Край

"Піаністку" — в "Гегемон" Відкриття ретроспективи вже завтра, і квитків на покази (включно з додатковими) майже не лишилося. Тому хочемо повідомити, що показ фільму «Піаністка» 19 серпня перенесений до іншого, більшого залу — «Гегемон», щоб на показ змогли потрапити якомога більше глядачів. Тож на «Піаністку» зʼявилося близько 200 додаткових квитків. Окрім того, звільнилося декілька місць на фільм-відкриття «Веселі ігри». 🔗 Квитки — за посиланням. 📅 Розклад ретроспективи — на нашому сайті. До зустрічі завтра на першому показі.

«Відео Бенні»: Я хочу побачити Продовжуємо розповідати про фільми з програми ретроспективи. «Я хочу дізнатися, як це» — з цієї фрази народився задум для «Відео Бенні». В інтервʼю французькому кінокритику Сержу Тубіана, Міхаель Ганеке розповів, що якось читаючи газету, у розділі кримінальної хроніки натрапив на повідомлення про вбивство однією дитиною іншої. Свій вчинок малолітній вбивця мотивував фразою: «Я хочу дізнатися, як це». Цей епізод настільки вразив режисера, що він протягом кількох років колекціонував повідомлення по подібні злочини, і за його словами, ще декілька разів зустрічав ідентичний мотив. Саме такий мотив звучить і з вуст персонажа у «Відео Бенні». Формально ця картина є завершенням «трилогії заледеніння», однак по суті «Відео Бенні» є прологом до «Веселих ігор». Не випадковою є також участь актора Арно Фріша в обох картинах — його персонажі є якщо не прямим продовженням, то реінкарнацією одного-єдиного образу, однієї ідеї — ідеї video. У перекладі з латині, video означає «дивлюся». Вже у назві Ганеке прямо формулює проблему. Персонажа Бенні рухає тільки один мотив — він прагне «дізнатися, як це» — він хоче побачити. Це бажання веде його навмання через усі кордони, поза межі добра і зла, до веселої науки відео. «Трішки холодніше ніж «реальність» — так описував Ганеке «Відео Бенні». Холодні, приглушені кольори створюють необхідну дистанцію між глядачем та картиною. Цей прийом робить образи максимально ясними, позбавляє будь-яких сентиментів. На екрані кристалізується прозоре наче кришталь питання: що значить дивитися відео? підписатися | квитки на Ретроспективу Ганеке | наш сайт

Любов, агонія та безвихідь: 6 фільмів Міхаеля Ганеке, які варто подивитися. А тепер — ще й у Києві на великому екрані Ганеке десятиліттями досліджує найболючіші механізми людської природи — від захоплення насильством до придушення власних бажань. Тому його фільми дискомфортні, холодні й часто безкомпромісно жорстокі щодо глядача, але більшість із них важко забути після перегляду. Уже цього тижня дослідницький кінопроєкт «КРАЙ» за підтримки Visa та Райффайзен Банку представляє в Києві ретроспективу ключових фільмів австрійського режисера. У програмі — зокрема, скандальні «Веселі ігри» (1997), а також роботи, відзначені Гран-прі та «Золотою пальмовою гілкою» Каннського кінофестивалю, — «Піаністка» (2001), «Біла стрічка» (2009) та «Любов» (2012). І це далеко не вся програма. Напередодні показів DTF Magazine докладніше знайомить з цими роботами. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

«Веселі ігри»: Глядач як співучасник Менше тижня до фільму-відкриття. Ми починаємо розповідати про кожен фільм програми, і першою буде саме ця картина, хоча це далеко не перший фільм самого Ганеке. Такий нехронологічний крок необхідний тому, що це дійсно «фільм-відкриття» — навіть не стільки самої ретроспективи режисера, скільки питання про те, що таке кіно взагалі і яка роль глядача в дійстві на екрані. Тому мова про «Веселі ігри». Премʼєра фільму відбулася в Каннах у 1997 році, і замість очікуваного, так званого «високого» кіно з Австрії публіка отримала справжній ляпас. Через це десь третина глядачів покинула зал, і цей факт аж ніяк не типова реклама для чергового штучного фестивального «скандалу». Ганеке й сам зізнавався, що зняв таке кіно, з якого глядачам краще піти, ніж залишитися. Таким чином, глядач замість звичної дистанції до дійства отримав оголене до нервів питання: чи відповідальний я за свій погляд? Чи можу я «просто» дивитися? Зрештою, проблема «бачення» як співучасті набуде подальшого сенсу і в майбутніх картинах режисера. Роль Анни спочатку запропонували неперевершеній Ізабель Юппер — постійній виконавиці ролей у фільмах Ганеке. Але вона відмовилася, оскільки вважала фільм і страждання героїні надто важкими для виконання. Коли Ізабель переглянула готовий фільм, то пошкодувала про своє рішення. А Тім Рот, наприклад, подивитися фільм так і не зміг — настільки його виснажили зйомки американської версії картини. Так, «Веселі ігри» Ганеке зняв двічі — практично покадрово. Публіка знову була спантеличена: навіщо знімати один і той самий фільм двічі? Дехто з критиків звинувачував режисера в «антиуяві» та називав цей ремейк «артхаусним тортурним порно». Режисер завжди говорив, що від самого початку «Веселі ігри» задумувалися саме як американський фільм для американської аудиторії, але такий проєкт у 90-ті не вдалося втілити. Та здається, що через 10 років після оригіналу Ганеке знову вдалося перетворити кіно на унікальний жест, що виходить далеко за межі екрана. Навіть тоді, коли він просто покадрово повторив уже зняте — з іншими виконавцями. Сама структура картини є своєрідним «розривом контракту» між потоком рухомих картинок і глядачем. Цю картину не вийде спокійно споглядати, насолоджуючись кадрами чи захоплюючись сюжетними поворотами. Ганеке казав, що прагне, аби глядач працював. А праця, як відомо, може бути нестерпною. Ганеке не приховував, що дійсно задумував цю картину як експеримент. Він досліджує найглибше джерело нашого задоволення, являючи нашому погляду саме наше нутро. Подібне видовище і справді нелегко витримати. Однак чи можливо дістатися до чогось вартісного, не ризикуючи? Запрошуємо вас ризикнути і стати співучасником кіно вже 15 серпня о 18:00 у кінотеатрі «Жовтень». 🔗Квитки — за посиланням підписатися | квитки на Ретроспективу Ганеке | наш сайт