий раунд і добуду ресурси для того, щоб десь на Харківщині встановили додаткові сонячні панелі, а до Сум доїхали данські велосипеди. Так, я міг би апелювати до того, що поки багато коментаторів облаштовують собі індивідуальне комфортне життя в селі й пояснюють іншим, які вони слабаки, ми одночасно думаємо про жінку з причепом із кількох дітей, котів, собак і старенької мами. Про те, де їх усіх поселити. Як обігріти. Хто їх зустріне. Хто допоможе адаптуватися. І яке навантаження це створить для спільного простору та всіх його мешканців. Я міряю наші можливості саме цим. Тому й не рекомендую просто їхати з міста в село. Бо знаю, скільки ресурсів це забирає в усіх учасників — аж до моменту, коли така жінка зрештою опиниться десь у Норвегії чи Ліхтенштейні, де система виявиться здатною її підтримати. А заселяти ціною її здоров’я вимираюче — чи навіть процвітаюче — українське село або рятувати абстрактну демографію вона не зобов’язана. Так само як ніхто з нас не зобов’язаний сидіти під обстрілами без тепла і світла. Кожен живе своє найкраще доступне життя сьогодні. Кожен має право обирати. І ми, здається, робимо достатньо як громадяни — кожен на своєму місці. Зрештою, кому я це намагаюся пояснити? Хто знає — той розуміє. Усім дзен. Будьте слабкими. Це нормально.

Текст уже тримається цілісно. Я прибрав повтори, вирівняв логіку в кількох абзацах і зберіг вашу розповідну інтонацію. Право бути слабким 🌾 Учора отримав виписку з діагнозом. Виявляється, шийні хребці в мене місцями вже таки зрослися. І це незворотний процес. Це, звісно, найгірша новина. Частину рухливості шиї вже не повернути. Залишаються скутість, дискомфорт, запальні процеси й необхідність тепер значно уважніше ставитися до навантажень. Я поки не знаю, наскільки це вплине на мою продуктивність. За власними відчуттями — можливо, відсотків на 30 протягом року, якщо врахувати ще й усі інші проблеми зі спиною. Так, у мене хвороба Бехтєрєва. Це доволі неприємне хронічне запальне захворювання, через яке хребет поступово втрачає рухливість, а окремі хребці можуть зростатися. Якщо хворобу стримувати медикаментозно, регулярно займатися фізичною терапією і не доводити себе до загострень, можна жити довго й більш-менш продуктивно. Просто моя продуктивність має свою ціну і фізичну межу. Учора я написав пост про те, чому не рекомендую цієї зими їхати з міста в село. І чому жителям квартир варто обирати все ж квартири, а не приватний сектор. І, звісно, передусім я писав його собі. Отже, виходить, я слабак. І в мене дві ліві руки з дупи. Учора було багато різних коментарів. Я перечитав, сподіваюся, більшість. Особливо цікаво було читати сильних людей, у яких переїзд у село вдався. Вони досить активно захищали свою позицію: нічого кращого за такий переїзд немає, а хто не впорався — мабуть, просто недостатньо старався. Але я міряю такий переїзд по собі. По таких самих слабаках, як я. І по тій статистиці релокованих людей, яку ми зібрали за роки війни. Я взагалі міряю успішність системи не за найсильнішими. Я міряю її за найслабшою ланкою. Зимове звернення до киян Минулої зими я запостив рілс про те, що ми запрошуємо киян приїхати відігрітися в наших спільних просторах у сільській місцевості, поки в Києві немає тепла і світла. Рілс зібрав понад 100 тисяч переглядів і багато позитивних відгуків. Знаєте, скільки людей приїхало? Здається, дві чи три сім’ї. Робота, школи, лікарі, побут і зобов’язання тримають людей у великих містах. Попри всі негаразди, саме це залишається головним стримувальним фактором. І це розуміння привело мене до простої думки: ніхто не зобов’язаний заселяти село. Навіть якщо мегаполіси колапсують, міському жителю часто значно практичніше переїхати в менше місто, де залишаються звична інфраструктура, робота, школи, лікарі й послуги. А село — це зовсім інша екосистема. З іншою ментальністю, інфраструктурою і ритмом життя. І тут я твердо залишаюся при своїй думці. Якщо міському жителю там немає чим займатися і з чого жити, він їздитиме туди як на дачу. І це нормально. Заселяти село — не його основна функція. «Я заслуговую на лате, як усі європейці» На початку війни був у нас такий епізод. Ми мерзли на кухні на Теплій Горі, й дівчина Іванка-Співанка сказала: — Я заслуговую на таке саме лате на кокосовому, як кожна європейка. А не оце от усе. Ця фраза привернула увагу моїх підписників. І вже за кілька днів на Теплу Гору приїхала кавомашина, на яку люди скинулися спільнокоштом для Іванки. Бо лате на кокосовому — це не проблема і не каприз. Це одна з норм сучасного життя. Сучасний українець — переважно міський житель чи жителька, які не заслуговують ні цієї війни, ні примусового курсу польового виживання в сільській мазанці. А ми це проходили сотні разів. Повірте, це ще той челендж. Ми не зобов’язані весь час виживати. Ми сучасні, оцифровані, модернізовані люди. Так, можливо, з давно атрофованими навичками сільського виживання. Але це не привід нас за це хейтити. Ми маємо право бути слабкими. Хворобливими. Непристосованими до рубання дров, носіння води й ремонту старої хати власними руками. І це не применшує інших наших навичок. Можна бути фізично слабким і водночас координувати десятки локацій та проєктів. Підтримувати роботу спільних просторів у сільській місцевості й прифронтових регіонах. Робити це в комфорті: зі зручного м’якого дивана, з ноутбуком і теплим лате в руках.

І замість того щоб серпень, вересень і жовтень ремонтувати піч та шукати машину дров, краще витратити ці місяці на інтеграцію у вже готовий соціум. Знайомитися. Знайти дітям школу і гуртки. Зрозуміти, хто чим займається. Знайти свою роль у новому середовищі. Віддалитися ви завжди встигнете. Для цього не потрібен хутір у хащах за 100 кілометрів від міста. Іноді достатньо просто свого кутка в кімнаті, щоб побути наодинці. Емпатичні кола… Бо практика показує, що частина міських сімей, які романтично переїжджають «на землю» наприкінці літа, вже до листопада починають шукати квартиру. Тільки роблять це вже виснаженими. Психоемоційно. Тому я би шукав цю квартиру зараз. Щоб у депресивному листопаді у вас була не схованка, де можна якось пережити зиму, а нормальна соціальна база для життя. Бо стійкість — це не стільки генератор, піч і запас дров для виживальника. Для справжньої стійкості на землі потрібні роки досвіду саме на своїй ділянці. Коли все вже налаштовано, перевірено кількома зимами і є зрозуміла фінансова база. І якась добра бабка в кінці вулиці. Зараз ваша база: Квартира + інфраструктура + логістика + соціум. І я би зараз шукав не землю з хаткою, де можна прожити без зайвих шумів. Сезон автентичних мазанок завершився. Приходьте в травні. Я би шукав місце, де можна продовжувати повноцінно жити, коли навколо насувається конкретний колапс. Не дякуйте. #простежиття

Чому я б не радив їхати з міста в село на цю зиму 🏡🌾 Зараз серпень, і знову починається нагальне питання: куди релокуватись, якщо взимку прильоти по тепломережах зроблять життя у великих містах дуже екстремальним. І знову зʼявляється ця ідея — треба їхати на землю. У село. Там дешевше, можна топити дровами і якось перебитися на мінімалках. Я вас прошу, як людина, яка останні 8 років координує і популяризує мережу екопоселень у сільській місцевості: не ведіться на ці гасла. Особливо якщо ви людина з міста. А тим більше жінка з дітьми, тваринами чи старими батьками. Яка хоче оберегти свій маленький світ від загрози зовнішніх впливів. Хутір - це не ваш варіант, повірте мені. Вже не в цьому сезоні. Так, мабуть, дивно чути це саме від мене. Людини, яка мала б малювати позитивні утопії альтернативного життя в гармонії з природою. Але серпень — уже надто пізно починати радикальний переїзд у приватний сектор. Хатка на горбочку чи дачка в садовому кооперативі, яка так чарівно виглядає влітку, з першими осінніми туманами перетворюється на десятки щоденних питань. Де взяти дрова. Чим їх порізати. Чому димить піч. Чому не працює насос. Що замерзло в трубі. Що з проводкою. Звідки пліснява на стіні. Як доїхати з дитиною до лікаря. І раптом ви одночасно кочегар, сантехнік, електрик і завгосп. І те, що спочатку здається вам новою цікавою грою у виклики, дуже швидко може поставити вас на межу розпачу і колапсу. Ми зараз безпосередньо займаємося підготовкою наших сільських просторів до зими. Навіть для людей із досвідом це серйозна робота і серйозні бюджети. І навіть досвідчені люди часто помилково відкладають ці питання на осінь. Якщо вже їхати в село — тільки в повністю готове до зими житло. Причому цю готовність ви насправді зможете оцінити лише тоді, коли маєте досвід зимівлі саме в такому будинку. Не «дуже схоже, було в моєї бабки в селі». Не «дрова якось знайдемо». Не «сусіди допоможуть». Бо добрі сусіди дуже швидко закінчаться, якщо поступово перетворювати їх на ваших безкоштовних майстрів і опікунів. У нас уже є достатньо статистики, щоб про це говорити. За час повномасштабної війни через наші сільські локації пройшло близько 3500 ВПО. І сьогодні у понад 60 поселеннях нашої мережі залишилося, за нашими оцінками, не більше десятка таких сімей, які приїхали з міст. Причини дуже приземлені: безгрошівʼя і важкий побут. Причому значна частина цього побуту зрештою лягає на жіночі руки. Тому моя порада на цю зиму звучить зовсім не по-екопоселенськи. Шукайте не село. Шукайте хороше невелике містечко. Я би дивився на недооцінені райцентри типу Городенки, Косова, Чорткова, Долини, Кременця, Самбора, Бережан. Або цілком центральні містечка типу Богуслава чи Хмільника. І дивився би не лише на безпеку, клімат і географію, а передусім на те, як це містечко функціонує. Нормальний комунгосп. Лікарня. Школи. Супермаркети. Заправки. Пошта. Стабільна логістика. Інтернет. Кавʼярні. Гуртки для дітей. Я би шукав звичайну квартиру в будинку з нормальним ОСББ і питав: що тут відбувалося під час попередніх блекаутів? Чи працювала вода? Опалення? Насоси? Інтернет? Чи є резервне живлення? Тобто проводив би маленький аудит не квартири, а майбутнього життя. Але найважливіший критерій для мене взагалі інший. Хто там уже живе. Зараз в Ізках здається проходить зʼїзд «Вільна освіта». Я би уважно дивився, куди вже релокувалися ці батьківські спільноти. Де є вальдорфські школи, альтернативна освіта, ремісниче середовище, культурне життя. Бо взимку вам потрібні не тільки кіловати. І не тільки місце для власного маленького світу зі своїми правилами й настроями. Вам потрібні люди. Поки ви зовсім не поїхали кукухою в пошуках землі без людей і однодумців. Зважуйте. І їдьте в люди. Якщо в одному містечку прекрасна автономна котельня, але ви там нікого не знаєте, а в іншому вже живуть десять сімей із вашого середовища, нехай ще поки вам не знайомих - працює школа, хтось відкрив майстерню, хтось кавʼярню, хтось організовує дитячі заняття — я би дивився на друге.

Підсумки свіжих активностей у нашій мережі екопоселень 🌿 Отже, що ми маємо на сьогодні. Караван майстрів «МайстриМи» таки успішно доїхав до Харківщини. І не просто доїхав — влаштували телеміст Бишкин — Андорра, з’єднавши наші спільноти в Україні з тими, хто зараз за її межами. Мені подобається, що мережа поступово стає не лише географією поселень, а й географією зв’язків між людьми. Австрієць Фенікс Марія знову проводить своє зцілююче концертне турне Україною і заїжджає в наші спільноти. Я кажу що він вже наш головний літній амбасадор. Окрема велика історія цього літа — дитячі лісові табори. Вони відбуваються одночасно в різних куточках мережі: Жива Хата на Верховині, Школа Покуття, Купелія, Велосело в Салинцях, у Василя Ковшара — і, думаю, це далеко не повний список. Десь це кілька днів, десь повноцінні табори. Але сама тенденція мені подобається: діти, ліс, сплави, спільноти і живе середовище замість чергового літа перед екранами. Тривають волонтерські кемпи Марка Мельниченка, а на Теплій Горі продовжується відновлення в межах проєкту «Коло». Це та сама програма, яка працює всю війну і дає людям можливість на якийсь час переміститися з небезпечних місць, відновитися і просто пожити в іншому середовищі. В Зелених кручах проходить щотижневе, відновлення сімей ветеранів. Знаю ще кілька локацій які проводять різні закриті практики для відновлення. Незабаром на Теплій Горі, стартує «Стежка» — творчий табір уже для дорослих. Ще один формат, де екопоселення працює не стільки як місце проживання, скільки як простір для відновлення, творчості та взаємодії. І паралельно завершуємо розсилку данських велосипедів зі складу в Чарівному. Велосипеди поступово роз’їжджаються по наших хуторах і спільнотах — туди, де кілька кілометрів до магазину, школи, автобуса чи сусіднього села мають цілком практичне значення. А я в цей час ніби з дому й не виходив, ми тим часом продовжуємо добувати ресурси на нові заходи й проєкти. Десь успішно, десь не дуже. Від якихось можливостей узагалі відмовляємося, бо розуміємо, що зараз просто немає спроможності витягнути ще щось більше. Такі от невеликі низові ініціативи. Потроху тримаємо поле і дивимося, що з цього виростає. Що не вдалося. Цього сезону так і не змогли нормально організувати роботу з природоохоронцями. Хотілося продовжити моніторинги біорізноманіття на наших локаціях, зафіксувати нові території та види, нанести все це на мапи. Вийшли лише окремі точкові дії. Хотілося значно більше. Але ми ще до цього повернемося. Можливо, вже в наступні сезони. Побачимо. Якщо подивитися на все це разом, виходить доволі цікава картина. Немає одного великого центрального проєкту, навколо якого всі бігають. Натомість одночасно працює багато невеликих процесів: дитячі табори, творчість, відновлення, волонтерство, міжнародні зв’язки, мобільність, обміни між спільнотами. Мабуть, саме так зараз і виглядає наша мережа екопоселень — не як організація, яка все робить сама, а як інфраструктура, через яку різні люди й спільноти можуть знаходити одне одного і запускати свої процеси. Global Ecovillage Network. Ukraine #standwithukraine #екопоселення #простежиття

Але це вже десятки тисяч доларів на підтримку та розвиток наших спільнот і нашої команди. І цього не сталося б без вас. Я просив підтримки, здається, у сотень людей. Хтось навіть перепитував, чи це не спам. Дякую кожному, хто проголосував, задонатив або просто допоміг поширенням. ⸻ В процесі переглядав старі канали друзів із «Зеленої школи» та своїх підписників. І раптом зрозумів, що десятків людей, яких я добре знав, уже немає. Когось забрала війна. Когось — онкологія. Когось — нещасний випадок. І я іноді ловлю себе на думці, що живу вже довше, ніж колись уявляв. А потім згадую слова Кості. — Та пофіг. Зараз життя таке. Живемо далі. Всім дзен. #історіїдляісторії #простежиття

Про підтримку своїх (історії) 🌾 Учора дзвонив у Суми. Там приліт у Кості з Доброїжа. Саме його батончиками ми колись прокладали дорогу в європейську мережу екопоселень. КАБ упав приблизно за сто метрів від будинку. Усі вікна вилетіли. Добре, що дружина з дітьми саме була на Теплій Горі в Карпатах за програмою «Коло», яка працює всю війну для відновлення людей. Тому ніхто не постраждав. Це вже другий приліт. Місяць тому КАБ влучив у будівлю, де було виробництво тих самих батончиків. — Костя, то наскільки зараз актуально відправляти тобі данські велосипеди? — Нормально, відправляй. Ми вже звикли. Зараз фанерою вікна закриваю. Через місяць нові поставлять. У Кості є локація в Хільковому, неподалік Сум. Там він проводить реабілітаційні практики для військових. Велосипеди потрібні. — Доставку оплачу. Все нормально. Каже, зараз по Сумах прилітає по шість-сім КАБів щодня. Світла немає. «Епіцентр» згорів ще місяць тому. Зима попереду. — Залишилися, каже, тільки «віруючі», хто вже повірив, що це їхнє місто. І саме туди зараз ми відправляємо велосипеди. Бо треба. Навіть якщо колись не стане пального, люди все одно повинні мати можливість пересуватися. ⸻ На Харківщині тим часом запланований караван майстрів. У Лозовій приліт. Електрички не ходять. Люди не доїхали. Староста заборонив в проводити офіційно заходи. Але наші майстри все одно їдуть. Бо це наша спільнота, наше племʼя. Вони чекають цього приїзду все літо. Тримаємо кулаки. ⸻ Учора був ще один зідзвон. Про відкритість, довіру і почуття. Дуже щирий. Там теж говорили про життя поруч зі смертю. Дніпро. Запоріжжя. По сотні сирен за день. Яна каже: — У мене зараз немає дому в прямому сенсі цього слова. Я просто забиваю літо подіями в різних локаціях. Не хочеться сидіти в квартирі під обстрілами. Віталік, якого ми між собою називаємо «Доїхав харашо», сказав інше. — Я не звик жалітися. У мене завжди все добре. Я все життя звик усе робити сам. Навіть тепер не знаю, як будувати стосунки через цю свою самодостатність. Мабуть, це і є образ нашого хуторянина. Людини, яка живе на межі Дикого поля - степу, міста і хутора. Війни й миру. Я не знаю, як правильно реагувати на такі історії. Десь усередині ніби плачу. А кулак сам стискається. І одна думка: Не критично. Не в пускай до серця. Якось розберемось із цим. ⸻ Що я можу зробити зараз? Розіслати велосипеди. То будемо розсилати. Женя, незрячий. У них п’ятеро чи шестеро дітей в поселенні попросили велосипеди. Уже пішла палета на Житомирщину. Доставка зараз коштує майже, як крило від Боїнга. Каже: — Половину оплачу сам. Решта грошей пішла на комбайн. Треба зерно зібрати. У нього вся логістика поки що на коні і підвода. Саме тому коні, якого ми теж свого часу допомогли придбати. Оголошували збір. Попередній загинув від хвороби. Ось такі у нас хуторяни. Усе будують переважно власними силами. Я інколи навіть злюся. Кажу: — Мене вже тригерить ця ваша автономність. Ми ж теж поруч. Ви не самі. ⸻ Зовнішня підтримка Учора Петер із німецької мережі Commoning Spaces надіслав офіційний супровідний лист для банку. Два роки ми узгоджували цю підтримку. І ось 1900 євро на сонячні станції для наших спільних просторів уже офіційно на рахунку. Для мене важливий саме цей момент. По факту. Не потенційно. Не «майже домовилися». А коли кошти вже прийшли. Так мене виховало життя. Ще в 90-х. Перше правило касира - нікуди не звертай на маршруті. Так, зі мною непросто. У мене велика криза довіри. Я можу істерити. Можу сказати, що все кидаю. Але якщо вже взявся — йти до кінця. Можливо імпульс щось робити дають саме такі історії. Бо власних сил не вистачає вже доволі давно. Така апатія, що не хочеться навіть телефон в руки брати, не те що писати якісь там лонгріди. Пишу для історії. Може хтось напише колись про нас. Ми були! Агов! Теж! ⸻ Є й ше хорошого! До цього всього колажу історій. «Максиме, вітаю. Ви пройшли в раунд Binance Web3 для стійкості громад.» Цього літа ми зайшли одразу в кілька міжнародних кампаній. Artizen. Ma Earth. Binance. І всі три завершили успішними зборами. Не мільйони.