Український поступ

Знайшов таку публікацію Ірландських лівих шинфейців, які ставили УНР за модель для Ірландії

1922, передрук з невеликої місцевої соціалістичної французької газети. «Ми, соціалісти, маємо право вимагати звільнення моряків Чорного моря, тому що ми не були ані тюремниками, ані катами кронштадтських моряків. Ми можемо вимагати від буржуазної Республіки людяного ставлення до учасників голодування, тому що на нашій совісті немає катувань в більшовицьких в'язницях. Ми маємо право відкидати правосуддя Лемерсьє, тому що самі тавруємо правосуддя родини Криленків. Ми маємо право засуджувати буржуазну політичну поліцію, тому що ми не замінили царську охранку більшовицькою ЧК. Ми маємо підстави виступати проти буржуазного імперіалізму, тому що ми не аплодували радянізації України, вбивству Грузії, більшовицьким вторгненням у Персію та в інші країни. Лише ми зберегли всі свої права, тому що зберегли всі свої принципи. І серед цих прав одне з найдорожчих для нас — викривати ошуканство й лицемірство всюди, де ми з ними стикаємося: як серед червоногвардійців улюбленця Філіппа, так і серед ленінських зазивал»

Насправді, феноменальна книжка. Зараз читаю. Вона про те, як французькі інтелектуали виправдували масові чистки і радянську диктатуру, сталінізм і його злочини — і як так вийшло, що до цих інтелектуалів дослухалися. В центрі наративу книжки Сартр — який так кропітко виправдовував майже кожен тоталітарний злочин — і крім очевидного засудження, Тоні Джадт намагається зрозуміти, як так сталося, які соціально-політичні, культурні та інші умови призвели до того морального загепаду. Паралельно, Джадт розглядає події в Східній Європі і як французькі ліві інтелектуали реагували на них. Автор пише це з лівих позицій, і намагається не просто вказати на вади інтелектуалів, а проаналізувати, що призвело до них, і як так сталося, що весь цей набір абсолютно постфактум неадекватних, абсурдних, злочинних і конформістських поглядів, мав таку велику популярність, і аж зовсім не був на маргінесі. Так як зараз лівиця пірнає з головою в ті самі помилки, то така аналітична перспектива зараз є вкрай корисною.

Словацька єврейка Джо Ланґео, приїхавши до Парижа, була шокована, що їй довелося зіткнутися із запереченням її досвіду та відмовою прийняти свідчення історії (…). Там, замкнений у капсулі часу власного виробництва, жив вид, що мав би вже вимерти — французький лівий інтелектуал. Томас Павел влучно назвав те, що трапилося з більшістю французької інтелектуальної еліти у 1940-х і 1950-х роках, «відмовою слухати». — Тоні Джадт, звідти ж.

«Інтелектуали нічим не кращі й не гірші за інших людей… Вони живуть спільнотами. Вони шукають поваги й бояться осуду інших. Вони будують карʼєри й намагаються справити враження» — Тоні Джадт

На українській політичній арені УРДП висунула концепцію не просто демократії, а трудової демократії. Бо ця концепція може найсправедливіше балянсувати права держави й одиниці. Вона впроваджує націоналізацію великих варстатів виробництва й інших ділянок економіки, але лише до певних меж. Вона заохочує й підтримує приватну ініціативу, але також лише до певних меж. Держава таким чином забезпечується від поступової узурпації її суверенности певним відсотком населення. Індивідуум забезпечується від обрізання його конституційних прав державою. Кризи в західньому світі постають і тривають тому, що ні одна з демократичних систем великопо-тут немає такого балянсу. І поки не буде такого унормування між державою й одиницею, доти в запіллі Заходу не буде стабільности, а значить — не буде стабільности для боротьби із войовничим комунізмом. В. Бендер

Обережність у поводженні із загальноприйнятими поглядами, які претендують на пояснення цілих тенденцій історичного розвитку, особливо важлива для історика новітнього часу, адже минуле століття породило безліч ідеологій, що видають себе за ключі до розуміння історії, але насправді є не чим іншим, як відчайдушними спробами уникнути відповідальності. — Ганна Арендт

«Моя психічна структура наскрізь революційна, ба більше: я завважую, що з бігом часу прогресую не направо, а наліво». — Євген Коновалець, 1932 р.

​​До перепоховання Коновальця Я вже казав, що ставлюся негативнодо таких перепоховань. Вони жахливо впливають на все — на дискусію, на сімʼї, на землю навколо. Буквально, на кожному кроці був зроблений провал — як наприклад при похованні Мельника, де союз українок люксембургу намагався захистити сімʼю Мельників від того, що фактично було викраданням могили. Все це глумління над могилами — це не про повагу над історією, і робиться не для того, щоб в нас краще поважали і розуміли історію. З усім сказаним — варто відзначати і відділяти — повагу до Коновальця і весь фарс з перепохованням. Лівим і поступовцям нема чого вважати Коновальця ворогом — за рефлексом, або через неприязнь до того державного гротеску і прихильність ультраправих до його персони — занадто довго чи західними лівими, чи російсько-радянськими, чи нашими ультраправими створювалось абсолютно викривлене бачення української історії. Історично, Коновалець заслужив повагу як радикально-соціалістичних, так поміркованих і націоналістичних (крім бандерівських і гетьманівських) кіл. Коновалець був хорошим офіцером, який підтримував своїх вояків, в тому числі і у повстанні проти автократії Скоропадського. Зі згадок — Винниченком, Шаповалом, Мазепою і Феденком — Коновалець оцінювався як позитивна фігура. І я не знайшов причин, чому ця оцінка повинна бути негативною.

​​Як один з лідерів Бельгійської Соціалістичної Партії підтримував УНР і висвітлював події революції у світі «Радянська республіка панує майже на всій території Великої Росії. Колчак і його союзники контролюють Сибір — як на півдні, так і на півночі. Обидві сторони заявляють, що виступають від імені всього російського народу. Вони воюють уздовж усієї протяжності своїх кордонів, які безперервно змінюються. Точніше кажучи, вони воюють повсюди, адже омський диктатор, так само як і московський, змушений придушувати безперервні збройні повстання в тих частинах своїх володінь, які він утримує лише непевно. Ми дедалі виразніше спостерігаємо жахливу загальну колотнечу — ту боротьбу всіх проти всіх, про яку говорили днями, — що веде до місцевої тиранії ватажків банд і повернення до своєрідного анархічного Середньовіччя, яке так сумно передбачив Церетелі. Однак деякі частини того, що за старого режиму становило московський блок, уникають цього хаосу або принаймні намагаються його уникнути. Майже всі колишні прикордонні землі одна за одною проголосили незалежність. Вони існують окремо, під владою власних урядів. Разом вони охоплюють значно більше третини всього населення, найродючіші області та найбільші мінеральні багатства — за винятком сибірських. Загалом вони досягли вищого рівня суспільного розвитку, ніж власне Росія. В усіх відношеннях вони мають і право, і можливість цілком вільно визначати власну долю. Слід також додати, що Робітничий Інтернаціонал визнав їх окремими політичними утвореннями, а їхні представники беруть участь у робітничих конгресах. Характер їхньої незалежності не в усіх випадках однаковий. Фінляндія та Польща безповоротно відокремили свою долю від долі колишніх володарів. Балтійські республіки, ймовірно, знайдуть у Скандинавії значно потужніший центр тяжіння, ніж у великому континентальному об’єднанні, центром якого залишається Москва. Для України, Грузії, Кубанської республіки та багатьох інших відокремлення може бути тимчасовим заходом. Ці міркування стосовно Грузії блискуче виклав Церетелі, якого варто цитувати завжди, адже він поєднує найясніший розум із найглибшим — я б навіть сказав, найчистішим — соціалістичним натхненням Коли було остаточно доведено, що велика батьківщина не уникне більшовицького розладу, і коли стало незаперечним, що сам більшовизм буде лише провісником невблаганної реакції, найкращі й найрішучіші люди усвідомили: слід урятувати від загальної катастрофи хоча б ті куточки землі, де вони могли здійснювати безпосередніший вплив. Вони взялися відбудовувати суспільство, починаючи з його основних складників. Подекуди, у найсприятливіших місцях, вони створили острівці діяльної та поступової демократії, сподіваючись, що завдяки силі їхнього прикладу ці острівці множитимуться, зрештою об’єднаються і дадуть змогу відновити федеративну Росію. Звичайно, не можна стверджувати, що їхні зусилля всюди увінчалися однаковим успіхом. Грузія, наприклад, попри всі труднощі, утримується під владою свого соціалістичного уряду, тоді як Україна, розташована ближче до осередку громадянської війни, існує в край непевний умовах. Та хай там як, цей раціональний рух відбудови необхідно підтримувати повсюди. Він справді зумовлений місцевими потребами, відповідає найглибшим прагненням населення і ґрунтується на найнадійніших демократичних принципах національної автономії. Необхідно перешкодити великим державам допомагати Колчакові завойовувати народи, які не бажають визнавати його владу. Інтернаціонал повинен надати практичного змісту тому дещо теоретичному визнанню, яке досі їм надавав. Він має допомогти їм здобути дипломатичне визнання, наполягати на прийнятті цих нових членів до Ліги Націй, захистити їх від зовнішнього завоювання та забезпечити їм украй необхідну економічну допомогу, позбавлену будь-якого духу колонізації (…)» Луї де Брукер, 1918

Вкрай погано поінформовані емігранти з СДПН описують Українську Народну Республіку як винахід кайзера. Молоде покоління СДПН, утім, навряд чи могло знати краще. Водночас вони бачать, що Гітлер прагне спекулювати на українському питанні. Це був 1938 рік, коли повстала Карпатська Україна. Соціал-демократи описують, як певні українські республіканські й націоналістичні кола, пам’ятаючи позитивну роль Австрії та, принаймні на початку 1918 року, Німеччини, плекають ілюзії щодо можливості відновити Україну за німецької допомоги. Німецькі соціал-демократи, які на власному досвіді пізнали нацизм, намагаються застерегти українців: це хибна надія. Однак сама стаття не виступає проти української незалежності. Тезі про «кайзерівську республіку» протистоїть реальне знання цих молодих членів СДПН про жорстокість російської та польської окупації України. Наприкінці статті вони доходять висновку, що Україна заслуговує на свободу від обох — але без ілюзій щодо німецької політики на Сході, аби не дозволити Гітлеру ефективно використати українське питання у власних цілях. Цікаві все ж знахідки можна знайти з оцифрованих архівів Фонда Еберта.

​​Як західні соціалісти реагували на Українську революцію і УНР? Під час революційних подій 1917 року в Західній Європі серед соціалістів СДПН (SPD) та НСДПН (USPD) — доки остання згодом не перейшла на більш комуністичні позиції — були одними з найпослідовніших прихильників України. Україну також підтримувала Британська лейбористська партія, а симпатії до неї виявляли ірландські та бельгійські ліві. Бельгійські соціалісти відкрито й рішуче підтримували Україну та характеризували її як прогресивну соціалістичну державу. Австрійські соціалісти також цілковито підтримували Україну. СДПН і НСДПН, зі свого боку, виступали проти експансіоністського вторгнення більшовиків до Української Народної Республіки. Французькі соціалісти здебільшого ставали на бік російських більшовиків, за винятком реформаторів Жана-Батіста Северака та Марселя Семба. Після утворення комуністичних партій комуністи значною мірою взяли собі риторику етнічної ворожнечі щодо українців. Для них українці були «реакційною національністю», яка боролася проти нового комуністичного світу. Таку позицію відкрито підтримували, зокрема, такі діячі, як Клара Цеткін. Найбільш проукраїнську й водночас добре поінформовану позицію займав демократичний соціаліст Луї де Брукер із Бельгійської робітничої партії. Сміливість і знання, із якими він захищав популярно-демократичні уряди, що відокремилися від Росії, мене справді здивувала.

А тут газета публікує матеріал "Не можна мовчати" з приводу вбивства Василя Бережанського, українського активіста, бандерівцями (фракцією Бандери і Стецька), за інакшодумство у 1948 р. Це до ідеалізації Бандери, яке в нас дуже популярне.

Заява об'єднання Українських соціалістичних організацій в таборах переселенців по закінченню Другої Світової Війни, 1948

Заява об'єднання Українських соціалістичних організацій в таборах переселенців по закінченню Другої Світової Війни, 1948

Ну і в багатьох періодиках я знайшов, що українські активісти були набагато більше включені в постання ЄС як мінімум на якомусь політично-культурному низовому рівні, ніж я думав