Божко набирає текст

крапка після але це коли крізь пробитий навиліт аркуш видно лише минуле зло не маючи власного почерку вселяється в порожні руки збирає з гострих крижин незбагненні для нього слова і відтак руйнує а промовити вголос те єдине вціліле наділене значенням вічної мерзлоти видається зрадою тож ми нарізаємо кола на тонкому льоду підіграй нужбо всі повірять що це від сміху твого розбіглися ніжні зморшки кружалець мовби від яблука що впало в криницю що це не смерть а всього лише осінь така холодна аж просочилася в липень така неґречна аж повивертала кишені вигнавши звідти ніби торговців із храмів наші змерзлі порожні руки аби ми наповнили їх розігрітим ґрунтом і кипінням спільної сльози що випікає в пам’яті кому стежку а кому крапку після але 29.07-6.08

вістря до вістрячка ліс кров до крові дитя слово нагріте підстрибує гладеньким камінчиком на воді вір мені на три чверті а решту лиши на ніч у мисочці за порогом ходить сон коло вікон а вікна у мішках з піском набряклих від туману в тебе очі вовченяти що грається з метеликом дай поруч пройти язикатою стежкою до першої жили в зубах запах до запаху зграя слід у слід пам'ять 23-27.07

страшна не кобиляча голова а її мовчання який сьогодні пароль якщо мова мішечок із цибулевим насінням  посієш дріб'язок пожнеш безцінь  це не вітер  це співає та що у вухо залізла  а з іншого не явилася  це не поле  це малює та що посадила  зернятко на престол  на тім березі ой табуни  на цім вирви з черепами мов полумиски з крашанками а міст провисає знеможеним усміхом дівко-дівко пересади  серця свого цибулину  з горщика кістяного  на пергаментовий кораблик  нам по дорозі  14-16.07

поки ми на ковчезі і плавиться небо і час вибухає візьми мою руку й побач як між дрібних кісточок у світлі рожевім прозорі дуркують мальки найхоробріший визирне на поверхню і дзеркальною мовою заговорить до тебе так ти станеш великою рибою у клинописі віршів сріблястих і моїм животом попливеш повз обвітрені рифи до китами погнутого краю пласкої землі 9-10.07

чим я здатна зарадити вигорілий деміурже кліпаєш оком кришиться вскліла твердь ось тобі мій нерідний пташиний суржик ось виноград відновлення встань і чави ось тобі рима банально та всім очевидно що тут буде смерть це така гра чий рядок розпадеться останнім тому і належить мовчання як право і дім тому берегти таємниць каламутні кристали тягнуться дні все коротші за жеребом жереб скрушно зітхає планети щербатий череп ну це не діло 7-8.07

сидячи поруч я майже чую як у її животі розквітають чорні косарики яке це щастя нетривожна тиша яка полегкість коли її слово останнє бо світ кулька господньої глини у мурі ластівчиному і будь-який політ — довкола неї і важить лиш за вітром чи навспак з мене лицар боязкіший від найменшої пташечки а мені хустку білу обіцяно вір не вір 6.07

коли висихають криниці говорить дно кістками ключами й монетами коли осипається долі червива черешня зірок напрям вказують відбитки шин на долоні пташині сліди на вітрі а її ніхто не привів завше була тут посередині всього крутила спітнілими пальцями цукрове намисто аж поки те не розсипалось на чужі кроки тепер шлях осиротіла нитка у тремтячих руках самотності красивої аж квилять жили а хто добачить котяться спроквола миті липкі а хто поженеться як не звичка 1-3.07

силкується посміхнутися нерівними рядами старих книжок кімната де стоїть у вазі мовчанка почорніла і спорохнявіла зрештою що б могла розповісти виблякла дитяча світлина що сором і є янгол-охоронець принаймні один із них хай і не найвідважніший та найсамовідданіший що жертовність від і жертовність для це не вибір і що гінкіше галузиться дерево за вікном то безжальніше його коріння кришить фундамент і поки вилуплюються зі стін минулого в'юнкі змійки тріщин повні пругкої полегкості та свіжої темряви із ротом зашитим походжає поміж полиць пам'ять пишучи пальцем по пилюці 29-30.06

що дім китове черево кротова нора зозулине гніздо що спогад коліка думки кольоровий спалах перед заплющеними очима камінчик у черевику який не стане перлиною і що як я ніколи не виросту й саме тому обрала найбільший персик на найвищій гілці — з усіх сил підстрибнувши можна торкнутися відчувши пучками теплий перламутровий ворс але не зірвати коли на антену сідає метелик чи вдається запеленгувати квітку яка його кличе чи на цій частоті падіння пелюстки схоже на вибух що вірші амбра викинута на безлюдний берег відчайдушна рибка змісту яка тріпотить у розбитому акваріумі форми намиста зі свіжих калинових кісточок і сліди на сорочці що як ти ніколи не помреш і я встигну переповісти молитву перлівниці в яку поклали хрестика що як будь-яка парна функція це ми і насправді персик давно зірвав мене 26.06

дійсності тріснута крашанка дражнить змій чи то вир прикидається бродом чи навпаки грозо розпатлана я тебе не покину іскро сполохана поле моє візьми он воно розпласталося медом сухим маковим порохом хітиновим борошном он його бронзових коренів дикий сторож з куцим рубцем від сохи іскро-літавице сядь мені на плече чуєш мої легені повні врожаєм сонячним слизом співом залізних жайворонків кунштом печерним я загорну тебе дрібко у спів руди висаджу у відкритий час пророщу мов ікло поле моє прийми не як дар як виклик і перероди 23-24.06

яка ти сьогодні тканина питаєш і напевно ж ненавидиш шовк тоді був льон що зрештою схопився брезентом згодом волосяницею а як витримаю стане кольчугою говорити до тебе у множині мовби дивитись фасетково вигукувати в повну залу й у відповідь чути однісіньку чисту нитку яка ти сьогодні комаха які ти сьогодні тенета 24.06

гель для інтимної лірики щоразу підказує предикативний набір у телефоні шкода не пропонує придбати із природним рН без віддушок аніонних і римованих ПАР без сульфатів парабенів і спекуляцій cruelty free без знецінення й порівнянь не тих що троп а коли чуєш чужі вірші й соромишся запаху власних особливо цього гель для інтимної лірики який делікатно очистить мої найчутливіші рядки не порушивши їхньої мікрофлори бо ж літературознавці застерігають агресивні миючі засоби синтетичні обкладинки і щоденні закладки провокують розмноження патогенних метафор а ті зрештою спричиняють безпліддя немитий вірш краще ніж ненаписаний а здорова поезія очищується сама 22.06

в остриженому й нагостреному різнотрав'ї духу найкраще видно пурхунця надії що його від початку пантрує безпритульна вагітна рішучість перш ніж доспіє абрикос спокою вже вовтузиться в ньому хробачок знання хто кого перший перестріне і перетравить на цьому подвір'ї співіснування де стільки обдерто колін ось і нашому черга кровити 16-18.06

— Шо то воно шелестить?, — задумливо питав дід, коли я, нарешті накупавшись, вилазила з річки чи з літнього душу, й добивав панчлайном, — Верба зі сраки виросла! Дід Олег, тато мого тата, був із Грушівки. Не тієї, що її сьогодні обстрілюють росіяни, а тої, яку затопили при створенні Каховського водосховища. Людей звідти переселили, заснувавши село на новому місці — звісно ж, Ленінське. Сьогодні йому повернули історичну назву, але не землю. Про Грушівку дід згадував як про втрачений Едем. В одному класі з ним учився хлопчик із “непростої” родини — як ті люди перебули репресії й Голодомор, одному Богу відомо. Якось однокласник запросив тоді ще не діда в гості — на кавун. Той не міг спати вночі, переймаючись, що коли їстиме, сік тектиме йому по пузі — який то сором при таких людях! В його ж власній родині панувало прийняття невідворотного, і кавун їли надворі без сорочок. Мама хлопчика винесла дітям хрустку червону м’якоть, нарізану кубиками, очищену від шкірки й кісточок, а поруч поклала виделки й серветки. Дід був у захваті, й до кінця життя хвалився, що “у Грушівці подавали салафетки”. Бабуся розповідала, що коли по війні прийшов голод, ті селяни, котрі якимось дивом зберегли худобу, на все літо випустили свиней у плавні. Вдома їжі для них не водилося ні крихти й ні соломинки, тож ризик був виправданий. А у плавнях тобі й зелень, і молюски, й не здивуюся, коли свині виїдали і пташині гнізда. “Це ж як п’яним у загоні заснути, вони й мене з’їдять!”, — з неприхованою повагою й захватом виголошував дідів брат. З першими холодними ночами тварини повернулися з плавнів додому, і льохи (на цьому місці бабуся злегка хихотіла) вели з собою смугастих поросят, народжених від диких кабанів. На Каховці я була двічі: геть малою з батьками — того не пам'ятаю майже — і підліткою з дідом. Сонце пекло з усією південною щедрістю — раз по раз я змочувала водою гумові борти надувного човна, аби той не вибухнув, і їла посипаний сіллю великий помідор. Імовірно, сік тік мені по пузі. — Треба якось вибратися на Каховку, — невимушено й безвідповідально казала я щоліта щоразу різним людям, аж поки вона не перетворилася на синонім неосяжного горя. Зараз ця рана зазеленіла найбільшим у Європі молодим лісом. Зі сраки, діду, з такої сраки, на яку не стане жодного підручника з історії, виросла верба — тисячі верб, які перемогли смерть і забуття. Мрію побувати в їхній тіні й почути тих самих солов'їв, які багатосотенним хором вітають Великий Луг. Знайти порослі черепашками кістки когось із моїх предків і переконатися, що тепер їм спокійно. Можливо, моє вічно обділене серце привело би звідти смугастих сердечат. Пишучи цю нотатку позавчора дорогою з Дніпра, я хотіла попросити вас підписати звернення, аби Великий Луг визнали спадщиною ЮНЕСКО. Після обстрілу лаври стало, знаєте, невдобно, хоч це вже не вперше росіяни б’ють по цій самій спадщині. Та я сама підписала — від себе й від ГО — і вас усе ж попрошу. Бо опустити нам руки, переконавши, буцімто все марно — одна з задач ворога, а я в це не граю.

то здайся і впусти мене назад у вірний сад де розкошує пустка де розпушилося наснажене ніщо і час іще не час а тільки точка мрійлива кісточка з якої крилата випнеться черешня де солов'ї щоразу сонцю дають нове ім'я згідно з його ділами ми в цім саду такі маленькі і смішні одні безстрашні у броні своїй хітиновій інші м'які й безтямні без кори впусти мене назад або- або я повернуся битим склом горілим пір'ям удосвіта як всі твої гріхи як чорний іній на троянді жовтій як сон котрий нічим не прикидається а лиш вичерпується безкрайній сад затиснений у жмені не пам'ятає і не впізнає нікого з нас а отже всім належить 10-11.06

Дніпро й усі, хто туди збирається! 14 червня побачимося на BookSpace❤️ 12:45-13:45 — презентація "Джмелиної пісні у степу" 18:30-19:45 — Неспішна розмова про степ: балачки і вірші (разом з Іриною Пасько, Іванною Скибою-Якубовою та Анастасією Тепляковою, модерує Вікторія Наріжна) Повна програма фестивалю — тут

ну бо а що зостанеться коли змарніють зотліють опадуть усі шипи лексеми шкіри пелюстки мов перламутровий пилок із крил пощерблених голий-голісінький кристал первородної солі непроглядно прозорий що тужаво фонить посеред вузлуватого роздоріжжя і в його безпросвітнім стерильнім нутрі поневолений вітер із кілкими вкрапленнями зір тож хай ідуть розхристані дощі розмиваючи до осердя тривожну кісточку послів'я перестиглого і засхлого хай буде не чорнозем солончак а в ньому затамоване коріння у бульбах суфіксів ну бо а що зостанеться коли збродяться барвисті світла у тісних зіницях голий-голісінький кришталик і чумацький шлях сльози 4-5.06

так ми й не почули тих півників вишитих на рушнику зі скрині розписної яка згоріла разом із нерідною хатою та її драглистими привидами коли золота голубка блискавки заявила про своє право на гніздо одне лиш привиденя мале сховавшись у криниці з мертвою водою наснило собі останнє слово останньої мови і як на ранок його виловили цебром промовило: 3.06

— про що співає твоє мертве китеня? — а твоє? заколисує лагідна хвиля порожнього човника з паперовим вітрилом на якім намальовано зірку і голку не тривож земля обертається лиш тому що штовхають її віковічні медузи смертоносні прозорі серця тієї що звемо стихією — як почалася твоя течія? — а твоя? як усі я полюю на найбільшу чорну перлину на останню вакіту на першу чумацьку ікону але там де розходилось море лишилася стежка от її найсильніше боюсь 1.06

Ти й голосу мого чути нині не варта, куди тобі ще подавати свій. (Калитко) тепер так і буде — одразу впізнала тебе за мідним присмаком за росистим холодним присмерком десь між биттям і голосом за співом дворучної пилки в диханні я знаю втрато що ти робиш коли ніхто не бачить збиваєш зі стежки міняєш місцями могили мінуєш пам'ять печеш зі свинцевого борошна жайворонків і частуєш дитячі тіні сієш скам'яніле насіння у розпушений ґрунт ненависті висмоктуєш силу з добрих прикмет нема за тебе терплячіших і вірніших завжди повертаєшся передчасно хоч ніде й не дівалася б'єш по руках за криві вузли яких ніхто не вчив в'язати слухаєш вигадки чуєш істину а сама мовчиш 23-29.05