Механічний Помідор

Потяг у Снах (2025) реж. Клінт Бентлі І знову фільм про самотність, і знову, скоріше, про чоловічу. Цього разу ця тема загорнута в драму простого лісоруба і його родини на початку 20-го століття, коли зміни навкруги занадто швидкі, щоб за ними угнатися. Схоже на наше теперішнє, еге ж? А ще цей фільм про те, як ми не вміємо жити в моменті. Спочатку через те, що робимо все, щоб зробити майбутнє якомога краще, потім – через те, що страждаємо за втраченим минулим і переживаємо отриманні травми. А коли нарешті розуміємо, що теперішнє – це і є життя, вже занадто пізно, щоб встигнути ним насолодитися. І Джоел Еджертон чудово передає всю цю розгубленість, збентеженість і неприкаяність. Але в фільмі є і ще один головний герой – це природа. Вона тут, як і Еджертон, зʼявляється ледь не в кожній сцені. І вона така прекрасна, що якщо повсякденню не вдається змусити вас зупинитися і роздивитися навколо в пошуках краси, то цей фільм точно змусить вас затамувати подих від зачудування. Це повільне кіно, але повільне на якийсь терапевтичний манер. Саме таке кіно змушує глядача порефлексувати над своїм власним життям, забувши про його шалений темп. #драма 🍅 Механічний Помідор 🍅

Ти – Космос (2024) реж. Павло Остріков   Мені чомусь дуже важко зрозуміти, що саме я б хотів написати про цей фільм, адже це твір, який радше треба пережити самому, аби відчути, чому він гарний. Прожити з ним всі ті емоції, які він стимулює і йти на нього саме заради цього досвіду, а не заради сюжету чи картинки (які, втім, тут теж на чудовому рівні).   Я думав, що через пару днів після перегляду я зможу раціональніше висловити свої думки, але щось не вийшло. Можливо треба ще раз сходити і подивитися з розумінням, що на мене чекає. А може варто зберегти цей стан невагомості, в якому залишає тебе фільм.   Коротше кажучи, замість спроби щось аналізувати, просто розкажу трохи про свій власний досвід перегляду.   Завдяки моєму другу, який більш уважно моніторить культурне життя в місті, я потрапив на спеціальний показ фільму в Харкові, де режисер після сеансу мав поспілкуватися з публікою. Ну і от дивимося ми фільм, діло йде до кінця, я вже встиг насміятися і декілька разів всплакнути, фінальна сцена, жіночки позаду мене, які балакали весь фільм, продовжують весело обговорювати кожну деталь… Я відволікаюсь на те щоб подумки їх засудити…   І тут фільм якось неочікувано і без попередження дає всьому залу під дих. Жіночки на пів слові замовкають, я миттєво забуваю про них і просто не можу ні вдихнути ні видихнути, ще й не бачу нічого, бо з очей мов по команді полилися сльози і все що я можу – це стримуватися аби не заридати в голос.   А потім запалюють світло і в зал входить не тільки режисер (який, напевно, з цікавістю розглядає, хто як плаче), а ще й головний актор, людина, з якою я тільки-но пережив все те, що відбувалося на екрані.   І це, напевно, був найяскравіший мій досвід в кіно. Коли ти одночасно плачеш, смієшся від щастя, не знаєш куди себе подіти і де взагалі межа між реальністю і кіно.   Нажаль спец показів на всіх не вистачить, але цього прекрасного фільму має бути вдосталь для кожного. То ж я ще раз прошу вас, за можливості сходіть на цей фільм. Отримайте і ви під дих одним з найпрекрасніших і найуніверсальніших способів з усіх можливих.   P.S. І не забудьте після фільму поставити свою оціночку тут, або тут або десь ще де ви оцінюєте кіно. Мені здається це дуже важливо і може допомогти більшій кількості людей його побачити   #комедія #драма #фантастика   🍅 Механічний Помідор 🍅

Поки я збираюся думками, щоб написати про фільм Ти - Космос, прошу вас, за можливості сходіть на нього в кіно. Шансів, що ви пожалкуєте практично нема

Франкештайн (2025) реж. Ґільєрмо дель Торо   Одразу скажу, що книжки-оригіналу я не читав і попередніх екранізацій не дивився, то ж знаоймий з Франкенштайном тільки як з поп-культурним образом, а відповідно і порівнювати версію дель Торо з іншими версіями історії не буду. Але й розповідати про що цей фільм не стану, сподіваючись, що ви теж щось та чули про це чудовисько.   Ґільєрмо дель Торо, як на мене, вчергове підтвердив свій статус головного казкаря-для-дорослих сучасності, адже це дійсно дуже красива казкова історія про те, як воно бути монстром і про відповідальність, яка лягає на творця чогось нового, незвичного і небезпечного, а ще про те, що буде, якщо цю відповідальність на себе таки не взяти, або ж взяти в найпростіший з можливих способів.   Але найцікавіша тема, яку я угледів, але можливо і вигадав собі — це метафора на сучасне людство, де диво творення втратило будь яку силу, де створивши щось неймовірне і проривне, людство швидко переходить до пошуку недоліків цього творення і до прагнення  чогось ще кращого, чогось ще досконалішого. Пишу це і розумію, що в фільмі недостатньо підтверджень цієї метафори, але мені здається дель Торо, як такий собі мʼякий луддит від кіно, міг би закласти в свій твір ідею про те, що людству треба трохи призупинитися і навчитися насолоджуватися тим, що воно створює перш ніж винаходити все нове і нове, ніби творення і є ціль. А ще бути більш відповідальними в цьому швидкому і неспинному процесі.   Але, чесно кажучи, іншої чіткої теми в фільмі я, нажаль, не угледів. Це схоже на ще один погляд на тему, яку дель Торо вже підіймав у Формі Води, тобто тему того, хто справжній монстр — страшне і дивне на вигляд чудовисько чи все ж таки люди. Чудово працює на цю тему гра Джейкоба Елорді — він дійсно надає чудовиську Франкенштайна людяності. А от сама історія виглядає трохи недофокусваною, випадковою і, не дивлячись на 2.5 години хронометражу — скомканою. Особливо це стосується кінцівки, яка виглядає так, ніби дель Торо просто сказав собі: "добре, мені вже час спинитися".   Мені теж варто спинитися, і підсумувати, що новий Франкенштайн — це справжня насолода для ока, це вправа на співчуття чомусь недолюдському, але це трохи недопрацьована зі структурної точки зору історія, але недоліки якої кидаються в очі лише якщо ті очі зможуть відірватися від прекрасного візуалу.   #драма #фантастика     🍅 Механічний Помідор 🍅

Сходив на вихідних на документалку про Океан Ельзи. І знаєте, мені сподобалося. Я не те щоб фанат гурту, але, як і у багатьох, з ним повʼязано багато дуже різних спогадів. Фільм проходиться по всіх періодах гурту і спогади так і лізуть в голову. Такий собі масовий сеанс ностальгії. В фільмі багато цікавих архівних відео, багато виселих чи сумних історій і мурахо-викликаючих моментів. Ну і звісно, як каже Соня Сотник, історія цього Океану Ельзи — це історія незалежності України, а це значить, що без сліз теж не обійдеться. 🍅 Механічний Помідор 🍅

Бугонія (2025) реж. Йоргос Лантімос   Це виходить третій фільм Лантімоса за 2 роки разом з Бідолашними Створіннями і Видами Милосердя? Чи це добре? З одного боку так, адже це ж добре, коли фільмів улюблених режисерів багато. Та чи багато – це добре? Оце вже питання)   Хлопець на імʼя Денні має дуже правдоподібну теорію про те, що світом правлять прибульці, замасковані під людей. Разом з кузеном-аутистом він викрадає директорку фарм-компанії з вимогою взяти його на космічний корабель, аби він зміг домовитися про те, щоб прибульці нарешті від нас відстали.   Це хороше кіно. Воно смішить, в свій збочений спосіб, але смішить. Воно змушує кривитися від огиди, не часто, але змушує. Воно дає привід задуматися про сьогодення, хоча здебільшого про американське (мені здається якби Трампу не повезло із золотою ложескою, він міг би стати таким самим психопатом, як Денні). Воно постійно плутає нас, змушуючи задуматися хто в фільмі (чи в залі) насправді зʼїхав з глузду. Звісно вражає гра акторів — Джессі Племонс просто ідеальний тихий маргінал, а Емма Стоун ідеальна сильна жертва. В свою чергу оператор чудово підкреслює емоції акторів, часто залишаючи нас з ними сам на сам.   Але Бугонія не дивує. Їй не вистчає оригінальності світу тих самих Створінь. Їй не вистачає метафоричності Вбивства Священого Оленя чи Лобстера. Їй не вистчає чогось такого, щоб можна було сказати "от жеж цей Лантімос, знову всіх вразив!" Бугонія — це ніби ще одна новела із Видів Милосердя, тільки біль продумана, пропрацьована і без Віллема Дефо. Здається це просто ще один міцний представник сучасного майже-горрору. З сеансу виходиш з купою емоцій, але і з тихим набридливим питанням "щоб що?". Але, в принципі, на нього можна і не зважати.   #триллер #драма #комедія     🍅 Механічний Помідор 🍅

Гавр (2011) реж. Акі Каурісмякі   Чомусь фільми Акі Каурісмякі асоціюються в мене з осінню. Можливо це через його останню стрічку Опале листя, але якщо так розібратися, то будь який його фільм якоюсь мірою розповідає про опале листя, яке, тим не менш, продовжує своє існування в природі і навіть трохи пручається вітру.   Гавр не виключення. Головний герой фільму – вже не молодий колишній митець, який живе дуже просте життя, заробляючи на життя чисткою взуття. Його кохана дружина раптом потрапляє в лікарню і чоловік ніяк не може повпливати на її стан, але він потребує вилити кудись своє добро і йому одразу трапляється нагода це зробити.   Я вже колись писав, що всі фільм Каурісмякі подібні один до одного і мають невідʼємні компоненти, як от собака, чи бар, чи музичний гурт в тому барі. Добро так само є важливою складовою будь якого його фільму. Як би важко не було його персонажам, вони зберігають добре в серці і оточують себе добрими людьми.   Гавр, напевно, найменш комедійний фільм з тих, що я бачив у режисера, але це не робить його гіршим за інші. Він так само занурив мене в затишок пошарпаних інтерʼєрів, сигаретного диму і задвірків маленького містечка. І так само подарував віру в людей, а це завжди цінно.   #драма #комедія   🍅 Механічний Помідор 🍅

Роузи (2025) реж. Джей Роуч   Чи можуть двоє чудових акторів  зробити фільм одночасно і краще, ніж він міг би бути і в той самий час зробити його гірше? Мені здається Бенедикту Кербенбенчу і Колівії Колман вдалося вчинити таким чином із Роузами.   Фільм є вільно інтерпертацією роману The War of Roses, який ще в 1989 році екранізував Дені Де Віто. В сучасній версії Камбербетч грає успішного, але занадто амбітного архітектора, Колман – його дружина, яка з талановитої шефині перетворюється на домогосподарку, що сидить з дітьми. Та вона знову відкриває маленький заклад, який подає крабів. І от в одну ніч, під час страшного (з точки зору стихії і комп'ютерної графіки) шторму їх життя перевертається. Вона стає успішною, а він перетворюється на домогосподаря.   Фільм починається як доволі дотепна комедія з елементами драми. Трошки абсурду, трошки емоцій. Якби протистояння головних героїв наростало поступово, подія за подією, зберігаючи рівень абсурду десь на рівні 10%, то фільм вийшов би значно кращим. Але щось пішло не так. Абсурд тут зʼявляється зненацька і часто є не дуже пропорційним до того, що ми бачили в попередній сцені, а в попередній сцені ми частіше за все бачили серйозну емоційну розмову, яка натякала на дорослий драматизм і так по колу. Ніби кожна сцена налаштовує на щось одне, а наступна – штовхає фільм в зовсім іншому напрямку.   І мені здається,  ця нерівність багато в чому спричинена головними акторами. Якби героїв грали якісь просто непогані виконавці, звичні до ролей в легких комедіях, то фільм вийшов би значно рівнішим. Кембербетч і Колман же грають драматичні частини так, що вони просто протирічать тому, що відбувається в частинах комедійно-трешових. До того ж, всі інші персонажі фільму, в тому числі діти Роузів, виглядають просто як тло, притягнуте сюди з низькопробної американської комедії.   Висновок: це може бути весело, це може сподобатися, але і питань буде значно більше, ніж могло б бути. Втім, можливо це і виділяє цей фільм і робить його помітнішим, даючи хоч якусь тему для обговорення.   #комедія #драма   🍅 Механічний Помідор 🍅

Встигнути до Опівночі (Midnight Run) (1988) реж. Мартін Брест   Цей фільм Пол Томас Андерсон назвав одним із тих, які треба подивитися перед його Однією Битвою за Іншою, а ще він колись сказав, що це кіно – суцільна розвага і він хотів би колись зняти подібний фільм, ну і закріплює факт любові ПТА до цієї стрічки те, що героя Філіпа Бейкера Холла в його дебюті звуть Сідні, тобто так само як його ж героя в Midnight Run. Ну як не подивитися кіно, яке так вплинуло на майстра?   В цілому, це класичний комедійний бойовик з 80-х. Така собі кримінальна версія святкового "Літаком, Потягом і Автомобілем". Роберт Де Ніро грає когось типу мисливця за головами, якому замовляють за 5 днів доставити з Нью Йорку до Лос Анджелесу бухгалтера, який кинув мафію на 15 мільйонів. Окрім його замовників, за бухгалтером полюють ФБРівці, сама мафія, а з годом долучається і колега головного героя. До того ж, замість швидкої подорожі літаком, їм доводиться їхати через всю країну.   І я мушу погодитися з ПТА, це дійсно суцільна розвага. Фільм має ледь не еталонний сценарій для подібних фільмів. Проблеми спіткають героїв на кожному шляху, всі антагоністи постійно переплітаються, є сентиментальна другорядна лінія і звісно ж броманс. Навіть там, де умовності сюжету не виглядають правдоподібними – пофіг, головне що це весело!   Чи зняв ПТА свій Midnight Run у вигляді Однієї Битви за Іншою? Як на мене, то так. Він ніби взяв ту саму сентиментальну другорядну лінію (а точніше хвилинну сцену з неї, де Де Ніро і його дочка знаходяться в одній кімнаті), перекрутив її і зробив основою фабули, додав параної роману-першоджерела, а далі знімав фільм, який теж можна було б назвати "суцільною розвагою". Здається навітьтепер вже знаменита сцена погоні відбувається десь у тих самих крайовидах, що і деякі події фільму Мартіна Бреста.   Не зважайте, що фільм 88го року, це досі прекрасне розважальне кіно на вихідні, від якого ви точно отримаєте задоволення і розважитеся, бо саме на це він і заточений, і заточений дуже і дуже гостро.   #комедія #бойовик   🍅 Механічний Помідор 🍅

Стів (2025) реж. Тім Мілантс   Стів (Кіліан Мерфі) – керівник виправного навчального закладу для підлітків. Хлопці тут навчаються дійсно проблемні, ще й у самої школи купа негараздів, та й сам Стів має своїх скелетів в шафі, а тут ще й телевізійники приїхали знімати сюжет про школу. Власне події фільму відбуваються в продовж 24 годин, коли в школі все остаточно йде шкереберть.   Це кіно є яскравим прикладом того, як непогана режисура і відмінна акторська гра рятують провальний сценарій. Ну ладно, може і не провальний, але все ж таки слабкий. Історія фокусуєтсья одразу на багатьох персонажах і багатьох проблемах, при цьому цей фокус так скаче, що до останнього не дуже зрозуміло, яка головна ідея фільму, як ми маємо ставитися до фіналу і які висновки маємо зробити.   Та як я вже сказав, режисура і акторська гра тут на висоті. І якщо режисура без міцного підгрунтя історії – це скоріше просто майстерна робота з формою, то акторська гра тут підміняє те саме підгрунтя. Звісно, яскравіше за всіх сяє сам Кіліан Мерфі. Він грає травмовану людину, яка всим серцем хоче допомогти хлопцям, але сама постійно знаходиться на межі зламу. Мені здається такі типажі актору вдаються найкраще, ніби він і в житті відчуває щось схоже.   Решта акторського складу не такі потужні, але вони теж створюють живі, правдоподібні  образи, перетворюючи фільм без чіткої історії на фільм-зріз життя людей, яким живеться дуже непросто. Одним не пощастило, але вони насправді хочуть отримати другий шанс, а інші – роблять все, аби вибороти для них той другий шанс.   #драма   🍅 Механічний Помідор 🍅

А ще в фільмі є дуже смішна німа короткометражка, знята самою режисеркою. Гумору їй додає те, що в головній ролі знявся Жан-Люк Годар, інша легенда нової хвилі, який в ті часи завжди носив темні окуляри

Клео з 5 до 7 (1962) реж. Аньєс Варда   Якось давно хотів подивитися фільми матусі французької нової хвилі Аньєс Варда і все ніяк очі не доходили, а тут її фільм показували в Харкові на кіноклубі і це був той самий привід.   Клео з 5 до 7 - це півтори години з життя популярної співачки, яка очікує на результати аналізів, які можуть принести новину про те, що в неї рак. Вона спілкується з друзями, колегами, незнайомцями, гуляє, їздить на таксі і автобусі вулицями Парижу, і весь час катається туди сюди на емоційних гойдалках.   Мені дуже сподобалося як через інших людей, одяг, людей на вулицях і ще через купу дрібних деталей режисерка показує світ головної героїні, при чому і зовнішній і внутрішній і те, як вони нерозривно пов’язані. Іноді фільм здається легковажним, іноді імпульсивним, іноді драматичним, але кожен з цих настроїв створюється дуже скрупульозно і відображає саме те, що зараз відчуває героїня, здебільшого не кажучи цього напряму.   Ну і це кіно, яке могла зняти лише жінка. І те як показане ставлення інших персонажів до неї в контрасті з тим, що вона відчуває, і що показує назовні, і те, в чому вона намагається знайти підтримку, і те, в чому врешті решт знаходить її і багато чого іншого – це все відчувається як погляд зсередини, погляд людини, яка не намагається відтворити емоції, а людини, яка знає, про що розповідає. Якщо вся французька нова хвиля просякнута екзистенціалізмом, то Клео з 5 до 7 – це екзистенціалізм з по справжньому жіночим обличчям.   #драма   🍅 Механічний Помідор 🍅

Історії сім’ї Майровіц (2017) реж. Ноа Баумбах   Є в осені щось таке, що трохи романтизує будь яке переживання (принаймні чуже), а будь якій розмові ніби додає змістовності. Ну ладно, осінь романтизує не тільки розмови, а взагалі будь що. Але, хай там як, чомусь саме жанр розмовної драми одним з перших приходить мені в голову, коли хочеться подивитися щось осіннє. А що може бути більш розмовним і більш драматичним ніж фільм про травмовану єврейську сімʼю?   Майровіци – це батько-скульптор, який так і не досяг широкого визнання, це син-досягатор, якого батько любив більше за інших, кульгавий син-піаніст-невдаха, якому дістався вже старий батько, і донька, яка подавляє емоції і внутрішнього хижака. А, ще онучка майбутня мисткиня, яка вчиться в коледжі, де викладав дід, і знімає себе оголеною в дивних короткометражках.   Для драми не потрібен сюжет, достатньо набору хороших персонажів з якісними внутрішніми демонами, а далі вони розкажуть свою історію. В цьому фільмі вони є, до того ж вони достатньо балакучі (як і в більшості фільмів Баумбаха), щоб розказати свою історію як слід, в усіх фарбах, а ще з гумором і на рівні напруження, який я б назвав затишним.   В усьому іншому це цілком стандартна сімейна драма. Це ніби більш реалістична версія андерсонівських Таненбаумів, або менш камерна версія минулорічних Його Трьох Доньок, або стисла і бідна версія серіалу спадкоємці. Це архетип, який майже ніколи не дивує, але чомусь завжди затягує і не відпускає. Ну і так, хоч події фільму і відбуваються десь наприкінці зими чи на початку весни, та це все одно дуже осінній фільм, який чудово підійде під травʼяний чайок.   #драма #комедія

Одна Битва за Іншою (2025) реж. Пол Томас Андерсон   Коли я дізнався, що новий фільм ПТА буде знятий по роману Томаса Пінчона і буде розповідати про групу дивакуватих революціонерів, я, чесно кажучи, злякався, що фільм мені може не сподобатися. Але це була лише мить, адже Андерсон – це режисер, якому варто довіряти. І він ох як не підвів.   Перша частина фільму дійсно фокусується на революційній групі Франція 75. До неї входить і невпевнений в собі, але запальний Боб (ДіКапріо), і ще більш запальна Перфідія (Таяна Тейлор), яку терористична діяльність збуджує буквально на сексуальному рівні. Вони боряться з усім тим, що уособлює сучасна американська влада. В своїх пригодах вони стикаються з таким собі полковником Локджоу (Шон Пенн), який через 16 років повертається в життя Боба і його доньки, розпочинаючи шалену погоню.   Перше, що хочеться відмітити, і що робить фільм про параноїдальних революціонерів відмінним, це те, якими емоціями наповнює режисер свою історію. При всій жорсткості, насиченості біготнею і стріляниною, цей фільм неймовірно зворушливий. Він не намагається вас шокувати чи розбити вам серце. Він постійно нагадує, що це лише історія про батьківство, загорнута в бойовикову обгортку, а кожен персонаж, так чи інакше, показує свою вразливість   Інший стовп, на якому тримаєтьcя настрій фільму – це гумор. Іноді здається, що ти дивишся фільм братів Коенів, які зняли ногу з педалі гальмів. І це не тільки через те, що Боб, подібно Великому Лебовськи, носиться містом в халаті. Це скоріше через серйозність, з якою подається абсурд, через шал подій і поєднання серйозного з придуркуватим.   Але найбільше мене вразили персонажі фільму. Це на стільки глибокі і різнопланові образи, що про кожного з них хочеться подивитися окреме кіно. Шон Пенн – просто неймовірний, його полковник, який з усією серйозністю хоче потрапити в закрите товариство пристарілих нацистів – це, напевно, найкращій злодій з тих, що я бачив за останній час. Таяна Тейлор – випромінює запал і сексуальність, які ніби є одним цілим. Пристрасна недолугість персонажа ДіКапріо уособлює те, на що готові піти батьки, аби врятувати дитину. І звісно Бенісіо Дель Торо, чий мексиканський сенсей в кімоно і ковбойських чоботях нагадує головному герою і нам з вами, що треба не забувати дихати.   А взагалі, писати щось про фільми ПТА – якась марна справа. Його фільми не треба мотивувати дивитися. Бачите його прізвище біля слова "режисер"? Купуєте квиток і йдете. І Одна Битва за Одною лише доводить, що з цього правила немає виключень.   #комедія #драма #бойовик   🍅 Механічний Помідор 🍅

Зброя (2025) реж. Зак Креґґер   Своїм Варваром, Зак Креґґер зробив заявку на вступ до зростаючого клубу молодих  режисерів, які перевинаходять жанр горрору. Його другий фільм, очевидно, надає йому постійне членство в цьому клубі.   Спочатку Зброя чіпляє своєю завʼязкою. Вчителька молодших класів приходить в школу і розуміє, що на урок явився лише один учень. Решта дітей зникли. І не просто зникли, а рівно о 2:17 вилізли з ліжка, вийшли на вулицю і в дивній позі побігли геть в невідомому напрямку.   Цікаво, еге ж? Далі тільки краще. Креґґер створює справжній епік, показуючи подальші події від лиця шести різних персонажів. Кожна історія дійсно розкриває свого героя, додаючи до списку жанрів драму. Кожен епізод має свій настрій, свою емоцію. Кожен з героїв по своєму намагається розібратися в ситуації, на свій манер бореться зі своїми демонами, а тоді його глава обривається в найнеочікуваніший момент, залишаючи глядачам лише декілька зачіпок, від чого наступну історію дивишся ще пильніше.   Складно назвати цей фільм просто горрором. Як я і писав раніше, це і драма, і трилер, і комедія (в деяких моментах гумор приносить таке полегшення, що хочеться сміятися ще дужче). Але і від різних жанрів горрору тут порядно насмикано різноманітних елементів, від нічних кошмарів до зомбі-погонь, від комедійних бійок зі злом до кривавих сцен в стиль треш-жахастиків.   Так, у фільмі є деякі нерівності і нестиковки, але вони скоріше виглядають як елементи авторського кіно. А це точно воно. Окрім того, що Креґґер вклав в фільм багато особистого, він ще й залишив купу натяків і недомовленостей, які не впливають на сприйняття фільму в негативний манер, але при цьому породжують нескінченно купу відосів на ютубі з розборами стрічки. І знаєте, їх дійсно хочеться дивитися.   #горрор #драма #комедія #трилер   🍅 Механічний Помідор 🍅

Старий та Зброя (2018) реж. Девід Ловері   Цього тижня помер Роберт Редфорд. Без перебільшення легендарний актор з неймовірно потужною харизмою. То ж я вирішив передивитися його останній фільм в якості актора.   Назва і опис натякали, що це буде класичний комедійний фільм про бадьорого діда, який живе життя (в цьому випадку – грабує банки). Але отримав я трохи інше кіно, значно цікавіше і приємніше.   Старий і Зброя – це дуже тиха, тепла і вдумлива стрічка про те, як важливо робити в житті те, що тобі подобається. Буквально дослівно цей принцип промовляє поліцейський у виконанні Кейсі Афлека. Його персонаж – сумний коп, який проходить через кризу середнього віку. Нам не кажуть, чим би він хотів займатися, але чоловік явно сумнівається в тому, що відбувається з його життям. Персонаж Редфорда ж навпаки, впевнений в тому, що він на своєму місці. Так, він грабує банки, але він робить це зі стилем і з усмішкою на обличчі.   Це міг би бути фільм про те, як поліцейський женеться за грабіжник, і формально він таким і є, але блискуча сцена, де Афлек і Редфорд нарешті зустрічаються просочена тим, що фільм насправді про життя і про те, що навіть твій ворог може навчити тебе насолоджуватися ним.   Редфорд хотів, щоб його остання акторська робота була веселою і цікавою. І роль Фореста Такера дійсно є саме такою. Він на стільки органічно виглядає в образі закоханого джентльмена-грабіжника, що не виникає жодних сумнівів в тому, що до кінця життя він зберіг свій талант і харизму. Так, після цього фільму він пішов з акторства, але кінцівка тут ніби натякає, що навіть після цього він так і не перестав бути великим актором.   #комедія #драма

На абордаж (2020) реж. Гійом Брак   Поки вересень ще прикидається серпнем, вирішив подивитися щось літнє і легке. І я вам скажу: На Абордаж – це буквально квінтесенція всього літнього і легкого.   Молодий хлопець проводить веселу ніч з молодою дівчиною, яка наступного дня їде в гори на курорт біля річки. Хлопець вирішує її здивувати, бере свого молодого друга, намети і спальники, сідає в бла-бла кар до молодого водія і вони їдуть на зустріч пригодам.   Ну я думаю, ви зрозуміли, що молодість з цього фільму так і пре, причому в усіх її проявленнях. Тут і нахабність, і нестриманість, і невпевненість в собі, і максималізм, і навіть і відчуття інакшості. Актори, які вперше знімалися в кіно, дуже добре передали всі ці почуття, і хоч деякі моменти по-французькі дивні, в самих персонажів віриш без жодних запитань.   Ну і звісно атмосфера літа, кемпінгу, свободи, безтурботності. Фільм передає це на стільки живо, що навіть якщо ви ніколи в житті не були у відпустці в літку, не жили в кемпінгу, або якимось чином ніколи не були молодими, мені здається, ви все одно відчуєте ностальгію по "тим часам".   #комедія   🍅 Механічний Помідор 🍅

Щасливий Лазар (2018) реж. Аліче Рорвахер Не знаю, чи є в Італійській мові прислівʼя з вовками жити по вовчи вити, але цей фільм дуже добре ілюструє його. Тільки замість хижаків тут люди, а вовки, здається, значно краще розбираються в двоногих вони самі. За суттю це такий собі магічний реалізм, а якщо ще точніше, то це італійський магічний неореалізм) Починається історія в відрізаному від світу селі, в якому живуть люди, які в сучасному світі досі є васалами Маркізи, бо не знають, що світ давно змінився. В свою чергу ці люди на всю експлуатують молодого Лазара, який має вроджений дар не бачити в людях нічого поганого. З часом з Лазаром стається диво і він опиняється у великому світі. Це дуже світла історія, і хоч більшість людей тут так собі, ми ніби частково бачимо їх історію очами самого Лазара і не відчуваємо до них тієї ненависті чи неприйняття, які мали б. І навіть кінцівка, якимось чином, залишає надію. Цікаво було подивитися цей фільм одразу після Партенопи. На відміну від Сорентіно, Аліче Рорвахер показує абсолютно іншу Італію. Це не та сонячна країна, сповнена потасканої помпезності. В фільмах молодої режисерки ця країна сіра, холодна, неприваблива, але водночас і затишна, як може бути затишною стара, зігнила сільська хата, або намет в міських нетрях, зігрітий вогнищем з металевої діжки. Така сама атмосфера була і в її Химері, і разом обидва ці фільми дуже чітко вимальовують її унікальний стиль. #драма #фентезі 🍅 Механічний Помідор 🍅

Партенопа (2024) реж. Паоло Соррентіно   – То про що я думаю? – Про час, що плине поруч із болем. А можливо і ні…   Для мене в цій цитаті і є вся суть Партенопи Паоло Сорентіно. Не в тому плані, що фільм про це, а в тому, що він можливо про це, а можливо і про щось інше. І не завжди в хорошому сенсі.   Фільм замальовками і уривками діалогів розповідає історію життя неймовірно красивої жінки на імʼя Партенопа, яка народилася в морі і була названа на честь однієї з сирен, на чию честь, в свою чергу, колись було назване місто, тепер відоме як Неаполь.   А ще відомо, що з Неаполя походить і сам Соррентіно. А ще відомо і те, що він одержимий темами краси, контрасту між юністю та старістю, ну і власне самим Неаполем. І саме ці три теми перекатуються одна в одну весь фільм. Точніше, фільм зшитий з цих тем, і дуже часто між ними дуже помітні шви. І якщо тема жіночої краси і юності більш менш логічно доповнюють одна одну, то Неаполь тут ніби тільки тому, що режисер так вирішив. Звісно можна подумати, що сама Партенопа це метафора на місто, але, чесно кажучи, це виглядає занадто претензійно, якщо це так. І саме оце коливання між темами і образами і створює відчуття, що фільм ніби про щось одне, а можливо і про щось інше.   Та все ж таки, це Соррентіно. Тут і неймовірної краси картинка, яка споріднює всі його фільми з мистецтвом. Тут і трохи сюрреалістичні сцени, які ніби не мають відношення до основної історії, але які створюють атмосферу напівсну, роблячи фільм фантасмагоричним, а персонажів відділяє від світу людей в світ міфів. Тут і діалоги, кожен з яких ніби сповнений сексом, навіть якщо це розмова студентки і викладача про суть антропології. Заради всього цього фільми Соррентіно і варто дивитися, навіть якщо ви не розумієте про що вони, ви все одно отримаєте свою дозу краси і естетики.   #драма   🍅 Механічний Помідор 🍅