в травні роби все, що тобі подобається

- ти захищаєш свої робітничі права, але робиш це російською мовою - я порушую твої права, але роблю це державною мовою МИ НЕ ОДНАКОВІ (ти русня)

о боже, сьогодні у вчительському чаті відбулася абсолютно карикатурна для українського суспільства ситуація. справа в тім, що вже декілька днів адміністрація школи вимагає донести медкнижку і флюшку для деяких вчителів. але сьогодні ставки були підвищені: директорка почала натякати на штраф. на це одна з колежанок написала приватне повідомлення директорці, а та, без імені, виставила його у загальний чат. у базованому повідомленні йшлося про порушення трудових відносин, коли працівників змушують під час відпустки виконувати розпорядження, і про незаконність штрафу як дисциплінарного покарання з посиланням на трудове законодавство. повідомлення хороше, претензійне, не соєве, з духом захисту прав робітників, але є один нюанс: написане російською. ситуація напружена, не визнати порушення трудових прав неможливо. але, щоб не залишитися на програних позиціях, переможний аргумент, остаточне прощавай, директорки був: «ЧОМУ НЕ ДЕРЖАВНОЮ?» порушуйте трудові права і взагалі будь-що, але не забувайте: робіть це з гідністю і державною мовою. наша національна ідея, ніяк інакше.

и если радостный день все же настанет, снова черный флаг окажется духом моей страны, моя жена бережно отнесет его домой и пустит на штаны или рубаху пол гудман

в лісі звʼязок не ловить

вчителі змушені підкорятися божеству бюрократії, звітування та обліку. але деякі роблять це з власної ініціативи, заносячи до обліку навіть найбільш (не)однозначні речі. не секрет, що раніше в школах, переслідуючи виховну мету, практикували тілесні покарання. на тлі своїх садистських схильностей директор однієї німецької школи у XIX ст. вів облік покарань, які він застосував за 51 рік роботи. список містив таке: «911 527 ударів різкою, 124 010 ударів палицею, 20 989 ударів лінійкою, 136 715 ударів рукою, 10 235 ударів по губах, 7 905 ляпасів і 1 118 800 ударів по голові». [*, 383] чи виплатили йому премію за таку відповідальну роботу — невідомо.

не пишу, бо зайняті важливим: варимо компот з малини

в першій половині XIX століття, після чергової російсько-турецької війни, мій далекий прадядо емігрував у бессарабію з північно-східної болгарії. на той момент російська імперія активно заселяла нещодавно завойовані території й надавала пільги колоністам. тому, отримавши тимчасове звільнення від податків і, найголовніше для землеробів, — землю, він разом з іншими переселенцями, тікаючи від османської влади, заснував нове поселення в бессарабії. достатньо нишево для сучасної людини? майже двісті років мої родичі з материнської лінії обробляли бессарабську землю й розбудовували селище. в центрі села сьогодні розташований пам’ятник першим поселенцям, серед яких є й ім’я мого далекого пращура. але пост не зовсім про нього. нещодавно померла бабуся, яка була провідницею родинних легенд та болгарських традицій, залишивши мені у спадок землю у вигляді так званого паю. ситуація, звісно, поширена, але навіщо мені гектари землі, якої я ніколи в очі не бачив? земля, що більше не має тієї цінності, яку мала раніше. земля, яка зазвичай за копійки перебуває в оренді у місцевого неофеодала, що раз на рік розраховується кількома мішками зерна. звісно, земля знецінена через об’єктивні історичні, економічні та технологічні процеси, але на власному досвіді це відчувається доволі сумно. мій прадядо двісті років тому емігрував заради землі, з якою я не знаю, що мені робити. люди пішки хуярили тисячі кілометрів і помирали з розпоротими животами в палестині під час хрестових походів заради землі, а ми сьогодні типу такі: «ну бляя, хз». і воно-то реально хз, без морального сорому перед предками. мабуть, найбільш дивне в цій історії не те, що мені дісталася земля, а те, що за двісті років вона перестала бути відповіддю на питання «як жити?». якщо для мого прадіда вона була шансом на майбутнє, то для мене сьогодні це лише документи, які навіть у випадку продажу глобально не змінять мій фінансовий стан. ех, зараз би вирощувати виноград на землях бессарабії й точити вино з дерев’яної бочки, а не жити міщанське життя, виконуючи щоденний капіталістичний поклон.

є в світі слово, що повертає дерева в анпрім-колір, змушує квітнути півонії, заспокоює море і охолоджує пиво. від якого мурахи по тілу і радості більше, ніж у дітей від сікс севен. заради якого треба страждати, як жінці під час вагітності, цілих дев’ять місяців. під час якого всі справи можна робити спокійно, тихо, як у совєтському союзі, не спеша. давньоєгипетські жерці, щоб його відчути і віднайти в часі, вигадали календар. після ночі завжди постає день, після зими — весна, після війни — мир, а після уроків, контрольних і річних оцінок… першим було слово і словом було — к а н і к у л и. ну сука наконец-то

в останній навчальний день вирішили з шостикласниками пограти в доганялки. зазвичай усі намагаються зловити мене, тому доводиться бігати більше за всіх. даня, найшвидший із них, завжди намагається зі мною змагатися, а тому я вибігаю з третього поверху й біжу вниз сходами до головного холу, щоб через інші сходи знову повернутися на третій поверх. майже стрибаючи сходами, я вилітаю в коридор першого поверху, бачу там мєнта, на нього похуй, але поруч із ним стоїть завучка. я різко зупиняюся, заспокоююся і спокійно повертаюся на сходи, де мене наздоганяє даня. він віддає мені лову, а я хапаю його за руку й шепотом кажу: «даня, стій, там завучка, біжимо тихо нагору…». йшов п’ятий рік вчителювання

у валенсії вже майже місяць відбуваються масштабні протести освітян. це один із найбільших освітніх конфліктів в іспанії останніх років. вони вимагають підвищення заробітної плати (давно не було підвищення, а інфляція все з’їдає), зменшення кількості учнів у класах (тобто переповнені класи, дуже знайомо), скорочення бюрократії та збільшення кількості педагогічних працівників (у них дефіцит кадрів). окремо також просять про підтримку валенсійської мови. перемовини між урядом регіону та освітянськими профспілками зайшли в глухий кут, тому був оголошений безстроковий страйк. десятки тисяч учителів не виконують свої посадові обов’язки, а тисячі погрожують звільнитися на тлі кризи педагогічних кадрів. школи працюють в аварійному режимі: дітей приймають, але більшість уроків не проводиться. страйк підтримують учні, батьки та студенти, які також виходять на багатотисячні протести. у центрі міста вчителі розбили наметове містечко. перемовини заблоковані, двіж продовжується. цікава ситуація з оцінками наприкінці навчального року, бо уряд пропонує просто автоматично всім виставити найвищі бали й відправити учнів на канікули, поки страйк не закінчиться. фан-факт: за всі роки незалежності українські вчителі жодного разу не оголошували загальний страйк, попри те, що освітяни в нашій країні все життя були на самому днищі. керівниця обласної профспілки пояснювала мені це відсутністю достатнього фонду, щоб мати можливість компенсувати освітянам зарплату на час страйку. можу зрозуміти, але приймати відмовляюся. сподіваюся, що колись, можливо після війни, українські освітяни навчаться відстоювати свої права і стаття 61 закону україни «про освіту» нарешті запрацює (посадовий оклад у розмірі трьох мінімальних заробітних плат). до речі, можете звернути увагу, що у протестувальників переважає зелений колір. він символізує надію на зміни і вже давно став символом боротьби за якісну державну освіту та гідні умови праці.

спілкувалися на днях зі знайомою, яка вже декілька років знаходиться в імміграції. канада, німеччина, молдова, польща. в якийсь момент розмова зайшла про францію, і вона незадоволено запитала, чи бачили ми, як мігранти громлять париж. я спочатку не зрозумів, але допер, що вона мала на увазі події після перемоги псж у лізі чемпіонів. кажу їй, що псж — це французький клуб і французів там було, напевно, більше, а ще це вже стара французька традиція наводити шуму і хуяритися з мусорами. вона щось опонувала, мовляв, на відео були тільки люди неслов’янської зовнішності і всьо таке. сперечатися з аполітами себе не поважати, тому скіпнув цю розмову. але паралельно друг пожартував, що скоро індуси в україні будуть розносити київ, а вона одразу пригадала, як її дістали сусіди-індуси в канаді, бо з їхньої квартири завжди воняло карі. я не втримався і вирішив запитати, чи не заважають їм мігранти у варшаві. на що вона дала відповідь: "тут нема мігрантів, усі свої — українці і білоруси, всюди чуєш українську або російську мову: в парках, магазинах, на вулицях..." ну, слава богу, хоч у польщі мігрантів нема і ніхто старих сомів в озері не ловить. притча про те, що мігрант мігранту вовк. канада — для канадців, німеччина — для німців, франція — для французів, польща — для українців.

нагадування, що гра — найреволюційніша річ часто сам про це забуваю в силу обставин, в яких опиняюсь завдяки існуючій системі освіти