підвечірнє каркання

Акант повертається! Чергове літо у столиці поступово близиться до кінця. Воно, як уже повелося, заганяло нас в переходи та коридори, виганяло на вулиці із картонками, лякало пекучими променями. Часом так хотілося змінити обстановку і зібратись разом для чогось приємнішого. Саме для цього і повертається “акант київський” 🔥 Сім авторок та авторів зберуться в Культурному барі Анжела і занурять вас на кілька годин у світ своїх текстів. Говоритимуть гучно – на ці кілька годин їх голос будуть гучнішими за гул сирен та інший шум, що вже став київською буденністю. Звісно ж, слова ще сильніші, коли конвертуються у дію, тож на події традиційно збиратимемо на Сили оборони (деталі щодо збору пізніше). Ціна за вхід – 250 грн. Відмічайте собі в гугл-календарях – 22.08 18:00, шукайте на мапах Анжела Культурний бар і почуємося вже зовсім скоро ✨

жесть це ми

йти на твій голос, коли кімната ставить розтяжки та гострі кути, коли чорнота набухає, що аж тріщить хітин моєї самотності полюс кличе назовні усю накопичену кволість ця ніч як наступний рівень — боюсь не пройти але йду на твій голос, поки старі шляхи обростає сторічний холод, коли на задвірках світів, ніби відбився від зграї, місяць сліпить мене і ранить загостреним краєм знаю, десь маяком світить твоє “чекаю” йду на твій голос хапаюсь ніби за поручень коли маршрутка, як світ, зупинилась різко і боляче опора тікає і я розгублений, голий вдягаюсь в твої слова, і вже ніби-то поруч ми тож далі йду на твій голос обростаю вже рідним фразами в місцях де тягучість днів полишала сліди від пазурів сказане і відчуте тягнеться ниткою виходити звідси довго, але дуже швидко звикнути, коли кожне слово із чогось рідного виткане я би хотів залишитись назиму і грітись свічкою кожної літери сплинуть роки, може ми й не помітимо, як далеко зайдемо і скільки знайдемо сил дякую за твій голос у ці темні часи

друзі, я щось наклацав і випадково видалив останній вірш, ви не подумайте що я хочу активности одним текстом набрать показую знов

йти на твій голос, коли кімната ставить розтяжки та гострі кути, коли чорнота набухає, що аж тріщить хітин моєї самотності полюс кличе назовні усю накопичену кволість ця ніч як наступний рівень — боюсь не пройти але йду на твій голос, поки старі шляхи обростає сторічний холод, коли на задвірках світів, ніби відбився від зграї, місяць сліпить мене і ранить загостреним краєм знаю, десь маяком світить твоє “чекаю” йду на твій голос хапаюсь ніби за поручень коли маршрутка, як світ, зупинилась різко і боляче опора тікає і я розгублений, голий вдягаюсь в твої слова, і вже ніби-то поруч ми тож далі йду на твій голос обростаю вже рідним фразами в місцях де тягучість днів полишала сліди від пазурів сказане і відчуте тягнеться ниткою виходити звідси довго, але дуже швидко звикнути, коли кожне слово із чогось рідного виткане я би хотів залишитись назиму і грітись свічкою кожної літери сплинуть роки, може ми й не помітимо, як далеко зайдемо і скільки знайдемо сил дякую за твій голос у ці темні часи

слабкість — це те, що можна пробачити, якщо не собі сльози — це те, що потрібно дозволити, але не сьогодні на сьогодні у списку ще дванадцять справ, якщо не встигну, батько зречеться мене, моє ім’я викреслять з усіх епосів і забудуть вже завтра не забуде тільки мій особистий крук, прилітатиме щоночі, викльовуватиме спокій до краплі, поки я скутий ланцюгами паралічу тому щоранку я перемагаю себе і встаю на ноги перекладаю тиск з грудей у довгу скриньку, щоб іти рятувати свою Пандору чи будь-яку іншу планету навіть ледве знайому адже їм потрібніше адже я можу, бо менш побитий метеоритами втрат і не знаходив себе в порожній кімнаті з хвостом від комети на шиї зі шрамів тільки слід від обручки нічого, заживе до наступного, поки я відкладаю усе, щоб вкластись у таймінг бо не можу спізнитись бо не можу програти пливу проти течії з власних сліз, щоб дістатись до джерела туди, де все почалося де перша слабкість переросла у першу брехню тепер білим вовком іду за її слідами б’юся з породженими нею потворами латаю дірки на небосхилі але все марно дамбу прориває і все, у що вірив, змиває під корінь я знаходжу себе в порожній кімнаті поруч не врятований мною світ і пляшки з-під еліксирів, які так і не загасили щось там усередині слабкість це те, що потрібно дозволити інакше програєш їй всуху

стояти на сторожовому балконі, чекати сигналу лиха і не знати, що за мить сам летітимеш додолу разом із затертими кросами, водніком у кутку і такими рідними рисами серед диму падатимеш низько аж до непроглядних надр, до підземних рік з віскаря та невиплаканих сліз глухо стукатимешся в стіни блукатимеш без маршруту, адже реб вже не вимкнуть ця частота витіснить старі думки, звички і звісно ж мрії стане тобою улюблений місяць чорніє в календарі трави обплітають ноги і ти знову падаєш довго, в стилі Аліси час розтікається травень повертається знову і знову точніше один довжелезний mayday чи хтось відгукнеться?

завтра я встану раніше і вполюю його підступно, коли воно не готове, поки не вмило обличчя та не нагострило промені може навіть зашпортається за найближчу посадку, але навіть у цій незграбності грітиме свою велич звісно, воно відбиватиметься, але я підготую блок запитань на кшталт "на чиєму ти боці?" тобі ж видніше за всіх, тож може впишешся і врешті закінчиш це все звісно, воно тікатиме від запитань, тож я візьму приціл східніше, забравши бонусом найпиздатіший світанок у світі у якому я найживіший і найближчий до смерті водночас “це ж також твоїх фотонів справа?” — продовжую допит тож може розкриєш секрет? привідкриєш хмарну завісу і розкажеш, куди воно котиться звісно, ген за обрій то може обмін? мій міжхребцевий на твій золотистий? але ж клята інфляція воно тепер просить сотні щодня просто щоб сходити повний монополіст на ринку, як не пробуй його замінити буржуйками та ліхтарями, тож йому й диктувати правила, заповнювати календарі, прайслисти та некрологи звісно, я гублюся в думках, плутаюсь в тінях не помічаю, як воно досягає свого піку і вже не можу боротись стікаю парафіном у найближчу яму і накриваюсь тривогою з головою нічого, завтра я прокинусь раніше і вполюю його чи навпаки

в капітана немає імені, тільки шлях крізь глибини та звалища всі мандрівки колись минають, а печаль осідає в залишку силуетами ламаних палуб методично на дно влягається застрягає поперек горла, ніби у колесі палиця в капітана немає штурвалу, лиш зіниці ілюмінаторів фарватер прокласти тяжко, коли море усіяне втратами лишається тільки дивитися на самотніх глибинних скатів пробивається струмом думка, що ти теж таким маєш стати в капітана немає дому, тільки милі, літри та літери  ховатись у них відтепер, аби промені не помітили  у обитель темряви вклинитись, як в пісок занурити голову намагатись шукати рідне навіть в цих найтемніших жолобах в капітана немає ваги, тільки тиск, що вминає ребра якщо знизу землі немає, то не треба стояти твердо я зрікаюсь всього чим був і вростаю в свій батискаф в капітана немає імені, але є чуже на вустах

день починається я відкриваю рани-шлюзи випускаю ріки нон-стопу,  які безперервним потоком заливають долини у черепах, змивають під корінь уявлення про те, на чому тримається світ, якщо досі тримається в моєму пілпаці дві таблетки від обох пиздує конкретно: обереш синій туман забуття? знайому гілку метро,  де не заступаєш за лінію, зайвого не говориш і не обриваєш сон але щосекнуди боїшся, що це зроблять за тебе чи приймеш зміни? триматимеш руки напоготові а очі відкритими широко, щоб дивитись, як зникають міста та люди, кохання та друзі, поки не заповняться червоним аж до вій- на - вчитись жити по-новому вилізти із кокону і одразу в бліндаж, де із твого лиш остання банка нон-стопу і розуміння, що ти не один начебто в моєму пілпаці червона та синя я типу Нео-нацист? кидаю руку від серця до сонячного сплетіння нумо, вихаркуй усе, що там настоялося за маму, за тата,  за тих, хто за кордонами-гратами і вже не в змозі ні виплакати ні сказати, ну чому ти, сука, мовчиш? а, треба час на подумати? розумію, течія зашвидка об пороги можна й подряпатись. виходячи за поріг обираючи нову стежку, можна легко зірвати розтяжку а навіщо? якщо це зробить хтось інший, а за ним інший, інший та інший розбомбити власний центр прийнятих рішень і чекати допоки розрулиться ні, не розрулиться ні праворульні навари ні ліворульні хайлюкси не виїдуть із бездоріжжя ми в цьому болоті назавжди під якимось номером та й загрузнемо день триває я відкриваю рани-шлюзи сьогодні ми разом дрейфуємо в морі відчаю

з гори, де усе починалося, стікаю струмком у безодню думки тікають у вчора, але, на жаль, вже сьогодні і днів n-а кількість попереду суне на нас кавалькадою сука, як же тут довго падати і дихати тяжко, ніби липнева задуха вже оточила місто вічного руху, місто на літеру К — це ти так казати навчила, здається я бачив його тільки твоїми очима і не чинив супротив, коли течія заводила у дворики, ніби у гроти мені б обирати дорогу коротку, але це довга мандрівка поросла скелями спогадів наскільки тоді було добре, настільки сьогодні холодно знаю, цей біль ми також розділимо порівну, та будемо нести окремо текст не виходить рівним, злегка заважає тремор коли дивлюся з гори на спільні цятки на мапі тисне вага тих рішень, які довелося прийняти все, що чекає попереду вчитись ділити навпіл вчити наново вулички, назви подільских барів губитись у метрограді від виходу якнайдалі швидше закрити очі, щоб не побачити сутність вчитись наново жити, як мові після інсульту дощ вимиває літери, лишає пустку натомість тепер кожне місто на N — тягуча моя невідомість відомо лише, що і досі люблю

Нарешті! Після місяців підготовки, чотирьох півфіналів, сотень текстів, десятків виступів і дуже гарячих залів — World Poetry Slam Ukraine доходить до гранд-фіналу. 31 травня о 12:00 на Книжковому Арсеналі в Києві відбудеться перший в історії офіційний український відбір до World Poetry Slam Organization — і це, без перебільшення, момент для всієї української слем-спільноти. 16 учасників і учасниць із Харкова, Києва, Одеси та Львова вийдуть на сцену, щоб визначити, хто представить Україну на європейському чемпіонаті зі слему. У фіналі виступлять: Харків — Олександр Кудь, Ія Ко, Діна Чмуж, Джей Бернадотт Київ — Карич, Ніла Ревчук, Скалозубство, Микола Кулініч Одеса — Синьоока, Ткачинський, Анна Харибіна, Павло Шикін Львів — Остап Кудлатий, Євген Малиночка, Ніколассон, Женя Громова У журі фіналу — Олена Герасим’юк, Дмитро Лазуткін, Анн та Лоран Шам-Массар. 📍31 травня 🕛 12:00 📚 Вулична сцена Книжкового Арсеналу, Київ

запрошую всіх на потужний замєс)

сховатись у серце горіха та дахом поїхати (напрямок неважливий) бути звідси подалі — найвища втіха зриваюся вихорем, плутаюсь у хитросплетінні звивин, щоб в долину упасти зливою і розсипатись на частини збираю себе по крихтам уламки кори ніби пазл (тільки б знову не обрости захисними фразами) земля під уламками рихла і пахне новою фазою, в якій зникає усе одноразове залишається тільки біль, що ніколи не стихне — невід’ємна деталька істини я беру на горіховий човен заліза присмак і у вухах набридливий свист, щоб ніколи не забувати чому тут вода не прісна я ховаюсь у серце горіха накриваюсь виною, як стріхою і пірнаю на глибину

Ми з Каричем розлучаємося. І, мабуть, це один із найважчих текстів, які я будь-коли писала. Це був неймовірний шлюб. Найкращий і єдиний у моєму житті. Це були стосунки, де люди одне одного чули, поважали, любили, були найкращими друзями, партнерами, коханцями й цілим світом одне для одного. Але, на жаль, іноді складаються обставини, які не вдається перемогти навіть великою любов’ю. Ми дуже намагалися. Але, на жаль, не все можна врятувати. Мені дуже важко й дуже страшно. Ми були разом п’ять років, три з яких — у шлюбі. І зараз я поки не дуже розумію, як саме виглядатиме моє життя далі. Я страшенно люблю свого чоловіка як людину. Ми залишаємося близькими людьми, підтримуємо одне одного й намагаємося пройти це максимально бережно. Проте, на жаль, ми більше не можемо бути парою. Усі наші творчі проєкти, які ми разом задумували, будуть жити далі. Просто тепер — трохи інакше. Мабуть, іноді з великої любові доводиться робити дуже важкий вибір, щоб одного дня не довелося робити його вже з ненависті. Я не хочу перетворювати цю історію на пошук винних чи публічне з’ясування стосунків. Життя значно складніше за поділ на “правих” і “неправих”. Іноді люди люблять одне одного, але більше не можуть бути разом так, щоб не ранити. Між нами лишається теплота. І я завжди буду підтримкою й опорою для Льоші як для людини, яку дуже люблю й поважаю. Також чесно скажу: зараз у мене складний період і фінансово теж. Я активно шукаю роботу й намагаюся потроху втриматися на тому, що вмію й люблю робити. Тому я буду дуже вдячна за підтримку — добрим словом, репостом, замовленням книги чи футболки. І дуже дякую людям, які зараз поруч. Друзям, які не дають мені розсипатися в цей період. Будь ласка, без агресії, пліток і пошуку винних. Це боляче для нас обох. На цьому поки все. Залишаюся на зв’язку.

це були світлі роки разом, дякую тобі за всі спільні моменти та підтримку

коліщатка розкрутились на повну не стукають, лиш нестерпно дзижчать і будять щоранку, як на роботу бути гвинтиком системи не так погано, коли вона працює на знищення погодитись на всі правила прийняти всі ризики розписатись в журналі видачі гніву і не здавати назад складність підвищується, ігрова зона стискається, як пробита легеня а кілзона росте, пожирає усе навколо дементором висмоктує всі кольори в ім’я вічного сіряка світ уроборсається у конвульсіях я тут, щоб продовжити страждання, тільки обравши чиї життя дорожчає смерть дешевшає смерть виходить на промислові рейки і я стою за станком навіть у нічну зміну, клепаю жахіття у головах (тих, що залишаться цілими) це конвеєр за яким не знудишся, конструктор, де ціль — розібрати крізь кістки досверлити до правди і зрозуміти, що істина не у вині, а у крові потоки виносять мене на берег і повертають до тями мене знову будить дзижчання я знову іду на завод одягнувши посмішку і шолом

тиша згарищ будить ліпше за ляпас витягає клешнею зі сплячки і кидає на гострі скелі історії думав, що поза часом, а нині ти в епіцентрі бурі і немає часу на роздуми три хвилини до смерті від крововтрати чотири роки до повної втрати честі трансформуйся аби вижити змінюйся, щоб не стати тінню себе противним відголоском чи скоріше відрижкою зона комфорту звужується до бліндажа встати раніше, аби пірнути в ранковий туман, як елька пірнає у ями на розйобаній дорозі до істини їхати нею — відтепер твоя основна задача всі інші проблеми стають сайдквестами бути головним персонажем відтепер необхідність сон віднині – нечувана розкіш але ти все ж приляж, як випадає нагода аби знову прокинутись

виступ із київського відбору Всеукраїнського слему. далі буде)