Лада&Александра Антомоновы

Господи, це ж ти, напевно, думаєш, що я така і є?! Отака відповідальна, впевнена, ділова ковбаса, так? Тобі, мабуть, здається, що я з легкістю ухвалюю рішення. Що все передбачила… Сідай, я тобі розповім, як воно, жити зі звороту цієї, прости Господи, відповідальності… Усе просто - я старша сестра. (Чи єдина дитина у сімʼї, де мамі потрібна була мама [ще й татові - батько]) Це значить, що я відколись не вимикаюся з мережі. Весь час ON. Мені важливо, щоб хоч ти зрозумів, що я не весело танцюю, це мене лупить струмом. Я провідник процесу, у який може щомиті хтось доєднатися. Я почуваюся вічно ввімкненою зум-конференцією, у яку цілодобово можуть підключитися якісь люди і ми працюватимемо. Я не знаю хто, це буде і що треба буде робити, але знаю, що по мене прийдуть. Подзвонять. Напишуть. Я буду потрібна і мені треба бути на місці. Та напоготові. Моя кнопочка ON горить моторошним зеленим вогником. Вона не вимикається. Вона заплавилася. Колись мене часто дивували та заставали зненацька. До мене вдиралися, щоб вдарити за те, що менший брат впав з велосипеда. Мене гукали, щоб я забрала тата з генделя, бо тато хильнув зайвого. Мене будили, щоб я терміново допомогла, бо нас затопили сусіди чи прийшла поліція чи комусь зле. Мене кликали, коли потрібно було визначити, хто з родичів правий у сварці. Поняття не маю, як я те розрулювала, бо мені і десяти не було. Не інакше, як святою вірою родичів у мою кмітливість та спроможність. Ясна річ, що мене важко відтоді застати зненацька. Так я навчилася бути напоготові завжди. Хто-зна що, але точно щось станеться. Ця невизначена готовність дає шалену тривожність, яка збоку може бути схожою на завбачливість чи далекоглядність, на зібраність чи стресостійкість чи щось іще, але це стрьомна, ближча до розладу хрінь. Окрім того, виходило, що усе мене стосувалося. І брат - я, і пʼяний тато - я, і якась халепа - я, і стосунки між родичами - я. Мені дуже важко уявити, що щось мене не обходило тоді, бо подавалося так, ніби обходило все. Неможливо було відмовитись. Не було такої опції. Ось тобі і те, що здалеку скидається на відповідальність. Коли мої дорослі мені дзвонили із такою беззастережною впевненістю, що я саме та людина, яку зараз доцільно залучити, навантажити, доручити, призначити чи попросити - у мені самій проросла впевненість, що я саме така людина. Чи так має виглядати впевненість? Мабуть, ні. Бо тут немає свободної волі. Немає вибору. У моєму випадку впевненість - це скоріше не якість, а посада. Посада, з якої тобі не звільнитись, бо немає ким замінити. І у відпустку не піти. Я знаю, про усю цю модну історію про те, що потрібно відпускати, дозволяти собі легкість, відмовлятись від відповідальності - та що буде - те буде. Але я забагато разів переконувалася, що бути цілодобово включеною та відповідальною на усі боки мені самій вигідніше. Виходить, що я сама зацікавлена у тому, щоб все залишалося, як є. Бо для мене дійсно краще постійно «бути у лавці» зараз, ніж потім розгрібати наслідки. Все одно мені розгрібати. Якщо вчасно береш слухавку - шанси зекономити сили зростають. Але мені здатен допомогти лише лом. Ним можна зробити дві важливі речі: видовбати цю бісову зелену кнопку (чи принаймні розбити цей жахливий зелений вогник) та відколупати мої зведені судомою пальці від керма. Якщо тобі здається, що я така ділова і відповідальна - не вір більше жодному моєму слову чи вчинку, бо це все брехня. Бо це не мій вибір. Я просто не знаю антонімів до цих слів. Антонімів до цих дій.

Маленькі дівчата з великим ехолотом Тато водиться десь на глибині у непрозорій воді хто-зна яких станів, тому ти навчилася слухати. Сидіти у сусідній кімнаті і робити акустичний відбиток. Це як сліпому слухати танець. Рух має незліченну кількість відтінків: як він дихає, з яким акцентом ставить посуд, як рухається кімнатою, як закриває двері тут та дверцята там, як гортає сторінки, як переключає канали. Усе передає настрій. Ось він роздратований, але не хоче, щоб це помітили - тоді він рвучко ставить чашку на край столу та кілька разів пересуває її, ніби шукаючи краще місце. Він подумки говорить тоді. Сперечається та доводить комусь свою позицію. А ось він роздратований і не приховує цього - тоді на сцену виходить газета. Вона перетворюється на плащ тореодора. Складаючи її, він виразно хлопає, запрошуючи до бою. А коли бій завершено - кидає мулету на стіл. Ти відливаєш звукові форми. Та зберігаєш їх Він переважно мовчить. Але ти так хочеш його розуміти, що вивчила мову риб. Мову дрібних мімічних рухів. Градуси примруженості очей, кут нахилу брови та кутиків губ - у безлічі поєднань створюють мініатюрну мову жестів. Ти розумієш його краще за інших домашніх, тому тебе засилають до нього, коли треба щось передати, або запитати. Тут тобі зрозуміло значно менше. Словами заплутаніше. Ти не розумієш він такий глибокий чи такий замулений? Ти сидиш на кладочці біля озера усе дитинство, а згодом і юність та кидаєш камінчики, запускаєш плавати кораблики з листя очерету, чекаючи, коли одного разу, у ясний день, промайне луската спинка його особистості. Інколи мати тата - це ось так. Потім хтось іде. Або тато, або ти. Але відрощена система ехолокації лишається на все життя. Ти не можеш розучитися орієнтуватися на слух. Розучитися передчувати чи передбачати теж не можеш. Ти знаєш мову риб краще за людську. Це те, чому тебе навчив батько. Важко згадати чи навчив він іще чогось…

Між нами стоїть дитина. Миле, чудове дитя, яке ми зробили з тобою колись. Власне, ми прагнули один одного тоді, а вийшло воно і це, кажуть, велике щастя. Шахта ліфта повільно засмоктує нас вгору. Дитя радіє, що ми у нього є. Цілі двоє батьків. А мені сумно, бо я втрачаю тебе і кількість підйомів на наш поверх полічена. Вона тризначна. І вона на один менша, ніж кількість спусків. Ти скоро підеш. Можливо, я знаю про це раніше, ніж ти. Так само, як про твою застуду напередодні того, як захворієш. Ти підеш, а я залишуся з дитиною, бо дитина має лишитися з мамою. Так малечі краще, кажуть ті, хто розказує про велике щастя. Між нами сидить дитина. Ми дивимося щось, їмо, говоримо, а вона поруч. Якщо не буквально, то щомиті покличе чи прибіжить. І ми підхопимося до неї, бо бути батьками - це передусім. Це святе. Це відповідальність. А ми ж з тобою з юності бажали бути перед усіма, святими чи бодай відповідальними. Любов - то таке… якісь фокуси зі світу ірраціонального. Якісь ефемерні вигадки, які і живуть-то три роки, якщо було чому жити. Між нами лежить дитина. Вона лежить, як меч між Трістаном та Ізольдою. І ми бережемо вірність нашому дрібному королю. Ми хороші батьки. Та мертві коханці. Ми добрі мама і тато. Та байдужі чоловік та дружина. Ми відповідальні опікуни. Та чужі люди. Ти відчуваєш суцільне, безпросвітне, тотальне почуття провини. І переді мною, і перед дитиною. Переді мною - бо ти змістив мене з першого місця. Як і я тебе - це здавалося розумним. Перед дитиною - щоразу як тільки подумаєш, що треба відсадити її в автокрісло на заднє сидіння. Я знаю. У мене те саме. Ніхто з нас не наважиться бути поганим. Ми ідіоти. Я розумію це, але не можу нічого вдіяти. Ми побоялися, що магніти всередині, тягнучи нас одне до одного, розчавлять дитину, тому розмагнітилися. У нашої дитини є тепер два гарненьких кубіка з ферромагнітних матеріалів. Корисна річ: можна вежку з них скласти, можна возити у пластиковому самоскиді. Один з них скоро загубиться

Я ніяк не можу второпати, відколи речі зі світу ідей перестали бути цілком недосяжними, теоретичними та абстрактними і перетворилися на вимоги? Ти неодмінно мусиш досягти ідеалу - ідеального тіла (тобі дадуть параметри), ідеальних стосунків (тобі дадуть референси), ідеальних прибутків (дадуть розрахунки), ідеального порядку (тут теж є приклади), ідеальної організованості та ще кілька дрібниць - двійко-трійко ідеальних дітей та красиві результати УЗД. Можна і навіть необхідно жити ось так. Тобто, взяти цю найвищу ноту та тримати її роками. Бажано, не роблячи вдих. Це так само дивно, якби нам сказали, що кожна порєдна людина має жити на лінії горизонту. Ми б на це відповіли, що доскакати туди можна хіба що на сферичному коні у вакуумі і продовжили б займатися своїми справами. А з ідеальним так не вийшло, бо нас добре підготували. Коли ми були малими, на лінії горизонту зʼявилися перші пілігрими: усілякі діти маминої подруги, відмінниці-Маші та інші приклади для наслідування. У підлітковому віці туди заїхали тренери, моральні авторитети з сусіднього району та інші міфологічні створіння на межі пліток і марвелу. Потім була розвилка: для тих хто пішов робити карʼєру - горизонт заселили ідеальними родинами та чудовими мамами з розумними дітьми; а для тих, хто займався родиною - успішними карʼєристами з ідеальними відпустками та цікавими проєктами. Ніхто не живе на лінії горизонту. І це нормально. Це не соромно та не винувато. Усі хороші фотографії - це вихоплена з контексту мить. Усі діти маминих коучів - це ракурс якогось землянина, який хворіє, помиляється та регулярно відпадає від намальованого на офісному фліпчарті горизонту. Ідеальність не передбачена реальністю. Єдине, що у нас, землян, дійсно добре виходить - це помилятися, промахуватися. Нам сяк-так вдається жити своє посереднє життя і щиро, від душі помилятися на кожному кроці, сподіваючись робити це не так часто. Зроблене людьми (люди у тому числі), яким би красивим воно не здавалося, обовʼязково має помилки, прорахунки, асиметрію. Воно неминуче вимагає уточнень, покращень, виправлень та доопрацювань (вимагає, але обійдеться).

Доведеться возитися з собою усе життя Всмислі?! У момент усвідомлення це звучить як вирок. Автоматизми, життя за інерцією родинної традиції, «легке» ставлення до власного вибору, тривалий час дозволяли думати про себе, як про щось незначне. Бігає там якийсь малюк, на очі особливо не попадається, бутерброди робити вміє. Згодом, причинно наслідкові звʼязки приводять до внутрішнього розслідування: чому я опинився у таких ситуаціях? Стає зрозумілим, що вибір має вирішальне значення, що мотив - річ не випадкова і що себе особливо не зміниш. Доведеться жити з тим, ким ти є. Ще й возитися… Дбати, розуміти, прощати, витягувати з неприємностей та не дозволяти потрапити у нові, виховувати, фруструвати, коли треба, втішати, забезпечувати, орієнтуватися у тому, що тобі можна, а що - ні, реалістично думати про перспективи та за можливості, не обманювати та не підставляти. Із собою, як із морською свинкою. Ти раніше не дуже знався на морських свинках, але друзі попросили тебе три тижні подбати про неї, бо вони - у відпустку. І ось живе у тебе ця істота. Ніяка. Але ти її все одно годуєш, бо ти людина доросла і відповідальна і поступово у тебе з морською свинкою вибудовуються відносини. Ти накопичуєш інформацію про неї, спостерігаєш та пізнаєш. Виявляється, вона має якісь звички, схильності та вподобання. У неї є характер і він своєрідний. Вона стає впізнаваною та особливою. Так можна і полюбити морську свинку. Та із задоволенням возитися із нею все життя.

Голка програвача плавно ковзає по платівці. Він вкотре заводить цю розмову. Він скаржиться, бурчить та повторює одне і те саме. Він жалкує про якусь фігню та розкисає так, ніби він - панночка та посадив пляму на спідницю. Терпіти його таким не можу. Нудний та жалюгідний. Я не витримую. Не можу дозволити йому втрачати гідність у моїх очах. Я рвучко знімаю голівку програвача посеред приспіву: Ну чого ти знов про це згадав? Ми впораємовся, усе буде добре… Припиняй уже, давай про щось інше поговоримо. ———- Мене знову мучить ця тема. Вона піднімається у мені щоразу, варто мені трохи розслабитися. Мені немає з ким поділитися, окрім неї. Та про це і не знає більш ніхто. Мені здається, що це дратує її, але мені так потрібно, щоб вона мене вислухала та зрозуміла. То ж я ставлю платівку та опускаю голку. Починаю говорити. Мені так хочеться почути від неї, що ситуація дійсно неприємна. Мені необхідно почути від неї, що я правда помилявся. Мені не потрібні слова підтримки, мене не треба заспокоювати, підбадьорювати. Я не маленький! Мені потрібно закрити цю тему для себе. Просто скажи: Так, це повна халепа, любий! Визнай моє право почувати те, що я почуваю. Підтвердь моє бачення та, що я не божеволію, що я не один бачу, що це фігня… Будь ласка… Натомість вона знімає голку та вкотре вимикає розмову. ————— Інколи потрібна не підтримка. Не порада. Не мозковий штурм. Не співчуття. Не підбадьорування. Інколи потрібна простіша дія - достатньо валідації. Так, любий. Воно плаває, ходить та крякає, як халепа. Фух, Господи! Дякую тобі. У мене вивільнився ресурс та сили, які йшли на обробку переживань. Тепер я можу розібратися із цією халепою та вирішити питання. Мелодія дограла і ми нарешті почули про що йшлося в останньому куплеті.

Мамо, я не хочу більше ходити на малювання, я хочу ходити на плавання. Як це? Ти займаєшся малюванням лише півроку. А до нього був футбол, а до цього - фігурне катання. Ти нічого не досягнеш, якщо будеш займатися то одним, то іншим. Потрібно доводити справи до кінця! До хобі потрібно ставитися серйозно! До хобі? Серйозно? До справи, яка має бути зовсім несхожою на усі інші обовʼязкові справи, яка має бути гаванню радості та інтересу? Нехай змінює. Нехай пробує і кидає, бо від улюбленої справи людину неможливо відірвати. І улюблена справа має термін придатності. У всіх діяльностей є періоди актуальності. Захоплюватись історичними серіалами, а потім охолонути і захопитися домашнім виноробством, купивши для цього усе необхідне приладдя, а потім навиноробствуватися і почати робити садові меблі або мотанки, або почати шити одяг, або розписати усі тарілки у домі і радіти цьому, аж поки не набридне це і зацікавить щось інше… Дозвілля - це відвойований у міста парк. Завжди є спокуса забудувати його чи вчинити з ним якось прибутковіше, раціональніше чи бодай корисніше. Але ні. Має бути посеред людини місце вільне від досягнень та прибутків, де вона робить щось просто так, бо подобається, бо приносить радість. Бо вона - людина, а не функція. Калейдоскоп дитячих хобі, підтриманих батьками, мав одну велику мету - навчити дитину сміливо йти за інтересом, не шкодувати на це часу та засобів, і одну ще більшу мету - навчити дитину ставитися серйозно не до хобі, а до себе.

Хто завгодно, тільки не життєрадісний Просто нестерпно, коли у бригаді гине оптиміст та життєлюб… Його завжди оминало якось. Тому ти зберігав у ньому надію на те, що є від смерті якийсь засіб. Дивлячись на нього, хотілося впевненіше вірити, що є якась послідовність та система у русі коси по цій піксельній рулетці і таким можна проскочити. Але тебе сповістили і виявилося, що ні. Тобі немає коли горювати. Ще одна смерть, про яку ти подумаєш завтра. Усе, як завжди. Просто знадобиться час, щоб відучити себе пориватися переслати йому смішне відео. Просто доведеться вчасно зупиняти себе-йолопа, коли не спиться і написати «шо ти?» Усі зберігали у ньому цю надію. Те, що він живий негласно повʼязувати з легкою вдачею. Цього ніхто не обговорював, і мови не було. Просто знали. І від цього було легше. Такі класні, добрі, веселі люди мають жити до глибокої старості, а не ось так… брати і помирати. Смерть і він - взагалі несумісні. Потім усі довго мовчать. Дратуються, чіпляються через дрібниці, бо усіх бісить ця втрата. Ніхто не хоче погоджуватися. Так і кортить запитати: якщо вже такого, як він не стало, то ти чому досі є? Так болить любов. Усі його любили і любитимуть. А що нам, живим, лишається з вами, полеглими життєлюбами, робити…

«Він у нас такий незграбний, неодмінно щось розібʼє» Незначна художня деталь. Легковажно кинутий штрих, між тим як подавали гаряче та прибирали закуски. Можливо, це взагалі було єдине звертання на твою адресу за вечір і далі розмови дорослих точитимуться навколо незрозумілих тобі речей. Це все для тебе на сьогодні. Щодо тебе складеться певний тренд. Близьким буде зручніше розповідати лише певні історії про тебе. Тут як пощастить. Може, смішні історії. А, може, не смішні. Ти ще не знаєш цього слова, а твоє реноме у сімʼї вже склалося. Міф почав писатися. «Він у нас найрозумніший. Точно буде вченим» Говорять про дитину, яка нічого такого не мала на увазі. Вона просто до чогось додумалася і не відомо чи зможе повторити фокус. Тут на веретено визначення почав намотуватися інший наратив. Несподіваний та приємний. До наступного разу, до приходу гостей, ти мусиш підтвердити цю байку. Ти хочеш ще… Ти хочеш, щоб про тебе розповіли хороше. І знову поглянули на тебе отакими очима. Важко підібрати слова… ну, такими… здивованими. І ти не помічаєш, як сам намотуєшся на веретено і честолюбно хочеш стати тим, про кого скоро знов розкажуть цікаву історію. Не помічаючи, як сильно боїшся, що розкажуть історію невдачі. Для дитини усі прикметники, що описують його - це перш за все іменники. Не «я - такий», а «я - це». Інакше люди не ростуть. Їм треба спертися хоч на чиюсь думку, якось себе визначити, розуміти щось про себе зі слів очевидців, навіть, якщо ці свідчення необʼєктивні чи викривлені через чужу оптику. З одного боку вони увʼязнюють, з іншого - дають дах над головою. Протягом життя до перегляду цих визначень руки не доходять. Прийняли на віру і достатньо Руйнування родинного міфу про себе - це таке хвилююче лускання бульбашки. Прекрасний момент, коли Незграбний не може знайти підстав через які він досі вважає себе незграбним. Так само, як і Найрозумніший… Не незграбний Не найрозумніший А який? Тільки своїми словами і не підглядаючи у відображення в очах того, хто дивиться на тебе зараз