Imara Notia

Ось я і виїхав з Херсона. Життя перевертається з ніг на голову, однак хто його знає, можливо все що не було зроблено зараз — то на краще. Лишається тільки облаштовуватися в Одесі та жити далі. Утім, звісно, зі сподіваннями що моя книга написана в Херсоні також знайде відклик. Вже більше місяця її вичитує одне велике видавництво, а я хапаюсь за голову жахаючись, як же там багато помарок, помилок та недопрацьованостей, оскільки вона так і не пройшла через руки якогось рукастого редактора (нема фінансування). Хоча, якщо так подумати, то книга Жузе Сарамагу "Історія облоги Лісабона" мене в деякому роді зараз заспокоює. Бо ж тут взагалі відсутність внятної структури речень є законом та нормою, а редактор, який є головним героєм цієї книги, так і взагалі переписує історію в стані афекту. Якби я не сказав, що це розслабляє та смішить, то я б точно збрехав.

#НАрх_штудії Сучасна цивілізація по праву може вважатися цивілізацією сидіння. Більшу частину свого життя її раби проводять у положенні сидячи: офісні клерки, програмісти, начальники та підлеглі, продавці та касири, значна кількість військових, викладачі й студенти - усі вони працюють, вмостивши гузно на стільці різних форм та розмірів. Коли вони приходять додому, вони теж зазвичай сидять: за столом чи на дивані, розвалившись у кріслі чи на унітазі. Сидячи, вони кермують автомобілями й мотоциклами, літаками та поїздами (пасажири яких теж зазвичай сидять). Сидять у тюрмах і школах, у кав'ярнях і ресторанах, деяких храмах під час богослужінь і в парламенті під час дебатів. З усіх сучасних професій, які не передбачають сидіння протягом майже всього часу роботи, можна згадати хіба що автомеханіків, кухарів, деяких охоронців та прибиральників. Решта - сидять, зазвичай при цьому влупившись в екран. Це - ще одна визначна деталь нашого часу. Люди без кінця вглядаються у мерехтливі чорні дзеркала, проте що вони здатні побачити там, окрім свого власного відображення? Чи задумувалися ви над тим, наскільки більше часу протягом доби стали проводити за всілякими екранами за останні 15 років? Чи стали ми від цього щасливішими й здоровішими? Останнє питання, либонь, точно риторичне. Часом видається, що деяких людей визволяє з-під екранного гіпнозу тільки сон, який вони самі намагаються мінімізувати, - чи то там вони теж лупляться в якийсь екран? Усе це вселяє якщо не розпач, то певну зневіру в методах лібертарної педагогіки, яка стверджує, що дітей не варто примушувати до навчання: через ігри вони вчаться якнайкраще і щонайпотрібнішому для них в цей момент часу. Але ж класикам ішлося про старі офлайн ігри, через які дитина так чи інакше взаємодіяла зі світом та іншими живими людьми. Як бути з тим, що зараз дозвілля дитини майже неминуче займуть ігри на смартфоні й планшеті, перенасичені рекламою та значно ущербніші за якістю, ніж навіть комп'ютерні ігри мого дитинства у "нульових"? В принципі, відповідь мені відома, але вона потребує колосальної енергії від батьків (утім, чи не заради цього вони ставали батьками?). Факт у тому, що виховання свободою нині значно проблематичніше, ніж навіть у ті часи, коли альтернативою тотальної обробки системою була "вулиця" з її бандами та субкультурами. Що я ще хотів згадати у цьому дописі - так це епідемія речей, як влучно охарактеризував нашу епоху сучасний філософ Трістан Гарсіа. Сидячих людей оточує маса, величезна маса речей, виготовлених у конвеєрний спосіб (і не тільки). Серед цих речей годі віднайти унікальні, одухотворені руками майстра-ремісника; більшість із них веде свій родовід від ошалілого китайського верстату. Мова навіть не про сміття й не про безглуздість одноразових речей, описану Чаком Паланіком на початку "Бійцівського клубу". Мова про нібито потрібні побутові речі, які наповнюють наші кімнати й комори, горища та гаражі. Дотепно, хоч і дещо поверхнево, ця ситуація висміяна в німецькій стрічці 2018 року "100 речей і нічого зайвого". Велика війна, як і завжди, трохи приводить до тями: екрани згасають, бо мережі поставок їхньої енергії виявилися надто крихкими; хтось за якусь мить втрачає усе накопичене майно внаслідок прильоту чи вимушеного переїзду в тил. Проте загалом споживацька гарячка тримає українців у своїх неонових лещатах (нечутних і цупких водночас) так само, як і раніше. Бездарна мемна епоха (пор. із "фельєтонною епохою" з "Гри в бісер" Германа Гессе) насправді спромоглася породити рецепт супроти всієї цієї екзистенційної нудьги (сидіння-екрани-речі), і ви його точно знаєте: вийдіть на вулицю, торкніться трави!

Настав день, коли я знову змінюю аватарку каналу. Тільки цього разу воно обумовлено моїм внутрішнім станом, який напряму зараз переживає дуже болісні місяці життя Херсона. Настав час, коли я зі своїми колегами вже не здатні покрити всіх поранених в Херсоні фінансами з різних проектів. Та й була б тільки справа в грошах... тепер це стає навіть фізично і морально неможливим. Доходить до того, що якби мені не було сумно цього казати, ймовірно доведеться покинути це місто вже восени. Проблисків на покращення не видніється, ну а я з друзями так і продовжуватиму до останнього реєструвати поранених та родини загиблих, доки це все не унеможливиться з кінцями. Утім, звісно, мені б ніколи не хотілося покидати це місто. Місто, якому я присвятив 4 роки свого життя й важкого труду. Дякую всім, хто поряд зі мною в ці дні. І зокрема дякую своєму любому другу, з яким ми пили бланш на Текстильників восени, в річницю дня звільнення, за настільки точне зображення того, що зараз відбувається та відчувається моєю душею в Херсоні. Навіть якщо я поїду, то сподіваюсь одного дня все одно переїхати і осісти саме тут, в Херсоні, який я покохав.

Channel photo updated

Це двостороння вивіска 1806 року із Сібіу 🇷🇴 (Германштадт), що позначала спільну майстерню трунаря Йоганна Белла та похоронного служителя Самуеля Флейшера. Нині артефакт зберігається в музеї палацу Брукенталя. Іконографія вивіски є цілком функціональною, де на одному боці зображено домовину, на іншому — череп із перехрещеними кістками. Ці мотиви належать до традиції memento mori й водночас виконують роль професійних маркерів, ідентифікуючи характер ремесла.

#НАрх_гумор Третій день дивлюсь із дітьми радянсько-український "Острів скарбів" (1988). Це, звісно, шедевр дадаїстської мультиплікації, жахаюче угарний і цілковито відмінний від, наприклад, нудотного діснею чи аніме. У першій частині настільки товсто проходить лінія горбачовської антиалкогольної кампанії, що межа іронії та ошалілої держпропаганди майже не відчувається. Вірогідно, такий витвір міг з'явитися тільки у вузькому проміжку "перебудови", коли скрєпи соцреалізму вже впали, а насильство і злиденність дев'яностих ще не настали (і тим паче задовго до цілковито безглуздого АІ-брейнроту). До того ж культурного контексту належать "Що це було? Мабуть, НЛО" (і - щоправда на зовсім іншому естетичному рівні - "Настасьино" Борис Борисича), пізньорадянські толкіністи та неоязичники (не тільки шукачі "давніх укрів", але також, наприклад, Микола Озимов). Доволі цікава і прикметна епоха, яка все ще відлунює в наш час. Паралельно я самопосвятився в мемний фандом, який склався довкола цього мультика, і ви тепер теж в курсі, як доктор Лівсі крокує під фонк, а ще існують склейки фрагментів лише з його (себто Євгена Паперного) чудернацьким сміхом - авто-пошук, правда, підказує ще якийсь зовсім химерний запит "сміх доктора Лівсі 10 годин" 😁 Яке відношення все це має до НеоАрхаїки? Ну, щонайменше за піратською тематикою та естетикою трансгресивного мистецтва))

#рецензія_на_книгу Цього разу мова піде в двох словах про книгу, яку зараз хрін де дістанеш за нормальні кошти. Переклали на гранті, випустили тиражик — всьо. "ЧИ це людина" робота італійського єврея, який потрапив в 1944 році в Аушвіц, пережив всі його тяготи. В книзі він достатньо детально розглядає психологічний портрет табору та його розрізнених в'язнів, де були далеко не тільки євреї, а й наприклад угорці з греками. Як вони вели торгівлю на біржі всередині табору між собою та підкупали керівництво (з сильними та хитрими начальство саме підтримує товариський контакт), як сподівалися не потрапити під селекцію від виснаження й хвороб, та як зрештою люди просто хотіли прожити трохи довше, позбавлені будь-якої надії. Більше того, автор описує і відносини євреїв з її різних боків, як-от те, що якщо ти не знав ідішу, польські євреї могли попускати італійських. Водночас, не менш цікавим є й те, як автор глибоко розглядає такі питання, як-от чому бунтували в таборах ті, хто страждав менше, наскільки б парадоксально це не звучало. Коротше кажучи, якщо десь побачите цю книгу волею волі не за 1000+ грн, вона однозначно варта уваги, оскільки написана дуже простою мовою та розглядає чимало гострих питань, які стосувалися концтаборів нацистської Німеччини. Думаю, вона мені запам'ятається надовго. Той, хто вбиває, є людиною, той, хто чинить або зазнає несправедливості, теж є людиною; але не є людиною той, хто, позбувшись всяких застережень, ділить ліжко з трупом. Той, хто чекає, коли його ближній скінчить помирати, щоб забрати його шматок хліба, перебуває — нехай не зі своєї волі — набагато далі від людини мислячої, ніж найбільш неотесаний пігмей і найжорстокіший садист.

Вже як рік займаюсь реєстрацією важких поранених та родин загиблих в Херсоні на фінансову допомогу від міжнародної організації (Карітас-Спес). Катаюсь/ходжу по лікарням з колегами, щотижня переглядаючи нові списки від військової адміністрації та відверто кажучи жахаюсь. *Одразу випереджу сказав що ні, наші виплати не доводиться чекати по місяцю-другому. Все проходить за 1-7 робочих днів. В усьому ж іншому, найскладніший проєкт в моєму житті. Більш жахаючого та складнішого думаю не буде. Кожен випадок з документами унікальний, а деяких людей я вже зустрічаю по другому колу. Звісно, мені хочеться їх бачити знову, однак на вулицях міста, а не в моїх нових списках. Сидячи на терасі бару на Європейській (колишня вулиця Суворова), спостерігаючи за майстершефом влітку.

👻🎭 Phi Ta Khon — фестиваль привидів. 📍 Провінція Лей, Таїланд🇹🇭 Phi Ta Khon — традиційний тайський фестиваль, який іноді порівнюють із Геловіном, хоча його походження пов’язане з буддійською традицією. За легендою, під час повернення принца Вессантари — однієї з попередніх інкарнацій Будди — святкування було настільки гучним, що до нього долучилися навіть померлі. Саме тому учасники носять маски привидів і фантастичні костюми. Фестиваль також присвячений дощу та родючості: у небо запускають ракети, закликаючи мусон, а численні фалічні символи підкреслюють тему плодючості. Поєднання мотивів смерті та достатку відображає давнє уявлення про циклічність життя. Для традиційних суспільств смерть була не лише символом втрати, а й умовою відновлення, адже саме з розкладу та занепаду народжується нове життя.

#рецензія_на_книгу Нещодавно "Видавництво" додруковувало "С.К.А.М." Аліни Сарнацької, ну і друг мені її порекомендував таки взяти. Не пошкодував. Попри те, що коштує вона 450 грн за 164 сторінки, варто віддати належне, що вона якісно надрукована, а також має навіть непогані ілюстрації. Щодо сюжету, то він будується навколо кількох людей, які так чи інакше взаємопов'язані між собою в Україні за повномасштабної війни. Це є таким собі спостереженням за їхніми важкими долями, через що книжка нагадує навіть якусь автобіографію. В будь-якому разі, що варто точно сказати, так це те, що книжка мене дуже зачепила. Вона хоч і коротка, але буквально за кілька сторінок їй вдається мене зафлешбечити десяток разів в 2022 рік, згадуючи, наскільки хаотичним він тоді був, і наскільки пізніше була невизначеною моя власна доля. Звісно, таким є моє життя і сьогодні, однак це не співмірно з 2022-2023 роками. Сарнацька майстерно давить на всі больові точки як мої, так і підозрюю інших людей, яких торкнулася ця війна. Буде можливість і бажання загубитися в своїй журбі, дійсно — візьміть цю книгу. Місцями я навіть старався не заплакати, настільки вона болісною для мене виявилася. Особливо враховуючи те, як сьогодні мені працюється в Херсоні.