Канал живої людини

Любов довготрить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, любов боїться тваринним страхом, але продовжує йти, любов могла б здатися, залишити все, але продовжує йти. А інколи в любові прострелені ноги, або в ногах у любові осколки і ноги її стискають турнікети, або ніг у любові більше немає. Тоді любов несуть її друзі. Любов риє окопи, і живе в них, і гризе у них лід із розрізаної пляшки, коли хоче пити у мінус двадцять. Любов виходить на бойові чергування, піднімається на позиції з грижами, з температурами, із простатитами, із контузіями, з астмами і алергіями, з високою імовірністю не повернутися, з думками про когось найважливішого. Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить! Любов розрізняє на слух виходи градів, прильоти мін і рух танків. Очі любові болять, коли довго дивиться в тепловізор. Прокидається любов уночі, коли миші в бліндажі заповзають під ії бушлат. Інколи любов довго блює у посадці після важкого бою. А інколи любов закриває очі друзям своїм. І загортає їх у спальники, і виносить. Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо інколи закінчується обстріл, і любові закривають очі, і друзі загортають її в спальники, і виносять. І тоді вона переходить живим. «Перше до Коринтян» Артур Дронь

То мабуть був єдиний у світі сад та єдина за всі часи ніч, коли вирішувалось наше сьогоднішнє все. А потім арешт, і ніякого світанку між ними, густа пітьма через страждання та кров закінчилась пітьмою гробниці. Читати роздуми повністю

Якщо я не встигну або не зумію - до вересня довго ще, будуть вітри - візьми замість мене цю дивну надію і спи разом з нею, сумуй, говори. Хай вірить тобі, коли я б не повірив, мовчить і сміється, лежить горілиць, вбирає твій запах з футболок і шкіри, нехай не відходить від твоїх полиць. Якщо я не встигну, не зможу йти далі, тримайся надії, загляньте за край. До вересня довго ще, будуть печалі. До вересня довго ще, але чекай. Артур Дронь

Легкість приходить так: вплітається у подих тиші, яка в цей час звучить музикою, підкрадається з відчинених вікон, виростає у горщику з квіткою на підвіконні, чаїться в одному рішенні, на яке не зважувались так довго, але от – нарешті – розуміють, куди і як. Легкість приходить так: розв’язує тісні вузли, про які думалось, щоб вони все тримають укупі – а насправді знерухомлювали. Здавалось, мали би обвалитись з брязкотом, щоб аж пройшовся стінами гул – та спадають шовково, нечутно, а ледь торкнувшись землі – обертаються вишневим цвітом. Легкість приходить так: вдих тепер на одну секунду довший, ребра розштовхують клітку сонячного сплетіння – лоскотно і вагомо. Птахи, що зимували там розправляють блакитні крила, розлітаються з-під пальців. Ось тобі кольорові ключі. Зелений: постояти на траві босоніж, а тоді пробігтись. Вийти на сонце у короні зі смарагдовим камінням в центрі. Привітати перший зелений росточок на дереві так, як привітав би кращого друга, якого зустрічаєш в аеропорту вперше за довгий час. Жовтогарячий: розсмішити принцесу-несміяну. Торкнутись віями до найяскравішої квітки, яку побачиш в саду. Прилаштувати на небо нове сузір’я (якщо зробити все правильно – усім здаватиметься, що воно там завжди й було!). Сапфіровий: об’їхати озеро на велосипеді. Кидати на фіалки погляди, наче знаєш їх секрет, але нікому не будеш розказувати, бо ти ж їм друг. Відправитись на прогулянку в найдивнішому вбранні, щоб люди, яким зустрінешся сприйняли тебе за хороший знак. Нехай стане легко – легко. Видихай. Відпускай. Бери.

Канал живої людини pinned a photo

Ми біжимо дистанцію незрозумілої довжини і не знаємо, коли закінчиться війна. Але нам потрібно народжувати дітей, людям потрібно здобувати освіту, нам потрібно розбудовувати своє життя, паралельно з тим, що потрібно воювати. Ми маємо зрозуміти, що в покоління молодих людей не буде іншої молодості. Вони повинні закохуватися, одружуватися, народжувати дітей, любити це життя. А з іншого боку, якщо ми будемо жити цим мирним життям, то ми дуже швидко загинемо, дуже швидко воно закінчиться. Отже, ми маємо човен, який ми не можемо перехилити на жодну сторону. Завдання наше полягає в тому, щоби слідкувати, куди перехиляється човен і балансувати його. Якщо люди нападають на ТЦК, то держава мусить дати ясний, чіткий сигнал, що це кримінальний злочин і відповідно на це реагувати. Але одночасно, якщо ми не створюємо достатньо безпечного простору для наших молодих людей, вони не будуть народжувати. Результати перемоги будуть ні для кого — не буде майбутнього. Тобто ми повинні піклуватися і про теперішнє, де триває війна, і про майбутнє, де ми як нація маємо залишитись. Роман Кечур, повний матеріал читати тут.

Сьогодні я комусь — ґудзик, а хтось мені — біла тонка нитка. І ми тримаємось, не на сорочці, правда, але точно одне за одного. @zhyvyy

Твоє вміння триматись втримало ще когось. Читати повністю

Привіт) Продовжую вас запрошувати споживати додатковий, відбірний та екслюзивний контент на моєму Petron. Окрім смого контенту виотримуєте шикарну спільноту "Потрібні" де можна говорити про все, а по п'ятницях меми. А ще, це найголовніше, ви підтримуєте мою творчість, і діяльність загалом. Я зробив знижку 50% на підписку для новеньких за промокодом: HELLO_DRUNYA Використати її можна підписавшись тут

Незалежно від того, які недоліки доведеться приймати в людині, яку любиш, я тобі гарантую, що першим у цій справі будеш ти. Тож знайди того, хто любитиме тебе не за те, ким ти є, а всупереч цьому. І коли будеш стояти біля відділу «Модулі для зберігання та шафи», не зосереджуйся аж так на меблях. По-думай про те, що ти й справді знайшов людину, яка згідна розділити зберігання свого непотребу з твоїм непотребом. Бо - скажемо відверто - непотребу в тебе дофіга. Фредрік Бакман «Що мій син має знати про світ» Підписуйся на @zhyvyy і підтримуй тут

Кожну весну і кожне літо я готую коробки світла. Складаю в них усе те, що має допомогти впоратися з іншою стороною року. Зараз час відкривати їх. Це не дуже легко, бо пальці зовсім замерзли. Ось, що було в першій коробці: галявина кульбабок, яку я одного дня виявив на задньому дворі свого будинку; веснянки з щік і носа декого, кого обожнюю; сережки з бруньок; день, коли ти розпустила волосся, щоб спіймати спраглий весняний вітер. Починається крижаний дощ. Я продовжую розглядати зібране. Сік шовковиці. Фарби, які ти змішувала, щоб намалювати мою спину. Хруст розламаного, нетерпляче-стиглого абрикоса. М'якоть персика, яку язиком притискаєш до піднебіння. Ковпачок від сонцезахисного спрею, весь у піску. Сузір’я Кассіопеї. Не страшно бути в місті, яке вкривається шаром криги. Гірше – бути в місті, у якому я не можу покликати тебе кататись на ковзанах. Сіль на шкірі, коли виходиш з моря. Чорничний пиріг вечірнього неба. Твій голос у мушлі мого вуха. Листя трави, яке залишає відбитки на шкірі, коли довго сидиш на землі. Звук, з яким лід падає у склянку з м’ятною водою. Сонне пообіддя. Там де зійде сніг, виросте улюблене моє море. Приїжджай набутися біля хвиль.

у цьому світі в ціні війна а ми переконані що любов ADAM R.I.P.

А в тебе є друг? Який він?

Ти моя улюблена акула, світ до тебе впритул, і я тулюся теж. Скільки б води не затягнуло мулом, Ти вигрибеш, ти вигрибеш, ти вигрибеш. Артистка Чуприненко - Акула

Коли я був малим, мені здавалося, що справжнє життя почнеться лише тоді, коли я зроблю щось таке, про що говоритимуть підручники й новини. Хотів написати працю, що переверне науку, придумати диво-ліки, після яких лікарні спорожніють. Здавалось, або «весь світ», або даремно. Минуло кілька років, і в якийсь момент прийшло гірке відчуття несправдженого масштабу. Ні світової революції, ні відкриття століття. Ти просто встаєш, працюєш, втомлюєшся, лягаєш спати. І десь всередині стихає дитяче: «Ми ж мали змінити все». А потім я почав помічати інше «все». Не глобальне, а близьке. Не з екранів, а на відстані витягнутої руки. Людину, якій стало легше після розмови. Побратима, який заснув спокійніше, бо поруч є хтось, хто тримає чергування. Жінку, яка усміхнулась, бо їй просто подали чай і вислухали, не перебиваючи. Світ виявився не картою, а мозаїкою з маленьких фрагментів. І якщо чесно, більшість із нас ніколи не отримає своєї «сторінки в історії». Але є інший вимір: кілька людей, які пройдуть свій найважчий день трохи легше, бо ти був поруч і не відвернувся. Мене більше не мучить думка, що я не став тим міфічним рятівником людства. Натомість є простіші запитання: скільки разів за день я можу бути опорою? Кому сьогодні стане тепліше від того, що я є? Що я можу зробити зараз, а не колись «потім, коли стану видатним»? Я бачу, як змінюється простір навколо, коли хтось отримує трохи уваги замість байдужого погляду. Хтось повертається з передової і не чує: «Тримайся, брате», на автоматі, а справжнє: «Сядь, розкажи, я тут». Хтось отримує не обіцянку «колись допоможу», а конкретну дію — підвезти, приготувати, підмінити, взяти нічну зміну. Це не геройство, це нормальність, яку чомусь доводиться відстоювати. Жоден з цих епізодів не потрапить у зведення чи статистику. Але я все частіше думаю, що людське життя вимірюється не гучними подіями, а кількістю моментів, коли комусь не дали впасти. Ми ніби тримаємо один одного невидимими руками, щоб ця реальність остаточно не розсипалась. Я не знаю, чи буде день, коли я скажу собі: «Ось, я зробив достатньо». Можливо, такого дня не існує. Але я навчився помічати маленькі підтвердження: хтось почав краще спати, хтось перестав мовчати, хтось повернувся з темряви до життя. І цього мені вистачає, аби рухатись далі. І що довше я живу у війні, тим чіткіше бачу: іноді найбільший вчинок — це не дати людині зламатися саме сьогодні. Десять хвилин уваги, одна перев’язка, слово «ти впораєшся» вчасно — це не дрібниці. Це чиясь можливість прожити ще один день. Колись я мріяв змінити планету. Тепер мрію зберегти людяність у своєму маленькому радіусі дії — там, куди дістає голос, рука, погляд. Можливо, саме це і є та зміна, заради якої варто жити: ставати для когось тим місцем, де страх відступає, а світ хоч на мить нагадує дім. EMINEM ✙ | Підписатись

Якщо болить не мовчі,розкажи,говори Для того я і є твій друг Для того то мій друг є ти Щоб тобі помогти Наївні рими thekomakoma Слухати повністю безкінечні причини відчути себе живим тут @zhyvyy Підтримка мене тут🫂

Куди ти народив мене Господи? Нащо дав такі тонкі шкіряні лати? Аби я народився і одразу почав помирати? Маруся Чуприненко безкінечні причини відчути себе живим тут @zhyvyy Підтримка мене тут🫂

Золотистий затишок світла у вікнах моментально став чорною пустотою. Пил осів додолу, дим змішався з хмарами, під ногами чийсь вчорашній побут став просто сміттям. ⠀ Сонце сьогодні планувало порадувати тернополян, натомість від нього жмуряться очі, повні сліз, і серця, повні крику. Вуста мовчать, бо забули, якими словами звучить втрата, руки стискаються за спиною в слабкий кулак, подих ледь чутний. Я не знаю, як це – втратити когось під завалами, але мені здається, коли хтось твій загинув, ти гинеш теж десь глибоко всередині, але вимушений за щось триматись, бо тобі випало далі життя. ⠀ Цупкі чорні та білі пакети лежать під акацією, якої ще не торкнувся листопад. Над ними священник, навколо рідні. Ніхто і ніколи не буде знати, про що вони плачуть чи мовчать, бо вони не просто тепер мають відмінити плани на вечір чи перестати святкувати іменини, вони мають навчитись жити інакше. Дитяче крісло в машині тепер не потрібне, весільні фото стали артефактом, а стареньким батькам не потрібен подарунок на річницю. ⠀ Поза їх спинами гучна техніка і десятки рук рятівників, які цеглина за цеглиною розбирають завали в надії більше нікого там не знайти. ⠀ Мене тішить (якщо це слово є доречним), що мені досі боляче дивитись на кожне фото. Кров в моїх судинах не навчилась байдуже продовжувати рух в момент, коли я бачу страждання. Вони змушують моє серце розганятись до швидкості, яка дорівнює небайдужості. Для всієї країни Тернопіль сьогодні став столицею страждань, і ми всі не там, але нам рівномірно боляче. ⠀ Впевнений, що ми не навчимось правильно спримайти зруйновані життя під зруйнованими будинками, бо це останнє, чому хотілося б вчитись. Але так само я впевнений, що все це має додавати нам відповідальності. Розділити горе, співчувати тим, хто плаче, жити гідно і будувати. Не лише будинки, а фй те, чим вони наповнені. ⠀ На незруйнованих балконах ціла білизна теліпається на вітру, на стіні залишився килим, все інше перетворилось у гори горя. ⠀ Коли матиму розмову з Богом, не буду підбирати правильний вірш з Біблії, а просто попрошу помсти для вбивці. А це росія, в обличчі кожного, хто її підтримує. Мені від того не стане краще, але здається, Бог цінує, коли я з ним чесно.

Якщо б у тебе запитали, що сьогодні є твоїм маніфестом життя, що б це було? *Маніфест — це публічна декларація принципів та намірів

Привіт) Мені здається що вам би хотілось сьогодні зробити добро на яке не вистачає 7 000 грн. Минулого тижня я познайомився в інстаграмі з Сергієм, він допомагає дітям, і турбується про них як про своїх. Мене дуже зачепила історія Антона, вона ось тут є. Але якщо коротко: «Антон - майбутній український моряк. Сирота, який сам вирвався з окупації. І зараз йому не вистачає лише цього останнього кроку. Паспорт моряка - це його квиток у професію. Він і бабуся намагаються заробити, щось підробляють. Але зараз їм не впоратись без нас. Ці 35 тисяч - не на розваги. Це - квиток у майбутнє». На що гроші: 1. Ознайомлення, початкова підготовка та інструктаж з питань безпеки для всіх моряків (VI/1) — ціна 20 000 грн 2. Підготовка фахівців по рятувальних шлюпках та плотах (VI/2, A-VI/2-1) — ціна 7 500 грн 3. Виконання обов’язків членів екіпажу з охорони судна (ISPS, A-VI/6-2) — ціна 7 500 грн Саме ці три сертифікати вимагаються Морською адміністрацією України для допуску курсантів до практики на суднах Тож як вам ідея зробити свято пацану, приємне собі і підтримати Сергія в його справі? Банка ось